Навіть не помітив коли це сталось... Можливо це сталось вчора, коли вогонь надії був омитий водою потоків життя, які нестримно закручують у своїх вихрах людей, що не погодились віддати душу за щасливе життя... а в пам’яті лиш тліють сказані слова, це не слова, частина серця і душі об які так причудливо витираються ноги...
НІ, вчора був мій похорон. Помер я три роки тому, коли потрапивши в тенета мегаполісу моє сумління втратило цноту і кожен день, як від тухлого мертвяка відвалювались частини: чесність, справедливість, доброта, гідність... Пацієнт мертвий, рік смерті 2004
І все ж зустрівся я зі смертю на побаченні життя, коли вперше побачив світ в чорно-білих відтінках... вона стояла коло матері, яка в непритомному стані усміхалася, а в цій посмішці були слова: "в мене родився син"... і тоді смерть мені сказала: я та ціль до якої ти будеш іти все життя, я буду завжди ходити біля тебе з хмільною головою від того, що в любий момент я можу закружляти з тобою у вальсі в потойбічні, я найкраще що може з тобою статися, я, я, я...
Вибір був зроблений за мене, не те щоб бути безсмертним приємно, але так прикро померти не пізнавши теплого вітру кохання, в небі життя, замість кулі в пістолеті у скроні під назвою самотність, яку я підніс і чекав, доки вогонь надії не згас під водою потоків життя...