Баба Маня вірить у кінець світу. Вона не вірить у чупакабру, яким лякають у новинах, не вірить у те, що раптом може завалитись хрущівка, в якій вона живе, в тім місті, де уже третій рік поспіль підтікає каналізація. Вона не вірить у виграш мільйона в лотереї, не вірить політикам, лікарям, соцпрацівникам та сусіду, який запевняє, що кинув курити, а сам задимлює її туалет зі свого через спільну витяжку. Баба Маня вірить в одне – у кінець світу.
БабМаня ніколи не бачила фільмів-катастроф, бо дивитись таке нецікаво. Інша справа – серіали про любов. Та про кінець світу, здається, знає все ще відтоді, як бабка бабМані Параска розповідала про мудрості своєї бабки, а та, у свою чергу, у монахів дізналась, які із самим Богом говорили.
Сама бабМаня теж про Бога часом говорить, з єговами. Якось років з три тому вони постукали в її коричневі дерматинові двері. Не те, щоб бабці кортіло про нього говорити, але в хату тих молодят (так собі вирішила) пустила. Правда, не раз про те пошкодувала, бо ні кухні, ні городу, ні серіалів за ними немає – ходять, кольорові книжечки носять, розказують і розказують… Та не дуже вона їм, тим єговам, вірить. А у кінець світу – справа інша…
Вчора бабМаня отримала пенсію з рук поштарки, не забувши при тому всунути у ті руки дві гривні за доставку. І вирішила, як каже онук Льошка, «відтягнутись на повну». Бабкин онук Льоша – хлопець нічогенький, на бабМаню схожий – нікому не вірить. Хіба що у Світлу Європу та «Зелену карту». Він навіть якісь там документи кудись вислав, щоб її отримати. БабМаня мало що у тому тямить, але зрозуміла одне – в Америку дитятко зібралось. Ну в Америку, так в Америку. Шкода тільки, що не встигне по-буржуйські пожити, як настане кінець світу.
Баба навіть уявляє його. От сидить вона перед телевізором, а по всіх каналах в прямому ефірі кінець світу показують. (Хоча в такий день могли б уже наостанок і любов якусь показати, всі серії підряд.). А там хмарочоси падають, машини та поїзди у тріщини в землі провалюються, океани цілі країни хвилями у воду злизують. (Хтось так само на тому тижні в неї з-під дверей килимок злизав. Єгови не могли, то люди набожні, а от сусідка Клавка – ще та діловарка! – могла.) І так бабМані тоді стає шкода весь світ, дітей, онука Льошку, себе, що аж сльози навертаються…
Так от, вирішила баба Маня «відтягнутись» на пенсію. В ресторан думала піти, але онук казав, що там одна печеня сто гривень коштує, тоді, як у піцерії Льошка з друзями втрьох на стольник добре посиділи. По дорозі бабка зайшла на пошту заплатити комуналку. А то як не настане кінець світу, а субсидію оформити тра. Решту вирішила витратити на піцу та якесь таке біле морозиво-неморозиво у високій склянці на ніжці, а може, ще на он те тістечко в шоколаді, і те – з ягідками... Гуляти – то гуляти! Все одно кінець світу.
«Чого-чого, а тіста могли б у ту піцу і більше покласти», - міркувала не така ще стара бабМаня, коли дівча у блакитній сорочці та такому ж кепчику принесло їй тонкого коржа, всіяного поодинокими шматками ковбаси, огірків, маслин та ще чогось. Проте на смак ця піца бабці сподобалась неймовірно, хоч на шістдесят гривень щастя й не тягнуло.
- От жадні, - прошепотіла під ніс, підшморгуючи носом – так ліпше тримався розхитаний протез верхньої щелепи, - усьому ж кінець скоро, а вони…
Біле і пухке у склянці на ніжці виявилось десертом із сиру та вершків. До тістечок бабМані запропонували чай з лотосом, який їй не те, щоб не сподобався, але був значно гіршим за домашній з липою. Скільки тієї липи баба Маня цьогоріч зібрала – на шафі, і під шафою у коробці, і на балконі в мішечку. Шкода, не випити стільки до кінця світу, якби той був через три роки. Зітхнула, дістала з гаманця скупий список необхідного та, подякувавши, попростувала до виходу.
Ото добре, що й до її містечка супермаркети дістались. То знижки, то якісь розіграші. А головне, що ніхто, як та перекупка на ринку, не гарчить на бабМаню, щоб не перебирала цибулею та яблуками. А ще зручно у кошик повкладати все необхідне, потинятись довгими рядами хитромудрого товару. Може, і справді воно усе таке штучне, як по телевізору кажуть, але іншого нема і вже не буде, бо кінець світу не за горами, а наприкінці цього таки 2012 року. Та чогось про те ніхто не згадує. Про «Євро-2012» ж усі говорять. Магазин і той цим євром заполонили: футбол на чаях, каві, цукерках, чашках… О! Ти диви – килимок який! Гумовий, у сіточку і теж з біло-чорним м’ячем та тим таки євром. БабМаня розгребла купу шмаття згори та пірнула рукою на дно великої залізної сітки, вчепившись за куток килимка…
Надвечір того дня бабМаня частувала сусідку Клавку липовим чаєм, вислуховуючи жаління тієї на невідомих, які поцупили в неї на п’ять хвилин залишене відро з-під сміття. Обидві хитали головами та чекали чергової серії любовної саги з присмаком гранатів, яблук, вишень-черешень, шоколаду і парфумів. Під дверима блищав новизною та «Євром» яскравий дорогезний килимок.
- Та все одно ж кінець світу! – відмахувалась бабМаня від сусідки…