Текст видалено адміністрацією за матюки, автора на місяць відлучено від можливості публікування на ПМ. ((

українська література хрестоматія для шкіл
імена портрети коротка біографія якісь тексти
як на мене не найкращі але менше з тим
подумав собі а як воно вам бути разом там
миколи івани павли михайли
хлопці з іменами апостолів
блаженних святих мучеників за віру і довіру
як воно вам у тій літературознавчій валгаллі
для справді визнаних справді корифеїв
чи розмовляєте ви там навзаєм
чи звикло лаєтесь як за життя
- пам’ятаєш як ти мене здав
- а пам’ятаєш як ти на мене стукав
- такий був час
- о темпора о морес
такий-сякий час така-сяка література
сука

знаєш проблеми неокласика рильського
не грають футуриста семенка.
того михайль затягнувшись люлькою
повагом промовляє
нє, не дам тобі на пиво
і на стограм не дам
а папірос я не курю
нема нам про що говорити
в нас різні естетичні позиції
і знаєш через десять років
ти радітимеш цьому як дитинча.
всі поети свого роду провидці
але літературна дискусія
це така розвага яка не завершується.

шепотіла: знаєш а може не треба
не впевнена що ми готові що це дійсно потрібно
не можеш приймати рішення сам
цей правочин виходить за межі дрібнопобутового.
відповідав: ця осінь розкішна але вона заполонить і твоє тіло
зима не найкраща пора якщо почуваєш себе водою
ми цілісні тільки тоді як займаємо весь простір.
ти в очі дивилась: а хіба ми з тобою не море?
спльовував і знову курив:
коли важкою ходою хтось будить мене
ми не море ми острів і потоп нас не омине
треба вбити старого і ще кількох людей
тоді є надія на порятунок принаймні тебе.

він говорив навпрочуд правильно
старосвітською мовою
яка залишилась напевно лиш в селах
забутих богом і картографами
де проростає духовність
як золотаво-блискучі соняхи
що пускають коріння в серцях і оселях
отож він побачив мене і промовив
чюєш ти вася ти хто откуда
курити маєш або які-та філки
сто років не чув я такої гутірки
сто років самотності
нарешті я вдома

це все графоманія брате
коли хочеш вірші писати
як тобі ніби не спиться
коли в кулаці синиця
а журавель курличе
жалібно так курли-курли
і батьківщина кличе
що там ще – рідне обличчя
тої, що єдина-одна
ще – на щоці сльоза
на столі відповідно свіча
мати тебе зустрічає
вишитими рушниками
варення і булки до чаю
а, не забудь – ще дощі
які вмивають площі
це не рима – розслабся
тут рима – мамині борщі
за які дякують хлопці
а хлопці спитаєш які
та просто так собі хлопці
бо то все метафора
ну ти розумієш літні дощі
вмивають запилючені площі

я хочу слів нових
михайль семенко
я хочу слів нових
щоб ці слова
не як полова
щоб як трава
вона як не танцюй завжди жива
трава
трава у кожного своя
майбутнє мружить очі крізь пенсне
твоя трава крізь тебе проросте

и только точки и только тире
да господин инженер ты все-таки прав
есть только чернота и только свет
есть только да и напротив нет
в представлении
сияющее девушки изумрудная трава
отцовский дом как- будто знаешь
откуда ты где дым который сладок
тебе на горле
и молчишь а пальцы на столе танцуют

і тільки крапки і тільки риски
так пане інженере ти все-таки правий
є тільки чорне і тільки світло
є тільки так і протилежність ні
в твоїй уяві
осяйні дівчата смарагдова трава
батьківська хата так ніби знаєш
де дім твій де той дим який солодкий
для твого горла
і мовчиш а пальці по столі танцюють

як достеменний поціновувач традиції
в тому сенсі що вона в мені як інфекція
ну я можу не знати про неї а вона є
і можна з нею боротись
а можна просто жити
знаючи що вона не передається
через шкіру слину
ну повітряно-крапельним шляхом
отож як поціновувач традиції
інфікований з необережності
я пишу про горілку і сигарети
і всі прокляті поети
навіть ті яких я не читав
кажуть мені ну бля ти просто задовбав
якщо співаєш співай своїм горлом
тремти своїми легенями і діафрагмою
якщо ти дійсно хочеш співати

пропади воно все пропадом
я не хочу бути з тобою різким
я не керую своїм до тебе голодом.
солодкість твою не замінять іриски.
і янголи танцюють на голці
відьмочки варять зіллячко
цей світ розведений на молоці
з медом. пий гарячим дівчинко.

так хмариво минали дні
тремтіння рук
було тремтінням полум’я свічі
і тіні плюскотіли на стіні
конвульсіями збайдужілих губ

не торкайся мого волосся
не відкидуй його з чола
срібночола снігова королева
вічність не складеш ні з льоду
ні з льодяників
не повторюй я пам’ятаю
більше не цілуватиму тебе
інакше зацілую до смерті
а сніг вже не холодний

1999 р.

у центрі київського торту
твоє обличчя викладено кремом
по абрису коржа все те
що складає твою натуру надчуттєву
вечірні сукні та нічні сорочки
нічний твій сон і твій ранковий шал
автомобілі телефони
поламані ляльки
матері-та-дочки
і ніжність не толочених ще трав
як скуштувати торт цей
рожевий крем тих ніжних щік
солодкий смак вишневого сиропу
яким наповнені твої вуста
у центрі київського торту
твоя усмішка надземна

(1999)

Життя не зовсім порожнеча,
порожня пляшка і порожнє ліжко,
і божевілля зовсім близько,
а за вікном кричить малеча.
Геть, геть іди, не треба, музо,
ти не займай мій гарний ранок,
я краще вже під церквою з картузом
збиратиму копійки на сніданок.
Життя не зовсім порожнеча,
порожняя пляшка і порожнє ліжко,
а за вікном кричить малеча
якій на ковзанці так слизько.

2001 р.

та можна насправді можна
можна писати вірші після освенціму
можна жити після смерті
можна бачити ліс за деревами
навіть рослини з червоної книги
можна побачити в тому лісі
наприклад конвалію звичайну
адорно дивовижний мудак
не можна курити натще
так говорить мій сусід
у нього постійний кашель
ще каже що має виразку
не можна падати духом
не можна запливати на глибоке
преходити вулицю на червоне
брати білі шкарпетки до чорних мештів
життя постійно повторює тобі не можна
депресію лікують з успіхом без поспіху
як усі венеричні хвороби
а ти можеш тільки посміхатись
не можна любити свої комплекси
але що в тобі ще залишилось
що було б дійно цікаво любити

поет в нюйорку поет у львові
поет в запої співає схоже на халі-галі
поет п’є пиво поет працює
поїде в київ на фестивалі
поет блює у рукомийник
і на донбасі поет в забої
забив на техніку безпеки
в красном луче гуляє п’яний
поезія це завжди неповторність
поет віршує до курвимами

звільнитись з роботи
не виходити з дому
кинути курити
припинити бухати
не думати про жінок
їх ноги попи груди
купити акваріум
з тритонами або черепахою
чи золотими рибками
які слухатимуть твої бажання
так уважно
як не слухала навіть мама
в твої два-три-п’ять років
я вже мовчу про дружину
дивитись телевізор
або слухати радіо
не вилазити з ліжка
так друже так
ти направду можеш втекти від світу
але світові на це просто насрати

ти одягаєш колготки
так починаєтьсяч осінь
принаймі у моєму місті
бачу тебе на переході
вітаєшся піднявши руку
привіт недоумку це я
історія наших взаємин 2010 року
недбало зкомпільована із цитат
жадан андрухович боднар
мені цікавіше якби цибулько
але ти його не читала
як і кундеру зрештою

rozhovor vetra z lesom
репродукція тої картини –
її написав Andrey Smolak
словак може чех
може русин напевнее русин
інакше чого б то його носило
по наших депресивних містечках –
так от репродукція тої картини
висить в туалеті бару
де я звикло п’ю своє пиво –
є в мене така звичка
суміш літератури
та побутового алкоголізму –
знаєш після третього
я завше думаю
що ця картина про нас
ми теж не можемо порозумітись

той вчений німець
дойче убер
бабця навчала мене
бійся німця
він може вийти з телеекрану
вона казала такий злий
у запилюченому мундирі
яйка там курка млеко
але розумієш
той мій вчений німець
він полюбляв
крохмалені сорочки
академічну музику
блискучі мешти
принаймі
таким він мені уявляється
отож він
тобто вчений німець
написав
бог помер
а ми ще не змогли
але для нас готують труни столярі
нас понесуть співаючи псалми
бог помер
ми не вміємо бути самотні

ми повернемось
усі як один
пройдем ще одне коло
наче по битому склі
відмітимось у кожній анкеті
підпис поставимо в кожній графі
ми повернемось
лишаючи краплі крові
на іржаво-зеленій траві
ми повернемось
освітлені освячені
ціловані битим склом
ми повернемось
світ це наш голем
з грошима під язиком

блідавість тіла розсипана розлита
посеред полинового плетива літа
росяний вермут на втомленість квітів
зоряний хлопчик на червоній кобилі
стікає водою з долоні
у пошуках краю світу
по-над прірвою
по-над вирвою

здригаються тіні
лягають повільно на брук
втомою танцівниць
блиском меча
блиском очей
саломеї
дощ на мармурі піниться
мармур теплий
як твоє стегно саломеє
цей пророк
він худий і кістлявий
в нього тьмяні очі
бруд під нігтями
крихти в бороді плями на одежі
цей чоловік у щедроті рівний цареві
він купує твій танець
вагою на таці голови своєї
саломеє

знаєш братику
я люблю фашистів
за їх чорні сорочки.
від них пахне здоров’ям
навіть з телеекрану.
стара кінохроніка –
паради молодих і красивих,
експресія, виразні жести,
беніто схожий на борця
чи там, скажімо, боксера,
виступи з балкону
істеричні як накликання дощу
на співучій мові данте,
інколи думаю – знаєш
напевно його недруги
вчились в школі краще за нього,
вони більше цінували ренесанс
все-таки петрарка там чи бокаччо,
і, щоб йому не було самотньо
на цьому провінційному балконі,
вони повісили поряд кохану

сергій вікторович курить на терасі
санаторію (профспілкова путівка
ну ти розумієш халява сєрий всьо-таки ялта)
для всяких іпохондриків середньої руки
вже цілий тиждень він не має:
з ким поговорити
з ким забухати
тобто зрештою знову ж таки поговорити
він курить і дивиться на площу
яка остогидла настільки
що сергій вікторович навіть
спльовує собі під ноги
позирає на інших відпочиваючих та якусь незрозумілу чайку
які однаково не хочуть його вислухати
«я маю що вам сказати
ви чуєте придурки маю що сказати»
втішено посміхається і закурює нову цигарку:
клята чайка таки поцілила того кретина
в білому піджаку
«так йому і треба
а то ходить тут вимахується
сноб довбаний
пива треба випити»

маріє,
ти знаєш,
мене розриває доба
на дві майже рівні частини
місячний промінь
прочиняє вуста
для п’янкого виття
у вовчому оскаженінні,
а сонячне світло,
фальшиве як спів мій,
вертає усьому звиклу подобу
моя друга личина
печальний пастух
що втратив отару свою
по дорозі додому

дощ стукотить зубами о склянку
небо тремтить як пальці зранку
так що там у нас сьогодні на сніданок?
гіркота у роті
поламана сигарета
брудні філіжанки з-під кави
ніби все

весь наш час
весь цей джаез
втомлена усмішка твого особистого піаніста
і таке всяке інше
бобфоссівське лахміття
триматись за руки
нетанець і непрощання
ти я розірваний час
весь цей прекрасний світ
цей нескінченний джаез

а зранку раптом випав сніг
птахи здивовано дивились
як босоніж ти вийшла в сад
і на стару зчорнілу годівничку
ти кришиш свіжий хлібчик
щедрота рук твоїх
сміх каркітливий
сміх та й годі

ти звала мене сонечко
я звав тебе сонечко
так ми і жили
два сонечка
на спітнілій долоні
божа корівка
полети на небо
дай божим діткам
молочка

григорій іванович любить вранці грітись на сонці.
підставивши йому жовті ребра та сиве волосся
на грудях і ногах руках
втискує пергаментову шкіру спини та плечей
у прогріте дерево лавки.
звикло читає місцеву пресу
і трохи злостиво коментує вкрай недолугі кроки влади
най би вже сі повсирали нарешті до курвимами
його дружина марія степанівна
підтакує йому із прочиненого вікна
вона погоджується
що буває вкрай рідко тому особливо цінується
най би мама їх висцяла по кропиві
найдухів франсуватих
газет вона не читає

тріпотінням чорних крил
золотаве дерево
ставало багаттям
на твоїх долонях
і хіроманти
знетямлено знизують плечима
твої лінії сплетені вузликом
пазли твоїх долонь спалені
візерунки попелу
можна торкнути губами
але бачити їх
тлумачити їх
та який там у цьому сенс
твої долоні покриті попелом
ми просто йдемо по колу

день проминає
як води ріки печальний
твої руки і губи і очі
самотні
а кажуть що треба
любити усіх
цілуєш неквапно
тіло брудне Почайни
почуваєш себе блудним сином
і мокрий вилазиш на світ

перетікання неба у зіниці
відчинене вікно дрижання вій
твій погляд наче лід ламкий
і наче дощ вмиває лиця
і холодно незатишно і тоскно
на біле простирадло намовлянь
лягає попіл сірий і тривожний
так ніби мертвий птах