Постоянно ловлю флешбэки с девяностых. Уровень зарплат и жизни где-то оттуда, шмотки на людях тоже как оттуда. Иеговисты на улицах активизировались - заняли забытые посты с журнальчиками на раскладках. А сегодня мне вообще предложили топинамбур...
Видать куда-то не туда мы свернули в тех девяностых и нам дали второй шанс.
В лихие 90-е мы топинамбур активно жарили в салаты терли и т.п. Для меня он прочно ассоциируется с постоянным недоеданием. Ну на самом деле тебе ни фига не плохо и не сосет под ложечкой. Нет всей этой чиполиновской романтики, которой пугают бедных. Жрешь себе кашку с растительным маслом и норм. В сезон ваще круто клубника там кабачки с огурцами.
- Дианка что вы утром кушали?
- Шуп ш макаронами - шепелявит четырех летняя худющая девочка с раскосыми глазами и синими кругами под ними.
- А в обед?
- Шуп ш макаронами.
- А вчера?
- Тоже шуп ш макаронами - смеется. И тебе тоже смешно. Потому что суп с макаронами три раза в день семь дней на неделе это забавно и не более. Другого ведь не будет ни завтра ни через месяц. Чего париться.
Жили легко, весело и, по факту, не голодно. Особенно когда в редкие дни на тебя сваливалась непривычная еда. Ну те же банальные твердый сыр например или палка копченной колбасы. Это съедалось сразу. Сколько бы подобной еды ни было. Если откуда-то появлялось мясо годное для котлет лепились котлеты и съедались тут же, с пылу жару, вся кастрюля за раз. Ну ладно очень большую кастрюлю с мясной снедью можно было растянуть на целый день, не более. Но это было редко и вообще никто не зацикливался.
Короче с макаронами было радостно. Грустно было однажды. Тогда я сидела у подруги и реально плакала.
Деньги закончились за неделю до зарплаты, еда тоже закончилась. Плакала я без всякого рассчета. В мыслях такого даже не было. Да и подруга была на той же диете плюс петрушка (под окнами росла). И вот она совершенно неожиданно отвалила мне понемногу каких-то круп еще чего-то там. На вес пакет с добром был не тяжелый - подруга последним ведь делилась... Вобщем, этот случай из девяностых сродни доброму воспоминанию из того периода детства, когда ты еще веришь в чудеса. Это из того, что никогда не забывается и делает тебя благодарным пожизненно.
А сейчас она-же предложила этот самый топинамбур. Типа " Бо ми тут накопали стільки, що самі не подужаємо ))". И я так и не знаю что ей на это ответить.

Мій чоловік, Макс, кинув курити восени, років дванадцять тому. У перші, найважчі дні, не зізнавався навіть мені. Боявся, що скаже, не дотримає слова і то буде стидно. Комусь може стане з того смішно, а для нього то все було дуже серйозно.
То ось… Він весь час щось хрумав, мене це дратувало, я на нього гримала: "Не гризи, та не гризи". Все стало на свої місця через три дні. Ми пішли на День народження - все по-сімейному, у дуже вузькому колі. Після вечері іменинник каже Максу: "Йдем, покурим", а йому все було соромно зізнатися. І тут (барабанний дріб, тримаємо паузу…) заради конспіративності, аби ніхто не дізнався про серйозні наміри, він, (увага!) здимів із іменинником по цигарці.
Після свята, дорогою додому, Макс почав знову хрумкотіти льодяником, я в чергове прикрикнула. І нарешті він проговорився: "Я три дні вже не палю. Сьогодні - це було виключення. Більше не буду". Я аж зупинилась, дивлюсь на нього, мову відняло, і так невдобно за ті постійні зауваження, ой. "А ти й не помітила", - сказав він. За тим хрумкотінням, я й справді не помітила. З того часу він більше не палить.

Тут мене запитали "шо саме не зручно у тролейбусах львівського виробництва? Що на, мою думку в них потрібно змінити? Ну зачепили, чесно кажучи )) У Вінницю, як Вікіпедія каже, у 2007 році закупили пять тролейбусів ЛАЗ Е183. З тих пір більше їх не стало, як на мене це добре. Так от що я відповіла:
Потрібно змінини назву з "тролейбус" на "пересувне стойло для городян". Ну, отако глянь на цей салон цього львівського тролейбуса. Добре, по порядку... Воно канэшно абалденно, що в ньому передбачено в'їзд на колясках для людей із обмеженими можливостями, тіко по ходу тут плюси і закінчуються. От скажімо пасажир зайшов в цей пересувний загон для городян через задній вхід. Тут коли глянути на цей офігенний трон сидінь, та східці, то пасажиру одразу понятно, шо задній вхід тіко снаружі красіва замануха, в всередені - це сама настояща жопа. І якшо ми вже каснулись цієї теми (ну, жопи в смислі), то якшо пасажиру пощастило і він пристроїв свое м'яке місце на тверде і незручне крісельце, то їхати ще так-сяк можна. Тут уточнення: проблема не в тому, що крісло тверде, нехай буде, у швейцарських трамвайх та навіть у чеських крісла тверді й зручні, а у львовських тролейбусах ні-фі-га. І ще, якщо вони вже тверді, то якого хріна обтягувати їх тканиною, це вже, по якому? Ну добре, не захотів пасажир стояти/сидіти позаду, перейшов до середини салону, або правильно сказати загону... Тут виникає питання, під які приорітети був розроблений цей салон. Якщо передбачалося, що люди будуть здебільшого сидіти, то навіщо це стойло напроти середнього входу? Чому не зробити вхід для людей з особливими потребами на треті двері, замість трону зі сходами, там нормальна площадка, і, за за відсутності візків, стоячим пасажирам зручно. Ну добре, зайшли і тролейбус рушив. За шо триматися? За лямки дореволюційної моделі? Та до революціїї інші швидкості були й інші салони. А тут посіпаєшся хвилину, матюкнешся і почнеш хапатися за трубу, на якій ця лямка кріпиться, а труба висооока... Ну то це в середені стойла, а в кінці там ні лямки ні труби - рушив транспорт і ті, кому не дісталось місця, припадають колінами до східців і хіба що як Папі у Ватикані руки не цілують тим, що сидять. Вобщім, хай собі строять, і хай собі їздять наздоровля.

Обычным утром, попивая утренний кофе и разгребая ленту новостей я наткнулась на одно видео:
- Двор из пластиковых бутылок и кухонной утвари обустроили жители дома по улице Феликса Кона, 11. Трудились соседи по вечерам и выходным. - бодро вещала журналистка.
У меня сюжет вызвал двойственное чувство. Вспомнились отрывки из фильмов о другой жизни, где благополучные бабушки и домохозяйки ходят на курсы керамики, не зная на что потратить свои время и деньги. Вот бы их в этот двор.
Еще подумалось, что это очень понравилось бы тем в цивилизованном мире, кто сейчас молод, активно борется против переработки пластика. Они также пополнят ряды вечных кружков керамики спустя 20-30 лет.
Согласитесь, изделия из пластика это не то, что повально хотелось бы видеть в наших дворах. Это не то, что с эстетической точки зрения, отвечает требованиям к ландшафтному дизайну тихого винницкого дворика.
Но когда видишь тепло и счастье на лицах людей, творящих пальмы из пластиковых бутылок, невольно поддаешься философскому настроению. Сбрасываешь пафос, топчешь в пыли и кашках бездомных винницких животных все свои извращенные культурологическим образованием представления о том, как должно быть, и соглашаешься со словами старины Джорджа Карлина: "Возможна только одна причина, по которой Земля разрешила нам появиться изначально – она хотела получить пластик для себя. Не знала, как сделать его, вот мы и понадобились. Это может быть ответом на наш многовековой философский вопрос: «Зачем мы здесь?»
- Плас-тик, засранцы!"
А еще начинаешь жалеть заграничных домохозяек - ведь это они, они бедные, а не мы.
Человек который сделал хоть одну розовую хрюшку из пластиковой баклажки, для всех детей своего двора, не будет одиноко мыкаться по курсам керамики. Дело не в наличии или отсутствии денег, он просто не так воспитан.