Є кілька причин не любити рибу:
в моїй голові вже багато фосфору,
в моїй голові вже багато простору,
доволі часу, неону-газу, казок і джазу.
Та все одразу.
Ось...
На дні дуже древнього синього озера
лежить біла риба, на місяць схожа.
Втім, це не риба-місяць, не риба-молот, не риба-меч,
не мечеть, не міраж, ані маятник,
не привид, не риба-пам’ятник,
не медуза морська, не мара, не маяк.
Сто років лежить вона просто так.
Брате мій, що можеш брати в пустелі пастельних пустот?
Князю мій, що можеш знати про істинність інших істот?
Про риб кистеперих, пернатих птахів кількадзьобих,
кентаврів і мінотаврів, грифонів та іхтіозаврів,
безплідних жінок і дітей безіменних,
телят із двома головами,
ягнят наклонованих з кодом на шиї
та їх пастухів у халатах із надписом
“Мир вам!”,
про вуличних духів і джинів книжкових,
будинки живі і людей іграшкових,
про ельфів квартирних, русалок підвальних,
про бджіл стільникових, настельних комах,
про янголів, схожих на дочок сусіда,
про гномів, що сплять в інструментах музичних,
про звірів незвичних, язичників,
Бога?
В кишенях моїх так до дідька усього,
крім грошей, та ще кишенькових собак.
А так...
Є кілька причин не любити.
На дні дуже древнього синього озера
спить біла риба, на місяць схожа.