Син увечері прийшов та й спитав у тата:
- Взяв оце читати книжку я у дядька Гната.
Там історії про те, як колись жилося,
Нашим предками з ким колись воювать прийшлося.
Згадувалась там також Куликовська битва,
Де московським князем був хан Мамай розбитий.
Правда, коротко про те там розповідалось,
Як під Дмитра прапори всі полки зібрались.
Вийшли в поле зустрічать мамаєві орди.
Зібралось на полі тім тисячі народу.
Чи одна, чи дві, чи й три сотні тисяч люду.
Стали битися вони тоді груди в груди.
Билися аж цілий день, орда піддалася.
Втік Мамай і вся орда слідом подалася.
Жоден хан від руських військ досі так не бігав.
Тож звільнилась тоді Русь з монгольського іга.
Що тут правда, а що ні, хотілось би знати.
Тату, розкажи мені. Ти ж знаєш багато?!
- Знаєш, синку, книжка ця ще тоді писалась,
Коли кляті москалі всіх дурить старались.
Навигадували так казочок багато,
Що де правда, а де ні – важко розібрати.
З тою битвою якраз не усе так гладко.
Чи була? Чи й не була? Але по-порядку.
Перше, спогадів про ту битва в нас немає.
Хоч «Задонщина» про те нам розповідає.
Та написана вона пізніш після того,
Вже й з учасників живих не було нікого.
Хто писав, той там не був. Звідки міг узнати,
Може, дідусь розповів, то й взявся писати?!
Далі, місце, де була битва, нам відоме.
Копались багато літ вже на полі тому,
Щоби сліди віднайти великої битви.
Така битва не могла слідів не лишити.
Але слідів не знайшли, все перекопали.
Де ж загиблих сотні тисяч тоді поховали?
Та і поле там таке – розвернутись ніде.
Може, з тридцять тисяч ще якось туди ввійде,
То й то добре. Та ж іще, люди не стояли.
Там же цілі кінні орди весь час наступали.
Де ж там розвернутись їм? Як їм наступати,
Як нема на полі тім де й ногою стати?
Отож, бач, як не крути – важко зрозуміти:
Чи була, чи, може й ні та «велика» битва.
Та, допустимо, була. Хто із ким там бився?
Ти у книжечці отій, мабуть, надивився,
Що московський князь Дмитро пішов на Мамая,
Щоб відвадити монголів від рідного краю.
Бився він за рідну Русь проти іга злого.
І весь православний люд молився за нього.
То москальська все брехня. Бо, як факти знати,
То по іншому те все можна прочитати.
А було усе то так. Ще з часів Батия,
Що начепив москалям те ярмо на шию,
Московітські всі князі монголам служили,
На улус заліський край весь перетворили.
Звичаї перейняли, завели порядки,
Як в Орді. Добро в Сарай тягли без оглядки.
Кажуть, що часом орда якась налітала
І нещадно отой край вона грабувала.
В тому дивного нема. Вся Орда так жила.
І по здобич до сусідів частенько ходили.
Такі ж самі москалі, теж не відставали
І ординськії міста також грабували.
Особливо, як в Орді порядку не стало,
Коли ледве не щороку ханів там міняли.
Та московськії князі з усіх сил старались,
Вислужитись перед ханом весь час сподівались.
Тож і данину везли у Сарай щороку.
І отак воно було до тих пір, аж поки
Колотнеча почалась у Орді велика.
Хоч порядки там були, скажу, досить дикі.
Коли темник силу мав, міг поставить хана,
Який у усій Орді царювати стане.
Але ханом стати міг Чингізид і тільки.
Слава Богу, в Чингізхана синів було кілька.
Тож потомків розвелось: різали, вбивали,
Але хана на престол де узяти мали.
Отож, той, хто силу мав, ставив свого хана,
Правив іменем його. Наче ж, без обману.
Був там темник в них Мамай. Мав орду велику.
Із ордою кочував він у полі Дикім.
Щоб ясніш тобі було, поясню, що нині
Кочувала б та орда півднем України.
Із сусідами Мамай легко уживався:
Із литовцями дружив, із Рязанню знався,
З генуезцями в Криму знайшов спільну мову.
Навіть, жаль, що він не був Чингізид по крові.
З москалями не дружив, знав їх підлу вдачу.
І московської орди небезпеку бачив.
Особливо, як з‘явивсь конкурент у нього –
Тохтамиш, який припхавсь із Сибіру свого.
Тамерлан його схотів на трон посадити,
Щоб ділами і Орді Золотій вершити.
А в Сараї на той час Арабшах при владі.
Мамай його посадив на трон – той і радий.
Думав довго усидіть тихенько, як миша.
Але тут шайтан прислав йому Тохтамиша.
Сам Арабшах сил не мав з Тохтамишем битись,
Тож у поміч сам Мамай поспішив явитись.
За спиною Тамерлан був у Тохтамиша.
В Азії він на той час і був найсильнішим.
Проти Азії тії слід силу збирати.
Отож Мамай попросив йому помагати
Ягайла, що мав привести ще полки литовські.
А Олег також полки рязанські і пронські.
Генуезці обіцяли теж поміч надати.
Тож Мамай збирав теж сили аби воювати.
Мали у борні зійтись Азія й Європа.
От цікаво, а за кого ж Московія «топить»?
Москалі ж тоді були злі на Арабшаха,
Бо ж на П‘яні, на ріці вони дали маху.
Рік минув, як Арабшах побив їх добряче.
Сорому такого світ досі ще не бачив.
Тож, як тільки Тохтамиш велів полки брати
І полками йти у степ йому помагати,
Дмитро миттю підхопивсь, кинув клич і скоро
Зібралися москалі коло його двору.
Воювати москалям – не в полі робити.
Тут багато слів для них нащо говорити.
Повелося так давно – коли хан гукає,
То одразу із Москви військо виступає:
На Литву, чи на Кавказ, чи аж до Сибіру.
Тож відкликнулись усі москалі допіру.
Вирушили у похід, щоб в степу пристати
До ординців Тохтамиша, Арапшу прогнати
Із Сараю. Тоді, можна грабувати вволю.
І от військо московітське вже у чистім полі.
Не дрімав й Мамай тим часом, за усім дивився.
Тільки хан Дмитро московський в похід спорядився,
Рушив йому навперейми, щоб тому не дати
З Тохтамишем своє військо у степу з’єднати.
Йшов поспішно, вів з собою орду невелику.
Уся орда залишилась стоять в полі Дикім.
Думав Дмитра погромити, з‘єднатись не дати,
А тоді уже з ордою в похід виступати.
Стрілися вони на полі отім Куликовім.
Чи багато пролилося на тім полі крові?
Думаю, що не багато. Москалі торочать:
Цілий день тривала битва. Ціну набить хочуть.
Хоч раніше говорили – лише три години.
Отак вони із роками набивають ціну.
Як в комедії відомій, де герой жалівся
І один костюм у нього в три перетворився.
Історію, люди кажуть, переможці пишуть.
Тож від москалів ми знаєм про битву лише.
І не факт, що у тій битві вони гору взяли.
Просто, саме в розпал битви, уже так співпало,
До Мамая прилетіла вістка, що з ордою
Тохтамиш летить на нього скорою ходою.
А він військо в степу лишив, тож мусив кидати
Москалів тих недобитих та у степ рушати.
Москалі його на полі тому не побили,
Хоч самих тоді ординці добре покришили.
Не до того було, щоби їм у степ ходити.
Та і сам Дмитро добряче був в бою побитий.
Тож москалі і вернулись. Мамай же домчався
До орди та з Тохтамишем битися зібрався.
Та даремна була його по степу гонитва.
Тохтамиш встиг його військо вже переманити
І те військо відмовилось до бою ставати
З Чингізидом. Довелося Мамаю втікати.
Втік у Крим, де генуезці його і убили.
Тож москалі перемогу і проголосили.
Мовляв, то вони побили Мамая у полі.
Правду буде хто шукати, не знайде ніколи.
А що ж Тохтамиш? В Сараї він ханом усівся.
На орду московську косим поглядом дивився.
Бо ж не виконали волі, військо не прислали.
Та й про свою перемогу на весь степ кричали.
Тож не Тохтамиш виходить, здобув перемогу?
Відбирають московіти оту честь у нього.
Укріпившись у Сараї, Тохтамиш зібрався
І васалу московському «дякувати» взявся.
Прийшов туди із ордою, щоб Москву узяти.
А Дмитро, лиш те почувши, кинувся тікати.
У лісах десь заховався, поки люта сила,
Стольний град його узяла і ущент спалила.
Отака була «подяка» за те кляте поле,
Де і, власне, перемоги не було ніколи.
Самі себе нахвалили, носяться і досі.
А почують лише правду, аж крутить у носі.