Мій чоловік, Макс, кинув курити восени, років дванадцять тому. У перші, найважчі дні, не зізнавався навіть мені. Боявся, що скаже, не дотримає слова і то буде стидно. Комусь може стане з того смішно, а для нього то все було дуже серйозно.
То ось… Він весь час щось хрумав, мене це дратувало, я на нього гримала: "Не гризи, та не гризи". Все стало на свої місця через три дні. Ми пішли на День народження - все по-сімейному, у дуже вузькому колі. Після вечері іменинник каже Максу: "Йдем, покурим", а йому все було соромно зізнатися. І тут (барабанний дріб, тримаємо паузу…) заради конспіративності, аби ніхто не дізнався про серйозні наміри, він, (увага!) здимів із іменинником по цигарці.
Після свята, дорогою додому, Макс почав знову хрумкотіти льодяником, я в чергове прикрикнула. І нарешті він проговорився: "Я три дні вже не палю. Сьогодні - це було виключення. Більше не буду". Я аж зупинилась, дивлюсь на нього, мову відняло, і так невдобно за ті постійні зауваження, ой. "А ти й не помітила", - сказав він. За тим хрумкотінням, я й справді не помітила. З того часу він більше не палить.