Со времён Адама и Евы Женщины ищут путь к сердцу Мужчины.
Одни считают, что дорога к заветной мечте ведёт через желудок, другие – через секс, третьи – через любовь и заботу.
Сколько мужчин – столько и дорог.
Но!
Ни одна из них не приведёт Вас к цели, без Уважения к Мужчине.
5.07.10г.

(сценарий для „Вечернего Квартала”)
Действующие лица:
Владимир – уроженец Восточной Украины, русскоязычный, в поношенной одежде и кедах.
Женя – уроженец Западной Украины, украиноязычный, в модном прикиде: шорты, яркая цветная рубашка (или футболка), чёрные очки.

Владимир (Выходит на сцену, сильно возбуждённый):
Yes! Yes! Yes! Yes!!!
Я сделал это!
Вот Вам, проклятые капиталисты! (Жест, с рамках приличия, на усмотрение режиссёра)
Вот он – мой депозит!
(Целует пачку денег)
Теперь куплю себе шикарный костюм!
(Заходит в стеклянную дверь магазина одежды. Через несколько секунд слышны возгласы)
Ну, ни фига ж себе!
Скока-скока???
(С криками и воплями Володя, вышвырнутый взашей, вылетает из двери магазина, едва не сбивая с ног Женю, проходившего мимо.)
Женя:
Привіт, друже!
Владимир (Одной рукой потирает ушибленный зад, а второй – почёсывет затылок):
Привет.
Женя:
В тебе, що – голова болить?
Владимир (отрицательно мотает головой):
У меня дефицит бюджета.
Женя:
А-а-а. (Понимающе)
Нащо ж ти в бутік приперся?
Владимир (оборачивается, читая вывеску):
Хотел приодеться.
Женя (смеётся).
Е, брат – ты адресою помилився. Тут з тебе останні штанці знімуть.
Владимир :
А куда же бедному христианину податься?
Женя:
Знаю я один райський куточок.
Там усього повно!
Виключно фірмові речі.
Китаєм навіть не пахне. (С укоризной смотрит на китайские кеды Владимира).
И всё – по доступнім ценам!
Владимир:
Заливаешь.
Женя:
Ось тобі хрест (крестится)
Владимир:
Слушай, а кем ты был в предидущей жизни?( Отходит в сторону, оценивающе смотрит).
Женя:
Не помню.
Владимир:
А ну, повернись к свету.
(Освещение выхватывает фигуру Жени, от чего он кажется величественно-монументальным.
Так, так, так...( Владимир берёт стойку микрофона и даёт её Жене в качестве посоха).
Точно!
Моисей!
(Женя гордо ведёт Владимира. Они делают несколько кругов по сцене)
Стоп, стоп, стоп! Мы что, сорок лет по кругу ходить будем?!
Женя:
Ой, вибач – звичка.
(Заходят в магазинчик с облупленной дверью и надписью «Одежда из Европы»,
подходят к большому ящику с вещами и начинают искать).
Владимир:
Мне нужен костюм... на встречу выпускников.
Женя ( достаёт костюм римского легионера):
О! Поглянь, яка річ. Майже нова.
Владимир (прикидывая на себя, обувает сандалии):
Слушай, удобно!
Женя:
Ясне діло – Італія!
Владимир:
Сандалии – беру. А костюмчик ...
Боюсь, мои кореша – выпускники Харьковского танкового, – меня не поймут.
Женя ( достаёт сталинский френч)
Для танкістів - оце підійде! ( Читает) Вишито інціали «І.С.».
Владимир (одевает):
Сильно потёртый и какой-то мрачный.
Женя:
А сидит – хорошо!
Владимир (Добавляя уверенности в голосе и интонации Сталина, закладывая ладонь под китель по-сталински, достаёт трубку из кармана, говорит размеренно, с расстановкой ):
Вы только посмотрите – что делается!.. Эти загнивающие капиталисты продают нам свои обноски!.. Нехорошо!.. Чем мы можем им ответить?..
Женя:
А що ми можемо їм продати?
Владимир (Смотрит с укоризной на Женю):
Я думаю, наши мозги их заинтересуют?
Женя:
А як же мы?
Владимир:
А зачем они нам?.. Мы всё равно ими не пользуемся?
(Женя чешет затылок. Владимир достаёт из ящика фуфайку с номерным знаком, шапку ушанку и кирзовые сапоги)
Кстати, Евгений, а как Вам этот замечательный костюмчик (Мечтательно задумывается, взяв трубку в рот).
Природа, свежий воздух...
Женя (В ужасе. Лихорадочно роется в ящике и находит китель Брежнева: вся грудь в орденах и медалях. Заискивающе говорит):
А може, цей приміряєте? Він яскравіший і більш новий.
Владимир ( снимает френч, меряет китель. Расплывается в улыбке и лезет целоваться к Жене):
Дорогой друг, Евгений. Благодарю Вас за этот прекрасный подарок.
Женя:
Ні, ні, ні!.Я платити не буду. У меня халявных грошей немає.
Владимир:
Да не волнуйся ты так. Мы же не на Западе. Здесь всё – наше. (Достаёт из ящика пыжиковую шапку. Женя хочет взять шапку, но Владимир передумал)
Нет, шапка тебе ни к чему. (Прячет шапку обратно)
А вот галстук – не помешает. (Повязівает пионерский галстук на шее Жени.)
Теперь можно и на демонстрацию идти.
Женя:
Так пізно вже.
Владимир:
Это почему?
Женя:
1 Травня давно минуло!
Владимир: Как говорил Леонид Ильич: «Праздновать – никогда не поздно!»
Будь готов!
Женя:
Завжди готовий!(Салютует)
А, може, і це візьмемо? (Достаёт красное знамя на древке)
Владимир (соображая)
Зачем?
Женя:
Ну, как же:
Дрова – на вогнище, а прапор – це ж скатертина.
Владимир (Обижено):
Вот умеете Вы всё испортить! С Вами коммунизм не построишь.
Женя:
Ага... І капіталізм – теж.
Владимир (Снимает, сандалии и отдаёт Жене, оставаясь босиком):
Извини, но нам дальше – не по пути!
Женя:
Ах, так?! Ну і котись!(Снимает галстук. Оба расходятся в разные стороны: Женя подходит к указателю, на котором написано «Европа», а Владимр к указателю с надписью «Росийская Империя». Оба на мгновение останавливаются, а потом решительно идут дальше. В это время натягивается «невидимый» страховочный трос, которым они связаны. Перетягивая один другого с переменным успехом, они остаются на сцене. Обессилев, оба падают, тяжело дыша.
Женя ( с насмешкой):
Що, з’їв?
Владимир (Тяжело дыша)
А ты?
Женя:
Може, домовимось?
Владимир:
А у нас есть выбор?
(Оба поднимаются, отряхиваются и подходят друг к другу)
Женя:
То куди підемо: на захід, чи на схід?
Владимир(Посмотрев направо и налево):
Вперёд!
(Взявшись за руки под песню Наутилуса «Скованные одной цепью» подходят ближе к зрителям)
2.06.10г.

Вона була вільною пташкою. Але рано, чи пізно – все набридає, навіть свобода.
І ось, нарешті – вони з’явились.
Їх було двоє.
Молодий, гарячий, ледве обстріляний мисливець гордо ніс свій новенький автомат, водночас хвилюючись і радіючи можливості прийняти участь у дорослій грі. Зазвичай він стріляв, не шкодуючи набоїв, не роздумуючи, в усе, що ворушилось, рвучко натискаючи на спусковий гачок, щедро розсипаючи гаряче насіння, випускаючи кулі, наче зграю маленьких сірих горобців, сподіваючись, що якась – таки влучить. Звуки пострілів лякали, але він, заплющивши очі, продовжував стріляти, конвульсивно здригаючись в такт з вібрацією автомата, аж доки не кінчались набої. Він рідко влучав і ще рідше – засмучувався. Насолоду приносив сам процес. Втомлений стріляниною, нервовим і фізичним напруженням юнак опускав змучений автомат і лягав горілиць, розкинувши руки і дивлячись широко-розплющеними очима вгору, шепотів:„Кайф!..”
Інший – досвідчений стрілець – довіряв своєму старенькому, перевіреному в боях вінчестеру. Бувалому мисливцю були абсолютно ні до чого зайвий поспіх і метушня. Він не любив розмінюватись на дрібниці і терпляче шукав свою ціль. А коли знаходив – уважно вивчав її звички, смаки, характер, вибирав місце і час таким чином, що Вона сама йшла йому до рук. І навіть, коли ціль була вже зовсім поряд, його рука не поспішала зробити постріл, аж доки не приходило відчуття, що тепер він не схибить.
Їх було двоє.
Але доля мала посміхнутись лише одному з них ...
Її устами.
02.11.09р.

Якось на світанку, наприкінці травня, я завітав до цього світу.
Було це досить давно, то ж не дивно, що деякі подробиці встигли стертися з моєї пам’яті. Однак, свій перший день народження навряд, чи можливо колись забути.
Останніми днями відчуваєш, як тебе все щільніше затискає з усіх боків. Тіло, зігнуте дугою, нестерпно ниє. Кінцівки заклякли від нерухомості. Задуха перехоплює горло, від нестачі кисню паморочиться в голові. Ти, наче у підводному човні, який більше не може забезпечити існування. Лише аварійний підйом на поверхню може дати порятунок.
Паніка охоплює твоє єство. Ти, як у лихоманці, шукаєш виходу із цього вогкого, тісного і задушливого місця. Даремно... Виходу немає. Колись давно, коли ти був ще зовсім маленьким, тобі було тут тепло і затишно, просторо і спокійно.
Але сите і безтурботне дитинство скінчилось. Твоє життя – на волосині!
І доки смерть не забрала останній шанс, ти маєш знайти вихід! Зараз – або ніколи!
Зібравши останні сили ти пручаєшся, штовхаєш і гупаєш в усі боки, намагаючись знайти вихід. Малесеньке сердечко переляканим горобчиком істерично б’ється в грудній клітині і сльози розпачу навертаються на очі. Час спливає разом з надією на порятунок.
Ні, так не можна. Треба перепочити, заспокоїтись і спробувати ще раз.
Ти не можеш здатися і ладен боротися до кінця, до останньої секунди життя, до останнього поштовху серця і навіть після нього.
І ти б’єшся, б’єшся, б’єшся!!! Вперто, самовіддано, несамовито доки твоя тюремна камера не витримує і прогинається під ударами твоєї голови.
- Невже це вихід?
Електричним розрядом ця думка пронизує тіло.
І ти потроюєш натиск, напружуєш усі сили, немов важкоатлет, що підіймає рекордну вагу і відчуваєш, як поволі просуваєшся вперед. Міліметр за міліметром з кожним поштовхом, з кожним ривком ти наближаєшся до своєї мети.
Ще, ще, ще, ще, ще, ще-е-е-е!!!
І ось твоя голова уже назовні. Тут холодно і страшною. Твої очі сліпить яскраве світло. Але назад дороги немає.
Тільки вперед!
Тіло, затиснуте з усіх боків, мов лещатами, здригається, не в змозі поворухнутись, але ти не здаєшся: пручаєшся, борешся, повзеш. Ти хочеш жити!!!
Чиїсь велетенські могутні руки приходять тобі на допомогу і ти в останньому ривку пірнаєш у новий дивовижний, незнайомий світ.
Знесилений, безпорадний і беззахистний, лежачи на двох теплих незнайомих руках, розумієш: ти зміг, ти зробив це, ти – переміг!
Це неповторне почуття перемоги, змішане зі страхом і здивуванням, переповнює тебе. Вперше у житті набираєш повітря у легені і кричиш з усіх сил, сповіщаючи світ, що ти – народився: „Ува-а-а, ува-а-а, ува-а-а, ува-а-а!!!”
Не біда, що „р-р-р” ти навчишся вимовляти ще не скоро. Басовиті, але добрі голоси радо вітають твій прихід.
Вправні руки перерізають пуповину – останню ниточку, яка з’єднувала тебе з мамою, роблячи тебе самостійною людиною. Гордість огортає своїм теплим плащем, бо ти насправді – крутий хлопець! Ти зробив свій перший вчинок, гідний поваги. І це тільки початок!