Переді мною будинок, мені потрібно на дах…
Заходячи в 16-ти поверховий будинок я відчуваю затхлість приміщення, тут оселилось ціле болото. Перші чотири поверхи я пробігаю наче непомітна тінь, на цих поверхах завжди відчувається безпечність. Не люблю безпечність, адже для того я і іду на дах, щоб відчути, як адреналін наповню організм відчуттям свободи, вдаряє в голову і несе, несе…
Пройшов 4 поверх… Згадую часи дитячого садка, своє перше дивне кохання. Коли дівчина в яку я був закоханий відмовила мені в поцілунку я образився і розбив їй ніс, зараз це смішно а через 13 років, коли ми зустрілись вона мене трохи побоювалась.
5 поверх… Мене постійно намагались образити, свої іграшки в дитячому садочку відбивав завжди силою. Потім батьки мені казали це погані, а що я зроблю цей поганий хлопчик забирав мого автомобіля.
6 поверх… Перший клас, це було щось. Відбір в гімназію відбувався за місяць до осені, 3 чоловіка на місце. Я ще з дитячого садка не боявся нічого і нікого, перший клас мені сподобався, але вчитись це не моє…
7 поверх… Пробіг непомітно. Тут живе моє перше шкільне кохання.
8 поверх… О потрібно зайти в гості до свого друга, першого справжнього друга. Хоча ні ми вже давненько не спілкуємось.
Я вирішив знов пробігтись по поверхам, там живуть люди яких я не хотів би ні згадувати ні бачити…
13 поверх… О тут цікаві люди живуть, хоча трохи бань дюки, але мене вони навчили життю, а ще я зрозумів, що краще бути бандитом, а ніж жити в світі де тебе кидають кращі друзі…
14 поверх… Згадується мені, як я вперше попав в клуб, через місяць я там уже працював діджеєм, що то були за час. Дівчата, випивка. Школа – в одне місце… Кращі дні, кращі друзі, інколи плакати хочеться, що тих днів не повернеш.
15 поверх… Перше підліткове кохання, як зараз пам’ятаю, почалось в клубі нас познайомили спільні друзі. Богиня, богиня,- казав я їй…
16 поверх… Все рано чи пізно закінчується. Чому мене образили, вийняли серце, погрались в хірурга, багна накинули на ранки і всунули назад.
ДАХ…
Стоячи на краю відчуваєш безмежність вітру, теплоту сонця і неймовірну свободу, ту до якої ти йшов так довго. Озираючись можна побачити будинки різної висоти. Поряд зажди скільки себе пам’ятаю стояли два височенних…. Я прийшов не за цим… Заплющив очі і…
Так хочеться відірватись, не відчувати нічого під ногами і летіти, летіти…
Можливо непотрібно, з цього даху я так мало побачив. Через декілька років, виберусь знов, на більш високий будинок, з новими почуттями, з новим болем, але з тим самим прагненням свободи…

Навіть не помітив коли це сталось... Можливо це сталось вчора, коли вогонь надії був омитий водою потоків життя, які нестримно закручують у своїх вихрах людей, що не погодились віддати душу за щасливе життя... а в пам’яті лиш тліють сказані слова, це не слова, частина серця і душі об які так причудливо витираються ноги...
НІ, вчора був мій похорон. Помер я три роки тому, коли потрапивши в тенета мегаполісу моє сумління втратило цноту і кожен день, як від тухлого мертвяка відвалювались частини: чесність, справедливість, доброта, гідність... Пацієнт мертвий, рік смерті 2004
І все ж зустрівся я зі смертю на побаченні життя, коли вперше побачив світ в чорно-білих відтінках... вона стояла коло матері, яка в непритомному стані усміхалася, а в цій посмішці були слова: "в мене родився син"... і тоді смерть мені сказала: я та ціль до якої ти будеш іти все життя, я буду завжди ходити біля тебе з хмільною головою від того, що в любий момент я можу закружляти з тобою у вальсі в потойбічні, я найкраще що може з тобою статися, я, я, я...
Вибір був зроблений за мене, не те щоб бути безсмертним приємно, але так прикро померти не пізнавши теплого вітру кохання, в небі життя, замість кулі в пістолеті у скроні під назвою самотність, яку я підніс і чекав, доки вогонь надії не згас під водою потоків життя...

Ніч… сиджу і дивлюсь в книгу, але вікно за яким темне небо повне зірок, кожна з яких має свій спогад, відвертають мою увагу.
Помітив дві яскраві зорі… очі, очі які я згадав викликали в мене нестримні почуття… помітив, як впала зірка… вона прокотилась по обличчю всесвіту, як сльоза, яка народжується в болі і помираючи залишає на губах лише гіркий присмак минулого.
Закрив очі і схотів сконцентруватись, але з кожним моїм намаганням я згадував все більше момент, кращих моментів життя, які я прожив з нею. Я ніби машиною часу перенісся в минуле і бачив себе з боку… ходжу з нею, гуляю… сльози… телефонний дзвінок… з блідим обличчям беру слухавку і … з болем в серці і сльозами в душі повернувся на попереднє місце… знову бачу її, пещу, простягаю руку щоб доторкнутись до її волосся… холод…відкриваю очі, а переді мною лиш небо…
НЕБО СПОГАДІВ