Моя душа стояла під вікном
І обережно стукалася в шибку...
Її не чули... Тільки листя з крон
Щось шепотіло, падаючи стрімко...

Моя душа стояла під дощем,
Що змінювався снігом, вітром, градом...
І стукала, і стукатиме ще...
А може, впустять? Може, будуть раді?

А може, через сотні довгих днів,
Уранці збуджені невтомними шпаками,
Зупинять якось погляд на вікні,
А там - душа, обернена у камінь...

Сама… сама… сама… Іду у ніч із хати…
Під березневим небом топчу брудні сніги…
І вулиця пуста… Що й нікого спитати,
З яких життів минулих спокутую гріхи?

Блукаю по стежках холодним темним містом,
Непрохана сльоза скотилася з-під вій…
І дивиться згори блідий самотній місяць…
І сумно на душі, хоч вовком чорним вий…

Замерзли ліхтарі в цей березень зимовий…
Так тихо… І мороз торкається чола…
Одна… одна… одна… ніхто не мовить слова…
Та я ж сама себе від світу відрекла…

08.03.2012

А день таки став особливим.
Троянда, метелик. І зорі.
А ще за вікном тополя.
І небо таке, хоч пливи...
Душа собі вірить у диво.
Скрегоче цвіркун надворі...
А може, це справді доля,
Що в мене з'явилися ВИ?

То щастя прийшло у гості!
Запахло грибами, літом.
І навіть шипшина стигла
На кухні! У Вас на столі!
І так було просто-просто
У цьому складному світі,
Коли павучки побігли
Кудись за балкон, малі..

Зірок було справді море.
А скільки душа раділа!
Словам. І теплу. І світлу!
Це сталося? Я не сплю?
Ви знаєте, з Вами добре.
І світ стає чисто-білим,
Душа, ніби айстра, квітне
Від того, що Вас люблю!

Сьогодні закінчиться липень,
Мов книги остання сторінка,
Яку прочитати судилось
Не тільки мені одній!
Щось вітер нашіптує липі,
А небо міняє відтінки!
І щастя розправило крила!
Давайте за ним! Мерщій!

Останній день липня - для мене!
Це навіть не здійснення мрії!
Це щось неймовірне! Чудо!
Приємне, як шум трави!
А завтра вже серпень, напевно!
Та душу - я знаю! - зігріє
Те світло, яке усюди!
Бо поруч зі мною - Ви!

2011

Я сьогодні зустріла чудо
Під зеленим малим листочком!
Воно бігало по калюжах
І ховалось, чудне, за сосну!
Заглядало, смішне, усюди!
Полохливе й швидке напрочуд
І на сонечко схоже дуже!
Нагадало мені про весну!
Я його заховала в сумку!
І воно тепер щось шепоче!
Аби тільки мале не щезло
В оберемку тепла і трави!
Простягніть мені вашу руку
І швиденько закрийте очі!
Я вам чудо своє принесла!
Порадійте тепер і ви!
2011

Давайте поговоримо про дощ...
Про той, що йде за вікнами балкону,
Про свіжий вечір, що на підвіконні,
Про вітер, що торкається долоні.
Давайте поговоримо про дощ...

Давайте поговоримо про ніч...
Про ту, що починається з молитви,
Про зорі, що за хмарами не видно.
Я так люблю із Вами говорити!
Давайте поговоримо про ніч...

Давайте поговоримо удвох...
Про ліс, гриби, про листячко опале,
Про душу і про квітку, що зів'яла,
Про те, про що нікому не казали.
Давайте поговоримо удвох...

А потім помовчим... Хвилину-дві...
Про щось своє... Про хмари грозові,
Про коників, що скачуть у траві,
Про роси, що неначе з кришталю.
Про те, що я душею Вас люблю!

2-3.07.2011

Хочете, сонечком Вам усміхнусь?
Хочете, хмаркою в небі пролину?
Хочете? Хочете? Я не боюсь!
Як не боїться дитина!

Хочете, квіточку Вам принесу?
Хочете зірочку? Раптом дістану!
Хочете? Хочете? Чисту росу
Я назбираю Вам рано!

Хочете вітром легким промайнусь?
Хочете, листям почну шелестіти?
Хочете, просто до Вас пригорнусь?
Як пригортаються діти!

Хочете, з Вами усе розділю?
Бачите, раптом попадали зорі!...
Знайте, я Вас дуже сильно люблю!
І все життя буду поряд!
2011

Колись давно, як світ був іншим,
Як вітер ніс піски пустель,
Напевно, за велінням вищих
Забрів у край наш Менестрель.

Він так співав, що тихли птахи,
Він грав на лютні, наче бог...
І серце, сповнене відваги,
Було позбавлене тривог.

Та доля любить жартувати
І зорі кидати у став...
Мабуть за голос у розплату
Поет безтямно покохав.

Він грав, вкладав у пісню душу,
Один, самотній, день у день...
Та тільки дівчина байдужа
Зникала в натовпі людей.

Та в ніч, окрилений коханням,
Чи то між маренням і сном
Співав поет, немов востаннє
Перед зачиненим вікном...

І крига скресла. На подвір'я
прийшла Вона! Вона! О бог!
Поет співав і все не вірив,
Яка всесильна ця любов.

Колись давно, як світ був іншим,
Як вітер ніс піски пустель,
Напевно, за велінням вищих
Тут залишився Менестрель...

2011

А я у промінчик! А я у краплину!
І гайда на небо, як той Капітошка!
А я у пір'їнку, мабуть, журавлину!
І ще залишуся з дитинством на трошки!

А я у кульбабку! І гайда за вітром!
Кудись у незнані світи і дороги!
А я у бурульку, прозору й тендітну!
І знову в дитинство! На мить, ненадовго!

А я у світанок! Зорею над світом!
А я у веселку! В казкове намисто!
А я у листочок! Росою на квіти!
А я у дитинство! А я у дитинство!

2011

Розмальовані
вітропромені
сонцеградами
на вікні .
Світлотінями
ніжно -синіми
небо падало
уві сні ...
Закарбовані
тіньопромені
вже у вічності
верховіть ...
Снігозливами,
прозоримами
ви ж у відчаї
промовчіть ...

2011

А можна до тебе у гості на чай?
Прийду із цукерками! Воду зігріла?
Я вже за дверима! Давай! Зустрічай!
Скажи, що чекала, подруженька мила!

І що нам та відстань, морози, вітри?
І що нам той час? Він летить, мов
скажений!
Розказуй, подружко, і сльозі зітри!
Яка ж я щаслива, що ти є у мене!

На примхи мої, я прошу, не зважай!
І знай, що люблю тебе, скільки є сили!
Чекаю до себе у гості на чай!
Біжу відкривати! Вода закипіла!

І падала з неба ніч,
І зорі за нею падали...
І день приречено брів
Світ за очі...За горизонт...
І промені теж з узбіч
Брели вслід за днем левадами...
І обрій тому горів...
Природа впадала в сон...
Вночі на землі пітьма...
І тіні від того плакали...
Літали собі вгорі...
Являлись у відблиску свіч...
Зітхала сумна зима...
Чомусь озиралась злякано,
Як день приречено брів,
І падала з неба ніч...

2010

А я щастя своє просто в руки візьму!
Розмалюю його веселково!
І по світу пущу, ніби сяйво в пітьму!
Хай бринить воно в музиці слова!

А я щастя своє до небес піднесу!
Хай дощем опадає на трави!
І хай кожен зустрічний побачить красу,
Коли сонце сідає у гавань!

Хай летить над землею, подібно вітрам!
Нехай грає із листям зеленим!
А я щастя своє без печалі віддам!
Бо повернеться - знаю! - до мене!

2010

Просто мене обніми...
Міцно до серця притисни...
Бачиш, як очі зими
Холодом віють навмисно...

Скоро вже випаде сніг...
Важко у ньому зігрітись...
Хочеш на острів у сні,
Там, де метелики, квіти?

Де тільки будемо ми,
Море і сонячна пристань...
Просто мене обніми...
Міцно до серця притисни...

2010

Моя душа стояла під вікном
І обережно стукалася в шибку...
Її не чули... Тільки листя з крон
Щось шепотіло, падаючи стрімко...

Моя душа стояла під дощем,
Що змінювався снігом, вітром, градом...
І стукала, і стукатиме ще...
А може, впустять? Може, будуть раді?

А може, через сотні довгих днів,
Уранці збуджені невтомними шпаками,
Зупинять якось погляд на вікні,
А там - душа, обернена у камінь...

9-10.11.2010

Я тобі подарую шматочок своєї душі...
Загорну у красивий папір і прикрашу зеленою стрічкою.
І придбаю листівку і серцю довірю вірші...
Хай диктує слова, я писатиму римами зовсім незвичними,
бо це вперше така неповторна і трепетна мить...

Уявляю, як ти цей дарунок вночі розгорнеш...
І читатимеш вірш, із теплом і довірою ніжно написаний...
Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ ТАК, ЯК НІКОЛИ, НІКОГО, БЕЗ МЕЖ!
І шматочок душі, у руках твоїх щастям і світлом вколисаний,
Пригорнувся до тебе і весь зачарований спить...
2010

Я очі люблю твої...
І руки до трему ніжні...
Вуста, і голос, і сміх...
І смуток, часом побіжний...

Волосся люблю твоє,
Що пахне осіннім листям...
Як ходиш, сидиш, встаєш,
І погляд щомиті різний...

Усмішку люблю твою,
Тепло твоє, серце, душу...
Люблю тебе, так люблю...
До неможливості... Дуже...

А осінь на мене зла -
(Я зрадила їй з тобою) -
Дощем по вікні стекла
І стала собі зимою...

Нехай уночі мороз,
Та в серці буяє літо...
Скажи, як тобі вдалось
Мене восени зігріти?

Хай осінь собі дощить
І вітром холодним виє!
Байдуже! Бо я в цю мить
Твої цілуватиму вії...

Відмежовую так і ні
Падолистом цієї осені...
Першим променем на вікні,
і деревами, майже босими...

Відмежовую ніч і день
Зорепадом чуттів і пристрасті...
Ароматом твоїх хризантем,
І цілунками душ у вічності...

Відмежовую ледве нас...
Та між нами межі немає...
Навіть простір, відстань і час
Поступаються небокраєм...

2010

Вам листя дарує осінь!
Погляньте, воно ж, як сонце!
Багрянцем малює мрії
І золотом гріє сни…
Вас осінь у щастя просить,
І світло вплітає в коси,
Торкає промінням вії
І очі Ваші ясні!
Дарує Вам теплий вітер
І ніжність там, на осонні!
Радійте – для Вас усе це!
Всміхніться! Вам не здалось!
І я Вам дарую світло!
Погляньте, воно в долонях,
А також в моєму серці!
Прошу Вас, тримайте! Ось!

2010

Гойдає вітер віти. І світ іде на спокій.
Малює жовтень вкотре мої яскраві сни.
В очах у тебе небо-високе і глибоке...
Такого не було ще у мене восени...

Запахло мокрим лісом-малює просинь осінь...
Курли-курли у небі-без болю і жалю...
А в тебе сонце грає із листям у волоссі...
І я тебе сильніше від осені люблю!..

2010

Т.З.
Ти знаєш, що сяєш сонцем?
Ти знаєш, що пахнеш мріями?
Ти знаєш, ти знаєш, що це
У тебе бринить під віями?

Ти знаєш, з тобою добре...
Ти знаєш, з тобою затишно...
Ти знаєш, ти знаєш, зорі
Не радують, як ти радуєш...

Ти знаєш, що ти прекрасна
Увечері, вдень і поночі...
Ти знаєш, я хочу щастя
Для тебе, для тебе, Сонечко!

2010

Коли опадає листя
Чи сонце іде на спокій,
Чи вітер колише трави,
Чи просто ідуть дощі,
Ви знаєте, так написано
Не нами, а Одинокими,
Що десь у своїй заграві
Виводять штрихи Душі.

Ви знаєте це напевно,
Без сумнівів і запитань,
Без допуску навіть думки,
Що Ваше знання мине.
Чому ж часом так даремно,
Без жодних підстав, відкрито,
У Вас виникають сумніви
Стосовно мене?
2010

Т.З.
Мій день мовчав, як сотні інших днів,
Моя свіча, як сотні інших, гасла...
І світ завмер, як тисячі світів...
Завчасно, Господи... завчасно...
***
Сміявся день! І я у тому дні!
Вогні зірок горіли, як уперше!
І раптом захотілося мені
У цьому світі просто звершень!
***
Тепер я свято вірю в чудеса!
І, як не дивно, щиро вірю людям...
А я тобі цукерок
принесла!
Бо знаю, як ти солодощі любиш!

вересень, 2010

Нічка насупила брови,
Може, на мене сердита?
Що ж я такого зробила?
Тужиться серце твоє?
Нічко, промов ти хоч слово!
Я вже не йтиму за вітром!
Ось, забери свої крила...
Чуєш, зозуля кує?
Думаю, скоро світанок...
Нічко, ти завтра забудеш
Все, що сьогодні казала,
З півнями, знаю, мине...
Так, наближається ранок...
Сонце заповнює груди...
Нічко, в нас часу замало-
Скоро зречешся мене
Так, як багато зрікалось,
Мовчки... Залишиш і досить...
Що ж, я і так самостійна!
Розпачі переживу!
Нічко, аби ж ти не знала,
Що моє серце голосить,
Як це нестерпно постійно
Бачити сни наяву!
Як я стомилася спати,
Щиро розплющивши очі,
Вірити людям безмежно,
І залишатись одній...
Ранок... І місяць на страту
Зовсім рушати не хоче...
Тільки вже промінь бентежить
Кінчики пальців і вій...
2010, вересень

A ці стіни говорять... Ти чуєш? Ці стіни говорять!...
Так! Про тебе... Про мене... Про когось там... Просто про нас...
Я не хвора, мій друже. Повір, я ні краплі не хвора!..
І насправді не я це, а тінь із землі підвелась...

А ці стіни, як люди, говорять... говорять... говорять...
Із тобою про мене, зі мною про тебе... мовчать...
А на небі мій місяць... Німий... А ще зорі, ще зорі...
Мов розкидані Богом шматки піднебесних латать....

А ці стіни, як люди, зрадливі... До крику зрадливі!
Зберігають навічно чиїсь однойменні сліди...
А за вікнами злива і хтось невимовно щасливий
Залишити свій слід невідступно прямує сюди...
2010

Вона дивиться хоррор і мультики...
І читає Донцову й Булгакова.
А ще хоче путівку до Кракова,
Або ж Київ прикрасити кульками.

Вона любить шашлик і морозиво,
Сау-Сеп, часом пиво із чіпсами,
Восьмий ряд у театрі та Гібсона.
І керується серцем...чи розумом.

Вона слухає Моцарта й Менсона.
І сидить в інтернеті з мобільного,
Хоче бути вродливою й сильною...
А ще кажуть, що з нею невесело!
2010

Вона

Пробачте за вечір! Напевно, він буде останнім…
А ще ... заберіть дорогі італійські парфуми.
Прошу, не питайте… Я так не люблю запитання.
Пробачте і йдіть. Це єдине, що буде розумним…

Пробачте за правду! Мене ще чекає розплата!
Пробачте за скутість. Колись я була не такою.
Пробачте за «ні».. Хоча можете не пробачати,
Та не назову Вас ніколи (ніколи!) тобою…

Він

Моя мила, маленька дівчинко,
З рожевими щічками і гарненьким кирпатеньким носиком,
З карими оченятами і ніжками ледве не босими,
Я годжуся тобі у вітчими…

Ти чомусь мене стала боятись.
Надивилася фільмів? Може, книжок начиталась, дурненька,
Ти ж для мене, наче останній ковток у задушливу спеку,
Як я можу такого торкатись?

***

За сусіднім столиком сиділа дивна пара. Імпозантний чоловік із посрібленими скронями. Дивився лагідно, до безтями закохано. Вона час від часу по-дитячому супила брови, дівчина, з розкуйовдженим світлим волоссям, у потертих джинсах і в’єтнамках.
За сусіднім столиком.
Ой, помилка.
То просто в кафе таке велике дзеркало…

2010

Ти мені снишся... Страшна і беззуба, в лахмітті...
З чорними пальцями, боса і простоволоса,
Ти мені снишся... Відколи... відтоді і досі...
Може, вже досить? За обрієм жевріє світло...

Ти не питаєш нічого... Ти дивишся довго...
Шамкаєш ротом, немов потойбічна примара...
Зараз ти гола, та раптом одягнена в хмари...
Що тобі, бабо? Вже швидше вертайся до бога!..

Ти мені снишся такою, якою погасне
Та, що творила на зламі себе та епохи...
Я ж не погасну, я буду горіти допоки
Промінь кресатиме небо, як лезо по маслу...

Ти мені снишся...

Десь далеко в небі синім дві хмаринки посварились,
і розбіглися по світу, сірі і сумні...
І тепер, коли ти бачиш, як ідуть холодні зливи,
Знай, що то хмаринки плачуть у височині...

Тож якщо ти маєш друга, не сварися з ним даремно,
Бережи його, бо раптом втратиш назавжди...
І тоді страждати будеш, як хмаринки ті у небі,
Що не можуть одна одну й досі віднайти...

2010

А сонцю сьогодні зле,
Висока температура...
Зроблю я йому омлет
І з липи смачну мікстуру.

Пошию подушку із хмар,
Закапаю носа, бо нежить...
А потім закутаю в шарф,
Нехай собі трошки полежить...

Як можна хворіти вгорі?..
Та жаль мені сонечка дуже!
Дивись-но, мале, не згори,
А краще лікуйся й одужуй!
2010

У тій кольоровій квартирі доволі багато вікон,
І світла також багато увечері і вночі.
Яка незвичайна штука(!), та тільки до того звикнеш,
Як ранок вже гасить світло без жодних на те причин…

А ще там в одній кімнаті немає ніяких тіней,
Бо сонця терпке проміння лишається на стіні
будинку, який навпроти зизить, мов ні в чім не винен,
Хоча він насправді винен…здалося тоді мені.

У тій кольоровій квартирі живуть кольорові люди,
Що сяють красивим світлом увечері і вночі…
Яка незвичайна штука(!), та треба прощатись буде,
Як тільки до дива звикнеш. :’( Без жодних на те причин…

У тій кольоровій квартирі чомусь мені снився равлик…
А ранком у мене в місті пішли золоті дощі…
А ще там в усіх кімнатах вчувається запах яблук,
І ніби гудуть над ними великі смішні хрущі…

2010

Вона проводжала сина.
Молила, благала і плакала...
А син... Син не міг НЕ ПІТИ...
В обіймах останні хвилини...
І небо сльозами закапало...
Страшними слізьми пустоти.

У ніч, коли хмари горіли,
І попелом зорі покрилися,
Припали сини до землі...
В хатах матері посивілі
Просили у Господа милості
Синам у кривавій імлі...

І йшли молоді, сміливі,
Із запалом серця мрійливого
Назустріч далекій весні...
В бою на просторих нивах
З молитвою матері сивої
Співали прощальні пісні...

А зараз їм треба тиша.........
Синам...яких не дочекалися...
Із дна безіменних могил...
Мовчу.........
.....Хвилину чи більше,
і сльози втираю, вклоняюся
ГЕРОЯМ, ЩО ПЕРЕМОГЛИ!

2010

Пухнаста зіронька прийшла до мене в сон,
Торкала лагідно промінчиками вії,
І снились мені замок, принц і срібний трон,
І я принцесою ішла назустріч мрії...

А потім снився сад, де сотні світлячків
У піжмурки, мов діти, гралися під листям...
І снилися хмарки, озера і річки,
І я кудись брела казковим дивним містом...

Та обірвався сон від лоскоту зірок,
Які злетілися з усіх усюд до мене
І ранок принесли... Вже й чути спів пташок,
І світлячок повзе під листячко зелене...

2010

Сумувала весна, у зажурі за суконьку смикала,
І росою сльозини текли на поснулі світи...
Іще вчора сама проганяла морози і віхолу,
А сьогодні вже їй доведеться за обрій піти...

Сумувала весна, прикрашала волоссячко зеленню,
Зігрівала і пестила миле, мале кошеня,
Її час відлітав, а лишитися довше не велено,
І прощалася з лісом, і йшла десь у світ навмання...

І ніхто не окликне, не спинить, і постать забудеться,
Тільки пролісок якось у травах на згадку мигне,
А весна буде йти по зелених, замріяних вулицях,
А за нею – пригріте кошатко – частинка мене...

2010

Христос помер. Помер колись за нас.
А ми себе вбиваєм ні за кого.
Ще вогник свічки в церкві не погас,
А ми погасли з вірою у Бога.

Христос воскрес! Воскрес колись для нас!
Мільйони душ у щасті і любові...
Один лиш день... А завтра прийде час,
І Господа ми розіпнемо знову.

Мовчить земля у втомі від вистав,
Хтось угорі невтомно п'єси креслить.
Щодня ми розпинаємо Христа
І раз у рік ждемо, що Він воскресне.
2010

Мої різнобарвні метелики,
Мені малювали соняхи,
Любов розливали у келихи,
Тепло залишали в долонях і
Зникали у темряві...

Мальовані соняхи танули,
Міражно плелися стеблами,
Любов замерзала в гранули...
І тільки долоня тепла, мов
Метелик в ній жевріє...

2010

Сумуєте? Ну що ж, давайте разом,
А потім посміємося до сліз!
Цукерку хочете? Хвилиночку, я зараз,
Ось розгорну... У Вас холодний ніс
І руки теж... Замерзли? Чай готовий
Пішли сміятися! :-) І ну його, той сум!
Я принесла листівочку: "З любов'ю",
А завтра я Вам сонце принесу!

2010

Тупи-тупи тупотунка,
Ля-ля-лялечка, ласунка,
Ма-ма-маму кличе радо,
Люлі-лю співає тато.
Аа-а, ходи-но спати,
Цьом у носичок кирпатий.
Хлопи-хлопи у долоні,
Наша доня, люба доня!

Я знаю усе про лютий,
Про кожну його сніжинку,
Про квітку, в снігу забуту,
Про білу, хрустку скоринку.

Я знаю усе про лютий,
Про те, що він день ховає,
І як візерунки плутав
На вікнах нічних трамваїв.

Я знаю усе про лютий,
Що в декого лютий-свято...
А можна Вас пригорнути
Сьогодні, у двадцять п'яте?

На вушко тихо шепнути:
"Вітаю. Тримайте квіти",
Всміхнутися, порадіти
У цей неповторний лютий...

Піду в математики, вірші писатиму цифрами!
Шукатиму рими у коренях, навіть в іксах.
Та графік параболи просто поставлю епіграфом.
І душу ховатиму в мінусах. Може, в плюсах.

Піду в математики! Точність там, чіткість увічнені.
Безпристрасний рух різних ліній, без слів і принад.
А буде душа розриватись від болю і відчаю,
Візьму на папері і виведу: ігрик квадрат!

Який же ти гарний у білій сорочці!
Ходи, поможу зав'язати краватку...
Ти будеш до вечора? Може, до ночі?..
Ну, що ти...
...не плачу...
...запізнишся, татку...

Ось квіти. Тримай.
Все. Ні пуха!
Щасливо!
Замкну за тобою...
...я знаю... Доросла...
Ні-ні! Не хвилюйся, ти зовсім не сивий,
То просто сніжок у твоєму волоссі...
2010

Хочеш, я
допоможу тобі
завагітніти?..
ну... наприклад,
моїми мріями?..
ми просто обміняємося ролями...
сьогодні я увійду в тебе
і посію своє світло
у тобі...
відбудеться зачаття, мов причастя,
солодке, терпке і безгрішне...
ти відчуватимеш, як ростуть
мої мрії у тобі,
крутяться, штовхаються і
просяться на волю...
а завтра ти станеш
мамою,
і я привітаю тебе
цілунком у щоку,
бо знаю:
твоя мрія - це я. :-)
Цьом, коханий!

Полонить своїм фіолетом
Нічна забаганка природи.
На неї полюють поети
І бродять між римами, бродять...

Блукають наосліп у тінях,
Шукають нові трафарети,
І навіть стоять на колінах
Ці псевдовеликі поети.

А ранок вкриває вельветом
Озера, пустелі і скелі,
Стають гарбузами карети,
Й поети чомусь невеселі...

Портрети, балети, білети,
Букети, бенкети, тенета
І збірники в дамських клозетах,
І злети... У смІтник чи в Лету?..
Поети... Поети... Поети...

Невпинно на вітрі стукає
Самотнє гілляччя зламане,
А я дивлюся на слухавку,
Тобою, мов Богом, скарана.

Дверима навстіж відкритими
Тебе до весни чекатиму,
А літом воскресне вбите "ми"
Рядками злетить крилатими.

Та осінь, зимою скорена
Заллє мої вірші зливами...
Під снігом любов схоронена...
Я справа,
ти в центрі,
а зліва - МИ...

Байдуже, що так неправильно
Гілляччя на вітрі стукає!!!
Тобою, мов Богом, скарана,
Не зводжу очей зі слухавки...

Після сірої ночі, холодної ночі
Прокидатися вулиці зовсім не хочуть…
Посміхалося небо, намагалося небо
Привернути увагу до сонця, до себе…

Тільки ніч все тримала людей у полоні,
Фарбувала сріблястим дерева і скроні…
Дарувала омріяні сни наостанок…
Та за обрієм вже розгорався світанок…

Ти до мене у темряву тихо ввійди
Зорепадом надій, сяйвом місяця вповні,
В інший світ забери від незгод і біди,
У небачений світ, чарівний і гріховний.

У кімнаті вечеря на двох і камін...
А в очах грає полум’я свічки і ласки...
З ароматом троянд розтає парафін…
І тепер відчуття вже ведуть мене в казку.

Один простір на двох у сплетінні бажань,
У танку закружляй, божевільно і сміло.
Насолоджуйся смаком моїх поривань!
Я тепер говоритиму серцем і тілом!

Розвісила береза химерні білі лапи-
Її за ніч засипав важкий лапатий сніг.
Стоять кущі в рядочок, немов зимові мавпи!
Так Рік Новий крокує заметами доріг!

Малюють сніговії феєрії казкові,
А згодом фейєрверки втішатимуть серця!
Зима! Зима з’явилась у нас сьогодні знову!
І падають сніжинки без краю і кінця!

Зліплю сніговика я! Морквину замість носа!
Зроблю йому чудовий зимовий макіяж!
В душі у мене свято, в очах – щасливі сльози,
А навкруги – прекрасний, засніжений пейзаж!

Вікна морозом розписує грудень,
Землю турботливо ніжить снігами,
Віра у світло наповнює груди…
Хочеться щастя.
......Вашого.
.........З Вами.

Стільки сніжинок, що й збилася з ліку!
Мріється з ними кружляти додолу.
Вже й снігурі прилітають до вікон.
Гарно щебечуть. Даремно, що холод.

Небо зимове – казкове й пророче.
В пісні безкрає зливаються зорі.
Мліє душа. І по-справжньому хоче
Вашого щастя… А я буду поряд.

«Миле моє пташатко, дальніх висот не бійся! –
Вчила велика птаха рідне своє дитя, -
Ти подивися в небо, злийся душею з виссю,
Вір, що у цій блакиті справжнє твоє життя!»

Грілось мале на сонці, чистило пір’я довго,
Мружилося на світло… Що, коли не злетить?
Ну ж бо! По вітру дзьобик!
Крила розправ!
І з Богом!
Знай, що тебе чекає неба ясна блакить!

Ранок змінила нічка. Зорі говорять вголос,
Що то між них літає? Привиди чи душа?
Ні! У нічному небі, щоб відігнати холод
Вперше розкривши крила, стрімко летить пташа…

Я тобі, подружко, все розповім,
Тільки спитай!
Як відлітають хмарки грозові
За небокрай.

Як піднімається сонце щоранку
З ясних небес,
Як колосяться в промінні світанку
Жито й овес.

Я розкажу, що нашіптують зорі
Тихо вночі,
Що тебе ангел боронить від горя,
Твій, на плечі.

Про блискавиці скажу і про грім.
Навіть про рай!
Я тобі, подружко, все розповім,
Тільки спитай!

Я на тебе чекатиму в січні,
коли сонце замерзне у небі,
як тремтітимуть зорі величні,
Я чекатиму, милий, на тебе.

Я на тебе чекатиму в січні,
коли хмари і сніг будуть в змові,
коли скажуть слова такі звичні:
"З Новим роком! Здоров'я, любові!"

Я на тебе чекатиму в січні,
коли льодом покриється серце,
як думки прилетять протирічні,
я чекатиму біля озерця.

Як молитиму Бога про долю,
як із криги складатиму "Вічність",
як душа заніміє від болю,
ти прийдеш, мій коханий, у січні.

Осіннє сонце накладає вето
На промені відлунням сивини…
На листі вимальовує портрети,
Червоно-жовті марення і сни…

Вбирається природа…і вбирає
Медове світло… Листя, ніби шаль,
Горить вогнем, потріскує, палає…
І падає…
…на жаль…
…на жаль…
…на жаль…

Спливають дні і кануть, ніби в лету,
Грайливо так, спокійно, жартома…
Осіннє сонце вже наклало вето…
Повільно наближається зима…

До мене сьогодні всміхнулась калюжа!
Ви знаєте, я здивувалася дуже,
Але посміхнулась у відповідь їй –
Метелики раптом злетіли з-під вій!
Кружляли навколо – зелені, червоні,
Торкалися ніжно обличчя і скроней,
Сплелися у райдужне, гарне намисто,
А потім на землю попадали листям.
А деякі втрапили прямо у воду –
Краси я такої не бачила зроду –
Неначе грайливі русалки із вітром,
Віталося листя зі мною привітно…
Чи то мені, може, на хвильку здалося?
Це ж осінь-чаклунка, це ж осінь, це ж осінь…

Оксані Первовій-Рошці присвячую

Вузенькими доріжками ступаю зачаровано,
І посмішка від захвату ясніє на лиці.
Бруківкою устелені, між горами заховані,
В душі закарбувалися чудові Чернівці.

Церквами золотавими, будинками барвистими
Стрічали люди радісно з любов'ю у серцях.
І я, зігріта ласкою і вірою вколисана,
Душі своєї часточку лишила в Чернівцях.

Зривається і падає пожовкле листя осені,
Один листок залишиться у мене у руці.
Ніколи не забудеться це небо, повне просині.
Й душа завжди вертатиме у милі Чернівці.

Я дивилась на море, а море дивилось на мене,
І душа розчинялась у хвилях живої води…
А за обрієм сонце поволі котилось зі сцени,
І уява творила до нього рожеві мости…

Я дивилась на море, а море дивилось на небо,
Чи то небо не зводило з моря глибоких зіниць…
Тільки хмари сумні привертали увагу до себе,
І здавалися зайвими крики розгублених птиць...

Чи тепер я насмілюся просто покинути все це,
Так спокійно, байдуже, без жодних тривог і зусиль?
Я дивилась на море… Тужливо стискалося серце…
І звучала у ньому мелодія неба і хвиль…

Мене сьогодні розбудив
лагідний поцілунок вітру.
Я встала, умилася сонцем,
трохи побродила по кімнаті,
наспівуючи ...Летіііла зозуууля...
Вдяглась у хмари,
підфарбувала очі небом,
а усмішку калиною.
І пішла у світ.

Жук зжер бджолу
Жаба жваво живиться
Вуж жує жабу,
Що жваво живиться жуком,
Що зжер бджолу.
Життя...

На сніданок замовила мрію,
А отримала біль і розлуку.
На обід попросила надію,
А дали мені розпач і муку.

На вечерю б любові й кохання,
Та замовлю, мабуть,для забави.
Бо у цій ненадійній їдальні
Подають вже зіпсовані страви.

Ти не дивуйся, що вночі літаю,
Як бачиш образ мій на тлі нічних зірок,
Ти не ревнуй до місячного раю,
До дій розпусних і низьких думок.

Я в день такий немов від себе вільна,
Єство гріховне лине від вікна
Кудись увись: то стрімко, то повільно.
І я одна у всесвіті, одна!

Тікає кіт, ховається собака.
Ти дивишся й лякаєшся очей.
А я сміюсь. Читаю дивні знаки.
І знову йду у темряву ночей.

Тріпоче вітер довгі мідні коси.
А я сміюсь. Скажений в мене сміх.
Не холодно мені, хоч пізня осінь.
Я знов грішу. Пекельний маю гріх.

А вранці повертаюся додому.
Мовчиш ти, мов нічого не було.
Лиш притискаєш міцно, як в судомах,
Й по тілу розливається тепло.

Сьогодні я літала десь у Відні
І стукала у вікна королю.
Ти здогадався, милий, що я – відьма,
Але тебе всім серцем я люблю.

А-ха-ха-ха! Ух-ух-ух!
Лізе в тіло чорний дух,
Спопеляє все навкруг,
А-ха-ха-ха! Ух-ух-ух!

Негóдиться… небо завісили хмари.
Природа затихла в чеканні грози,
Мов вимерла… згодна отримати кару,
Не проронивши слабкої сльози.

Між нами дощі. Блискавиця і злива.
Вітер холодний пронизує аж до кісток.
Визначтесь, поряд Ви справді щаслива?
Чи Вам байдуже, бути одній чи удвох.

Чи утрьох?.. Світ мовчить – відчуває.
Я на полі. Чекаю розправи, дощу.
Хмари гуснуть. І за небокраєм
Бачу зливу. Мовчу. Не кричу…

Може, злива між нами триватиме вічно.
Тільки вигниють радість, любов і тепло.
Я молю Вас: забудьмо усі протиріччя
І незгоди, і розпач, образи і зло...

А-ха-ха-ха! Ух-ух-ух!
Лізе з тіла чорний дух,
Спопеливши все навкруг,
Що і друг тепер не друг.
А-ха-ха-ха! Ух-ух-ух!

Байдужа до Бога. Байдужа до світу.
Байдужа до себе, до сонця, до вітру.
Байдужа до ластівки, що біля стріхи
Годує пташаток для сили і втіхи.

Байдуже до неї. Байдужа до нього.
Байдужа, що скоро скінчиться дорога,
Що більш не побачить зірок у калюжах –
У серці байдужому тільки байдужість.

І зникнути їй, як мільйонам, судилось,
І знов народитись, мов ще не родилась,
Кохати, сміятись і вірити дуже,
Та потай плекати холодну байдужість.

Стоїть край дороги дівча з голубими очима,
Стоїть і шепоче, і сльози летять на траву, -
Засмучена Доля, тендітна, самотня й незрима -
Вже довго чекає на вічність безмежну й нову.

Скажіть, хто з нас чує, як дівчинка плаче у спеку?
Стискається серце й чомусь невідомо болить,
Так близько вона й одночасно занадто далеко.
Вже ось,на руках...Та раптово тікає за мить.

Скажіть, хто з нас бачить, як дівчинка плаче у зливу?
Зливаються сльози з суцільним невтомним дощем.
Та гірко ридає, беззахисна і незрадлива,
Не злива, а сльози дівчини породжують щем.

Чому вона плаче, та дівчинка з поглядом неба?
Чому ми не бачим, не чуєм цей плач самоти.
Так страшно чомусь зазирнути у душу до себе,
Бо кожен боїться там сльози пекучі знайти.

Вам не холодно? Хочете, я Вас закутаю
У хустину пухову. І ніжно Вас так обніму,
Прихилюся , розвію тривоги зі смутами
І читатиму вірші, щоб тишу прогнати німу.

Вам не холодно? Хочете, сонце проситиму,
Щоб зігріло тендітним, цілющим теплом,
А ще хочете, килим я вистелю квітами,
І нам так буде затишно й добре разом.

Вам не холодно? Хочете чаю гарячого?
З чорним хлібом і джемом сливовим? Зроблю!
Принесу, біля ніг умощусь, щоб побачили,
Як безмежно, по-справжньому я Вас люблю.

Як боюсь за Вас, мрію, дивлюсь зачаровано…
Вам не холодно? Правда, Вам зараз не холодно?

Здавалося б, все давно сказано,
«Люблю» вже лунало не раз…
Та знову відвертими фразами
Шліфую коштовний алмаз…

В оправі зі світла і золота
Несу його бережно Вам,
Від серця любовно відколотий,
Переданий ніжним словам…

Із сяйвом надії і мріями
До Вас лине знову «люблю»,
Й поезія, сонцем навіяна,
Без сліз, без тривог і жалю…

Лиш острах, що буду відштовхнута,
Загашує золото фраз,
Й від серця любовно відколотий,
Тьмяніє на сонці алмаз…

Та знову теплом відшліфований,
Чистіший води й кришталю,
Навічно він Вам подарований
В обіймах, в думках і в «люблю»…

У своєму світі
Малювала вітер,
Але вийшли квіти
Вранішні в росі.
Сонцем обігріті,
Мов сплетіння літер,
Світлом оповиті,
Створені в красі.

У своїй уяві
Малювала трави,
Та чомусь заграва
Розлилась теплом.
Ніби у виставі
В пурпурову гавань
З вигуками "Браво!"
Сонце попливло...

У своїй любові
Малювала повінь,
Та пісні казкові
Забриніли вмить.
Різнокольорові,
У чарівній змові,
Зовсім випадково
Зринули в блакить.

У своїй надії,
Яку так лелію,
Малювала мрію
В шелесті трави.
Народилась мрія,
Яка душу гріє.
В ній живу й радію.
Й Вас люблю. А Ви???

Образ, ображений злими словами,
Тихо іде у вечірній імлі,
В церкві навколішки під образами,
Молиться він у святому теплі.

Просить у Бога забути образу,
Слізно благає пробачити всіх,
Ніби відверто, та видно одразу,
То лиш слова, а в душі – гнівний сміх.

Свічка спалахує й гасне раз по раз,
Ладаном пахне у церкві вночі,
Хто ти, словами ображений образ,
Що загубив милосердя ключі?..

Чужа... Забута і залишена,
Мов непотрібна річ у скрині на горищі.
Покрита сном і тишею,
І спокоєм нестерпним і зловіщим.



Чужа... Далека і покарана
Байдужістю німих, сліпих, прозорих літер.
Мов сірістю забарвлена...
А поруч тихо чути, як співає вітер.


Але не в радість зовсім,
Бо вітер теж різкий, холодний і колючий.
А особливо в осінь,
Коли періщить дощ. І самота болюча.



Чужа...чужа... Яке жахливе слово!!
Мов постріл у невинну жертву.
Але дарма, якщо і випадково, -
Запізно... Бо душа вже мертва...

Чистий листок паперу
Скоро заповнять букви,
Навстіж відчинені двері
Раптом зачинять руки.

Букви зіллються в слово,
Зовсім ніким не ждане,
Створене випадково,
Сказане дуже рано.

Слову тому не повірять,
Витерти схочуть, та пізно.
Слово стане повір’ям,
З розпачем зовсім різне.

Слово захоче правди,
Тільки, давно затерте,
В тіні гіркої зради
Мусить воно померти.

Слово замінять сльози,
Зронені теж раптово,
Ніби відбиток прози
На похованні слова.

Тільки листок паперу
Знову заповнять букви
Й навстіж відчинені двері
Вже не зачинять руки.

Стоворене із любові,
Знищити неможливо,
Можна не вірити слову
Перечекати, мов зливу.

Можна його топтати,
Нівечити, забути,
Тільки воно й розп’яте,
Знов оживляє груди.

Чистий листок паперу
Вже заповняють букви.
Не зачиняйте двері.
Не забирайте руки...

Я їду додому....

Попереду ніч і дорога.

Ліси свіжолисті, озера, вогні....

Я їду додому...

До рідного свого порога,

Що маренням світлим приходить у сні...



Я їду додому...

За покликом долі і серця...

Де все особливе – і небо, і тінь...

Я їду додому...

Автобус крізь простір несеться,

У мій життєдайний, зелений Ірпінь...



Я їду додому...

Де спокій, без сліз і тривоги...

Де вишні рясніють за рідним вікном....

Я їду додому...

Попереду ніч і дорога...

А я вже душею в хатині давно...

Я Вас люблю усім єством своїм,
На крилах радості підносячись щомиті,
Замкнувшись в царстві образів і рим,.
Творю для Вас, у сяйві і блакиті.

Я Вас люблю усім своїм єством,
Не боячись померти від любові,
Не обираючи між світлом і добром,
Я там, де Ви, де мрії кольорові!

Я Вас люблю єством своїм усім,
Здається, так любити неможливо!
Життя стає жорстоким і пустим
Без Вас. Мов непотрібна злива.

А скільки в ньому болю і жалю,
І серце у неспокої невільне...
Я Вас єством усім своїм люблю.
Навічно, особливо й дуже сильно!

Створена вічністю в межах безмежності.
Поза буттєвістю, простором, часом,
Просто Людина в своїй незалежності.
Чисте створіння. Tabula Rasa.

З тихим неспокоєм, з гнівом і вірою,
З щастям любові, з болем відрази.
З вічними сумнівами і довірою.
Чисте створіння. Tabula Rasa.

Тільки з Душею, Духом, Духовністю
Буде для Всесвіту, наче прикраса.
Справжня людина в своїй невимовності.
Чисте створіння. Tabula Rasa.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І ти стояв. І йшли вони до тебе.
І час спинивсь. І сонце враз померкло.

Ти важко дихав. Знав, що буде вибір.
Тому відтягував кожнісіньку хвилину.
Чому цей світ? Чому цей клятий вимір?
Чому раніше ти ще не загинув.

Ти опинився посеред Едему.
В своїх руках тримав ти заборону.
І скуштував. І раптом чорний демон.
Тобі віддав із терена корону.

До тебе йшов усміхнений Іуда.
Поцілував. Узяв тебе за руки.
І за добро карали тебе люди.
А ти, розп’ятий, витерпів всі муки.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І ти стояв. І йшли вони до тебе.
І час спинивсь. І сонце враз померкло.

Ти легше дихав. Знав, що буде вибір.
Тому чекав на підлість і тортури.
Чому цей світ? Чому цей клятий вимір?
Твій погляд став глибокий і похмурий.

Піднявся вітер. Листя тріпотіло.
Три демони сміялись тобі в очі.
Ти відчував судома зводить тіло.
Та не боявсь цієї злої ночі.

І вітер вщух. І демони замовкли.
Три ангели судому вгамували.
І ти почув незнаний досі поклик.
І затишно раптово тобі стало.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І я стояла. Й крик мій був до тебе.
І ти почув. І сонце знов померкло.

Ти легко дихав. Знав, що зробиш вибір.
І ми удвох стояли до світання.
І був цей світ. І був цей клятий вимір.
І темрява. І світло. І кохання.