Я поступово привчаю свій організм існувати без тебе. Але здається мені легше покинути палити…
Всі ці наївні байки про вічне кохання, легенди про половинки і нафталінові мелодрами вже навіть не бісять. Я дивлюся на яскравий вогник цигарки, який тліє у темряві травневої ночі у порожньому під’їзді. Ні, мені не самотньо…
Чутно гуркіт машин і тихий шелест дощу.
Гіркий тютюновий дим заповнює порожнечу…
Інтелектуальні статі, тести, улюблені книжки, Інтернет, інститут, батьки, басейн, друзі – все несправжнє без тебе.
Я намагаюся вкоротити вільний час, щоб не думати…
А натомість згадую, згадую, згадую…
Розумієш, я звикла досягати б/я поставленої мети, значить…
Ні, мені зовсім не погано. Просто якось синтетично.
Мої вірші та записки потрапляють у 2 шухляду столу, щоб звідти переселитись у word’овські документи. Друзі, улюблена кав’ярня, улюблена і необхідна кава, жарти і посмішки, і багато, багато тем для обговорення…
Кружальця від стаканів на підставці для пива, кружальця на калюжах від краплин дощу, кружальця диму в повітрі.
Звуки музики у навушниках, розсікають простір автомобілісти, а я поступово привчаю свій організм існувати без тебе, бо ти просто поїхав з мого життя, як останній трамвай з осіннього вірша…
Краплини дощу падають на мої відкриті долоньки, але мені зовсім не самотньо…
Є інтелектуальні статі, нові книжки, друзі, батьки, комп’ютер і багато вільного часу, а ще інститут…
Я поступово привчила свій організм існувати без тебе. І коли ти одного дня постукаєш до моїх дверей, то однаково тобі ніхто не відчинить.
«Життя носить нас по світу» - думала я, складаючи речі у рюкзак.
«И если в дверь мою ты постучишь, мне кажется я даже не услышу» АХМАТОВА.
А мене просто не буде, бо я привчила свій організм існувати без тебе.
Так, я просто поїхала звідси…