Вона писала непогані вірші, так погоджуюся, в неї було трохи таланту.
Вона з надією та юнацьким максималізмом дивилася в майбутнє. Чекала яскравих барв та відчуттів. Захоплювалась новим та цікавим, не вкладалась ні в які рамки та формати.
Вона не уходила, вона просто розчинялась.
Любила ввечері сидіти на підвіконні і спостерігати за вечірнім містом, за неформатним небом.
Хто знає чим вона взагалі жила?
І за які гроші?
Батьків вона не бачила давно, бо вони були обмежувачами свободи. А це і вирізняло її з-поміж сірого натовпу запилених мегаполісних ‹обывателей›. Свобода – це було її натхнення. Без неї вона не могла існувати. Я не знаю, чи були у неї друзі.
Я не знаю її історій кохання. У мене була звичка за нею спостерігати. Я завжди бачила її ввечері на зупинці. Ми обидвоє мовчки палили свої сигаретні палички та чекали останнього трамваю. Потім у ‹погребному› освітленні вагона, вона ‹близоруко щурилась› читаючи свої книжки. А я стояла, втикнувши навушники плеєра. Мені завжди хотілось підійти до неї та заговорити. Але кожен раз усі обрані теми здавались беззмістовно тупими. І я мовчки продовжувала спостерігати. Потім вона виходила на своїй зупинці, заклавши пальцем книгу, і я проводжала її очима, доки вона не танула у розверзнутій пащі неонового проспекту.
Її волосся було заплетене на маленькі кіски. Один і той самий ‹необъятный› рюкзак та незмінні кеди. Було схоже що дівчина протестувала проти усіх рамок та форматів цього шкідливого світу.
Я намагалась збагнути зміст дитячих контрольних, а вона просто жила і не забивала голову дрібницями. Я переживала через кожну проблему, а вона просто милувалась слайдами життя.
Я виходила на своїй зупинці і чекала наступного вечора. Іноді мені здавалось, що я її напросто витворила у своїй уяві. Добровільно…
Але вона знов з’являлась. Не форматна і змістовна до краю. Знаю, що у неї була улюблена викладачка журналістики, яка згодом вийшла заміж та переїхала до всіхпритульного Києва.
Після цього у неї була вселенська печаль і вона на тиждень закосила свій універ.
Я, доросла тьотя, заздрила цій маленькій шкідниці, якій була до одного місця громадська думка…
До чого я зараз згадала її сидячи на перерві спекотного червня, я й сама не усвідомлювала.
Чому вона в мене асоціювалась із жовтнем?
Я часом видумувала їй різні пригоди, і мені подобалось подумки з нею розмовляти.
Якщо б дорослі мої коллєги мої дізнались що така доросла тьотя страдає на подібну хєрню, то раз і назавжди ‹предали› б мене всенародній анафемі.
Та раптово мені почало всьо ставати пофіг, може це моя не форматна подруга/дівчина/дитина стала тому причиною.
Я щочетверга ходила до манікюрниці та щораз думала: навіщо мені все це?
Я з ностальгійним сумом згадувала студентські роки. Ми всі колись були такими божевільними оптимістами.
Раптом я побачила її серед метрівського казано стомлених облич. Вона геть незалежно (виділити) йшла зі своїм рюкзаком, кедами та в потертій джинсовій спідниці. Вона просто кидалась у очі своєю інакшістю.
Я тримала у руці телефон, який надривався докучливим теньканням. Люди обертались, щоб подивитись на божевільну дорослу тьотю. А мовчки зайшла у сусідні двері, хоча мені було зовсім у інший бік.
Вона сперлась на протилежні двері, видобула (по-іншому і не скажеш) із рюкзака чорний плеєр і почувала себе досить вільно. Так вільно і незалежно, ніби була у себе вдома, а всі її просто не цікавили за однієї простої причина – їх не існувало.
Мені було соромно – і на наступній зупинці я вийшла. Боячись налякати її, бо доросла тьотя маніяк теж доволі оригінально…
Якби я обернулась, то побачила б що вона сумно посміхається мені услід.
Я побачила її аж у наступному місяці. Певно настала запарна пора життя – сесія, бо вічні талмуди віршів та прози змінились на конспекти та затьопані ксерокопії. Побачивши мене, вона всміхнулась.
Цілком адекватна, я б втекла на її місці.
Заговорили ми через тиждень, за якусь дрібницю. Мені її було трохи «по-дорослому» жаль, бо вона була якась змучена. Але вся була наповнена якимсь ніби світлом. Вона запропонувала пройтись пішки, а я дивилась на річкову воду, і бачила там русалок, зовсім як у дитинстві. Проторохкотів наш останній трамвай. Я знала, що вдома отримаю вигрьобів, та й це не лякало…
Потім «ей налево, мне направо»…
Якось я попросила погортати її зошит. Вірші та оповіді. Я запропонувала їй їх видрукувати на комп’ютері, а вона з вдячністю погодилась, і запросила у гості.
Стиль мінімалізму явно пролітає, не затримуючись на сльози та нервовий цигарковий дим.
Матрац у кутку, шафа для одягу, старий музичний центр. На кухні лише стіл, плита і мийка. Диски розкидані по усіх усюдах, фарби, на стінах малюнки та вовки.
Малювала вона теж досить непогано.
Розказала, що був у неї навіть власний гурт та виросли, і роз’їхались. «просто в один момент зрозуміли, що ніхто нікому не потрібен» - сумно підвела підсумок.
Потім її відрахували ї універу, батьки приїхали та «прикрили» потік кисню, а заодно і вільне самоплинне життя.
І ось тільки вчора в новинах я дізналась, що вона працювала на будівництві і тяжко пила (не можу навіть слово інше написати, пиячила напр.,).
Так, пройшло п’ять років. Вона змінилася. Лице червоне й опухле. Очі погаслі. 24 роки і погаслі очі! У моєї 76-літньої бабусі вони й досі сяючі!
Де її коси? Зачіска як дешева шуба…
Вона навіть слів не змогла вимовляти – суцільні гудки, перекривають матюччя.
Товста та потворна алкоголічка, яка з «П’яних очей» зарізала свою ?«однострійницю». Це ж неможливо…
І коли її вели у залізних браслетах, вона так пронизливо глянула в камеру, нібито адресувала мені якесь закодоване послання, чи то вона просила вибачення за свою малодухість та зруйноване життя…
Я ходила у відчаї, та просто у нутрі моєму все вирувало та скавулило пораненим вовком.
За тиждень до судового процесу вона повісилась. Я принесла їй улюблені польові квіти.
І задумалась про те, що навіть імені її не знаю…