Suddenly
I remembered my last night’s dream
So clearly and distinctively
As if it was the reality
Or one of them anyways
You still don’t have a nickname
But I can’t call you an angel
Whilst you remain within me nameless
I can’t write you a letter
From heart to heart
Across the ocean of doubts
But that’s not what I’m on about
So, my dream
Somehow, there were you and me
And her
(in reality there’s you and her, but not me)
And you were together
At mine’s
My veins were cut
(why? I don’t do that anymore)
That’s it
You and her
And I
And my cut veins
With no blood

(2013)

В мені щосекунди живе страх болю, і він
Росте, шириться, силиться.
Я постійно пишаюсь тобою
І жалкую, що рано виросла

(2012)

Зелений колір.
Зелені очі.
Зелені стіни
Пальці у волоссі.
Риси обличчя
Мною розгладжені.
Біля тебе вмерти,
Було б незле мені.

(2012)

Поцілунки у шию.
А нижче?
Ну давай ж-бо, любий,
Не бійся.
Мої пальці у тебе в волоссі,
Я так хочу з тобою
Любитися,
Й попри тебе так хочу
Лишитися.
Щоб рука із рукою,
Щока до щоки.
Я люблю так на тебе
Дивитися.
Хочу бути з тобою,
А ти?
Ти чомусь нерішуче поводишся -
Крок вперед, а чотири назад.
Ти мені просто в душу
Дивишся,
Здається, не можу без тебе
Ніяк.
Ти вертаєш мене до старого,
А без тебе було так добре.
І тепер я не хочу нічого.
Ти мені несподівано трапився
На шляху у нізвідки
З нікуди.
Ми з тобою так рідко бачимось
Й ти вважаєш, що дива не буде.
Я б водила тебе за собою,
Ти тільки тримай мої пальці.
Бо щоразу, коли ти зникаєш,
Я хочу кричати
"Лишайся!"

(2012)

Наше нічне меління,
Розмови змістовні
До ранку
Ти знаєш, у тебе є вміння,
Лишати мене, як рану.
Щось примарне ловити руками,
Сподіваючись на успіх,
Я не знаю що це між нами
Я не знаю і дуже боюся.
Я боюся отак і лишитися,
Без жодної твоєї відповіді,
Дорогою далі котитися
І думати все "А ти де?".
В моїй голові вже напхано
Думок, як солодкої вати.
Ти знаєш, я зрозуміла -
Тебе не буває багато.

(2012)

Писати вірші треба, коли холодно

Коли нема потреби пити каву

Коли курити навіть вже не хочеться

Коли щока об щоку, так ласкаво



Вслухатися у голоси на вулиці

Читати вивіски і чути звуки

І бачити, коли ось так нервуєшся,

Одні лиш знаки, знаки, знаки



Співати несподіваних пісень

І не боятися побути клоуном

І жити, жити, жити! День у день

А не сивіти десь в гербарії за склом



Коли казково опадає листя

Коли вірші навіюються одягом

Коли незаплановані обійми

Ще довго відчуваються теплом



Коли пісні немов думки написані

Коли кругом неначе й не весна

Коли десь так далеко звідси

Я наче є, але мене й нема



Коли ось колір а ось олівець

Коли зачорнобілішали квіти

Коли блакитні очі то взірець

Неначе поїзд у уявнім світлі

Писати вірші треба
Тоді легше
(2010)

and there was a mime,
who spoke in verse
and he ruled the weather
and he cried
and crowds worshiped him
and he was their heir
and his voice was like a nectar
and gods smiled
and sky cried
and green was everywhere
and green was competing with red
and red was everywhere
and mime bowed
and sky stopped crying
and he was free

(2010)

а дотягнутися так дуже важко,
бо мені заважають зелені ґрати.
і мертві стіни чужого гомону
добре, що я не маю твого номеру.

(2010)

Розім'ята квітка
Між пальцями долі
Пелюстки брудні
Зжере необачно
Заблукану душу
сьогодні

2010

Непередбачувано
Не передбачено
Не бажаний
Вихід вибудували
Вхід замурували
Несподівано
Не сподіваючись
У чорному чотирикутнику
Якогось художника

2010

Так важко просто бачити цю мить,
Я вже не можу все так чітко уявляти.
Напевно легше і не думати й не відчувати,
Коли вже навіть неба не зловить.

Десь під ногами хлюпає вода,
А зорі падають із тихим криком долі.
І просто дике прагнення до волі
Вже розриває жили й я не та.

Полином сповнене повітря навкруги,
А дощ стікає наче краплі болю.
Дізнатись, що стіна перед тобою,
Ще гірше ніж що друзі – вороги.

У гаї мого серця певно вже зима –
З дерев тихенько поопало листя.
І навіть небо там так прохолодно-чисте,
Та сонця щастя в нім давно уже нема.

Дивлюся на зорі і шукаю шлях.
Крізь терен днів, похмуре сьогодення.
Нехай лиш вітер принесе натхнення –
Зробити ще раз подвиг для невдах.

А можна я залишусь жити?
Простіть мені, будь ласка, всі гріхи.
Неначе сонце, зірване з руки,
Яке несилу було просто відпустити.

А я любила так дивитись в небо,
У цю холодносиню дивну вись.
Щоб вихри спогадів миттєво пронеслись
І зринув висновок: нікому я не треба.

Можливо досі це заважко – просто знати.
І усвідомлюю намарність усього:
Немов стою я серед натовпу глухого –
Ніхто не чує та й несила вже кричати.

Я хочу розчинитись в небутті.
Щоб зникнути кудись навіки й зразу.
Мене вже витерли, немов якусь заразу
Затерли ліками мій слід у цім житті…



2006

Я так ненавиджу свої думки
Вони чомусь такі слабкі та сміховинні
І ось – поріз торкнувся до руки
Чому я знов поводжусь, як дитина?

Скажіть, навіщо все це знов мені?
Куди й коли скотилися всі ночі?
Давно згубилась свічка у пітьмі
Уже мій вітер знов свободи хоче.

Всі ці слова, слова, слова…
То все – бездумний водопад із літер,
Звикайте – вмерла, вмерла, померлА
Усе побачила і вирішила зникнути

Чомусь ті губи згіркли вже давно
Твої ж пожухли квіти у пробірці
Давно згоріла плівка у кіно
Чого ж не знав, що можеш ти згоріти?

Туман так тихо стелиться землею
І дощ опівночі – ілюзія весни
Ніхто не йшов, не біг, не жив за мною
Навколо плутаються лиш ці трикляті сни…



2008

Червоні двері
Синя порожнеча
Достатньо крику,
Щоб і кров відчула
Давай, скажи!
…а я готую лечо.
А разом ми не любимо Акуніна
Ти дарував мені свої вірші,
Я ними розтоплював ватру.
Всі почуття, і всі нещирі –
Всі мої.
Ти вимагаєш надто вже
Багато.
Та й ти не художник, а я не поет,
Я просто раб словесного капкану,
А ти йди, вилий свою акварель
На сіру плоть сухого ще
Паркану.
Твої мазунки просто не такі,
Нема в них ілюстрації життя
Ти – раб, так само, як і я.
Але чомусь цього не визнаєш.
А краще б ти зруйнував стіну,
Що ми збудували вдвох тобі.
І вся та «особливість» - не твоє.
Піду.
Візьму лиш кілька аркушів
Брудних.
Пострушую з них рими проржавілі,
Зроблю цигарку з них собі,
Бо то єдина їхня ціль.
Я був, я є, я буду цим –
Лайном землі, недо-поетом,
А іноді актором геть без слів
Аж доки не надумаю померти.
Десь в смітнику, щоб труп вам не смердів
Ви все одно мене не знали.
Ще може стану класиком.

Посмертно.


2009

Зболені очі сльозяться від світла,
Рука на папері виводить каракулі,
День десь так собі скотився,
День, що мав бути моїм знаковим…


2009

будівля з червоної цегли
навпроти.
шпилі, що пронизують
небо.
і вени - натягнуті
дроти.
не розірвати,
не треба.
шкіра пропечена вже
опівнічним дощем.
цигарка не скаже мені,
чи ти прийдеш.
щоб душа аж до скрипу
не була пускою ночі.
щоб просто лежав поряд
тихо.
і давав почуття
не-самотності.
кава вже п"ята сьогодні,
годинник забарвлений
кольором.
веселка на циферблаті -
ти не прийшов.

2009

твої думки про мене - вірш
сопливий, звісно ж, ти ж це любиш
злиття реальностей двох душ
не відбулось
(та чи й хотілось?)
всі мрії вже підходять до кінця
пейзажі раптом стали чорно-білі
і що робити? бігти до кінця?
все, що могли, ми досі вже вмертвили....

2009

Похмурість змилась смаком вишні
Терпкість у легенях
Болить, коли відкриваю очі
Сині квіти уже не мої
Стоптані підсніжники
Залиті отрутою
Мені лишили розриту могилу
А вона не осипається
Проте осиплеться
Земля лиш сховає рани
Минуле не повернеш
Майбутнього не дочекаюсь
Ти…
Абсурдність залізла у мозок
Шизофренія
Бажання бути не собою
Некомфортність рідного міста
Вбиває
Болючість нерідного
Породжує бажання повернутись
І лишитись
Але очі краще тримати заплющеними
Бо інакше
Пц
І я зникну
Розчинюсь у тому
Що так ненавиджу

2008

На сирих закапелках вулиць
Відчуваються краплини часу
Кам’яні стіни та вузькі межі
Дзвіниці, собори та зруйнований замок
Мощені бруківкою вулиці
Торкаються холодом
Може оці почування
Й називаються голодом?
Картинки сірого неба
Зблискувані у проміжках башт
Флігель у вигляді…
Півника?
Дивитися униз на кладовище
На пов’язані смертю дерева
На червоних привидів та на папороть у місячному світлі
Ще лежати поруч із запахом кави
Пестити твоє волосся
Споглядаючи вікно крізь шибку
Твоя шкіра від холоду ніжиться
От лиш би зіграти на струнах твоєї душі
Проте ти сховав ноти на сьогодні
Зігрівати тебе диханням і цілувати ніжні вії
Місто скочується під ноги дощем
Небо тримається на стовпах диму
Простирадла все ж такі холодні за межами
Подерти б оту подушку, що у твоїх обіймах
Або повністю або ніяк, знаєш?
А вікно споглядає спокійно і холодно
Росою зібраний сум в долоні
Квітка заплетена у воду в склянці
Годинник спинився ще на початку
Стрілка, здається, померла із заздрості
Дихання ледь чутно колише твоє тіло
Колискова твого голосу спить стомлена
І очі не дивляться на мене із глибини суті
Струмочок витікає із серця і розносить життя
І ім’я йому…
Тінь перебирається подалі від світла
Небо сірим покривалом сховало дахи
Фантастика перебування поряд і неймовірності
Дороги ж перетинаються на чорному
Крики стогони шепіт шурхіт слова поцілунки скрипи шкіра сльози Сплелися у пульсуючий клубок тиші
Дзвони у моїх вухах
Морок ковтає промені
Погляд пророка затуманений і обернений геть
Не мА змоги могти
Усе просто розсипалося
Системи і реальності пестяться і любляться
Існує лише хаос
І кімната
На горішньому поверсі
Із вікном
І запах шкіри
І простирадла мальовничо пожмакані
І краєвид неминучості
І сіра шибка
І твоя присутність
І усвідомлення…
Бо це не скінчиться
вір


2009

місто за вікном лептопа
існує?
почуття на межі страху
сковують
розчарування прибили цвяхами
до асфальту
пошуковування чогось власного
скінчилися на порозі прірви
крок завис між подихами
десь там, де нема
тепер усе таке сіре
закрити бруд дверима
лишитися лише з підлістю
фальш прориває всі межі
захлинання музикою
квіти затоптані у моєму альбомі
фіолетовийфіолетовийфіолетовий
туман обов"язків
позбавляє чіткості
куди бігти/кого бити????
де знайти втрачене
де зрозуміти незнане
де згадати забуте
де стати собою
собакою
совістю
людиною
свідомість втекла
цигарка згоріла
...
чого все так
як завжди?
і нема краєвиду відображених зірок
і всьо
річка висохла
його очі погасли
я загубила його голос у шумі поїзда
вологі сліди дощу на його обличчі
згубитися у безмежжі міста
щоб повернутися назавжди
тиша
небо
зорі
дощ
монотонне бурмотіння снів
що таке оте...?


2007