Я поступово привчаю свій організм існувати без тебе. Але здається мені легше покинути палити…
Всі ці наївні байки про вічне кохання, легенди про половинки і нафталінові мелодрами вже навіть не бісять. Я дивлюся на яскравий вогник цигарки, який тліє у темряві травневої ночі у порожньому під’їзді. Ні, мені не самотньо…
Чутно гуркіт машин і тихий шелест дощу.
Гіркий тютюновий дим заповнює порожнечу…
Інтелектуальні статі, тести, улюблені книжки, Інтернет, інститут, батьки, басейн, друзі – все несправжнє без тебе.
Я намагаюся вкоротити вільний час, щоб не думати…
А натомість згадую, згадую, згадую…
Розумієш, я звикла досягати б/я поставленої мети, значить…
Ні, мені зовсім не погано. Просто якось синтетично.
Мої вірші та записки потрапляють у 2 шухляду столу, щоб звідти переселитись у word’овські документи. Друзі, улюблена кав’ярня, улюблена і необхідна кава, жарти і посмішки, і багато, багато тем для обговорення…
Кружальця від стаканів на підставці для пива, кружальця на калюжах від краплин дощу, кружальця диму в повітрі.
Звуки музики у навушниках, розсікають простір автомобілісти, а я поступово привчаю свій організм існувати без тебе, бо ти просто поїхав з мого життя, як останній трамвай з осіннього вірша…
Краплини дощу падають на мої відкриті долоньки, але мені зовсім не самотньо…
Є інтелектуальні статі, нові книжки, друзі, батьки, комп’ютер і багато вільного часу, а ще інститут…
Я поступово привчила свій організм існувати без тебе. І коли ти одного дня постукаєш до моїх дверей, то однаково тобі ніхто не відчинить.
«Життя носить нас по світу» - думала я, складаючи речі у рюкзак.
«И если в дверь мою ты постучишь, мне кажется я даже не услышу» АХМАТОВА.
А мене просто не буде, бо я привчила свій організм існувати без тебе.
Так, я просто поїхала звідси…

Вона писала непогані вірші, так погоджуюся, в неї було трохи таланту.
Вона з надією та юнацьким максималізмом дивилася в майбутнє. Чекала яскравих барв та відчуттів. Захоплювалась новим та цікавим, не вкладалась ні в які рамки та формати.
Вона не уходила, вона просто розчинялась.
Любила ввечері сидіти на підвіконні і спостерігати за вечірнім містом, за неформатним небом.
Хто знає чим вона взагалі жила?
І за які гроші?
Батьків вона не бачила давно, бо вони були обмежувачами свободи. А це і вирізняло її з-поміж сірого натовпу запилених мегаполісних ‹обывателей›. Свобода – це було її натхнення. Без неї вона не могла існувати. Я не знаю, чи були у неї друзі.
Я не знаю її історій кохання. У мене була звичка за нею спостерігати. Я завжди бачила її ввечері на зупинці. Ми обидвоє мовчки палили свої сигаретні палички та чекали останнього трамваю. Потім у ‹погребному› освітленні вагона, вона ‹близоруко щурилась› читаючи свої книжки. А я стояла, втикнувши навушники плеєра. Мені завжди хотілось підійти до неї та заговорити. Але кожен раз усі обрані теми здавались беззмістовно тупими. І я мовчки продовжувала спостерігати. Потім вона виходила на своїй зупинці, заклавши пальцем книгу, і я проводжала її очима, доки вона не танула у розверзнутій пащі неонового проспекту.
Її волосся було заплетене на маленькі кіски. Один і той самий ‹необъятный› рюкзак та незмінні кеди. Було схоже що дівчина протестувала проти усіх рамок та форматів цього шкідливого світу.
Я намагалась збагнути зміст дитячих контрольних, а вона просто жила і не забивала голову дрібницями. Я переживала через кожну проблему, а вона просто милувалась слайдами життя.
Я виходила на своїй зупинці і чекала наступного вечора. Іноді мені здавалось, що я її напросто витворила у своїй уяві. Добровільно…
Але вона знов з’являлась. Не форматна і змістовна до краю. Знаю, що у неї була улюблена викладачка журналістики, яка згодом вийшла заміж та переїхала до всіхпритульного Києва.
Після цього у неї була вселенська печаль і вона на тиждень закосила свій універ.
Я, доросла тьотя, заздрила цій маленькій шкідниці, якій була до одного місця громадська думка…
До чого я зараз згадала її сидячи на перерві спекотного червня, я й сама не усвідомлювала.
Чому вона в мене асоціювалась із жовтнем?
Я часом видумувала їй різні пригоди, і мені подобалось подумки з нею розмовляти.
Якщо б дорослі мої коллєги мої дізнались що така доросла тьотя страдає на подібну хєрню, то раз і назавжди ‹предали› б мене всенародній анафемі.
Та раптово мені почало всьо ставати пофіг, може це моя не форматна подруга/дівчина/дитина стала тому причиною.
Я щочетверга ходила до манікюрниці та щораз думала: навіщо мені все це?
Я з ностальгійним сумом згадувала студентські роки. Ми всі колись були такими божевільними оптимістами.
Раптом я побачила її серед метрівського казано стомлених облич. Вона геть незалежно (виділити) йшла зі своїм рюкзаком, кедами та в потертій джинсовій спідниці. Вона просто кидалась у очі своєю інакшістю.
Я тримала у руці телефон, який надривався докучливим теньканням. Люди обертались, щоб подивитись на божевільну дорослу тьотю. А мовчки зайшла у сусідні двері, хоча мені було зовсім у інший бік.
Вона сперлась на протилежні двері, видобула (по-іншому і не скажеш) із рюкзака чорний плеєр і почувала себе досить вільно. Так вільно і незалежно, ніби була у себе вдома, а всі її просто не цікавили за однієї простої причина – їх не існувало.
Мені було соромно – і на наступній зупинці я вийшла. Боячись налякати її, бо доросла тьотя маніяк теж доволі оригінально…
Якби я обернулась, то побачила б що вона сумно посміхається мені услід.
Я побачила її аж у наступному місяці. Певно настала запарна пора життя – сесія, бо вічні талмуди віршів та прози змінились на конспекти та затьопані ксерокопії. Побачивши мене, вона всміхнулась.
Цілком адекватна, я б втекла на її місці.
Заговорили ми через тиждень, за якусь дрібницю. Мені її було трохи «по-дорослому» жаль, бо вона була якась змучена. Але вся була наповнена якимсь ніби світлом. Вона запропонувала пройтись пішки, а я дивилась на річкову воду, і бачила там русалок, зовсім як у дитинстві. Проторохкотів наш останній трамвай. Я знала, що вдома отримаю вигрьобів, та й це не лякало…
Потім «ей налево, мне направо»…
Якось я попросила погортати її зошит. Вірші та оповіді. Я запропонувала їй їх видрукувати на комп’ютері, а вона з вдячністю погодилась, і запросила у гості.
Стиль мінімалізму явно пролітає, не затримуючись на сльози та нервовий цигарковий дим.
Матрац у кутку, шафа для одягу, старий музичний центр. На кухні лише стіл, плита і мийка. Диски розкидані по усіх усюдах, фарби, на стінах малюнки та вовки.
Малювала вона теж досить непогано.
Розказала, що був у неї навіть власний гурт та виросли, і роз’їхались. «просто в один момент зрозуміли, що ніхто нікому не потрібен» - сумно підвела підсумок.
Потім її відрахували ї універу, батьки приїхали та «прикрили» потік кисню, а заодно і вільне самоплинне життя.
І ось тільки вчора в новинах я дізналась, що вона працювала на будівництві і тяжко пила (не можу навіть слово інше написати, пиячила напр.,).
Так, пройшло п’ять років. Вона змінилася. Лице червоне й опухле. Очі погаслі. 24 роки і погаслі очі! У моєї 76-літньої бабусі вони й досі сяючі!
Де її коси? Зачіска як дешева шуба…
Вона навіть слів не змогла вимовляти – суцільні гудки, перекривають матюччя.
Товста та потворна алкоголічка, яка з «П’яних очей» зарізала свою ?«однострійницю». Це ж неможливо…
І коли її вели у залізних браслетах, вона так пронизливо глянула в камеру, нібито адресувала мені якесь закодоване послання, чи то вона просила вибачення за свою малодухість та зруйноване життя…
Я ходила у відчаї, та просто у нутрі моєму все вирувало та скавулило пораненим вовком.
За тиждень до судового процесу вона повісилась. Я принесла їй улюблені польові квіти.
І задумалась про те, що навіть імені її не знаю…

Чому я не хочу виходити за тебе заміж?
Жити з твоїми батьками і вести щосекундну війну з твоєю мамою? Війну за тебе, порядок, за все... Бо вона – господиня, а я - ніхто. І дім цей – храм її повновладдя, і ти належиш їй, а я ніхто... Вибачте, це Я – НІХТО???
Максимум через тиждень твою маму відвезуть до лікарні із “нападом серця” (всього вам якнайкращого, мамо! Одужуйте скорше!), але нас вже не буде у вашому домі.
У нас із тобою буде власна квартира, правда ж? Двокімнатна, бо кожен із нас потребує власного простору.
Спочатку, звісно, все буде добре. Я буду з роботи швидко мчати додому, і готувати тобі вечерю. Кожен раз смачнішу.
Ти кожного ранку приноситимеш мені до ліжка каву без цукру (як я люблю), і дозволятимеш палити на кухні.
Там у мене буде порядок. Я повішу зелені завіси у кукурудзах (як у зразкової господині Мардж Сімпсон).
Потім ми почнемо сваритись за комп”ютор=> тобі він потрібний для роботи, а я свої дурнуваті віршики можу й до зошита записати.
Я мляво посилаю тебе на твою гордість, шваркаю дверима і йду до подруги.
Повертаюсь п”яна і заплакана. Викурюю пів-пачки цигарок та іду спати.
Спимо ми в різних кімнатах.
Два дні ми з тобою не розмовляємо. Я не готую їжу, бо можу й обійтися, а твоє виховання потребує максимуму умінь і навичок.
Три перші дні ти ходиш їсти у “БУФЕТ” навпроти будинку. Та потім по твоїх ситих очах і ЇЇ перикривленому обличчу здогадуюсь:
Ти ходиш їсти до мами...
Потім ми якось миримось, пристрасно та доволі голосно (на заздрість сусідам) кохаємось, бо секс після сварки, це дуже.....
Через півроку ми сваримось знову. Я ХОЧУ ПОДИВИТИСЬ як роблять татуювання, бо вже намріяла їх собі 5 штук, але боюсь болю.
А ти ХОЧЕШ ПОДИВИТИСЬ фінал чемпіонату стриптизу.
Я не піддаюсь. Ти розхєрячуєш пульт об стіну та йдеш до своїх найкращіх друзів.
Повертаючись вранці, ти бачиш, що я теж не ночувала вдома. Ти дзвониш мені, але телефон вимкнено. До того ж я сплю після клубу у свого давнього приятеля, ні, нічого такого!
Ти обдзвонив усіх подружок, а на роботі мене немає – я “хворію”.
Ти плачеш і божеволієш.
Я плачу і не витримую.
І....
Повертаюсь....ти кричиш, і знову плачеш. Я плачу. Ми б”ємо посуд. Потім стоїмо на колінах (на осколках, мов йоги), цілуємо один одного у зарюмсані щоки, і обіцяємо більше не сваритись, а любити один одного до скону.
Ти купуєш ще один телевізор, і тепер ми дивимось їх окремо. Я так і засинаю в іншій кімнаті, бо іти до тебе мені лінькі...
Сексом ми займаємось все рідше і рідше.
Потім приходить цариця жіночої мудрості та ідеал зразкового подружнього життя, тобто твоя матір.
Їй не подобається все. Безлад, твоя, наче-то, блідість та приготована мною їжа.
Я посилаю її на **й, і обіцяю наступного разу спустити зі сходів.
Вона кричить, що я сука, і сама зруйнувала своє щастя. Я виливаю їй на голову холодну каву, а вона кричить “шо єто подсудноє дєло” і “шо син у неї ідіот, раз связал вою судьбу со стервой, которая п”є, курить та матюкається як мужик”.
Хочу крикнути їй з вікна, що й цицьки в мене несправжні. Але вона поквапливо біжить, розмахуючи своєю картатою сумкою часів дитинства Наполеона Бонапарта.
Ти приходиш і мовчиш. Потім кажеш, що не можеш розірватися, бо ми з нею – найдорожчі тобі жінки.
“Ну то заведи третю” – ледь не зривається з мого язика. Але я мовчу, бо я - справжня дружина. Притуляюся до тебе, і в голові складаю віршовані обряди поховання. Якийсь час все добре, потім ти починаєш затримуватись на роботі, ми все рідше і рідше ходимо десь разом. З басейну ти мене не зустрічаєш.
На травневі свята у Крим, я їду без тебе. Картоплю на дачі твоєї матері ти садиш без мене.
Вночі я перевіряю твої кишені та СМС-пошту. Потім нажахане єство мені підказує, що в мене ростуть роги. Я починаю діяти.
Розмовляю по телефону пошепки і втаємничено. Іноді виходжу з кімнати.
Ти завше нервуєш і хапаєш слухавку, щоб упевнитись, що я дійсно балакаю з Лєнкою.
Я раптово починаю носити спідниці і підбори.
Роблю нову зачіску і змінюю колір волосся.
Ти нервуєш, сонечко.
Я щаслива. Потім у нас корпоративна вечірка. Мене проводжають дядьки. Але з вікна ти бачиш, що я виходжу з машини нашого замдиректора.
Ти вчиняєш скандал. Я дурнувато хіхікаю (як обкурена школярка) і запевняю шо все ОК. Ти б”єш кулаком об стіну, хапаєш мене за наддорогУ кофтину => дереш її на шмаття.
Б”єш мене.
Гострим носком чобітка ти отримуєш по своїх яєках.
Холоднокровно переступаю через твоє розверзле тіло на підлозі, кажу що
1-“сам винен”,
2-“іди, полікуй фантазію”,
3-“хворий імпотент”.
2,5 години плачу у ванній кімнаті, виходжу, а ти спиш у кухні на дивані.
Я дзвоню другові, він мене забирає. Його дружина давно мене знає, тому й не нервує. Тиждень я живу у них, потім мені телефонує моя мама, і каже, щоб я поверталась до неї.
Через місяць ти повзаєш на колінах, приносиш величезний кошик ненависних мені та недоречних червоних троянд.
І благаєш повернутися.
Я мовчки курю 4 цигарки одна за одною, спокійно відсилаю на **й та на варенники до твоєї ***ної мами.
Закриваю двері.
Через тиждень я забираю свої речі і впадаю в шоковий стан, але ніхто крім друга не знає, що через тебе померла моя 2місячна дитина.
Може краще все так і залишити, бо я так і не збираюся виходити заміж...
Розумієш мене?