Так варто зробити павзу на кожній із сотень станцій.
Затримати рух і подих. Старі відпустити цілі.
Побачити в собі чорне, коли так шукаєш біле.
Якщо хочеш стати першим – іди і постій останнім.
Якщо хочеш бути сміливим, дозволь собі просто вмерти.
Якщо хочеш бути здоровим, прийми свої біль і неміч.
Прийми свою темну ницість і сяючу небом велич.
Прийми свої різні ролі. Не будь таким в біса впертим…
Якщо хочеш стати багатим, дозволь собі бути вбогим.
Якщо хочеш бути красивим, прийми в собі кожну ваду.
Залежність від слів і суджень стоїть в тебе на заваді.
Дозволь собі бути різним. Дозволь в собі бути Богу.

(с) Тала Пруткова, 2015

Великий Пан з руки годує сірих псів:
«Ось вам кістки, ось жили вам. І смерть. І страх…»
І пси летять, і рвуть тіла, як пан велів.
Від злості сліпнуть пси. Біжать по головах…

Засохла кров на лапах їхніх і зубах.
Вони глухі до слів, їм сльози не печуть.
Вони не плоть їдять, вони смакують жах.
І п’ють з очей людських страшну звірину лють.

А Пан чекає. Він зі шкур плете паски.
Навколо нього – мертві води і ліси.
Забув він батька і забув старі казки.
Він мав жінок. Він мав синів… Тепер – лиш пси.

А пси біжать і рвуть тіла, бо Пан велів.
І виють пси, і смокчуть вим’я темноти.
Не знають пси, що завтра з їхніх же голів
Нап’ються крові інші панові скоти.

Настане ранок і розсіється туман.
І він почує сміх, що лине з дальніх сіл…
Великий Пан. Жорстокий пан. Самотній пан.
Він з’їв весь світ. Тепер один годує псів.

© Тала Пруткова, 2014

Твої порцелянові лялечки, під склом похололі метелики.
Засохлі рослини у вазочках, неонові зорі під стелею.
Коти твої сонні, кастровані. Блокноти, розписані планами.
Розмови з чужими дозовані – не варто ділитися ранами…

Стабільна твоя економіка. Стерильна твоя анатомія.
І тільки від личка ще юного вже віє всесвітньою втомою.
І тільки всі звички неправильні тобою із коренем вирвані.
Ти кажеш: «Так хочу любові я». Ти кажеш: «Я хочу, повір мені…»

І от він приносить всі довідки і небом завірені дозволи.
А ти все ж присвоюєш домен і… не відмовляєш у доступі.
І ти запускаєш на мить якусь у води свого несвідомого.
І Блока цитуєш у пристрасті, і всує гукаєш ім’я Його.

А вранці він знову, як всі вони, іде, не зізнавшись у вірності.
Він, певно, подзвонить у п’ятницю. Він той, хто не зраджує цінності…
Твої порцелянові лялечки. В кімнаті ні Бога, ні безладу.
І серденько сховане наглухо в підвалах життєвого досвіду.
2013©

Ми сьогодні схвалили закон про мову.
Ми тепер розмовляємо тільки мовчки.
Роззувай мене хутко, цілуй мої мочки,
але, Бога заради, притримуй слово.

І нікому, будь ласка, його не показуй.
Свій язик зав’яжи на ошатний вузлик.
І з сорочки моєї зриваючи ґудзик,
не впусти ненароком найменшої фрази.

Не потрібно нам жодних імен або прізвищ.
Вже не буде ні Пуліцера, ні овацій.
Розсувай мої ноги, схрести мої пальці,
тільки більше ніяких словесних ігрищ.

Нам не треба розмов, якщо можна зітхати
або вити оскомно на свіжу газету.
Роздягай моє тіло, неси мене в гетто
для безмовних повій і бездітних кастратів.

Ми з тобою – герої німої нації.
Ми тепер розмовляємо невербально.
Притулися до мене, ходімо в спальню,
я навчу тебе правилам ехолокації.

Коли я навчуся любити тебе без причин,
я буду любити і друзів твоїх, і коханок,
я буду радіти веселощам випитих склянок,
і ти станеш вільним, як жоден з жонатих мужчин.

Коли я пробачу, образи допивши до дна,
за тиху відсутність ночами, за ніжну безплотність;
за те, що на смак і на дотик пізнала самотність;
за те, що усе я навчилась робити одна…

Я кластиму мовчки яєчню на вимитий стіл.
Я буду дбайливо тебе зустрічати під ранок.
Я буду у захваті слухати вісті з гулянок.
Я стану найкращим з тобою цілованих тіл.

Коли я зумію любити в тобі сотні вад,
у мене не стане ні віку, ні статусу й статі.
Я знов опинюсь в заґратованій зимній палаті,
де нас від любові лікують уколами в зад.

Коли я навчуся любити тебе без причин,
ти станеш мені непотрібним, як вітру – свобода.
Твоє існування – ось буде моя нагорода
за цю безумовну любов без прикрас і личин.

Я висохну в твоїх думках, як пожовклий будяк.
Я тільки на згадку у камерах серденька твого
нашкрябаю нігтем зворушливу притчу про Бога:
«І навіть такого, як ти, хтось любив просто так…»

2011 р.

Про що нам сьогодні розкажуть ворони, послухай-но.
І в ритмі якому трава у саду буде рухатись.
І діти кричатимуть що, захлинаючись радістю.
І пісня яка зазвучить по захриплому радіо.

Напевне, ми ляжемо поряд під мокрими вишнями,
і крила комах опадатимуть нам на лиця.
Зростатиме світло, і ми таки станемо вищими.
І ти подаруєш мовчання – віддасться сторицею.
А я подарую прощання з речами колишніми.

Тоді в Монтенегро на білім собаці полетимо.
І будемо їсти суцвіття акацій та ескімо.
І діти кричатимуть щось беззмістовне до радості.
І гратиме, гратиме, гратиме десь не по радіо…

Ми будемо рвати бруднющі листки подорожника,
щоб їх прикладати на збиті свої коліна.
Хоч шкіра розмічена – жаль, не від сміху – зморшками,
зашорена пам'ять і вже порубцьовані спини,
я знаю, все вийде. І він, як завжди, допоможе нам.
Ми зможемо...

Я хвора на грип «Каліфорнія». Любий, прости мені.
Це у голові моїй вірус. Це – більше, ніж грип.
Бо кожен новий катаклізм із привабливим іменем
Вони у свідомість мою імплантують, як чип.

А до «Золотого мільярду» квитки вже розпродані.
У касах тепер – лиш фан-зона на армагедон.
У стінах бетонних ми довго єднались з природою:
Гортали «Бульвар» і жували хімічний батон.

Тому в рік знаменний, коли всі архангели й демони
Зійдуть із небес і відключать мені Інтернет,
Посадять мене серед негрів і геїв під деревом,
Я, певне, спитаю: «А де тут у вас туалет?..

У вашім раю таки сухо, комфортно і затишно,
Та під баобабом сидіти нам вік – не резон.
То де ж мій мобільник? Там ще на рахунку був залишок...
Де лак для волосся? Де пиво, «Бульвар» і батон?»

Я рук твоїх вени до скону лічила б незлічені,
З долонь твоїх сонце пила би... Та тільки біда –
Хворію на грип «Каліфорнія». Ти вже прости мені.
У цьому нездужанні мучусь, а вмерти – шкода.

Об одинадцятій, між небом і Дніпром,
Ми просто винайшли нову комунікацію.
Тоді літали дельтаплани за вікном,
Тоді пірнали кришнаїти в медитацію.

Це дощ клейкий, що ліпить краплі на чолі.
Це сльози снігу, це проникнення водою.
Це найтриваліше насильство на Землі.
Це тиша поглядів, коли нас тільки двоє.

Об одинадцятій, коли сконала ніч,
Ми просто винайшли нову комунікацію.
Тоді від подиву раділа кожна річ,
Тоді планети поміняли дислокацію.

Це перехожі, очманілі від добра,
Це сльози снігу, це проникнення водою.
Це позитивний знак глобального ядра.
Це тиша поглядів, коли нас тільки двоє.

Коли засинає батько у дівчинки з косами житніми,
Дерева танцюють танго самотньо під хмарами дертими.
І люди біжать перекошено втішатися іграми літніми,
Бо гасла сумних ідеологів падуть уже заживо мертвими.

Коли засинає батько у дівчинки з косами житніми,
Сусіди вчиняють бійку, вітер не стишує голосу.
І всі історичні факти, що вчора були новітніми,
Запилюють прахом древності невпинне життєве колесо.

Коли засинає батько у дівчинки з поглядом матері,
Хтось курить тютюн і опій, мовчить за стіною панельною.
А тим, хто мандрує за мапою, хто ходить щодня по екватору,
Так важко збагнути, як може земля стати лячно пустельною.

Коли засинає батько у дівчинки з косами житніми,
Дерева танцюють танго самотньо під хмарами дертими.
І дівчинка навіть знала, що люди бувають літніми,
Що люди бувають хворими, що люди бувають мертвими.

Поламану ляльку вже не подаруєш... А, знаєш,
ти спробуй, ну спробуй закрити мене в гаражі.
Там миші, і речі старі, і мопед... Пам’ятаєш?
І пил тогорічний встеляє сумні стелажі.

Як притча, повчальний, ти мій персональний антихрист.
Ну спробуй мене завести, як заводять кота!
Мені всі казали, я – просто невдаха, без хисту.
Руда чи білява... Та все ж не така і не та.

І будеш мене, ти мене там тримати без світла
в червоному куцому платтячку з льону та сліз.
І так непомітно, я так незбагненно розквітну
від тиші, яку ти сьогодні для мене приніс.

Ти м’яко стелитимеш цвяхи мені на підлогу.
І двічі на день ти мене ґвалтуватимеш сном.
І двічі на день ти мене напуватимеш богом,
що станеш ним сам, бо ти станеш для мене вином.

А я така добра, аж гидко, аж вени розкрились,
мов губи. І грубий ти, грішний ти, повен іржі!
На жалість твою сподіваюся, милий, на милість.
Поламані речі тримають лише в гаражі.

Не спи. Сьогодні уночі ми будем слухати приймач.
Можливо, джаз. Можливо, м’юз.
Нам буде лячно
Від кортасарових ідей і трохи млосно від невдач.
Відчути час, любити блюз
нам буде вдячно.
Не спи. Я хочу мати стіл. Великий стіл, що майже дім.
Я хочу так, я плачу так
напівпрозоро.
Ти навіть схожий на П’єро обличчям в залишках білил.
Я бачу так. Я чую так
нам буде хворо.
Не спи. Сьогодні уночі ми зможем вигадати світ
і в ейфорії новизни
збагнути простір.
Ми зможем виліпити нас. Ми зможем викреслити слід.
Відчути час, згадати сни
нам буде просто.

У лоні твоєму живе черепаха,
Що тисячу років гризе пуповину,
Яка тебе з’єднує з маткою страху...
І ось ти звільняєшся наполовину.

Скидаєш на килим полущену старість,
У ванні розпарюєш жалість до себе.
Тремтливо рукою наносиш рум’яна
На щоки бліді березневого неба.

І пишеш листи до аптекарів милих,
Аби без рецепту тобі не давали
П’янливого зілля від маній та фобій.
Бо ночі тривалі, а ліків замало...

Вуста покриваєш помадою втіхи,
І трохи вульгарно самотністю  вії.
Блищать хворобливо запалені очі.
Від туші чи вітру… Мабуть, алергія.

Вони так приречено прагнуть уваги.
Хоч всі такі різні, і в біса несхожі
Ці діти Адама… Любіть мене. Ну ж бо!
Хто скільки захоче чи хто скільки зможе…
Хоч страшно. Хоч кожен боїться. Хоч… Боже!
Любіть.

Твої рідні не хочуть тебе кремувати.
Я прийшла і сказала: “Антоніо мертвий,
Його тіло схололе не зможе відчути
Моїх ніжних цілунків від губ пересохлих,
Ваших сліз перепрілих і слів анемічних.”

Я прийшла і сказала: “Давайте курити
Мексиканську траву у лавровому листі,
І нехай він почує, нехай він побачить,
Що не їстимуть черви ні крові, ні плоті,
Що є вільними ті, хто належить до вічних.”

Я прийшла і сказала: “Давайте сміятись,
Заливатися ромом під ритми хард-кору.
І гітару його у великім каное
Ми відправимо в мандри Дніпром або Нілом,
Щоб вона захлинулась у водах зустрічних.”

Я прийшла і сказала: “ Вогонь є священним.
Не побачить Антоніо мес великодніх,
І квітки на могилі його не потішать,
Й некрофіли, що будуть вночі цілувати.”
Але рідні не хочуть тебе кремувати.

З візерунком гуцульським
і пилом від капців майя,
наш летючий килим
не схожий на жоден транспорт
для міграцій у просторі
й пошуків власних “знаю”,
для стрибків у майбутнє,
куди не потрібен паспорт;
для польотів у космос,
для подорожей у часі,
муракаміхарукічитань,
церемоній чайних,
для бажань незвичайних
і звички не бути в масі,
килим наш зі штрих-кодом
і надписом “мейд ін чайна”.

На березі річки Фонтанка жив хлопчик Джиммі.
Зап’ястя у Джима були зі своїм штрих-кодом.
І, може, на Кипрі чи Криті, чи в Єрусалимі
Є згадки про те, звідки прадіди Джима родом.

Жив весело Джиммі. Він пив собі джин і колу.
Він знав, що будинки також мають зморшки й пори.
В дитинстві Джим навіть ходив до якоїсь школи,
В дитинстві Джим навіть читав манускрипти й тору.

У Джиммі були сережки з кісток кентавра.
Знав Джиммі казок і легенд про птахів багато.
І друга мав Джиммі – старого, як сонце, мавра,
Який називав день померлих ямайським святом.

Бо річка Фонтанка текла, як ніде у світі
Вода не струмує по венах старого міста.
І Джиммі завжди помічав те холодне світло
Від річки, коли їй ставало від світу тісно.

Будда сидів на березі.
Будда пив колу з чері.
Якось у клятім березні
Будда побачив Мері.

Мері ходила злякана.
Мері курила опій.
Мері у воду плакала
Снігом своїх утопій.

Мері хотіла вірити.
Мері хотіла чути.
Їй шепотіли спірити:
“Будда повинен бути”.

Будда умів дивитися.
Будда ходив крізь двері.
Будда хотів згубитися
і розчинився в Мері.

Мері лягла на березі,
випила коли з чері.
Якось у клятім березні
Будда побачив Мері.

Є кілька причин не любити рибу:
в моїй голові вже багато фосфору,
в моїй голові вже багато простору,
доволі часу, неону-газу, казок і джазу.
Та все одразу.
Ось...
На дні дуже древнього синього озера
лежить біла риба, на місяць схожа.
Втім, це не риба-місяць, не риба-молот, не риба-меч,
не мечеть, не міраж, ані маятник,
не привид, не риба-пам’ятник,
не медуза морська, не мара, не маяк.
Сто років лежить вона просто так.
Брате мій, що можеш брати в пустелі пастельних пустот?
Князю мій, що можеш знати про істинність інших істот?
Про риб кистеперих, пернатих птахів кількадзьобих,
кентаврів і мінотаврів, грифонів та іхтіозаврів,
безплідних жінок і дітей безіменних,
телят із двома головами,
ягнят наклонованих з кодом на шиї
та їх пастухів у халатах із надписом
“Мир вам!”,
про вуличних духів і джинів книжкових,
будинки живі і людей іграшкових,
про ельфів квартирних, русалок підвальних,
про бджіл стільникових, настельних комах,
про янголів, схожих на дочок сусіда,
про гномів, що сплять в інструментах музичних,
про звірів незвичних, язичників,
Бога?
В кишенях моїх так до дідька усього,
крім грошей, та ще кишенькових собак.
А так...
Є кілька причин не любити.
На дні дуже древнього синього озера
спить біла риба, на місяць схожа.

Мешти тісні, а рюкзак немісткий.
Рушає кудись поїзд приміський.
У ньому їде Аліса.
Очі в Аліси сумні і зелені,
Має гриби й Керуака в кишені.
Додому їде Аліса.
Якби ж то знаття: де пекло, де рай,
Де вмри і виграй, де живи і програй.
Додому їде Аліса.
Аліса бачить дивних істот,
У них є погляд, є тіло, є рот,
Та все ж боїться Аліса.
Якби ж то сірою стати як тінь,
А то ходити і дихати лінь,
І все послати до біса.
Аліса не знає, куди іти,
Аліса пише собі листи.
Додому їде Аліса.
Кролик біжи, курва, кролик стій,
Туш імпортова стікає з вій.
У сни не вірить Аліса.
Простору мало, людей – не так,
Компас зламався, годинник вкляк.
Додому їде Аліса.