1
Сергій прокинувся раптово. Дихання було пришвидшеним, ніби після перегляду нічного кошмару. Повіки часто опускалися й підіймалися — хлопець бажав позбутися нічного видива, впевнитися, що сон вже закінчився, і він не спить. І хоча ніяке жахіття йому не примарилося під час сну — він був переляканий. Тілом подекуди проступив холодний піт, час від часу пробігалися мурашки, викликаючи дрижаки.
“І, що то за фігня була?”
Крізь зашторені вікна ненав’язливо пробивалося світло вже майже осіннього світанку. Вечори та ранки стали доволі прохолодними, тим самим готуючи до осінньої погоди. Проте дні й досі залишалися спекотними, тому хлопець, повільно звівшись на ноги, не спішив впускати денне світло до кімнати, хоча воно й було позбавлене сонячних променів, принаймні до передвечірнього часу. Вікна, що оточували вихід на балкон, вдивлялися на захід.
Якби Аня була вдома, все було б по-іншому — вона першою чергою після сну розшторює вікна в кімнаті, вибігає на балкон і насолоджується новим світанком. За будь-якої погоди. Вона — життєрадісне темноволосе сонечко, яке розмальовує його життя в яскраві кольорові фарби. Ось уже третій рік.
— Аня, — прошепотів хлопець. — Тебе нема лише три дні, а я вже скучаю.
Сергій посміхнувся. Але тільки на мить. Перед очима знову постали образи зі сну.
“Бляха, та, що то таке?”
Хлопець струсонув головою, намагаючись розвіяти видиво. Нічого страшного в тих примарних картинах не було, як і в самому сні. Якийсь дивний і нереальний світ, що витворила його підсвідомість у купі з денним чи, можливо, декількаденним досвідом свідомості. Повсюди зелень: простори зеленої трави, кущів і пишних дерев. І дівчина. Вродлива дівчина зі світлим, майже білим волоссям, яке в тіні інколи переливалося ледь помітними пшеничними барвами. Волосся сягало їй п’яток. А одяг теж був трохи дивним. Зеленим, ніби сплетеним із трави чи інших рослин. І все було б, наче, й нічого. Мозок завжди таким займається, коли він спить. Але щось його лякало. Він поки не міг точно собі відповісти, що саме. Можливо, те, що сон був занадто яскравим і справжнім. Не таким як зазвичай. Можливо, його перелякав сам процес виходу зі сну. Він не пригадував, щоб із ним відбувалося щось подібне до цього. Все тіло пощипувало голками, як руку чи ногу, які відходять від затерпання. В очах сіріло, темніло, біліло, а потім остаточно почорніло, а в вухах гуділо, поки не настала непорушна тиша. І жахливе відчуття, ніби щось чи хтось вириває тебе з тіла. А тоді він прокинувся в ліжку. Спітнілий і переляканий, вкриваючись дрижаками.
— Душ. Холодний душ, — промимрив хлопець і, дражнячи короткі відростки свого темного волосся на голові, вийшов із кімнати. Навпроти розташовувалося невелике приміщення туалету, справа — душ. Зайшовши до приміщення справа, він покрутив кран на змішувачі й обдав себе холодним, майже крижаним по відчуттях, струменем води.
2
Хлопець близько п'яти хвилин пробув під потоком холодної води. Проте всі його намагання змити післясмак сну та спалахи-видива залишалися марними. Коли він зрозумів, що тіло починає німіти від холоду, то повернув кран у центральне положення. Поспішно обтершись рушником, хлопець повернувся до кімнати й швидко одягнув на себе шкарпетки, джинси та футболку. Але тепліше від цього не ставало.
На його ліжку підвівся чорний кіт. Глянув на хлопця своїми зеленими очима й занявчав. На шиї тварини був ошийник бронзового кольору з бурштиновою підвіскою у вигляді краплі. В тій краплі було ще якесь об’ємне зображення, але нічого путнього з того він не міг розібрати, тому вирішив, що воно скоріш за все й не повинно мати ніякого особливого значення. Це був єгипетський мау — улюбленець Ані. Коли вони познайомилися, кіт уже жив із нею. Він навіть деякий час не приймав його, часто шипів — ніяк не міг визнати, що тепер крім них двох буде ще й Сергій. Аня часто повторює, що кіт їй надзвичайно дорогий, бо це подарунок дуже хорошої подруги, з якою вони найімовірніше більше ніколи не зустрінуться.
— Зачекай, Оріоне, — заговорив хлопець, обережно погладжуючи тваринку. — Я ще й сам кави не випив. А мені, на відміну від тебе, ще треба йти на роботу. Ти ліпше скажи мені, де ти ночував? Тебе не було в кімнаті. Принаймні, я не бачив. І взагалі, поводь себе добре — нікуди не пропадай.
Кіт знову занявчав, вже голосніше.
— Добре. Ходи, дам тобі поїсти. А то ще жалітимешся Ані, що я тебе морив голодом.
Сергій повільно вийшов із кімнати. Кухня знаходилася зліва, біля входу до квартири. Житло було двокімнатним. Друга кімната розташовувалася паралельно з кухнею. Вхід до неї був зліва від входу до кухні. Також ця кімната мала спільні двері зі спальнею. Проте, зі сторони спальні, вони були приховані шафою-купе. Аня з Сергієм не використовували цієї кімнати. Але інколи вона слугувала спальнею для гостей. Чи тимчасовим притулком для друзів, які не мали де переночувати.
Оріон випередив хлопця й всівся біля своєї миски під столом, який тулився до стіни, що була спільною для кухні та другої кімнати. З протилежної сторони знаходилися газова плита, мийка, тумбочка й холодильник. Над цим всім, до стіни кріпився ряд поличок.
Хлопець включив електричну кавоварку. Взяв корм для Оріона з однієї з поличок і насипав порцію в його миску. Кіт задоволено взявся за їжу.
— На здоров’я. Можеш не дякувати. Але чуєш, малий. Я знаю, що ти мене трохи недолюблюєш. Може, навіть більше, ніж трохи. Але, малий, поводься добре: нікуди не пропадай і не роби ніяких дурниць. Мене Аня приб’є, якщо з тобою щось станеться. — Сергій сидів на стільці біля столу й час від часу обережно погладжував кота, стараючись не заважати йому їсти. — Я не хочу втрачати її. Та ще й так по-дурному. Я люблю її. Це, мабуть, єдине, що в нас із тобою є спільного. Думаю, я люблю її навіть більше, ніж ти.
Оріон на мить полишив їсти. Розвернувся до Сергія й злісно засичав, а тоді знову повернувся до миски, продовжуючи наминати корм.
— Добре, добре. Головне, що Аня дорога нам обом. — хлопець узяв одну з керамічних чашок і налив собі вже готової кави. Сипонув ложку цукру й посунув на балкон, який теж розташовувався між двох вікон. Оскільки балкон виходив на схід, то це була чудова можливість відігріти окрижаніле тіло.
3
“Здається, флешбеки зі сну пройшли. Навіть не помітив, коли. Але головне, що більше нічого не привиджується.”
Сергій зробив черговий ковток гарячої кави. Тілом повільно розпливалися приємні теплі потоки, остаточно проганяючи залишки холодного оніміння.
“І, чого я взагалі так перейнявся тим сном? Сон, як сон. Інколи й не таке може приверзтися.”
Хлопець всміхнувся. Зробив останній ковток із чашки й подумав, що, мабуть, потрібно вирушати на роботу.
“Так, де мій телефон?”
Обмацавши кишені джинсів, він повернувся до приміщення. Залишив порожню чашку на столі й рушив до спальні. Хлопець пригадав, що саме десь там має бути його телефон.
“Бляха, де він знову подівся?”
Сергій помітив, що кота вже десь немає. Ні на кухні, ні в коридорі, ні навіть у спальні. Він взяв телефон, що лежав на столі, який стояв зліва від входу. Навпроти, біля другої стіни розташовувалося ліжко. За ним, ближче до шафи, було м’яке крісло.
Хлопець зробив активним дисплей на телефоні й поглянув на годину. Цифри показували пів на десяту. Знизу, меншим шрифтом, висвічувалася дата: понеділок, 28 серпня 2017 року. Аня вилетіла до Єгипту в п’ятницю вечором. Вона — археолог, як би дивно це не звучало. Ще й в Україні. Навчалася в КНУ ім. Т. Шевченка на історичному факультеті. Пізніше, закінчила аспірантуру в Інституті археології НАН України. Дівчина настільки була захоплена цією професію, що не втрачала жодного шансу потрапити хоч на якісь розкопки. Так вони й познайомилися. Аня була учасником якихось розкопок у Львові й долею випадку їм довелося перетнутися. І прив’язатися одне до одного. Сергій же ж не мав нічого спільного з історією і, тим більше, археологією. Він узагалі ніколи не був у захваті від тих усіх дат, які чомусь і йому, студенту факультету прикладної математики ЛНУ ім. І. Франка, довелося вчити. Хлопець, на відміну від своєї Ані, довго навчанням не насолоджувався. Отримавши диплом бакалавра, він подався кочувати різними ІТ-компаніями. Коли вони познайомилися, він працював у невеличкій фірмі “WebWorld”, в якій продовжує працювати й досі.
Аня весь час вишукувала можливості побувати на серйозних розкопках закордоном. І їй це час від часу вдавалося. Цього разу радості не було меж — їй вдалося потрапити на дослідницькі розкопки в найвідоміших єгипетських пірамідах на плато Гіза.
— Два тижні — це точно, — тихо повторив Сергій слова Ані, які вона йому сказала, відповідаючи на питання про час її відсутності. — Бляха, в п’ятницю воно не здавалося аж так довго.
Він сховав телефон до кишені, підійшов до дзеркала вбудованого в шафу й легким поглядом обдивився своє відображення. Перед ним стояв хлопець середнього росту й досить міцної статури. Трохи округле обличчя було всіяне легкою щетиною.
Постоявши так декілька секунд, хлопець вийшов у коридор. Взувся в кросівки, взяв чорний рюкзак, який стояв на тумбочці біля вхідних дверей і ще раз оглянувся навколо.
— Малий, будь чемним! Де б ти зараз не був.
“Треба буде знайти, де він весь час ховається.”
Сергій вийшов із квартири, замкнув двері й швидкими кроками спустився на перший поверх. Надворі повільно підіймалося сонце, прогріваючи охололе за ніч повітря. Квартира знаходилася на другому поверсі будинку на вулиці Тютюнників, 22. Хлопець досить швидко спустився вулицею Людкевича на Волоську. За п’ять хвилин він уже був на вулиці І. Франка. Ще через п’ять хвилин хлопець вийшов на Грушевського, а минувши його пам’ятник, ступив на проспект Шевченка. Приміщення компанії “WebWorld” знаходилося на другому поверсі будівлі на проспекті Шевченка, 5. На дорогу Сергій витратив півгодини. Зрештою, як і зазвичай. Декілька хвилин на одинадцяту він був уже в так званому офісі, де з ним у команді працювали над спільним проектом ще троє хлопців та дві дівчини. Шість робочих столів із комп’ютерами розташовувалися в два ряди, по три в кожному. Біля протилежної стіни від входу, близь вікна, стояв гамак, який притягнув сюди хтось із попередніх працівників. Проте, полишивши роботу в компанії, вирішив не забирати його з собою, а залишити наступникам.
В приміщенні був тільки Володя — хлопець тридцяти років із густою темною бородою. Досить огрядний. Останнім часом він працював — доволі багато — над тим, щоб виправити цей відносний недолік, регулярно — три рази на тиждень — відвідуючи спортзал. Хлопець сидів у великому, м’якому офісному кріслі, якими тут були оснащенні всі робочі столи. Володя працював за першим столом від входу, зліва.
— Привіт, — Сергій підійшов до столу біля Володі й простягнув йому руку.
— Привіт, чувак! — Володя опустив свої великі навушники на шию. З них продовжувала викрикувати якась рок-група, яку Сергій не міг впізнати. Взагалі йому рідко вдавалося розпізнати щось із того, що слухав Володя. Надто вже специфічний рок був йому до вподоби. Принаймні, так здавалося Сергію. — Ти сьогодні рано.
— Ага, — кивнув хлопець, опускаючи свій рюкзак під стіл, вмикаючи комп’ютер і зручно вмощуючись у крісло. — Я думав, що взагалі нікого не буде. А тут ти.
— Я просто вирішив зранку робити пробіжки. Поки погода дозволяє. Так що я тепер завжди буду першим на роботі.
— Бачу, Вово, ти серйозно налаштований. А як щодо отих бутербродів?
Сергій всміхнувся, вказуючи на тарілку з акуратно викладеними на ній бутербродами.
— Чувак, це ж не означає, що мені заборонено їсти. Тим більше, що це м’ясо, а м’ясо — це білок, який потрібний для відновлення м’язів після навантаження.
— Добре, добре, — почав заспокоювати Сергій. — Але я можу на будь-що закластися, що в твоєму рюкзаку захована хоча б одна пачечка шоколадних круасанів.
— Чувааак! — протягнув Володя, розпливаючись у посмішці. Сергій підморгнув другові й теж розсміявся.
— Тебе не було в п’ятницю в залі.
— Так. Я ж тобі казав, що Аня летить у Єгипет, як учасник якихось там археологічних досліджень пірамід.
— А, ну так — казав. Але там були такі крааалечки, — пригадував Володя, ледь не прицмокуючи. — Ти багато пропустив. Я знаю, що ти займаєшся тільки по п’ятницях. Але оскільки твоєї Ані зараз нема вдома, ти можеш, наприклад, і сьогодні піти позайматися зі мною. Можливо, вподобаєш когось собі, щоб приємніше було перечекати відсутність Ані.
— Бляха, Вов, ти знаєш, що я дуже не люблю таких штук! — почав злитися Сергій.
— Не злись, чувак. Я просто пожартував. Я знаю твої життєві принципи, — гигикнув Володя.
— Чувак, такі жарти мене тоже дратують. Давай краще працювати. А то прийшли рано, а зробимо менше за тих, хто ще тільки прийде. Або й не прийде взагалі.
— ОК. Давай працювати. Я б до тебе міг якось зайти в гості. Але згадуючи, як той кіт хотів мене на тороки пороздирати — бажання зникає.
— От бачиш, — всміхнувся Сергій. — А тепер подумай, що було б якби я повернувся додому з незнайомою йому дівчиною — та він би позагризав нас обох.
— Думаю, Аня після такого сильно на нього не сварилася б.
— Ага.
Хлопці ще кілька хвилин посміялися й остаточно влилися в роботу. А за півгодини до приміщення зайшли ще дві дівчини. Вони розмістилися за робочими столами в ряді навпроти хлопців. Першою увійшла Наталя — висока дівчина з довгим, пофарбованим у чорний колір волоссям, зафіксованим у хвіст. Вона мала гострі й, до певної міри, строгі риси обличчя. Проте в сукупності з гарною фігурою це робило її привабливою й доволі сексуальною. Через декілька хвилин зайшла Оля — повна протилежність Наталі. Скромна, невисока дівчина з милим, по-дитячому округлим личком і маленьким носиком. На плечі їй спадали хвилі темно-коричневого волосся. Оля була неговіркою: тільки привіт, па-па й до завтра. Вона особливо ні з ким із їхньої команди не дружила, хоч Наталя й не покидала спроб розговорити дівчину й зробити більш компанійською, соціально активнішою. Сама Наталя залюбки спілкувалася як із хлопцями з їхньої групи так і з інших. Проте, як казав Володя, вона безсумнівно сохла за Сергієм. А сам хлопець досить байдуже ставився до неї, хоч і не міг заперечити, що вона красуня з апетитними формами. Володю це трохи бісило, тому що він багато разів намагався її клеїти, але все марно — вона його безапеляційно ігнорувала.
— Володю, в тебе нема шансів. Просто, ти не мій тип. Без образ. Ти хороший хлопець, і тобі потрібна інша, така ж хороша дівчина. І ти її знайдеш — я впевнена. — якось сказала Наталя, після чергової наступальної дії хлопця.
Ще два хлопці, які працювали з ними над спільним проектом так і не прийшли. Взагалі, за тим, коли вони приходять на роботу й коли залишають робоче місце, не дуже хтось і стежив. Найголовніше було вчасно та якісно завершити роботу. Це, мабуть, єдине, що від них справді вимагалося.
Коли прийшов обідній час, Сергій із сумом зрозумів, що він не взяв із собою бутербродів. Така оказія з ним траплялася вже не вперше. Вона повторювалася кожного разу, коли Ані не було вдома. Просто дівчина весь час готувала йому обід і одразу ж клала його в рюкзак. От і цього разу, обід мав би бути в рюкзаку.
— Чувак, тобі не здається, що ти надто від неї залежиш? — сміявся Володя, розглядаючи сумного й спантеличеного друга. — Але ти так не переймайся. Складеш мені компанію за обідом. Я ж тільки в такі випадки можу тебе витягнути з собою в МакДональдз.
— Ага, доведеться знову пристати на твою пропозицію, — всміхнувся Сергій. Заклад знаходився у кількох кроках від будівлі з офісом їхньої компанії. Тому за декілька хвилин хлопці вже повністю були поглинуті обіднім процесом.
Наталя та Оля залишилися обідати в компанії. Там для цього було затишне просторе приміщення кухні. В ній розташовувався стіл із багатьма стільцями та м’який диванчик. Кімната була оснащена холодильником, мікрохвильовкою, чайником та кавоваркою. А також, там завжди було вдосталь великих пляшок із смачною водою.
4
Десять хвилин на шосту Сергій повернувся додому.
— Малий, я вдома, — ніхто не обізвався. Жодного котячого руху.
— Бляха, Оріоне, ти де?! — голосніше заговорив хлопець. Цього разу почулося приглушене навчання. І шкребіт у двері… туалету. — Малий, ти як туди заліз?
Сергій прочинив двері. Крізь утворений прохід миттю проскочив Оріон, тримаючи над собою високо піднятий хвіст. Кіт гордовито нявкнув, ніби це він самостійно відчинив двері, а не був зачинений у пастці, й поспішив на кухню до своєї миски.
— Раз ти такий самостійний, то, може, й сам себе погодуєш? — хлопець хитро глянув на кота, який із нетерпінням чекав, коли вже йому дадуть поїсти. У відповідь почулося роздратоване нявчання в перемішку з ледь чутним шипінням.
— За що ти мене так недолюблюєш? — пробурмотів Сергій, насипаючи Оріону корму.
Зайнявши кота їжею, хлопець пішов до спальні. Включив ноутбук. Побачивши, що Аня відсутня в Skype, вирішив прийняти душ. Перед цим, завбачливо увімкнувши чайник.
Хлопець переодягнувся в шорти й буденну футболку. Залив собі чашку чаю й заглянув у холодильник. Як виявилося, запаси танули надто швидко. Отже, зовсім скоро доведеться щось готувати самому. Він накидав собі трохи спагеті, полив його м’ясною підливою й розігрів у мікрохвильовці. Їв повільно, час від часу здивовано поглядаючи на Оріона, який спав біля його ніг.
“А може бути хорошим, як захоче.”
Хлопець всміхнувся й обережно, щоб не розбудити, погладив кота. Почулося тихе муркотіння.
Поївши, Сергій узяв із собою горня з чаєм і пішов до спальні. Першою чергою перевірив Skype. Проте ні пропущених дзвінків, ні нових повідомлень не було. Як і самої Ані. Він пригадав, як дівчина говорила йому, що швидше сьомої години вечора за київським часом її точно в Skype не буде. А зараз була тільки шоста. Тому, хлопець вирішив переключити свою увагу на якийсь фільм чи серіал, щоб таким чином “пришвидшити” час.
“Буде доволі символічно. Хоч і без пірамід.”
Хлопець увімкнув новий фільм про мумію. Відрегулював кут дисплею, щоб було добре видно, та всівся на ліжко; поставив подушку за спину й обіперся до стіни.
Фільм не був настільки цікавим, як міг здатися на перший погляд, але й не настільки нудним, як інколи фільми можуть бути. З’являлися цікаві моменти, які на жаль майже не розкривалися. Або й взагалі не розкривалися. До закінчення залишалося всього декілька хвилин, коли Сергій почув звук вхідного дзвінка в Skype. Він миттю схопився з ліжка, всівся за стіл і швидко відповів на виклик, увімкнувши фільм на паузу. Цієї ж миті Оріон вискочив хлопцю на коліна й почав вдивлятися в дисплей ноутбука. На екрані з’явилося обличчя Ані. Це було усміхнене обличчя з ледь помітними ромбічними формами. На підборідді виднілася невеличка ямочка, яка робила її лице особливим. У сукупності з тендітним і спокусливим носиком та блакитними очима з незвичайною глибиною — її обличчя було надзвичайно притягаючим. І це обличчя належало тридцяти однорічній дівчині. Саме в такому віці, можливо, з якоюсь погрішністю в ту чи іншу сторону, жінки можуть виглядати просто фантастично, поєднуючи в собі красу з досвідом років. Вона була старшою за Сергія на чотири роки.
— Привіт, хлопці! Як ви там сьогодні без мене? — задзвеніла дівчина, передаючи свій привіт також і помахом руки. — Скучили?
— Дуже, Аню. — з нотками суму, що дівчини зараз немає поряд і радості, що у нього є можливість почути й побачити її, хоч і тільки через ноутбук, відповів Сергій.
У розмову втрутився Оріон. Він почав дивно й багато нявчати, ніби щось розказуючи. Дівчина прикипіла поглядом до його зелених очей. По обличчю прокотилося здивування і ледь помітна стурбованість з’явилася в очах.
— Аню? — такі моменти, коли вона наче розмовляла з котом, трохи лякали його, інколи навіть мурашки тілом пробігалися. Але він і не міг заперечити, що це робило її містично-спокусливою. В такі миті він хотів її ще сильніше. — Щось сталося?
— Що? Ні, нічого. Все добре.
— Ти ж знаєш — мене трохи лякають такі ваші розмови.
— Знаю. І знаю, що не тільки лякають, — дівчина підморгнула, лукаво посміхаючись. — Сергійку, вибач, що дражню. Дочекайся мого повернення. Ми все надолужимо.
— Ага, скоріше б уже.
Оріон знову занявчав.
— Оріоне, будь слухняним. Ніде не пропадай і не ховайся від Сергійка. Добре? — у відповідь кіт щось не зовсім задоволено пронявчав і спустився на підлогу.
“Хіба я говорив їй, що Оріон кудись пропадає?”
— Та. У нього з цим проблеми — вічно десь його нема. Добре хоч поїсти з’являється.
“В принципі, вона цього котяру знає краще за мене. Можливо, й знає його сховки.”
— А ти знаєш ті його таємні місця, де він медитує? — всміхнувся Сергій.
— Еее. Ну так. — Аня якось дивно глянула на хлопця, але дуже швидко себе опанувала. — Не всі звісно. Але декілька знаю.
— Добре. Коли повернешся, обов’язково покажеш мені. А то я сам, мабуть, ніколи їх не знайду. До речі, ти вже знаєш, скільки будеш в Єгипті?
— Ти тільки не злися й не ображайся, — почала Аня. Декілька пасом темного волосся випливли з-за спини й мило приховали частину її обличчя. Дівчина акуратно поправила неслухняне волосся. — Так виглядає, що мені доведеться тут пробути довше, ніж я думала.
— Скільки? — сухо видав хлопець.
— Місяць, — тихенько проказала Аня, обережно заглядаючи в карі очі хлопця. — Швидше кінця вересня, думаю мені не вдасться повернутися. Вибач. Будь ласка. Я не думала, що ці дослідження розтягнуться на стільки часу. Сергійку, ти зрозумій правильно. Це не просто так. Нам вдалося наткнутися на речі, які…це багатообіцяючі дослідження…
— Аню, не треба. Досить, — зупинив хлопець. — Ти ж знаєш — я в цьому нічого не розумію. Я не поділяю твого захвату від цих всіх штук. Хоч, звісно, й розумію, що це твоє захоплення і воно тобі приносить задоволення.
— Дякую, коханий. — мовила дівчина. — Дякую, що ти мене розумієш і підтримуєш.
— Ну, не зовсім підтримую, — трохи вдавано посміхнувся хлопець. — Ми про це вже говорили, тому повторювати не буду. Але пам’ятай — тобі не потрібно працювати. Ти знаєш, що я легко можу забезпечити нас обох.
— Знаю. Та ти й зараз забезпечуєш нас обох. Те, що заробляю я не сильно відіграє якусь роль у нашому бюджеті, — Аня говорила повільно й тільки ледь помітно всміхалася. — Але, як ти казав, — це моє захоплення. І я дуже рада, що в цьому ти мене розумієш. І терпиш. — вона глянула на хлопця з-під лоба, а в очах зблиснув лукавий вогник.
— Ну, з “терпиш” ти вже почала трохи перегинати. Я навіть можу образитися на таке, — вдавано серйозно заговорив хлопець. — Але, звичайно, мені не подобається, коли ти отак на довго пропадаєш. Але я люблю тебе, тому й вибачаю ці дрібні захцянки.
Сергій розплився в люблячій посмішці й підморгнув дівчині.
— Я теж тебе дуже люблю. Це тільки на перший погляд здається, що місяць — то довго. Насправді час дуже швидко пробіжить. Ми зможемо кожен день спілкуватися в Skype. І ти не почуватимешся таким самотнім. Та й у тебе є Оріон. — всміхнулася дівчина.
— Ага, є. Тільки я йому не дуже подобаюся. Але треба знову спробувати з ним подружитися.
— Спробуй. Ви повинні зблизитися. — дівчина заговорила твердо, майже наказово. А тоді помітила легку розгубленість Сергія й додала вже м’якше: — Просто, це для мене важливо. Щоб ви дружили.
— Я не проти. Він хороший кіт, коли не шипить на мене й не кидається на моїх друзів.
— Він звикне. Просто йому потрібно трохи більше часу.
— Аню, — посміхнувся хлопець, — ми вже разом три роки. Вже багато часу пройшло.
— Просто він дуже ревнивий.
— Добре, що я не настільки ж ревнивий, а то ми б уже одне одного поперегризали. Та й не знаю, як я б тебе відпускав у такі відрядження. Саму.
— Так, Сергійку — ти в мене хороший. Найкращий.
— Ага.
— Добре, коханий, — дівчина непомітно змінила тон розмови. — Мені цього дуже не хочеться, але мушу казати тобі па-па. Я ж із роботи зразу в Skype. А потрібно ще душ прийняти й повечеряти. Робота в нас починається швидко, тому незабаром піду спати. Потрібно добре виспатися.
— Та, добре. Хоча виглядаєш чудово, — зауважив хлопець. — Тоді до завтра.
— Дякую, — спантеличилася дівчина. — Обов’язково. Цілую. На добраніч.
— Добраніч.
Почувся характерний звук завершення розмови й обличчя дівчини зникло з екрану. Декілька хвилин хлопець просто сидів на кріслі, більше вдивляючись собі в ноги, ніж в дисплей ноутбука.
“Місяць. Бляха, цілий місяць. То до фіга.”
Сергій струснув головою, розганяючи туманні думки. Згадав, що йому залишилося додивитися декілька хвилин “Мумії”.
Неуважно подивившись останні хвилини фільму, хлопець нашвидкуруч приготував собі на вечерю канапки й запив їх гарячим чаєм. Він сильно був здивований, як під час вечері Оріон терся об його ноги, при цьому тихенько муркочучи.
— Заслужив, — хлопець трохи всипав котові корму. — От був би ти все таким хорошим.
Кіт швидко виїв зерна корму й побіг до спальні. Вискочив на велике м’яке крісло біля шафи й скрутився в клубочок, готуючись до сну. Сергій за декілька хвилин теж влігся спати.
5
— Він втілився! Його свідомість ще адаптується. Йде синхронізація. Але він скоро прокинеться!
— Дуже добре. Головне його втримати. Принаймні довше, ніж попереднього разу.
— Так. Цього разу все буде добре.
Все ховалося в густому тумані. Довкола чулися якісь голоси. Дуже приглушені, ніби з-під води. Чи, можливо, навпаки: він був під водою, а голоси лунали з-над води. Туман повільно розсіювався. Почали з’являтися тіні людей. Дві тіні. Може, був і ще хтось, але він не помічав. Голоси належали, здається, жінці й чоловіку. Голоси були незнайомі, простір, що виникав із туману — теж був чужим. Але підсвідомість, десь із своєї глибини, підказувала, що він повинен знати цих людей і це місце.
— Іліко, ще довго? — запитав чоловічий голос.
— Він вже майже з нами. Ще трошки.
Туман розвіявся майже повністю. Хлопець почав повільно підводитися чи то на ліжку, чи то на якомусь кам’яному столі. Але по відчуттях було доволі м’яко. Отже, точно не камінь. Він помітив як із його рук та ніг зникли якісь кільця — кудись сповзли, як змії. По відчуттях, із шиї сповзло таке ж кільце. До нього підійшла невисока дівчина з довжелезним світлим волоссям, що торкалося її п’яток. Із-під волосся ледь проглядали маленькі, трохи видовжені, вушка. Вона дивилася на нього смарагдовими очима, приглядаючись із цікавістю та відносною обережністю. Хлопець не зовсім свідомо зауважив її непристойно-спокусливу фігуру, яка майже не приховувалася дивним одягом із коричневих тоненьких гілочок із зеленими листочками переплетеними між собою. Від талії до кісточок ніг наготу дівчини старалася прикрити спідниця. І їй це вдавалося зробити з гарно виділеними сідницями та з найбажанішою дельтою дівчини. Там все настільки перепліталося, що навіть найдосвідченіше око чоловіка не змогло б розгледіти більше, ніж було дозволено. Далі переплетіння ставало все рідше й розкривало витончені ніжки. Закінчувалася так звана спідниця колом жовто-зелених квітів. Верхня частина тіла частково приховувалася такою ж нібито кофтою. Найгустіше переплетіння гілочок та листочків було на ідеально округлих принадах дівчини. Спокусливий животик і шия були ледь прикриті рідким переплетінням гілочок. Так само, переплетіння з кількох гілочок та листочків находило на руки, тільки трохи торкаючись ліктів. У дівчини був маленький гострий носик і маленький дитячий ротик, який розплився до нього в привітній посмішці.
— Як тебе звати, людино? — запитала дівчина м’яким, солодким і трохи снодійним голосом. — Попереднього разу ти так і не встиг представитися. Надто швидко покинув тіло.
— Що? — все на що спромігся Сергій. Він був розгублений і не розумів, що з ним відбувається. Ніби все й насправді, але якось не так, не так як має бути. Проте ситуація була знайомою, хоч він поки й не міг зрозуміти чому. Хлопець перевів погляд із дівчини в сторону. Позаду, близько п’яти метрів від них, сидів коротко стрижений чи, можливо, взагалі лисий хлопець його віку. Він сидів у позі лотоса, а його долоні притискалися до землі. Так, навколо була земля, гарно вкрита невисокою зеленою травою. Верхня частина його долонь, аж до зап’ястя була густо вкрита переплетінням коричневих гілок, товстіших за ті, які формували як одяг дівчини так і хлопця. Помітивши на собі його погляд, хлопець підвівся. З рук миттєво сповзло переплетене гілляччя і зникло в траві. Місце, на якому щойно сидів хлопець було круглим і відрізнялося від решти поверхні темнішою і коротшою травою.
— Іліко, все добре? Чому він не відповідає? — хлопець заговорив схожим голосом, проте не таким солодким і пливучим як у дівчини — твердішим і жорсткішим. Його тіло прикривав такий же ж дивний одяг: так звані штани й футболка, які були повністю коричневими й не мали квітучих прикрас. Але його одяг так само, на руках, животі й ногах, був майже позбавлений переплетіння гілочок.
— Так, Кіре. — відповіла дівчина, не відводячи погляду від Сергія. — Думаю, все добре. Просто він трохи розгублений.
— Мене звати Іліка, — дівчина знову звернулася до Сергія. Хлопець повернув на неї очі й прикипів поглядом, причарований її виглядом. Здається, він остаточно став свідомим.
— Сергій, — тихо мовив хлопець якимось зовсім чужим голосом. У штанях залоскотало. Він відчув напруження й сильне бажання. Відірвавши погляд від Іліки, хлопець побачив, що його вигляд дуже нагадує Кіре. — Де я? І, чому так дивно виглядаю? Як ви?
— О, в Учня нарешті з’явився голос, — трохи насмішкувато сказав Кіре. Він підійшов ближче до Сергія та Іліки. Як виявилося, ледь помітні відростки на його маківці все-таки були. Він був трохи вищим за дівчину. Вуха та ніс були такими ж маленькими як і в Іліки, тільки його ніс був дещо грубішим. А очі майже світилися блакиттю.
— Кіре, не треба. Він справді нічого не розуміє, — дорікнула дівчина й звернулася до Сергія, який ніяк не міг наважитися звестися на ноги: — Сергію, ти в іншому Світі. На планеті Хізе. Вітаю тебе як Учня. Я буду твоїм Покровителем.
Іліка почала нахилятися до Сергія, бажаючи виконати прийнятий ритуал привітання нововтіленого Учня. Проте хлопець швидко схопився з дивного високого ліжка, заокругленого по боках. Він злякався. Злякався, що не з може стримати бажання до неї, яке невблаганно наростало. Але відчував, що піддатися йому не можна.
— Не потрібно лякатися — це звичайний ритуал привітання, — почала заспокоювати дівчина.
— Ніколи не думав, що доведеться грубити настільки милій дівчині. Але, що за чорт?! Що за хезе? І, що це все, на хрін, таке? — Сергій оглянувся навколо. Вони були в приміщенні, яке дуже нагадувало широку печеру. Світло лилося зі стелі. Його випромінювали рослини, які обплутували весь верх приміщення. Рослини-світлячки плавно переходили в жовтувато-зелену коротку травичку. І тільки в двох місцях він побачив жовто-коричневі латки прямокутної форми з заокругленими кутами на стіні. Два інші впиралися в землю-підлогу.
— А з ним, мабуть, важко буде, — вставив Кіре. — Він якийсь…дивний.
Сергій отетерів.
— Що?! Це я, бляха, дивний? — хлопець у нерозумінні розсміявся. — Це якесь божевілля.
І тут, раптом, він все зрозумів.
“Бляха, то ж сон. Той самий сон.”
У цю ж мить все почало тонути в тумані, який неймовірно швидко густішав. По тілу ніби пробіглися голки. У вухах боляче загуділо.
— Він відтілюється! — незвично забринів голос дівчини. Кіре схопив Сергія, який знепритомнів і падав. Він поставив його на ліжко, поверхня якого була встелена сірою теплою травою.
А потім настала тиша й темрява.
— Та, що з ним не так? — запитав Кіре. — Тобто, Учні завжди так поводяться?
— Ні, не завжди. Це залежить від істот, яких вони представляють.
— То для людей це нормально, так?
— Не зовсім, — дівчина глянула на тіло хлопця, в якому щойно був Сергій. — Попередній Учень, із яким я працювала, був… спокійнішим. І не таким переляканим.
— То, що ж не так із цим?
— Я не знаю, — сумно відповіла дівчина. — Іван, мій попередній Учень, майже ідеально синхронізувався з тілом після першого ж втілення. Після другого — синхронізація була стовідсотковою. І ми почали навчання.
— Думаю, потрібно застосувати утримувачі. Він же ж повернеться, правильно? Зможе знову втілитися?
— Повинен, — твердо відповіла Іліка, тим самим заспокоюючи й себе. — І так, ти правий — без утримувачів не обійтися, хоч це й трохи небезпечно.
6
Сергій швидко затрусився. Очі широко відкрилися. За мить його тулуб підскочив на ліжку й знову гепнувся назад. Хлопець часто дихав. В горлі пересохло. З крісла зістрибнув Оріон і швиденько вибрався до Сергія на ліжко. Кіт намістився біля голови хлопця й почав заспокійливо муркотіти. Через декілька хвилин він заснув. Надворі ледь помітно починало світати.
Прокинувся хлопець за декілька хвилин до дев’ятої, нічого не пам’ятаючи з нічного сну. Голова тріщала від болю. Помітивши, що Сергій не спить, Оріон швидко підбіг до нього й занявчав.
— Зараз, малий, тільки сходжу в душ.
Він повільно звівся на ноги — голова розболілася ще сильніше.
“От зараза. Давно так голова не боліла.”
Хлопець зупинився біля дзеркала й помітив на чолі, близь скронь, дві пульсуючі вени.
“Клас — мігрень.”
Вже в душі, він почав пригадувати, що йому снилося. А снилося те ж саме, що й минулого разу. Тільки декорації, здається, трохи помінялися — тепер все відбувалося в якомусь приміщенні чи печері. А першого разу вони були надворі. І хлопця того не було.
“Фігня якась. То ж треба, щоб ті дурниці ще раз наснилися.”
“А, може, я захворів і в мене температура піднялася. Коли в мене висока температура, то завжди сниться щось таке незв’язне.”
“Хоча, ці сни ніби мали трохи якогось сюжету. Та все одно — про ніщо. Але температуру треба буде поміряти, хоч по відчуттях ніби все норм. Попри те, що голова розколюється.”
“А та дівчина зі сну — класна. Як мені взагалі вдалося стриматися? Колись мені снилися сни з гарними дівчатами, час від часу. Правда, без таких божевільних декорацій. І, на жаль, не настільки реальні.”
Після прохолодного душу, пульсування в голові трохи послабилося, але не припинилося повністю. Хлопець нагодував Оріона, який із вчорашнього вечора став, мабуть, наймилішим котом у світі, й випив гарячого чаю, не ризикуючи ще більше розбурхувати кров кавою. Він швидко одягнувся, взувся, перекинув рюкзак через плече й, попрощавшись із котом, вийшов із квартири. Вже вийшовши на вулицю, хлопець відчув, що болюче пульсування повертається з новою силою.
“Бляха, як мені працювати в такому стані. В принципі, в рюкзаку десь має валятися маленька аптечка, яку Аня зібрала спеціально для мене. Чорт! Я знову забув про канапки… бутерброди. Еее, вертатися не хочу. Зате Вова буде радий.”
Хлопець всміхнувся, потім скривився від болю й продовжив свій звичний шлях на роботу.
7
Коли Сергій прибув на роботу, то в офісі знову був тільки Володя. Проте вже за п’ять хвилин прийшли дівчата. Як виявилося ще двох хлопців: другого Володю та Ігоря, чекати не варто.
— Той чувак покинув нас, — пояснював Вова про іншого Вову. — Я думаю, йому просто проект не сподобався. Тому що він так толком нічого й не пояснив. Тільки сказав, що причина в нього серйозна. Так що будемо чекати на нового члена команди.
— Може, в нього й справді щось сталося, — припустив Сергій, витягаючи з рюкзака маленьку коробочку, в якій мали б бути таблетки від головного болю. — А з Ігорем ти говорив?
— Та. Цього тижня він вирішив попрацювати вдома, — Володя придивився як друг перебирає пластинки з таблетками й додав: — Чувак, ти, що захворів?
— Не знаю. Ніби ні, але голова розколюється з самого ранку.
Наталя швидко виглянула з-за монітора, поглядаючи трохи переляканими очима. Й навіть Оля зацікавилася хлопцем, тільки якось зацікавлено-підозріливо. Їхні погляди вловив Володя.
— Дівчата, все норм. Фальшива тривога. Головний біль — це не смертельно. Принаймні не завжди.
— Дякую, друже, — криво всміхнувся хлопець і попрямував на кухню за водою. — Ти завжди вмієш заспокоїти.
Володя тільки стенув плечима. Оля ледь помітно всміхнулася й знову заховалася за монітор. А Наталя продовжувала випромінювати занепокоєння.
Через десять хвилин лещата болю ослабили хватку, й Сергій взявся за роботу. Хлопець почав помічати, що дівчата — то одна, то друга — час від часу поглядають на нього з-за моніторів. Його це починало трохи дратувати, але він вирішив не звертати уваги.
— Чувак, ти найкращий! — вигукнув Володя, дізнавшись, що Сергій знову забув взяти з собою обід.
— Так, Вов — я такий.
І вони, вже вдруге за тиждень, разом попленталися до МакДональдзу. Що було майже фантастикою.
— Чувак, ти помітив як наші кралі на тебе постійно позирали? — запитав Володя, наминаючи здоровенний бургер.
— Ага, — погодився Сергій, із неохотою колупаючись у своїй їжі й інколи відпиваючи трохи кави.
— Навіть Оля. Тільки вона якось дивно на тебе дивилася. А от Наталя…
— Що Наталя? — перебив Сергій.
— Чувак, ти вразливий як ніколи: якась болячка вхопила та й дівчина далеко від тебе. Готуйся до наступу.
— Якого ще наступу? — трохи роздратовано фиркнув хлопець.
— Чувак, наступу Наталі. Думаю, вона спробує тебе звабити.
— Бляха, Вов, не зли мене. Й так голова болить.
— ОК. Якщо що — я попередив.
Після обіду Сергій довго працювати не зміг — голова знову сильно розболілася. Тому в околі третьої години, хлопець зібрався йти додому.
— Я з тобою, — схопилася Наталя.
— Що? — не зрозумів Сергій.
— Я піду з тобою. Проведу. Тобі ж погано може стати. Треба, щоб хтось був поруч. — дівчина вимкнула комп’ютер, склала свій невеликий рюкзак і поспішила за хлопцем.
— Наталю, не треба зі мною йти, — настоював хлопець. — Я не маленький хлопчик — якось доберуся додому.
Але дівчина всі його слова пускала мимо своєї уваги й продовжувала поспішати за ним. Зрозумівши, що так нічого й не доб’ється, хлопець припинив бурчати.
В голові стрельнуло, аж в очах потьмарилося. Проте всього на мить.
“А, може, й справді добре, що вона пішла зі мною.”
Вони мовчали протягом кількох хвилин.
— Послухай, Сергійку, — почала дівчина, порушуючи їх особисту тишу.
— О, невже Володя був правий, — всміхнувся хлопець. — І не називай мене так.
— Добре. Не буду. Вибач, — дівчина рефлексивно вкусила себе за нижню губу. — А, що Володя говорив?
— Не зважай. Це думки в слух.
— Добре. Тоді послухай. Просто послухай. Не смійся і не дратуйся. — дівчина зробила паузу. — Я знаю, це буде виглядати трохи по-дурному й дивно. Але так інколи буває. Я просто мушу тобі це сказати. І не перебивай мене. Добре?
— Добре, Наталю. Говори вже. Мені зараз трохи важко вловлювати багато слів.
— Так. Я постараюся коротко, — Наталя глибоко вдихнула, затримала повітря на секунду в легенях і видихнула. — Ти мені подобаєшся. Навіть не так: я люблю тебе, Сергій-ю.
Дівчина говорила швидко, тільки на останньому слові затнулася, щоб знову не сказати “Сергійку”. Вона обережно поглядала на хлопця, на довго не затримуючи погляд, щоб побачити його реакцію.
— Так, я знаю, що в тебе є дівчина, — продовжила Наталя, зрозумівши, що Сергій не збирається нічого говорити. — Знаю, що ти любиш її. Але я хочу, щоб ти це знав. Раптом щось зміниться.
Останнє речення дівчина майже прошепотіла, щоб не розізлити його.
Сергій мовчав. Вони якраз підіймалися вулицею Людкевича. Наталя вже навіть почала миритися з тим, що хлопець взагалі нічого не скаже на її сокровенні слова — просто проігнорує.
— Наталю, — заговорив Сергій, від чого дівчина здригнулася й підвела на нього очі. — Я не знаю, що тобі сказати на це зізнання. Звичайно, я ціную те, що в тебе до мене є такі почуття. Але я не можу тобі відповісти взаємністю. І ти це сама розумієш. Ми з Анею любимо одне одного, нам добре разом.
— Але чим вона краща за мене? — дівчина на мить відчула, що може вчепитися за тонку нитку й втриматися; вибратися нагору. — Вона весь час кудись пропадає. Покидає тебе…
— Досить, Наталю! — обірвав її хлопець. Вони зупинилися біля входу в будинок, де жив Сергій. — Не потрібно спотворювати хороші враження, які в мене склалися про тебе.
— Вибач. Я не хотіла нікого ображати. Просто, я дуже хочу бути з тобою.
— Я тебе дуже добре розумію. Я був у такій же ж ситуації. І поводився так як ти, навіть гірше, — хлопець всміхнувся. — Але потім я зрозумів, що чиню неправильно. Досить вчасно, до речі. Попросив у дівчини вибачення, і ми залишилися друзями. Хоч тепер і не так часто спілкуємося. — Сергій зупинився. — Я хочу сказати, що ти не повинна на мені зациклюватися. Чи на будь-кому іншому. Ти повинна йти далі. Є багато хлопців, які тебе можуть полюбити. І серед них точно знайдеться той, якого полюбиш ти. Це тобі моя порада. Від людини, яка вже пережила таку ситуацію. І в якої зараз все добре.
— Так, мабуть, ти правий, — сумно сказала дівчина. — Але це важко.
— Важко? Так. — Сергій на мить замислився. — Але це до того моменту, поки ти не почнеш дивитися на ситуацію вповні, з усіх сторін. Правильно розуміти її. — хлопець зупинився. — До речі, одного хлопця, якому ти подобаєшся, я знаю. І ти його знаєш — це Володя. Як на мене, хороший хлопець. Чувак.
Сергій щиро посміхнувся засмученій дівчині, хоч у самого, від болю в голові, сльози на очі наверталися.
— Я знаю. Але я нічого до нього не відчуваю.
— А ти взагалі зараз щось до когось відчуваєш? Ну, крім мене.
— Ні, — почервонівши, відповіла Наталя.
— От бачиш. А коли ти вчиниш як я тобі раджу, все може помінятися.
— Можливо. Але мене дратує його борода.
— Знаєш, мене інколи теж, — погодився Сергій. — Добре, Наталю. Ти ж пам’ятаєш — голова.
— Так, звісно.
— Я тобі дуже вдячний, що ти мене підстрахувала. Якось пригощу тебе кавою. Па-па. І подумай над моїми словами.
— Добре. До завтра.
8
Сергій, не роздягаючись, звалився на ліжко. Перед тим, випивши ще одну таблетку “Панадолу”. Біля ліжка занявчав Оріон. Хлопець повернувся до кота.
— Так, малий, я сьогодні трохи раніше вернувся. А ти все десь пропадаєш? Слухай, малий, мені капець як погано.
Оріон знову занявчав і вискочив на ліжко. Помаленьку влігся біля голови хлопця.
— Малий, я згадав! Ти допоміг мені заснути після того дурнуватого сну. І чого мені тоді так погано було? Правда, тепер не краще.
Почулося заспокійливе муркотіння. Хлопець почав провалюватися в сон.
Прокинувся Сергій декілька хвилин на сьому. Кота поруч не було.
“О, здається, не болить. А то чудо десь знову заховалося.”
Хлопець витягнув із кишені джинсів телефон.
“Шоста. Невже він не голодний?”
Цієї ж миті до спальні забіг Оріон. Він почав голосно нявчати.
— Привіт. А я вже почав думати, що ти не голодний, — хлопець підвівся й пішов на кухню. Всипав котові корму й побачив, що той вже не має води. Вирішивши й цю маленьку проблему, ввімкнув чайник і пішов у душ. Опісля, увімкнув ноутбук. Аня, звичайно, ще не була онлайн. Випивши трохи гарячого чаю, він взявся працювати над проектом, надолужуючи незроблене в офісі.
Пропрацювавши годинку, Сергій відчув голод. Повечерявши рештками, що були в холодильнику, заглянув у Skype — Ані ще не було. Сьогодні настрій протестував проти фільмів, тому він зайняв себе переглядом новин у Facebook і поза ним. Так минула ще одна година, після якої Аня не з’явилася в Skype. А потім іще одна. Хлопець почав хвилюватися. Але це все одно не давало ніякого позитивного результату. Він ніяк не міг зрозуміти, що відбувається.
“Вона ж казала, що ми будемо спілкуватися щодня. Що ж могло статися? Можливо, вони сьогодні допізна працювали? Чи ще працюють? Та ні, це тоже не дуже правдоподібно.”
Ось так, розмірковуючи над причинами, чому дівчина не виходить на зв’язок, Сергій і заснув, все ще надіючись почути довгоочікуваний звук дзвінка.
Прокинувся хлопець бадьорим і повним сил, не пригадуючи жодного сну. І все було б чудово, якби не легкий присмак тривоги, через відсутність дзвінка від дівчини. Підводячись, він побачив, що так вчора й не роздягнувся, а спав у одязі. Вимкнувши ноутбук, де не було жодного натяку на бажання дівчини зв’язатися з ним, він за звичною схемою прийняв душ, нагодував кота, випив кави й рушив на роботу. Тепер свідомо йшов без обіду, бо попросту його не було з чого приготувати.
“Треба після роботи не забути зайти до магазину. А то доведеться просити корму в Оріона.”
В офісі на нього, звичайно, вже чекав Володя. Він уважно провів його поглядом, аж поки той не сів.
— Ну що? — хлопець продовжував випромінювати цікавість.
— Все норм, — жваво відповів Сергій, зразу беручись до роботи. — Ніби нічого й не було.
— Ти про що, чувак? — не зрозумів Володя.
— Е, а ти про що? Чувак.
— Я про Наталю. Вона щось говорила тобі? Намагалася затягнути тебе в ліжко? — Володя підморгнув другові.
— Бляха, Вов! Ніхто нікого не намагався затягнути в ніяке ліжко, — дратувався Сергій.
— Добре, чувак — не злися. Я просто запитав, — хлопець усміхнувся в свою густющу бороду й повернувся до роботи.
— До речі, дещо казала, — заговорив Сергій. — Щоб ти бороду збрив.
— Що? — хлопець не одразу схопив слова.
— Так-так, ти все правильно почув: позбудься бороди й Наталя твоя.
Володя протягом кількох хвилин намагався вивідати в Сергія більше інформації, бо так до кінця й не розумів його слів “позбутися бороди”. Проте Сергій більше не мав наміру про це говорити, твердо даючи зрозуміти, що він сказав усе, що мав.
Коли дівчата зайшли в офіс, — знову разом, що було доволі дивно — хлопці вже були повністю поглинуті роботою. Наталя старалася уникати зчеплення поглядів із Сергієм, але продовжувала непомітно підводити на нього очі, бажаючи щось у ньому чи його поведінці розгледіти, хоча й сама до кінця не розуміла, що саме. Оля в свою чергу теж роздивлялася Сергія, але в неї були на це свої причини. Вона продовжувала розглядати його допитливо-підозріливо, впевнюючись чи вона все правильно зрозуміла, чи не помилилася. Чи він справді той, хто їй потрібен.
— Чувак, — звернувся Володя до друга; вони якраз обідали. — ти за новинами трохи слідкуєш?
— Не дуже. Вчора, правда, начитався. Ураган “Гарві” все підряд руйнує. Щось горить, вибухає. Люди одне одного вбивають. Терористи себе підривають, де людей побільше. Ніби все як звичайно.
— Думаєш? А мені здається, що світ геть зовсім збожеволів. Що рік, то більше божевілля навколо.
— О, то ти цікавишся не тільки гарненькими дівчатками, — посміхнувся Сергій.
— Чувак, гарненькі лялечки — це дуууже добре. Але якщо світ здуріє остаточно, то вони не стануть винятком.
— Чувак, ти — правий.
І друзі розсміялися.
9
Сергій повернувся додому, коли годинник показував 17:15. Після роботи хлопець завбачливо відвідав продуктовий магазин, поповнюючи запаси їжі.
Перше, що він зробив, так це перевірив Skype. Нічого. Жодного повідомлення від Ані з поясненнями її вчорашньої відсутності. До шлунка почали пробиратися перші щупальця тривоги з легким присмаком страху, які зародилися ще вчора. Звісно, ще не вечір. І сьогодні, коли вона вийде на зв’язок, — а вона повинна вийти — то розповість, чому так вийшло, що вона не змогла вчора подзвонити йому.
“Все нормально. Причин може бути дофіга. Необов’язково мало статися щось недобре.”
Хлопець трохи заспокоївся. Нагодував голосно нявкаючого Оріона й себе за одно. Потім довго намагався зайняти себе чимось, але весь час відволікався. Перший фільм, на який він натрапив, не сподобався: через десять хвилин він його вимкнув. Перечитавши всі новини, що стосувалися Єгипту та Каїру з Гізою зокрема, заспокійливо зрозумів, що все тихо й нічого особливого там не відбувається. Але дуже швидко він натрапив на страшну звістку: Японське місто Кіото годину тому припинило своє існування. Чи не найжахливіша трагедія в історії людства. Сотні тисяч загиблих за десять хвилин і пустеля руїн. Сергія охопила нова хвиля занепокоєння, не допомагала навіть відсутність подій у Гізі. Трохи відволікти від тривожних думок про Аню змогла тільки робота.
Проте все було марним — цього вечора Аня також не подзвонила й не написала. Він намагався подзвонити їй на телефон, але зв’язок був відсутнім. Тепер Сергій почав по-справжньому хвилюватися. Він переконував себе, що якби сталося щось погане, то його, скоріш за все, вже б повідомили. Але таке самозаспокоєння не допомагало, й хлопець зміг заснути, коли було далеко за північ.
Близько шостої години ранку почувся характерний звук вхідного повідомлення в Skype. Але сон Сергія виявився достатньо міцним, щоб його не почути.
Прокинувся хлопець близько десятої години ранку. Точніше, його розбудив голодний Оріон. Він звівся на ноги, покліпав пекучими очима; в голові гуділо. Згадав про Аню й підбіг до ноутбука. На нього чекало одне пропущене повідомлення.
“Вибач, Сергійку! Зі мною все добре. Вечором все тобі розповім :-)”
— Малий, з Анею все добре! — хлопець на радостях підняв важенького кота на руки й поцілував у голову. Оріон декілька секунд мовчав і здивовано поглядав на хлопця. А потім не витримав і занявчав із більшою силою, намагаючись вивільнитися з його рук.
— Вибач, малий. Вже пускаю й даю їсти.
Сергій швидко нагодував кота, зробив кілька ковтків холодного чаю й побіг на роботу.
Коли він зайшов до офісу, то дівчата та Володя вже активно виконували свою роботу.
— Привіт, — хлопець усміхнувся до дівчат.
— О, ти сьогодні пізно, — посміхнулася у відповідь Оля, явно вимагаючи таким чином пояснень; Сергій трохи здивувався. Він навіть не здогадувався, що сама Оля забігла до офісу не більше трьох хвилин тому.
— Так. Просто вчора пізно ліг спати. Ну, і відповідно — пізно встав.
Наталя на його привітання тільки кивнула головою і ледь всміхнулася.
В офісі бриніла напруга з ледь відчутним страхом. Можливо, через вчорашню трагедію.
— Чувак, ти бачив останні новини?
— Так. Жахлива трагедія. Таке важко собі уявити. Мабуть, Північна Корея зовсім із котушок злетіла, — хлопець повільно брався до роботи.
— Чувак, це ще не все.
— Тобто, не все? — Сергій відчув спазми страху в низу живота.
— Декілька хвилин тому Сіань в Китаї так само був знищений. І, чувак, не думаю, що то Корея. Якби то вони зробили, то точно вже хвалилися б на цілий світ. А вони все заперечують. І найголовніше: на тих пустирищах не виявлено слідів застосування зброї. Принаймні в Кіото. Про Сіань ще нічого не відомо.
— Бляха, що за срань твориться.
— Ага. Здається, ми вже порядно задовбали матінку Землю.
— Думаєш, це такі природні катаклізми? Мені в таке чомусь не віриться. Думаю, хтось випробовує якусь секретну зброю.
— Не знаю, чувак. Все вказує на землетруси, смерчі й багато блискавок із чорних як ніч хмар.
— А я підтримую Володю, — вигулькнула з-за монітора Оля. — Ви задовбали планету, от вона вам і мститься.
— Дякую, Олю. Ти класна! — дівчина знову заховалася за монітор комп’ютера.
Декілька хвилин у офісі тривала тиша розбавлена клацанням клавіш.
— Кажеш, пізно лягав спати. Певне скучив за Анею і вирішив трохи розслабитися за переглядом фільмів, — підморгнув Володя.
— Вов, ти знову починаєш. Я намагався дочекатися Ані в Skype.
— О. І, що?
— Не дочекався. Вона аж над ранком написала, що сьогодні вечором зможемо поговорити.
— Тоді все зрозуміло, чувак. А то я вже таке подумав про тебе.
— Ага, та ти тільки про таке й думаєш.
10
Аня вийшла на зв’язок в околі сьомої години.
— Вибач мене, Сергійку. Будь ласка, вибач, коханий. Знаю, я заставила тебе хвилюватися. Так вийшло. Я все поясню, — тихенько торохтіла дівчина, поглядаючи очима невинного кошеняти.
— Чесно скажу, вчора я вже не просто хвилювався, а був наляканий, що з тобою щось сталося недобре. А ще в світі якась чортівня діється. Але, чому ти ніяк не дала знати, що з тобою все добре? Хоч маленькою смс-кою.
— Так. Я чула — це жахливо, — Аня спохмурніла й зробила невелику паузу. — А як ви? Як Оріон себе поводить?
— В нас все добре. А Оріон зробився дуже милим котиком, — цієї ж миті кіт опинився на колінах Сергія й почав нявчати до Ані.
— Це чудово — ви все-таки подружилися. Я дуже рада, — кіт продовжував нявкати. Дівчина на мить посерйознішала. Зробила швидкий проникаючий погляд своєю безмежною блакиттю, від чого Сергій аж здригнувся. А наступної миті вже все було нормально, й Оріон кудись побіг у своїх котячих справах.
— Аню, так, що все-таки сталося?
— Добре. Слухай. Тільки не лякайся ще більше.
Дівчина почала плутано пояснювати, що з нею сталося, ніби вигадуючи історію на ходу. Розповіла про нову, досі нікому невідому, кімнату, яку їм вдалося віднайти глибоко під землею, над якою височить піраміда Хеопса. І як їхній групі не пощастило стати в’язнями цієї кімнати. Тому вона ніяк не могла з ним зв’язатися. Звичайно, можна було передати повідомлення через когось, але вона подумала, що це ще більше його налякає. А так, він міг все списати на її безмежну заклопотаність.
— Добре. Щось у цьому є, — заговорив хлопець. — Перший день я так і думав. Але наступного — це вже не проходило. — він зробив невелику паузу. — Знаєш, напевно, тобі таки треба помалу лишатися того археологічного ровера.
— Сергійку, — благально глянула дівчина; здавалося, що вона може будь-якої миті розплакатися. Хлопця така реакція навіть трохи збила з пантелику.
— Ну, добре. Поговоримо про це, коли ти повернешся додому. Тільки я тебе прошу: будь обережною і повернися цілою.
— Добре, коханий. Я буду дуже-дуже обережною, — очі дівчини заблистіли, можливо, від невилитих сліз. — На добраніч. Я постараюся, щоб ти більше не хвилювався за мене. І, якщо щось буде не так — я дам тобі знати. Цілую. До завтра.
— Ага, домовилися. Добраніч.
11
Сергій повільно приходив до тями. Навколо були знайомі зелені простори. Стелю вкривали рослини, які щедро випромінювали світло, освітлюючи приміщення. Здається, печери. З ним вже все це відбувалося. Зовсім недавно. Він зараз пригадає. Біля нього стояла довговолоса дівчина одягнена в зелень. Позаду неї, трохи на віддалі, сидів хлопець.
— Де я? — тихо запитав хлопець якимось дивним, чужим голосом.
— Синхронізація вісімдесят відсотків, — повідомила дівчина, не відводячи уважного погляду від Сергія.
— Добре, — озвався хлопець із-за спини дівчини. — Починаю звільняти від силових кілець.
— Синхронізація дев’яносто відсотків.
Сергій помітив як швидко зникли кільця з його рук та ніг і, здається, з шиї. Повільно звівся на ноги, зісковзуючи з дивного теплого ліжка. Його босі ноги торкнулися приємної м’якої трави, яка все тут вкривала. Він глянув спочатку на дівчину, яка стояла майже впритул до нього. Йому зробилося трохи ніяково — вона виглядала майже оголеною, хоч такою й не була, і до памороків вродливою, хоч обличчя було трохи дивним. Потім рука потягнулася до вуха. Він намацав там кільце. Схопився за друге вухо — те ж саме. Ці кільця якимись штирями впивалися в плоть навколо вух. Два штирі були за вухом і один — спереду. Сергій трохи запанікував. Сів на ліжко й вхопився за кільця, намагаючись вирвати їх із тіла.
— Синхронізація дев’яносто три відсотки, — проінформувала Іліка. — І припинилася. Сергію, все нормально. Це утримувачі. Вони не завдають тобі ніякої шкоди, а допомагають завершити синхронізацію з цим тілом.
— Хто ти? — запитав Сергій, переставши виривати кільця.
— Невже він кожного разу буде з’являтися, ніби вперше? Нічого не пам’ятаючи з попередніх зустрічей? — Кіре сидів у позі лотоса з закритими очима на темній круглій частині трав’яної поверхні. Руки були по зап’ястя обвиті гілками, які врізалися в плоть.
— Ні, — відповіла дівчина. — Це наслідок неповної синхронізації з тілом. Тому він нічого не пам’ятає: ні як людина, ні як ауден.
— Це сон, — прошепотів Сергій. Його руки знову вхопилися за утримувачі.
— Кіре, будь напоготові.
— Так.
— Знову той сраний сон, — голос хлопця почав наростати. — А я думав, що все вже скінчилося.
— Синхронізація дев’яносто два відсотки. Він знову почав себе усвідомлювати як людина в сні, — сумно мовила Іліка з жалем у голосі. — Доведеться використати утримувачі.
— Ну скільки, на хрін, можна?! Чого мені це сниться знову й знову?! — хлопець сильніше почав виривати утримувачі з вух, що привело до відчуття притупленого болю. — Чого ти мені снишся?!
— Зараз! — Іліка, швидкими рухами, сидячого хлопця перетворила на лежачого. Утримувачі на вухах засвітилися світло-блакитними потоками. З ліжка біля голови вирвалися ще шість дерев’яних прутів, по три біля кожного вуха, й з’єдналися з кільцями.
Сергій пронизливо заверещав. Іліка відсахнулася, почувши болісний крик хлопця. На декілька секунд закрила свої подовгасті вуха руками. Цього часу їй вистачило, щоб опанувати себе.
— Іліко, все добре?
— Так, продовжуй, — майже впевнено відповіла дівчина.
Сергій намагався вирватися й підвестися з ліжка. Пообривати пруття, що його ув’язнило. Але недовго: все тіло швидко обважніло й сили для пручання вивітрилися. Залишився тільки жахливий і пронизливий крик.
— Синхронізація дев’яносто п’ять відсотків.
Крик і вирячені очі.
— Синхронізація дев’яносто сім відсотків.
Крик почав притихати. Очі заплющувалися.
— Синхронізація завершилася. Знімай утримувачі.
Дерев’яні гілки-прути почали ховатися в ліжку. Невеликі гілки утримувачів покинули плоть, а самі кільця сповзли й зникли в тому ж ліжку.

1
— Чому ми завжди йдемо попри ці смітники?
Двоє студентів щойно минули смердючі зелені смітники, наповнені всякою гидотою, що покрученими ручищами випихалася назовні. Хлопці йшли тротуарною доріжкою. Справа від них простяглася дорога викладена бруківкою й напхана різновеликими та різнокольоровими машинами. Зліва доріжка впиралася у високу кам’яну стіну, яка відрізала гористу поверхню. За стіною — чи вірніше над стіною — простяглася стежина з бруківки, що вела спочатку до храму, а далі до факультету біології та геології і Зоологічного музею.
Макс не відповів, тільки стенув плечима, щось пильно виглядаючи в своєму смартфоні.
— Ти кванти зробив? — знову спробував Іван, паралельно оглядаючись вулицею та розглядаючи своїми карими очима заскленими лінзами окулярів безхмарне осіннє небо. Надворі простував вересень, щиро обдаровуючи теплими сонячними днями, які незабаром поступляться холодним і дощовим будням осені.
Друзі вже четвертий рік навчалися на фізичному факультеті Франкового університету. З третього курсу вони разом перейшли на кафедру теоретичної фізики.
— Нєа, — Макс відірвав свої сірі очі від дисплея, обережно переходячи на вулицю Драгоманова. Його темне як смола коротке волосся виблискувало в світлі сонячних променів.
— Чому?
— Так там все просто. Для чого мені…
— Христинко! — Іван вже не слухав роз’яснення друга, а щиро, ледь не по-дитячому, всміхався дівчині, яка щойно виникла перед ними з листами паперу А4 в руках. Дівчина посміхнулася у відповідь, від чого на її милому обличчі утворилися ямки.
— Ти щось друкувала? — жваво продовжував хлопець, явно виявляючи мімікою свого круглого лиця та поглядом зацікавленість швидше дівчиною, ніж її роздруківками.
— Так, Йванку, — весело задзвеніла дівчина, лукаво поглядаючи на нього своїми зеленими очима. А вже сумніше додала: — Я ще зовсім не готувалася до лаби.
— Я не Йванко, — пробурмотів Іван, опускаючи очі донизу, наче, щоб роздивитися свої кроси. Дівчина розсміялася, розколихуючи привабливі темні пружини своїх кучерів.
— Іванко-Йванко.
— А ви ще не зустрічаєтеся? — нарешті вставив Макс. Вони вже майже наблизилися до корпусу кафедри теоретичної фізики.
— Нє! Не зустрічаємося. Чого ми маємо зустрічатися? — розбушувався Іван. Його обличчя порожевіло, а очі бігали повсюдно, шукаючи тимчасового прихистку. Христина розгублено розглядала свого друга. Вона не зовсім розуміла, чого він так протестує. Посмішка з її обличчя зникла як примара, а щоками розійшлися риси строгості.
— Ну, просто ви гарно виглядаєте разом. І подобаєтеся одне одному, — продовжував Макс, врешті повністю відірвавшись від свого смартфона.
Іван продовжував репетувати, ще більше червоніючи й стараючись цілком пропхати свою голову під куртку.
— Справді, звідки ти це взяв? — підтримала дівчина свого палаючого друга. Вона гарячково обдумувала як позбутися їх обох та цієї дурної розмови. Христина помітила позаду Мар’яну, яка швидкою ходою наздоганяла їх. Дівчина помахала подрузі рукою, зловивши її розгублений погляд.
— Добре, хлопці. Побачимося на парі. Я зачекаю на Мар’яну, — Христина утворила тоненьку майже щиру посмішку, просочену нерозумінням та легкою образою.
— Ага, — відповів Макс за двох. Він якраз відчинив двері й повільно зайшов досередини. Зразу за ним просунувся Іван. Хлопець ще раз глянув на Христину, вже через скло дверей, помалу п’яніючи від її витонченої фігури. З чарівного туману його вивів холодний пронизливий погляд дівчини, а її тендітний маленький носик перетворився на лезо продовження тієї строгості, що її так раптово оповила. Хлопець різко відвернувся й піднявся кількома сходинками до друга, який вперся в стіну й знову був весь поглинутий дисплеєм свого телефону.
— Макс! Ну, на хріна ти то зробив! — хлопець повільно підвів очі на друга, який здавалося зараз зірветься і відлупцює його.
— Я зробив? — Макс заховав свій телефон до внутрішньої кишені куртки, налаштовуючись на скоріш за все коротку, проте серйозну розмову з другом, який своєю дитячою поведінкою його дуже дратував. Він мав надію, що зможе щось змінити. — Так це ти її образив своєю тупою поведінкою й дурними викрикуваннями. Мені видається, що ти б менше кричав, якби вона тобі не подобалася. Чого ти взагалі такою фігнею маєшся? Вона ж тобі подобається. Та й ти їй, здається, теж. Інакше вона не образилася б.
— Думаєш вона образилася? — хлопці пройшли крізь ще одні двері зліва й повільно піднімалися сходами на третій поверх.
— Блін, Іван! Ти, що сліпий?
— Ну та, — Іван криво всміхнувся, прекрасно розуміючи, що друг зараз говорить зовсім не про те.
— Бляха, я ж не про то.
— Та я знаю. І, що мені тепер робити? — він справді хотів все виправити. Зрештою, він і не збирався ображати Христинку — це сталося випадково через його дурні страх та ніяковість.
— Думаю, було б добре вибачитися, — хлопці підійшли до одинадцятої аудиторії, вхід до якої тіснився в маленькому коридорчику біля входу в бібліотеку, зліва від сходів. — Запроси її кудись, і вже по ходу вибачишся.
Друзі зайшли до аудиторії заповненої старими партами, подряпаними та обрисованими студентами. На задніх партах вже розмістилися декілька хлопців та дівчат. Іван всівся за першу парту, Макс позаду нього. Хлопець роздягнувся і взявся за своє звичне заняття — витріщатися в дисплей смартфону, час від часу водячи по ньому пальцем.
— Володя, ти чого не був на лекції? — Макс розвернувся до задніх парт і втупився в одногрупника, який поклавши голову на руки вдавав, що спить або й справді спав.
— Проспав, — хлопець різко підвів голову, від чого Макса майже пересмикнуло. Хлопець виглядав, м’яко кажучи, недуже: бліді запалі щоки, темні набряклі кола під сіро-блакитними очима та всіяні червоними капілярами білки.
— Ти захворів? — пробелькотів Макс, вже жалкуючи, що розпочав цю розмову.
— Просто не виспався.
— Проспав і не виспався, — нащось повторив Макс.
— Відчепись, — просичав Володя. Широкими вилицями Макса пробіглися судоми, а телефон повалився на підлогу.
— Бляха, то капєц, — хлопець підняв смартфон, екран якого був увесь всіяний мереживом тріщин.
— Макс, що таке? — Іван розвернувся до друга, який похмуро розглядав тріщини й намагався хоч якось привести телефон до тями.
— Треба купляти новий телефон.
— Трохи зле.
— Ага, — до аудиторії якраз зайшли Христина з Мар’яною — полохливою довговолосою дівчиною з великими карими очима, які прикрашали довгі густі вії. Макс очима подав другові знак.
— Христино, — дівчина проходила повз першу парту, наміряючись іти далі. — Ти тут не будеш сидіти?
— Нєа, мені ж треба ще повчити лабораторну, — дівчина склала губи в нетривку посмішку й пішла далі.
— Зачекай, — Іван зупинив дівчину прикликаючи до себе.
— Що таке? — Христина присіла біля хлопця, втомлено поглядаючи на нього. Іван знову зашарівся й на декілька секунд відвів погляд. Подолавши себе він продовжив:
— Ти, цей, хочеш піти… в кіно? — пробелькотів хлопець, отримуючи новий приплив порожевіння.
— Кіно, — розгублено повторила дівчина. Вона вже геть нічого не розуміла: то він від неї відпекується, то запрошує в кіно.
— Хочу, — врешті наважилася Христина. Її очі стали яскравішими, а щоки теж налилися легеньким рум’янцем. — А, що за фільм?
— Е-е-е, я не знаю ще. А ти, який хочеш подивитися?
— Не знаю. Ти пошукай якийсь хороший і повідом мене, — дівчина посміхнулася й підвелася, ніжно глянула на хлопця й попрямувала в кінець аудиторії.
— Так, я пошукаю і подзвоню чи зайду до тебе.
— Оце зовсім інша справа, — посміхнувся Макс, легенько постукуючи своїм смартфоном до парти.
— Можеш не вчити, — прохрипів Володя, дивлячись як Христина завзято взялася читати підготовку до лабораторної роботи. — Лабораторної сьогодні не буде.
Всі зі захватом повернули голови до одногрупника, але побачивши його жахливий вигляд передумали щось розпитувати — тихенько перешіптуючись, що з ним сталося, вчора наче нормальний хлопець був.
2
Швидким ходом у аудиторію прослизнув довготелесий худющий хлопчина з потупленим донизу поглядом. Хлопець всівся за одну з останніх парт. Зразу за ним, гучно закриваючи двері, увійшов Павло Степанович.
— Ну що, шановні теоретики, розпочнемо? — викладач широким кроком добрався до столу біля вікна й всівся в крісло, відкриваючи журнал. — Всі є? Прекрасно.
Чоловік підвівся й хитро втупився в студентів.
— Задачки розв’язали? Наскільки я пам’ятаю, ми працюємо з варіаційним принципом. Тут все досить просто — думаю проблем не повинно було виникнути, — студенти згідливо кивали, тільки Володя продовжував “спати”, а Макс мучив свій телефон, час від часу постукуючи ним і зовсім не звертаючи уваги на викладача.
— Сьогодні ми продовжимо застосовувати варіаційний принцип, — викладач походжав туди-сюди, інколи погладжуючи своє стрепіхате розмішане сивиною волосся. — Ми обчислимо основний стан чорної діри.
Павло Степанович випромінював захват і з певною навіженістю в очах очікував на реакцію студентів. Більшість хлопців та дівчат не поділяли захвату викладача. Проте декілька студентів все таки відреагували: Макс підвів погляд на викладача, не завершивши черговий постук телефоном по парті, Володя — страхітливо вискалився, а Христина навіть вступила в розмову:
— Я цю задачу бачила в книжці Вакарчука.
— Чудово! Отже, є ще й ті, хто читає книжки, а не тільки бавиться своїми ґаджетами, — чоловік покосився на Макса, який нарешті відклав свій коматозний смартфон і слухав викладача. — Можливо, ви її навіть перерозв’язали, проробивши всі кроки?
— Ні, — дівчина трохи зіщулилася й втупилася в роздруківки підготовки до лабораторної.
— Це навіть добре — буде цікаво всім. Є бажаючі розв’язувати цю задачу біля дошки? — студенти швидко поховали очі й завзято почали щось вичитувати та вишукувати в своїх зошитах, явно виказуючи своє небажання опинитися біля дошки.
— Нехай Макс йде, — вишкірився Володя. Макс вже вдруге впустив телефон, який секунду тому йому вдалося включити:
— Бля…ха!
— Справді, пане Козак, вам не завадить щось розв’язати біля дошки — у вас тільки одна оцінка, — Павло Степанович сумно глянув на хлопця й повернувся до свого столу.
Макс повільно посунув до дошки, залишивши корпус телефону та друзки від розбитого дисплея лежати під партою. Хлопець узяв кусок крейди й очікував на початкові дані від викладача.
— Ти не читаєш підручника? — хитро всміхнувся Павло Степанович.
— Я ще не дійшов до цього місця, — хлопець сказав перше, що спало йому на думку, повільно масуючи повіки очей.
— Гаразд. Я вам запишу гамільтоніан та хвильову функцію основного стану, — чоловік зірвався з крісла й узяв другий кусок крейди. Він швидко записав два вирази й відступив до столу. — Тепер все в ваших руках.
— Угу, — Макс декілька секунд роздивлявся вирази, а тоді обурено звернувся до викладача: — Воно жахливо інтегрується. Ми можемо й за пару не закінчити.
— Не драматизуйте, пане Козак. Ви ж теоретик, все ви встигнете — це ж тільки гамма-функції. Зрештою, можна й вдома доробити за чашкою запашної кави, — розсміявся Павло Степанович.
Макс криво всміхнувся й взявся потирати чоло, повільно підводячи руку з крейдою до дошки, щоб розпочати розрахунок середнього значення енергії.
3
Христина уважно вичитувала підготовку до лабораторної, час від часу поглядаючи на дошку, де вже з’явилися знайомі їй вирази з книжки.
Дівчина опустила свої тендітні руки й почала повільно погладжувати сідниці. За декілька секунд вона несвідомо взялася за груди.
— Блін, що за фігня! — прошепотіла Христина, різко відриваючи руки від своїх принад. Дівчина почала гарячково оглядатися по аудиторії: Іван старанно протирає окуляри, Макс щось намагається написати, потираючи голову, а решта якось бездумно крутяться й оглядають свої руки та ноги.
— Здається, ніхто не бачив, — полегшено зітхнула дівчина, знову взявшись несвідомо, вже завзятіше, розтирати свої сідниці. Раптом їй дуже захотілося глянути в бік Володі, що сидів із нею за одною партою, тільки з другого боку. Вона наткнулася на хтивий заслинений погляд хлопця.
— Збоченець, — пробурмотіла Христина, через силу викладаючи руки, які почали труситися й свербіти, на парту. — Що за чортівня?!
Руки почали вкриватися червоними сверблячими плямами, й дівчина розуміла, що не тільки руки, а й все тіло. А ще виникло жахливо-моторошне відчуття, наче щось лазить під шкірою.
— Що таке! Бляха! — дівчина панічно затрусилася, переходячи на крик. Вона помітила на своїх долонях набряклі смуги, які пересувалися з неймовірною швидкістю й щосекунди збільшувалися в розмірах. Її охопив непоборний жах, руки самі почали битися об парту. За декілька секунд дівчина вже верещала й завзято роздряпувала собі обличчя, стараючись повитягати те, що метушилося в неї під шкірою.
Черв’яки почали вилазити назовні по всьому тілі, навіть із таких місць які може уявити тільки хвороблива божевільна уява. Хробаки швидко пожирали плоть, роз’їдали одяг, вони масами випадали з місця, де колись був шлунок. Істоти купами падали на парту та підлогу з величезних порожнин на залишках від обличчя. Вони безумно вилися в очних порожнинах, ніздрях та вушних отворах.
Рештки Христини повалилися під парту, розсипаючись підлогою. Останніми з парти скотилися рештки погризеного черепа, розбиваючись на декілька частин.
4
Іван повільно переписав вирази з дошки й силкувався зрозуміти звідки Макс взяв, що там будуть складні інтеграли.
Хлопець прикіпив очима до дошки, вичікуючи записів друга.
— Що за хрінь? — сам до себе заговорив хлопець — Павло Степанович, Макс та дошка кудись поплили й губилися в наростаючому тумані. Він зняв окуляри й почав їх акуратно протирати.
— Бляха, нічого не видно, — Івана огортав крижаний страх, серцебиття прискорювалося. Хлопець упустив окуляри на підлогу, одна з лінз розбилася, а інша потріскала. Він старався роздивитися свої долоні, але нічого не виходило — широко розкриті очі губилися в непроглядній пітьмі.
Іван зірвався на ноги й голосно заверещав, до болю розтираючи очі, які ніяк не хотіли бачити. Раптом його щось міцно схопило за ногу, хлопець затих, стараючись зрозуміти, що відбувається. А наступної миті Іван заверещав ще жахливіше, відчуваючи як тріщать кості ніг, як його ноги хтось чи щось розриває на шматки.
Хлопець перестав кричати, натрапив руками на липку калюжу крові й повільно сунув ними в нікуди. Але ось знову його щось схопило, тільки тепер за руки. За секунду від них теж залишилися тільки короткі обрубки. Студент бездумно корчився в потоках крові, захлинаючись незрозумілим булькотінням.
Бездумне існування хлопця закінчилося відірваною головою.
5
— Бля, що сьогодні за день такий: телефон розбився, в голові крутиться. Ще й ригати походу буду, — подумав Макс. Він повільно повернув голову до аудиторії. Іван якось дивно розглядав свої долоні, Христина вся трусилася й перелякано почала кричати…
— Що сталося?! — почувся наростаючий переляк викладача.
А тоді Макса вивернуло. А потім знову. Він стояв на колінах і впираючись руками в підлогу захлинався жовто-коричневими потоками, які просочувалися крізь усі діри. Хлопець вже не чув того крижаного загального вереску одногрупників — йому було не до цього.
На мить спазми в животі припинилися, даючи хлопцеві зробити декілька вдихів та видихів. А потім зіниці розширилися до межі — Макс відчув як все всередині рветься і приєднався до пронизливого божевільного верещання друзів та знайомих. Кишки почали викручуватися та вилазити через задній прохід, шлунок та легені посунули до горла, а решту органів почали видиратися назовні крізь тіло, розриваючи перед собою плоть.
Додолу покотилися очі, частина легень застрягла в горлі й в останніх конвульсіях Макс повалився на підлогу.
6
— Що з ними сьогодні таке? Взагалі на роботу не налаштовані: розглядають себе, наче ніколи не бачили, — думалося Павлу Степановичу. Він сидів на кріслі й переводив погляд то на Макса, який ніяк не міг хоч щось написати на дошці, то на решту студентів, які якось перелякано себе оглядали. Викладач не міг зрозуміти, що з ними сталося, наче непогана група: є декілька навіть дуже хороших студентів, як от цей Максим. Тільки чого ж він так крутиться? Може захворів?
Почувся дівочий вереск, а за мить до нього приєдналися ще декілька.
— Що сталося?! — перелякано схопився Павло Степанович. Він поглянув на студентів, які корчилися, билися об парти й роздряпували себе до крові. Перевів погляд на Макса, який стояв на колінах, впершись руками в підлогу й задихався.
— Швидка. Потрібно дзвонити в швидку, — викладач тремтячими руками витягнув із кишені кнопочну Нокію й намірився набрати 103 — йому ще ніколи в житті не було так страшно як зараз. Але завмер. Повітря біля нього почало пливти й крутитися, викривлюючи все навколо.
Павло Степанович відчув як його руку з телефоном почало затягувати в ці викривлені потоки. Він відпустив телефон і той за секунду розтягнувся в полосу й зник.
— Не може бути, — прошепотів чоловік.
Викладач відчув як його затягує у викривлений простір. Руки почали розтягуватися та тоншати й він приєднався до передсмертного хору жаху, який завзято виконували студенти.
Все тіло Павла Степановича почало витягуватися й розщеплюватися на найдрібніші частинки, зникаючи в зоні викривленого простору. Всього за кілька секунд чоловік зник, як і просторова аномалія.
7
Вулицю Драгоманова перекрили: з однієї сторони на перехресті з вулицею Грушевського, з іншої — на куті з вулицею Глібова. Біля входу в приміщення кафедри теоретичної фізики стояли декілька машин поліції та швидкої. Вхід був обгороджений біло-червоною стрічкою. До будівлі впускали тільки слідчих та медиків і то не без захисних костюмів. З будівлі не випускали нікого, до з’ясування причини масової загибелі студентів та викладача під час заняття.
— Теракт? — двоє чоловіків у білих захисних костюмах піднімалися на третій поверх кафедри до одинадцятої аудиторії.
— Не знаю, — відповів слідчий.
— Може маніяк нового покоління?
— Не знаю. Кажуть, що на жертвах немає жодних ознак насильства. І взагалі чогось, щоб свідчило про причину смерті.
— Так. Зрештою, зараз все побачимо, — судово-медичний експерт зайшов до аудиторії, а за ним і слідчий.
Перед ними відкрилася моторошна картина: справа, біля дошки лежали тіла викладача та студента, а зліва, біля парт у різних позах лежали решта загиблих-студентів.
— Це жахливо, — прозвучало відсторонено-далеким голосом. — Вони як живі.
— Але все ж таки мертві. І твоя задача дізнатися чому, — холодно зауважив слідчий.
— Знаю, Андрію. Знаю, — чоловік неохоче наблизився до тіл студента та викладача.
Андрій не зрушив із місця. Він уважно розглядав приміщення аудиторії, стараючись вловити невловимі деталі, які б хоч щось підказали.
Першою, що тут щось відбувається жахливе зрозуміла бібліотекар. Вона почула страшний пронизливий вереск і, вбігши в аудиторію, побачила як тіла корчаться в передсмертній агонії, хапаючись за голови, руки, ноги, шлунки, роздряпуючи собі обличчя. Жінка знепритомніла б, але вереск настільки глибоко проникав у тіло, що цього не сталося. Вона, ледь притомна, набрала номер поліції і щось зовсім незрозуміле белькотала в мікрофон.
І поліція приїхала, а потім друга, а потім швидка. За півгодини вулицю навколо кафедри перекрили, з’явилися люди в захисних костюмах. Весь персонал, що знаходився на кафедрі, зігнали в викладацьку кімнату й поставили охорону. Туди ж примістили з десяток студентів, що не встигли втекти під час всезагального безладдя. На зовні нікого не випускали…
— Це не маніяк, — слідчий порушив шурхотіння тиші. — Жінка-бібліотекар нікого не бачила.
— Ну-у, вона в такій ситуації могла й не помітити. Зрештою, я говорив про маніяка нового покоління, — криво всміхнувся медик.
— Юро, що ти маєш на увазі?
— Ну-у, я ще точно не знаю, — чоловік посунув до парт.
Слідчий наблизився до викладацького столу. Чоловік взяв до рук журнал групи. Там була записана сьогоднішня дата: 13/09. Якщо вірити журналу, то відсутніх не було. Навпроти студента Козака Максима була крапка. Мабуть, це він тут біля дошки лежить.
— Скільки в нас трупів? — майже риторично запитав Андрій, рахуючи тіла. А потім знову.
— Десять, — відповів Юра, розглядаючи розгублене обличчя слідчого. — А, що не так?
— Згідно журналу, повинно бути одинадцять.
— Чому?
— Десять студентів і викладач.
— Так, може, когось із студентів не було.
— Якщо вірити журналу, то всі були присутні, — Андрій сів на крісло й трохи задумався.
— Можливо, студент запізнювався.
— Можливо, — чоловік продовжив розглядати приміщення аудиторії: вікна, стелю, двері, розміщення парт, пози жертв.
— Ти вже щось виявив? — слідчий підійшов до Юри, який оглядав чергове тіло.
— Нічого. Взагалі нічого! — медик почав злитися. — От тільки бирки поналіплював і взяв кілька зразків із під нігтів.
— Бирки.
— Треба ідентифікувати їх.
— Так. Зможемо дізнатися, хто вижив, — в очах слідчого щось зблиснуло, ніби йому нарешті вдалося вловити те невловиме.
— Думаю це розслідуванню не дуже допоможе.
— Треба привести викладача, що добре знав цю групу, — Андрій пропустив останню репліку колеги й вийшов із аудиторії.
Юра якось дивно стенув плечима й повернувся до тіл, із надією, що він щось упустив і зможе зараз виявити.
З Андрієм він познайомився три роки тому. Андрій тоді років зо два працював слідчим, а він якраз отримав посаду судово-медичного експерта замість одного старенького медика, якому вже достатньо набридли трупи й він пішов на пенсію. В Андрію він зразу побачив хорошу й дуже розумну людину. Проте він побачив і ще дещо: дивакуватість, яка проявляла себе лише в окремих випадках, коли справа була зовсім незрозумілою. І це йому допомагало, завжди допомагало. За ці три роки спільної роботи їм вдалося розкрити немалу кількість заплутаних вбивств. І все завдяки Андрієві, його…інтуїції. Мабуть, так — інтуїції.
Ось тепер знову це сталося: Андрій щось вловив, і Юра був певен — йому вдасться розплутати цю моторошну справу.
— Д-добрий д-день, — тихенько пробелькотів чоловік років тридцяти п’яти. Очі його безперестану бігали в різні сторони, руки трохи тряслися, й викладач хотів це приховати, дуже часто поправляючи свої окуляри.
— Це Іван Миколайович, — представив Андрій. — Він в цієї групи мав пари минулого семестру, тому добре їх всіх знає…знав.
Слідчий швидко взяв журнал і ручку й очікувально дивився на викладача, який став біло-сірим. Іван Миколайович посунув до студента, що лежав біля дошки. До нього також підійшов Юра, готуючись підписати тіло.
— Козак Максим, — чітко вимовив чоловік, стараючись опанувати себе. Андрій кивнув і намалював у журналі навпроти студента “х”.
Через декілька хвилин всі тіла були ідентифіковані. Слідчий відвів викладача до решти персоналу, які ще досі чекали на результати аналізів, які їм або дозволять повернутися додому, або відправлять на тимчасову ізоляцію.
— Отже, Бойко Володимир, — проказав Андрій, поглядаючи на ім’я студента, навпроти якого він не поставив відмітку.
— Ти ж не думаєш, що це все зробив якийсь студент? — недовірою глянув медик.
— Ні, звичайно ж ні. Але він ключ до розгадки — це точно, — в очах чоловіка щось загорілося. А може, зрештою, це просто відблиски захисного костюму. Юра не брався зараз це вияснювати — з часом все само відкриється.
— І, які наші наступні дії?
— Наступні дії, — повторив слідчий. — З твого боку розтин тіл. Може виявиш хоч щось, і ми будемо знати звідки починати розмотувати цей клубок. І думаю вже скоро будуть аналізи викладачів та студентів, що залишилися, може теж щось прояснять. — чоловік задумався, а тоді додав: — Чесно кажучи, думаю, що ці аналізи нічого не покажуть.
— Чому?
— Не знаю. Просто виглядає, що тут все складно.
— А твої, які дії? — чоловіки повільно пішли до виходу з аудиторії.
— Я збираюся знайти відсутнього студента. От зараз якраз піду в деканат і вивідаю у них всю відому про нього інформацію. Думаю в них має бути номер його телефону — може вдасться додзвонитися. — слідчий і медик зійшли на другий поверх. Із викладацької повільно, наче сомнамбули, виходили викладачі та студенти.
— Зрештою, ти виявився правим — вони нічого не знайшли.
— Так. Потрібно обов’язково знайти того хлопця, — Андрій повільно, разом із колегою, пробивалися в своїх не зовсім зручних костюмах між викладачів, які якнайшвидше бажали покинути приміщення поки ніхто не намірився їх завернути.
— Можливо, його й непотрібно буде шукати. Можливо, він спокійнесенько собі відсиджується в гуртожитку чи на квартирі й ні про що не здогадується. — припустив Юра, з полегшенням звільняючись від свого захисного костюму. Він заплющив свої сіро-зелені очі й задоволено вдихнув свіжого повітря.
— Можливо, — Андрій задумався й зацікавлено поглянув на колегу.

1
Сикст ― шоста планета в системі Нуріса. Система Нуріса ― це зірка Нуріс і дев’ять планет, що обертаються навколо нього. Атмосфера Сикста містить велику кількість вуглекислого газу. На Сиксті дуже спекотно, хоч він і досить далеко від Нуріса. На ньому знаходиться тільки одна велика водойма з прісною водою ― Нівот, що означає «єдина вода». Льодовиків, океанів і морів на ньому немає. Річок теж нема, але в аква-період, коли шість днів падає дощ, з’являється шість річок, які за два дні висихають. Другий аква-період настає через тридцять шість днів після першого. «Ніот» ― назва материка, хоча можна сказати, що це назва поверхні Сиксту, що означає «єдиний і нероздільний». Поверхня планети майже вся в розколинах. Рослинності практично немає, тільки де-не-де ростуть істотоїдні квіти. Ці квіти знаходяться під ґрунтом, а виходять на поверхню тільки тоді, коли відчувають, що над ними пересувається якась істота. Вони миттєво «вистрибують» і хапають здобич у свій бутон, у якому істота пізніше перетравлюється. Їх стебла й листя мають забарвлення іржі, а бутони білого кольору.
Ніотці витримують екстремальні умови планети через зв’язок із Венделом ― теперішнім володарем Тус. Він із кількома істинними сикстинцями бажає заволодіти цілим Світом.
Сикстинці зовні схожі на землян та файвронців. Шкіра в них смаглява. Чоловіки й жінки носять простий полотняний одяг, виготовлений із волокон калії ― рослини, яка пожирає істот. Ці волокна можна дістати з листя та стебел істотоїдної рослини.
Істинних сикстинців залишилося зовсім небагато. Решта населення ― переселенці з іншої планети, яка знаходилася в галактиці Чумацький Шлях. Колись на цій планеті вирувало життя, але десять років тому все змінилося ― в планету врізався гігантський метеорит (звідкіля він там узявся ― загадка) і все знищив. Теперішні ніотці, а колишні монари,― встигли евакуюватися (звичайно, це була мізерна кількість від населення планети) на космічному кораблі, який із цього моменту почав свою подорож космічним простором у пошуках планети, на якій можна оселитися. Монари, що проживали або працювали на колонізованих планетах ― безслідно зникли, а все обладнання розсипалося порохом. Найпростіше було б все відновити на одній із колонізованих планет, проте невідома сила повела їх за межі рідних просторів. Турбувати землян, які ще розвивалися (ніяк не можуть знайти своє місце у Всесвіті), хоча й перебували на завершальній стадії, їм не хотілося.
Монари телепортувалися до галактики Андромеда. Через декілька місяців добралися до ще не вивченої планети. Цією планетою був Сикст. Коли вони пролітали повз нього, їх почало притягати до планети. Під час цього процесу всі монари втратили свідомість і прийшли до тями вже на поверхні планети. Поки вони були непритомні, Вендел «обробив» їх, і відтоді вони можуть жити в екстремальних умовах Сиксту. Вендел зробив їх своїми рабами, й вони почали називатися сикстинцями. Їхня рідна планета ― Лемзар, яка розпалася на астероїди.
Монари, як і інші цивілізації, теж еволюціонували. Але по-іншому. Вони не керують певною енергією, а тільки можуть будь-кого наділяти цією здібністю (після зустрічі з Венделом, бо до цього вони могли наділяти енергією тільки представників своєї цивілізації). Монари наділяли один одного певною енергією і вона залишалася з ними двадцять п’ять місяців, а потім зникала й вони знову могли когось наділити енергією. Через цю здібність вони й потрапили до Вендела під контроль.
Справжні сикстинці жили на Сиксті досить давно ― вже на початку п’ятдесятишеститисячних років на планеті було тільки сім кайтів. Всі сикстинці, що тут проживали були кайтами. Один із них дуже відрізнявся від інших ― Вендел, він чув голос Даймакте. І одного разу Даймакте пообіцяв Венделові силу та безсмертя. Взамін він зажадав забрати всіх кайтів до себе в Дай-Ат-Ердо. Вендел погодився, але попросив залишити шістьох підручних. Даймакте прийняв умову й дав Венделові безсмертя та силу Дайт, яка практично звела нанівець можливість його убити. Голос пообіцяв Венделу, що через декілька століть він зможе заволодіти цивілізацією з іншої галактики. Так і сталося. Монари ― незлі, але відтоді як вони потрапили під вплив Вендела, їх розум затьмарився й вони почали виконувати лихі накази свого володаря.
2
Монари готували космічний корабель до військової операції. Біля нього метушилася невелика кількість дітей, які з цікавістю розглядали бойову машину.
Основа літального апарата мала циліндричну форму. Перед основи плавно звужувався, роблячи її обтічною. Крила мали форму кажанячих. У місцях, де прикріплювалися крила, по обидва боки від основи знаходилися енергомети ― пристрої, які проводять атаки певним видом енергії. Їхній вигляд нагадував циліндри з увігнутими передніми основами. Зверху на передній частині апарата знаходився циліндричний прилад у формі параболи. На кінцях параболи розташовувалися кристали, які здатні сканувати середовище й передавати отриману інформацію. Задня увігнута частина корабля, обведена товстим кільцем, виконує роль зовнішньої частини реактивного двигуна. Реактивну тягу в такому двигуні створює випромінювання, що дозволяє розвивати фантастичні швидкості. Космічний корабель забарвлений у блискучий чорний колір. Це гібридний корабель, що виконує роль як винищувача так і може перевозити в собі невеликий екіпаж. Вхід у корабель ― це ділянка, що нічим не відрізняється від решти корабля, тільки крізь неї можна проходити. Матеріальна його оболонка виготовлена з надміцного й надлегкого сплаву. Корабель у своєму арсеналі має ще одну оболонку, вже не таку матеріальну ― силове поле.
3
Метушня припинилася. Монари розступилися в боки, утворивши прохід від кам’яної споруди до космічного апарата. Всі, хто був там присутній, поставали на коліна й зігнули голови,― «коридором» йшов Вендел. Ідучи, він роздивлявся чи всі зігнули голови й стоять на колінах. Побачивши, що хтось стоїть, Вендел міг вистрілити із руки променем чорного кольору, й зразу ж цей монар зникав. Кажуть, що він відсилає своїх жертв у Дай-Ат-Ердо.
Вендел підійшов до літального апарата й почав оглядати його. Оглянувши апарат, він звелів монарам, які розробили його й підготували до бою, встати.
― Ви вільні,― крізь зуби промовив Вендел. І монари поспішно попрямували до своїх жител.
― Санара!― сильним голосом прокричав Вендел, поставивши руки на корабель.
Кількість космічних апаратів миттєво почала зростати. Навкруги було чути крики монарів, які були на місцях, де щойно з’явилися кораблі. Вони просто-напросто затоптали їх. Побачивши це, Вендел зайшовся страшним реготом. Інші, що залишилися живими, дуже перелякалися. Регіт робив ще страшнішим Вендела, ніж він є.
У Вендела обличчя, якого всі жахалися, жахаються і жахатимуться поки він буде живий. На місці, де повинен бути ніс, у Вендела, знаходиться невеличкий подовгастий горбок, який стає трохи ширший на кінці, де розташовані ніздрі. Очі в нього глибоко входять у череп; вони мають темно-чорний відтінок. Брів він не має. Волосся темне й коротке. Шкіра Вендела світло-червона. На обличчі він має багато шрамів і ямок, з яких тече рідина. Щоб не показувати свого потворного обличчя, Вендел завжди носить чорну мантію і на голову накидає каптур.
Після того, як Вендел помножив зореліт і з нього утворилося шістсот, він понасміхався з загиблих і постраждалих монарів та, відвернувшись від них, попрямував до свого Блетрану (кам’яної споруди). Будівля створена з чорного каменю ― блероду, який є тільки на Сиксті. Якщо на неї поглянути з висоти, то можна побачити, що вона має форму голови з рогами. Але ця голова не має жодних заокруглень: всі стіни прямі й переходять одна в одну ламаними.
Блетран однотонний. Всі зовнішні його стіни чорні й не мають ні вікон, ні дверей. Покрівлі споруда не має. Верхня її частина плоска. Блетран поділяється на три відділи: центральний, лівий роговий і правий роговий. Центральний ― найбільший відділ, а рогові ― одинакові. Посередині центрального відділу стоїть колона циліндричної форми, яка з’єднує стелю з підлогою й випромінює тьмяне червоне світло, яке тільки трохи полегшує темноту в цій частині будівлі.
Вендел пройшов крізь стіну будівлі в спеціальному місці, де знаходився прихований вхід. Через декілька секунд він вже був усередині, а монари поза стінами Блетрану підвелися і почали розходитись. Але багато, постраждавши від жорстокості Вендела, залишилися під літальними апаратами.
4
Вендел почав повільно рухатись у правий кінець центрального відділу, де розташовувався великий чорний камінь у вигляді куба. Біля цього куба, в повітрі, маневрував невеликий кругляк.
Вендел підійшов до куба й сів на кругляк, який зразу ж заманеврував від маси, яку він тепер мав утримувати в повітрі. Сівши, він трохи ближче підплив до куба, запхав свою кістляву руку під каптур і притиснув три пальці, крім великого й мізинця, до голови.
Через кілька секунд біля Вендела з’явилося шість істот схожих на нього. Вони стояли з протилежного боку куба. Істоти мали на собі одяг зроблений з еластичного матеріалу. Вбрання вкривало всі частини тіла: на руках воно заходило до зап’ястків, на обличчі проходило не дуже великою смужкою по місцю, де повинен бути ніс. На талії у них знаходився пояс. На поясі кріпився телепорт ― широкий кругляк із невеликою висотою. За допомогою цього приладу вони переміщаються з однієї частини простору в іншу за фантастично малий проміжок часу. Через те, що серед них нема психокінетика, за винятком Вендела, їм доводиться користуватися таким приладом.
За ростом прибулі були майже одинакові. Їхні обличчя відрізнялися тільки за формою та кількістю шрамів і текучих ямок. Інші тілесні прикмети збігалися з прикметами Вендела.
На еластичному одязі кайтів виблискувало тьмяне червоне світло, яке освітлювало відділ.
― Ви нас викликали, володарю?― промовив Тар, найвищий серед прибулих із округлим обличчям.
― Так,― через деякий час відповів Вендел. ― Ми знову нападемо на Севенс.
― Отже, монари завершили роботу над кораблем?― запитально вставив Шаль, який був трішки нижчий за Тара. У нього було подовгасте сухе обличчя.
― Звичайно,― просичав володар. ― «Уркудайти» готові до бою з ліссамцями та їхнім миролюбивим Моадібом,― після цих слів Вендел став лютішим на вигляд.
― Коли атакуємо, володарю?― запитав Тар.
― Завтра,― коротко сказав Вендел. ― Військо поділимо на шість рядів. У кожному ряді буде по сто «Уркудайтів» і на чолі кожного ряду буде стояти один із вас.
― Дуже розумно, володарю,― промовив Котур; він мав кругле обличчя й дещо поступався Тару в рості.
Вендел зловтішно посміхнувся й промовив:
― У кожному апараті може знаходитись десять осіб ― це означає, що наше військо буде складатися із шести тисяч воїнів.
― Ви маєте якийсь план?― промовив Сотор, досить худий, з овальним обличчям та короткими ногами, кайт.
― Так, ― сухо промовив Вендел.
― І який?― зацікавлено запитав Шаль.
Вендел якусь хвилину мовчав, а тоді відповів хрипким голосом:
― Як я уже казав військо буде поділене на шість частин. Два ряди кораблів повинні приземлитися на Файврон і там атакувати ворога. Атакуватимемо столицю Ліссамії. Ще один ряд повинен атакувати з повітря. Інші три ряди поділяться так: один ряд буде знаходитися трохи дальше від Файврона й пізніше прийде на допомогу трьом попереднім, а два останні ряди «Уркудайтів» будуть шукати сліди залишені зорельотами файвронців, що ведуть за межі галактики. Це все.
― Є одне запитання, ― сказав Хіар ― найменший із кайтів, які тут стояли. Він мав маленьку голову, короткі руки й пискливий голос.
― Яке запитання?! ― прохрипів із злістю Вендел, який думав, що запитань не буде.
― Навіщо нам шукати сліди залишені файвронськими кораблями? ― запитання прозвучало тремтячим голосом.
― Дурень! ― майже скрикнув Вендел. ― Бо Моадіб, мушу визнати, розумний і давно вже, я думаю, відправив кількох ліссамців, щоб ті знайшли обраних, ― закінчивши цими словами, Вендел став менш лютий. У його очах зажевріла хитра підлість. ― Знайшовши потрібні сліди, ви полетите по них за файвронцями, але так щоб вони вас не помітили. Коли вони знайдуть обраних і повернуться назад, ― ви вб’єте їх. Тоді нам ніщо не завадить розповсюдити владу Даймакте на весь доступний Всесвіт. Думаю Моадіб знає, де живуть обрані, ― цими словами Вендел закінчив свою досить довгу відповідь.
Настала хвилинна тиша.
― Ми можемо йти, володарю? ― запитав Котур.
― Так, ― сухо сказав Вендел.
Шість кайтів рушили до входу.
― І ще одне: вирушаєте завтра вранці, коли ще не буде сходити Нуріс; і в цей самий час, через добу, ви повинні вже бути біля Файврона, ― несподівано наказав володар.
Шість кайтів зупинилися, вислухали Вендела й пішли далі до входу. Там вони пройшли крізь кам’яну стіну й опинилися на чорній кам’яній платформі, яка закінчувалася сходами. Платформа мала двометрову висоту. Якийсь час кайти стояли на цій платформі.
Знаходячись на платформі, можна побачити досить широкий, але одноманітний краєвид: пустельний іржавий пісок, на якому немає жодної рослини, тільки десь у глибині ховаються калії; глиняні конструкції, які нагадують подобу будинків. Ці житла, в яких живуть теперішні сикстинці, зроблені з світло-коричневої глини, яка знаходиться під іржавим піском. Будувати житла можна в кінці аква-періоду, коли за день-два дощ має закінчитися. Після дощу настає посуха й глина, з якої зроблені житла, висихає і затвердає. Будинки не мають ні даху, ні стелі, ні вікон. Їх накривають великими полотнами, які не пропускають вологу й служать для житла водночас і дахом, і стелею. Полотна виготовляють із волокон калії. Будинки мають отвір на двері, але самих дверей ні. Будівлі знаходяться на невеликій між собою відстані. Монари живляться корінням калії, яке добувають у дуже небезпечний спосіб.
Ближче до Блетрана, справа, стояли «Уркудайти», розміщені в шість рядів по сто кораблів у кожному. Подекуди кораблі порозвалювали житла монарів, коли вони з’являлися під час множення.
Шість кайтів, стоячи на платформі, задивилися на досконало зроблені космічні кораблі. Так вони стояли близько хвилини, а тоді рушили з місця. Першим почав спускатися Сірон ― кайт, який був трохи вищий за Хіара й мав найменше шрамів і ямок. За Сіроном пішли Шаль, Котур, Сотор, Хіар і Тар. Вони опустилися на доріжку викладену блеродними плитами й підійшли нею до кораблів. Тут кайти зупинилися, оглянули апарати й задоволені пішли до жител монарів, щоб забрати їх на кораблі, як військо.
До кінця дня піддані Вендела назбирали потрібну кількість монарів. Вони дали їм вбрання схоже до свого, але без пояса з телепортом і помістили по десять у кораблі, тільки в шість перших апаратів розмістили по дев’ять особин, в яких також мав бути ще один із них. Все військо провело ніч у центральних відділах космічних кораблів.
Сіро-помаранчеве вічно закуте в хмари небо набирало червоних барв ― Нуріс заходив за обрій. Наставала непроглядна темрява.
5
Була глуха тьма, як «Уркудайти» почали відлітати. Космічні кораблі піднімалися горизонтально на невелику висоту й, зависнувши на якусь мить, зникали. Апарати розвивали надзвичайно велику швидкість, що робило їх непомітними. Злітаючи, на кораблях включали матеріально-енергетичну оболонку, тому що на такій швидкості можна врізатися в якесь дрібне космічне тіло.
За хвилину польоту космічні апарати були вже досить далеко від Сикста. Кайти, побудувавши траєкторію польоту від Сикста до Файврона, поставили свої «Уркудайти» на автоматичне управління, а траєкторію передали іншим кораблям, що були в їхніх рядах. У кожному апараті, де не було кайта, було по одному монару, який вмів керувати «Уркудайтом», тому, коли на кораблі прийшли траєкторії, ці монари теж поставили свої апарати на автоматичне управління.
6
Центр управління ― другий за розміром відділ у космічному кораблі після центрального. Він знаходиться в передній частині корабля. На початку цього відділу знаходиться контрольний стіл, який формою нагадує четвертинку кулі. Контрольний стіл повністю вбудований у корабель. На його поверхні, в центрі, знаходяться відбитки долонь правої і лівої руки. По обидва боки від відбитків знаходиться по монітору, які вбудовані всередину; на відміну від відбитків, вони не створюють рельєфу на поверхні.
Монітор, який знаходиться з правого боку, відповідає за отримання та аналіз інформації з навколишнього середовища. Лівий монітор відповідає за зв'язок, створення програм та їх виконання.
Перед контрольним столом стоїть сірий куб, який нерухомо прикріплений до підлоги корабля. Передня внутрішня частина корабля залита чорною речовиною й символізує великий екран, на якому можна побачити все, що відбувається зовні. Зображення на екран передається з кристалів на параболі. На стелі прикріплений овальний світло-сірий камінь, який освітлює цей відділ своїм сіруватим світлом.
7
Тар сидів на кубі біля контрольного стола й по черзі зв’язувався з іншими кайтами. Перший, із ким зв’язався Тар, був Шаль. Над лівим монітором з’явилася голограма довгастого обличчя Шаля.
― Я уже розподілив завдання, ― промовив Тар до Шаля. З поведінки Тара можна було зрозуміти, що він головний над п’ятьма іншими кайтами.
― І, які ряди кораблів підуть у відкритий бій? ― запитав Шаль.
― Мій і твій, ― з кривою посмішкою відповів Тар.
― Добре, ― промовив Шаль і теж усміхнувся.
Тар вказівним пальцем правої руки натиснув на лівий кут монітора й голограма зникла, а монітор почорнів. Через секунду Тар почав натискати вказівним пальцем у різних місцях монітора й з’явилася нова голограма.
― Котуре, ― звернувся Тар. ― твій ряд кораблів буде атакувати з повітря.
― Зрозуміло, ― кивнув Котур.
Тар знову, тепер із Котуром, обірвав зв'язок і зв’язався з Сіроном.
― Що сталося? ― запитав Сірон.
― А яке завдання плану володаря, ти будеш виконувати? ― з нотками злості й сарказму запитав Тар.
― А хіба не ти це маєш знати? ― розгублено промовив Сірон.
― А ти думаєш, для чого я з тобою зв’язався? ― ще злісніше промовив Тар. Сірон у свою чергу ще більше розгубився, не знаючи, що сказати. ― Ти з Сотором будеш шукати сліди вильотів файвронських зорельотів, ― він виручив Сірона, не витискаючи з нього відповіді на поставлене ним останнє запитання.
― Я зрозумів, ― дещо жвавіше заговорив Сірон. ― Я передам Сотору, що він зі мною буде шукати чи…
― Так.
― Добре.
― І ще одне: думаю потрібно висадити монарів з ваших рядів у Ліссу, всі вони й так не будуть займатися пошуком слідів, а так буде чисельніше військо. Тільки без втрат зорельотів.
Сірон кивнув на знак згоди й зв’язок обірвався.
― Так, тепер потрібно ще зв’язатися з Хіаром, ― сам до себе сказав Тар і зробив декілька натисків на моніторі. Після цього з’явилося обличчя Хіара.
― Хіаре, твій ряд вступить у бій пізніше, коли настане необхідність. Зрозуміло?
― Так.
― Добре, ― Тар закінчив розмову з останнім із кайтів, а космічні кораблі продовжували летіти з шаленою швидкістю, наближаючись до Севенс.
8
У Севенс придатна для життя тільки одна планета ― Файврон, а інші постійних жителів не мають, окрім колонізованих. Проте, більшість колоній є науковими. На планетах, які знаходяться близько межі галактики, а також на кордоні з Тус, створені спеціальні станції, на яких спостерігають за перебігом подій на прикордонні. На кордоні, де нема планет, створені прикордонні космостанції. Вони пересуваються по прикордонню спеціальними траєкторіями. Про стан на кордоні станції повідомляють у спеціальний відділ у Ейдотемі.
9
«Уркудайти» наближалися до кордонів Севенс, і Тар перейшов на відкритий зв'язок, ― його чули й бачили на всіх кораблях. Він послав на космостанції та планетарні станції сигнал, який обірвав їм зв'язок із Файвроном, і вони тепер не могли повідомити про напад сикстинців. А щоб на Файвроні не помітили втрати зв’язку з кордоном, активував сигнал-ілюзію, який імітував зв’язок між станціями та планетою.
«Уркудайти» зменшили швидкість. Вони почали наближатися до двох космостанцій, які мали форму прямокутних паралелепіпедів. Зверху, в центрі кожної станції знаходилася кругла батарея, яка складалася з фотоелементів. По боках були дві ромбоподібні площадки.
На площадках з’явилося по одному винищувачу. Вони зразу знялися в космічний простір і на їхніх місцях з’явилися інші винищувачі. Всі винищувачі були одинакові й досить малі за розміром. Центральна частина апарата спереду заокруглена, а ззаду увігнута. Крила апаратів від точки стиковки до кінця ― розширювалися. На їх кінцях розташовувалися прилади циліндричної форми, які з увігнутих кінців (а прилад має їх два) випускали різного роду енергетичні згустки.
Винищувачі зразу почали обстрілювати сикстинців, але це мало що давало, бо їхніх кораблів було набагато більше, ніж винищувачів і вони були міцніші та потужніші. «Уркудайти» почали відстрілюватися, знищуючи один за одним «кораблики» файвронців. Енергетичні постріли супротивників освітили мізерну частину космічного простору. В цьому сяйві різнобарвного світла можна було побачити як воюють між собою винищувачі файвронців та «Уркудайти» сикстинців, як шугують то в одному напрямку, то в іншому енергетичні промені, вціляючи в якийсь апарат або, проходячи мимо своєї цілі, продовжують летіти космічним простором, як інколи вибухає винищувач-зореліт і ще більше освітлює простір бою; але ніхто б не побачив, хоч би як придивлявся, вибуху хоча би одного «Уркудайта». Здавалося б, переможців не буде: сикстинці знищуватимуть винищувачів файвронців, а ті в свою чергу знову появлятимуться. Кайти думали інакше, й вирішили, що цю гру потрібно негайно закінчувати. На якусь мить все зупинилося: винищувачі перестали появлятися, а за секунду космостанції разюче запалали світлом, яке почало швидко розходитися по простору, спалюючи все на своєму шляху. Хвиля вбивчої енергії почала наздоганяти «Уркудайти», тому сикстинці збільшили швидкість і миттєво втекли від неї. Космостанції були знищені й ніхто не залишився в живих.
10
За кілька годин, коли на Сиксті починало світати, «Уркудайти» наближалися до Файврона, а на місці, де колись були станції, не залишилося ніяких слідів ні бою, ні станцій ― тільки німа космічна пустота.
― Наближаємось до Файврона, ― сказав Тар, знову включивши відкритий зв'язок. ― Всім зайняти свої позиції!
Деякі ряди кораблів помінялися місцями й продовжили летіти до Файврона, обриси якого почали появлятися на екранах.
Тим часом на Файвроні Тайр вже високо світив над горизонтом і жителі безтурботно підкорялися Руху, не здогадуючись, що зараз почнеться кривава битва. Ейдотем, в якому живе Моадіб ― це велична куполоподібна будівля. Збоку, де знаходиться майдан Перемоги, приєднаний Ірмітем, з якого Моадіб звертається до ліссамців. На стіні, з’єднаній із Ірмітемом, є зелена ділянка, крізь яку можна проходити. Будівля має біле оксамитове забарвлення. Споруда складається із трьох висотних рівнів: підземелля, центр і надземелля. Центральні стіни мають круглі вікна. Центр складається з кількох частин сполучених коридором. Найбільшою з них є зал, одна сторона якого є стіною, що сполучена з Ірмітемом ― це східна стіна. В цьому ж східному кінці знаходиться так званий трон, на якому сидить Моадіб (витівка ліссамців, щоб правитель хоч якось вирізнявся серед радників, що сидять за маневратором на звичайних сидіннях) під час розмов із радниками. Ззаду трону, збоку, знаходиться вхід (зелена ділянка). З правого боку, біля самого трону є вхід у лабораторію. Лабораторія знаходиться в північній частині споруди. З другого боку від залу є кімната такої самої величини й форми як лабораторія. Колись у цій кімнаті жили діти Моадіба й Арії ― його дружини: син і дочка. Тепер ця кімната пустує.
11
Чотири роки тому, діти вийшли з приміщення і не повернулися. Це сталося п’ятдесятого року п’ятсот п’ятдесят шостого сторіччя. На той час дочці Амені було шість років, а сину Веніру ― п’ять. Цього дня ясно світив тайр і було тепло; Арія з Моадібом були в дитячій кімнаті й розмовляли з дітьми, коли це до кімнати увірвався з розкуйовдженим волоссям захеканий Кеноре. Він повідомив про напад сикстинців. Арія з Моадібом підвелися і вибігли в коридор, де телепортувалися на Ірмітем. Кеноре теж вийшов надвір. Діти залишилися самі. Надворі розпочався запеклий бій: усюди миготіла різнобарвна енергія. Це побачили діти й їм захотілося краще роздивитися кольорове миготіння. Коли вони вийшли на Ірмітем, ніхто зі знайомих їх не помітив (всі були зайняті дещо важливішою справою), крім Вендела (цей підлий кайт все бачить ― навіть те, що йому не потрібно бачити), який зразу ж почав діяти: він непомітно для всіх явився біля дітей і схопив їх.
― Зупинись, Моадібе! ― захрипів Вендел, зависши в повітрі на відстані від Моадіба. Однією рукою він відбивався від атак, а інша була направлена дітям у плечі, й із неї просочувався чорний згусток енергії; діти теж, завдяки Венделу, стояли в повітрі й із заплаканими очима дивилися на батьків.
― Мамо!! ― прокричала Амена.
Моадіб і Арія обернулися, і їхні обличчя наповнилися жахом. Вендел зловтішно всміхався. Моадіб вже за кілька секунд опанував себе, й жах із його обличчя зник. Арія в паніці почала атакувати Вендела психокінетичною енергією.
― Перестань! Ти мене дратуєш, ― промовив Вендел, відбиваючи атаки Арії. Вона зупинилася й почала приходити до тями.
― У вас є два шляхи.., ― Вендела перебила Арія:
― Відпусти моїх дітей!
― Не перебивай! ― роздратувався Вендел. ― …або ви віддасте свій народ, або ви більше не побачите своїх дітей, ― енергія з руки, яка була направлена на дітей, почала поводити себе активніше.
Арія дивилася на Моадіба з виразом благання й надії, хоч десь у середині їй щось підказувало, що це марно; а сам Моадіб залишався незворушним. Врешті-решт він вийшов із «трансу».
― Ні, ― промовив він, із сухістю в голосі.
― Отже, ти вибрав другий варіант ― смерть дітям, ― останні слова прогриміли фатальним вироком. ― Прощайтеся з ними.
Вендел просяк дітей чорним променем і вони зникли. В Арії на очах з’явилися сльози, але вона зразу ж витерла їх і почала дико вбивати ворогів; Моадіб, хоч і зовні цього не показував, всередині був дуже не стійкий і, з шаленою швидкістю, випустив пучок енергії у Вендела, який цього аж ніяк не сподівався: його віднесло на кілька метрів, і він звалився на землю. Удар зробив йому глибоку рану, й він зразу після цього телепортувався.
Файвронці об’єднали всі свої сили, й підвечір сикстинці відступили. Головна битва відбулася на майдані біля Ейдотему, й відтоді він почав називатися майданом Перемоги.
Деякий час Моадіб і Арія вважали своїх дітей мертвими, але Моадіб дізнався, що Вендел відіслав їх у Дай-Ат-Ердо ― в них з’явилася надія коли-небудь побачити своїх дітей.
12
Центр. Коридор цього рівня простягається з півночі на південь. Навпроти залу знаходиться сховище ― кімната набагато менша за зал. В ньому знаходився прилад, за допомогою якого вдалося перекласти частину пророцтва «Ніндзя». В ньому немає вікон так само як і в лабораторії. В південному кінці коридору, напроти дитячої кімнати, знаходиться приміщення в два рази менше за неї, куди часто заходить Арія, щоб побути на самоті. Кімната, так само як і дитяча, має південне вікно. В північному кінці коридору, напроти лабораторії, знаходиться спальня, яка за розміром відповідає приміщенню в південному кінці. Спальня має вікно з північного боку. Коридор має два вікна ― в південному і північному кінцях. Уночі коридор освічується тайрськими кристалами, які вроблені в стіни.
13
Моадіб розглядав структуру ніндзя-амулетів, яку встиг відсканувати на комп’ютер, коли в лабораторію увійшов Кеноре. Його обличчя було всіяне тривогою. ― Що сталося? ― спокійно промовив Моадіб після секундної мовчанки.
― Ми втратили зв'язок із прикордонними космостанціями, ― промовив із легким переляком, який щосекунди наростав, Кеноре.
― Давно? ― Моадіб залишався спокійним.
― Мабуть, кілька годин тому.
― Біля Тус?
― Так.
― Сигнал-ілюзія.
― Так, ― промимрив Кеноре. ― Я винний.
― Тепер це вже не має значення, ― промовив Моадіб, знаючи, що сталося; цієї миті почулися постріли, вибухи та крики ліссамців: «Сикстинці!», «Уркудайти!»… «Почалось, ― тільки й промовив Моадіб і зник». На його місці блимнуло яскраве світло й теж зникло. Кеноре постояв якусь секунду, а тоді пройшов крізь вхід і побіг залом до зеленого входу на Ірмітем. Там уже стояв Моадіб і відбивав ворожі атаки. Він був найпомітнішим у своїй яскраво-білій мантії. Моадіб наділений психокінетичними здібностями; невелику кількість кораблів він знищив, навівши одного «Уркудайта» на іншого. Але кораблів не меншало, а з’являлися все нові й нові, і з них виходило військо. Через деякий час кораблі перестали приземлятися; з повітря атакувало близько трьох сотень «Уркудайтів». Дві сотні кораблів, висадивши військо, зникли з поля бою. Кораблі, що атакували з повітря інколи пролітали біля самої поверхні і з них вискакували сикстинці. Жителі не здогадувалися про напад і це зіграло ворогам на користь ― вони застали ліссамців не підготовленими. Перелякані жителі не знали, що робити: деякі тверезо оцінили ситуацію й почали відбиватися, інші поховалися, а ще інші вирішували, що їм робити (а сикстинці не думали ― вони виконували свій обов’язок).
Моадіб підкликав до себе Кеноре.
― Знайди Захаурі і скажи хай приготує до бою півтори сотні зорельотів «Аонда-2».
― Добре, ― Кеноре кивнув і зайшов у Ейдотем.
Моадіб продовжував нищити ворогів, які знаходилися на поверхні, бо кораблі були зависоко, а сикстинці, що були на них, не зважали на те, що Моадіб їх не атакує (і занизько для них він не був), кілька разів пробували «підсмажити» його, але він спритно ухилявся, й вони вирішили, що краще стріляти по простих ліссамцях.
За п’ять хвилин Кеноре повернувся на Ірмітем й підійшов до Моадіба.
― За кілька секунд зорельоти будуть над нами, ― повідомив він.
Хоч Моадіб і був спокійним, тепер він став ще спокійнішим ― перестав звертати увагу на ворожі кораблі. Правитель спритніше почав вбивати сикстинців, використовуючи свої психокінетичні можливості.
Енергією можна знищити тільки енергію, тому після енергетичної поразки переможений може назавжди втратити свою здібність, але інші життєві оболонки залишаться неушкодженими. Проте, коли сходяться в бою енергії різних цивілізацій, то це призводить до тілесної смерті. Дехто, такий як Моадіб, може опанувати вищі сили енергоінформаційної оболонки й за допомогою цієї сили тілесно вбити навіть представника своєї цивілізації.
Справді, за кілька секунд після повідомлення Кеноре в небі з’явилися сріблясті зорельоти. Основа зорельотів була округла, а крила мали форму іклів. Як і в інших космічних апаратів, ззаду була увігнута частина, з якої виходило світло. Зверху на зорельоті знаходилося овальне потовщення, довкруж якого йшла увігнута смуга, яка дозволяла проводити енергетичні атаки на триста шістдесят градусів. Тепер «Уркудайти» перестали обстрілювати ліссамців, а зайнялися зорельотами «Аонда-2». Ліссамці спокійно почали обступати сикстинців, які не мали де тікати. За кілька хвилин, під обід, залишилися лічені сикстинці. Це все перетворилося на забаву: одні ліссамці вбивали ворогів енергією, а інші, жаліючи їх, перейшли на рукопашну. На небі становище теж було добре ― файвронські зорельоти майже повністю знищили ворожі кораблі. Ліссамці почали брати гору над військом Вендела. Але Моадіба дратували дві дрібнички. Цими дрібничками виявилися Тар і Шаль. Моадіб простяг вперед руки, обернувши долоні до низу. Під долонями почали утворюватися білі кулі (правитель використав психоздібність вищого рівня; для нього це була не межа). Коли кулі дещо збільшилися, Моадіб із великою швидкістю кинув першу кулю, а тоді другу. Кайти не встигли отямитися, як кулі вже вдарились у них і розпорошили їх. Після цього на полі битви стало набагато спокійніше.
Моадіб, побачивши, що ситуація покращилася, непомітно для себе та інших всміхнувся. Ця посмішка тривала якусь долю секунди. Але Руху цього було достатньо: «Амбі Ноте Каам».
Моадіб щось відчув і підвів голову до неба: там він побачив два нові загони «Уркудайтів».
Хоч як психокінетики старалися розбивати кораблі в небі, вдалося знищити тільки кілька апаратів, решта була обережніша, а телекінетики були стомлені, як і інші. Сотня кораблів приземлилася на околицях Ейдотему, даючи вийти війську, а тоді миттю здійнялася в небо. Інша сотня проводила атаку з неба, не наближаючись до поверхні планети. Моадіб стис руки в кулаки й почав із злістю стріляти з них сірими променями енергії, вбиваючи нових сикстинців ― правитель остаточно перейшов на атаки вищого рівня. Становище ускладнилося й тим, що деякі «Уркудайти» почали обстрілювати файвронців із повітря, бо всіх кораблів не потрібно було, щоб боротися з невеликою кількістю «Аонд-2», що залишилися після першої атаки. Ліссамці старалися тримати становище в своїх руках, але вони чим раз тим більше виснажувалися, а прибулі сикстинці були повні сил. Моадіба кілька разів майже поцілили, але його рятував Кеноре.
Ось Моадіб знову, борючись із втомою, зігнувся. Це побачив Хіар і, лукаво всміхнувшись, вистрілив із долоні темно-червоним згустком енергії, який направив Моадібу в голову. Кеноре цього не побачив, бо його обступило багато сикстинців, а Моадіб, підвівши голову, побачив як до нього з шаленою швидкістю наближається енергетичний удар. Моадіба від смерті віддаляла якась маленька секунда, але раптом йому здалося, що все уповільнилося й він почав думати про різні речі, згадував минуле. В цю ж нескінченну мить у небі з’явився великий яскраво-жовтий корабель бубликоподібної форми. Із зеленої ділянки на кораблі вистрибнула жінка з довгим світло-коричневим волоссям, яке куйовдилося від вітру, що огортав її від швидкого падіння. Вона була одягнена в чорну мантію. Її очі втупилися в енергію, яка була за міліметр від Моадібового обличчя. Згусток енергії зупинився, а потім рвонув на свого творця, який уже телепортувався на корабель. Жінка приземлилася біля Моадіба. Через декілька секунд вона підвелася і, з усмішкою на обличчі, кинулася Моадібу в обійми.
― Дякую, Аріє, ― якось дивно промовив Моадіб.
― Я не дозволю тобі так просто померти, ― сказала Арія, міцно пригорнулась до чоловіка.
З ілюзій їх вивів звук вибуху, який стався біля них.
― Думаю, час для романтики буде після бою, ― підморгнув Кеноре, який щойно врятував Моадіба й Арію від смерті.
― Так, ― кивнула Арія. ― Я спробую атакувати «Уркудайти», а ти атакуй сикстинців на Майдані.
― Добре, ― погодився Моадіб.
Арія почала спритно нищити ворожі кораблі. В повітрі також з’явилося сто «Аонд-2», які разом із уцілілими кораблями почали контрнаступ. Моадіб хоч і був ослаблений, але знаходив сили, щоб нищити сикстинців. Становище почало покращуватися. Перемога була вже близько, але й поразка не відставала, бо файвронці втратили багато енергії і їм важко було продовжувати бій.
― Ми в хиткому становищі, ― Арія звернулася до Моадіба.
― Так, ― Моадіб вирівнявся і розвів руки вперед. ― Олімп!
Між долонями Моадіба почали збиратися яскраво-білі промені, які відходили від ліссамців. Коли промені перестали надходити, й між долонями утворилася велика яскрава куля, він із силою відкинув її вперед. Все навколо спалахнуло білим світлом, яке миттєво почало поширюватися й знищувати всіх сикстинців на своєму шляху. Ті сикстинці, що були на кораблях почали втікати, але енергія їх наздоганяла. Ця енергія має великий радіус дії, тому в Ліссі не залишилося ні одного живого сикстинця. Врятувалися тільки два «Уркудайти». Це був найвищий прояв можливостей Моадіба.
Моадіб після використання цієї енергії похитнувся, але його підхопила Арія.
― З тобою все гаразд? ― стурбовано запитала дружина.
― Так. Я просто втомився.
― Ходімо, я відведу тебе до спальні.
― Добре, ― Моадіб погодився і, спираючись на Аріїне плече, попрямував до Ейдотему. Після останнього енергетичного удару, який провів Моадіб, над Майданом і Ліссою піднявся сірий туман. Ліссамці почали розходитися: хтось спираючись на іншого, а хтось помалу сам шкандибав. Багато ліссамців загинуло в цій битві й немало, від енергетичного виснаження, втратили свої надздібності.
Тайр почав заходити за обрій. Смеркало. На майдані Перемоги зібрався спеціальний загін, який почав очищати місцевість від уламків кораблів, стовбурів повалених дерев та від зруйнованих будинків. Лісса ― столиця Ліссамії, в самому своєму центрі виглядала як руїна.
14
― Ми зазнали поразки, ― так повідомив Хіар Венделеві після того, як він і Сірон ледь врятувалися від Олімпу, ― і втратили трьох кайтів.
― Як?!! ― закричав Вендел, обличчя якого стало надзвичайно страшним. Хіар відсахнувся від голограми, яка наводила жах.
― Тара й Шаля вбив Моадіб, ― почав Хіар, ― а Котура знищили файвронські зорельоти, ― Хіар передихнув. ― Неушкодженим залишився пошуковий загін Сотора й мій та Сірона кораблі.
― Але ж шукати мали два загони! ― Вендел продовжував кричати.
― Сірон не втримався й повів свій загін проти файвронців, ― Хіар побачив як обличчя Вендела наповнюється злістю. ― Ми знайшли сліди…
― Добре, ― м’якше мовив володар. ― Починайте переслідування, а кораблі на яких є монари запрограмуйте, щоб вони повернулися на Сикст.
― Так, ― голограма Вендела зникла й він полегшено зітхнув. Хіар зразу ж запрограмував всі непотрібні кораблі на повернення на Сикст. Потім він телепортувався на корабель Сотора, де вже був Сірон.
― Їх потрібно наздогнати, а тоді вже триматися на безпечній відстані, ― запропонував Сотор.
― Так, ― підтримав Сірон і збільшив швидкість до позасвітлової. Таку швидкість вони можуть використовувати завдяки силі Дайт. Ніщо не може рухатися швидше світла й при цьому під час переміщення проходити кожну точку простору-часу.
Три кайти на «Уркудайті» почали наздоганяти Мауна, Лідура й Дірана, які спокійно летіли космічним простором і ні про що не здогадувалися.

1
Пройшло п’ятдесят тисяч років відтоді як на Землі народився Ісус Христос. Потім промайнуло ще п’ять тисяч, минуло іще п’ятсот, пролетіло, загубилося п’ятдесят чотири роки.
2
Представники істот, що вважали себе вінцем творіння та еволюції, пережили останній еволюційний стрибок. Вони отримали надздібності, силу, яка завжди була для них за межами реальності. Між багатьма цивілізаціями, що були відносно близькими сусідами, розпочалася нескінченна боротьба за славу та надвладу у Всесвіті.
3
Андромеда поділяється на дві частини: Севенс і Тус.
Севенс належить файвронцям. Він включає в себе материнську заселену планету Файврон і половину галактики з невеликою кількістю колоній. Файвронці ― миролюбна раса, якій у той же ж час доводиться стримувати постійний натиск сикстинців.
Тус ― володіння сикстинців, які в своєму розпорядженні мають материнську планету Сикст і другу половину Андромеди. Їм не терпиться розповсюдити свою владу по всьому Всесвіті й стати володарями його безкінечного числа унікальних істот.
4
Планета Файврон є найдосконалішою за формою планетою у цілому Всесвіті. Світло й тепло планета отримує від зірки Тайр, яка об’єднує сім планет у Тайрську систему. Файврон п’ята планета Тайрської системи.
На планеті є три океани: Маун, Лідур і Діран. Їхніми межами є океанічні хребти. Файврон має один-єдиний материк ― Ліссама.
5
У столиці Ліссамії ― Ліссі, в Ейдотемі, відбулася дивна подія. Стелю будівлі проломив невідомий об’єкт і граціозно приземлився біля ніг правителя ― Моадіба.
Моадіб залишився спокійним, чого не скажеш про решту, що знаходилися біля нього. Правитель сидів на кріслі-троні, за еліптичним маневратором. На також левітуючих сидіннях його вказівки слухали семеро радників, коли об’єкт м’яко впав на зелену оксамитову поверхню підлоги. У залі почали відлунюватися різні фрази:
― Що це?!
― Звідки воно взялося?!
― Це метеорит!
Моадіб був одягнений у свою звичну сіру мантію, яку замінював новою тільки на церемонії та великі свята. Він встав із так званого трону й почав заспокоювати радників:
― Тиша! Заспокойтеся!
Але його ніхто не слухав, тільки у відповідь говорили різні дурниці. Це було дивно, зазвичай йому було досить правильно глянути, й наказ виконувався без зайвих вагань.
«Що відбувається? Хто поставив цю комедію? ― подумав правитель.»
Моадіб ― чоловік із сивою бородою та з досить довгим сивим волоссям. У нього красиві очі з блакитним відтінком. Моадіб ― чоловік міцної статури. Йому сто років (файвронських). Але якби його побачила людина, то вирішила б, що цьому чоловікові близько сімдесяти років. Життя його добряче побило. І через це він «обдарований» борознами зморщок, які починаються у підніжжі носа й розходяться по всьому обличчю. Але це не заважає його обличчю бути приємним та лагідним.
Після кількахвилинної метушні, радники отямилися (наче після впливу ілюзії) і розгублено повернулися до своїх обов’язків. Моадіб, побачивши, що все владналося, підняв «метеорит», як його назвали уми, з якими він так часто радився, і поспіхом покрокував до входу в лабораторію, що знаходився справа від його величезного крісла. Вхід вирізнявся на світло-блакитній, подекуди хмарній стіні темно-зеленим півеліпсом.
Пройшовши крізь зелену область, правитель вийшов у велике приміщення, яке на фоні грандіозної зали виглядало як мала кімната. Посередині лабораторії знаходився прозорий, круглий, кристалічний стіл, а біля нього маневрувало в повітрі, таке ж кристалічне, з увігнутою спинкою сидіння. Стіл стояв на одній досить товстій ніжці, яка біля підлоги розпливалася у величенький круг. В центрі прозорої поверхні стола вимальовувався синій круг, це Хасатан ― остання технологічна революція, яка зрівняла рівні розвитку багатьох цивілізацій. Освічувалося приміщення тайрським кристалом, який кріпився до стелі. Стіни були забарвлені в білий із відтінком блакиті колір. Інколи Моадіб сюди притягував якусь раритетну техніку, якою вмів користуватися тільки він.
6
Моадіб поставив невідомий об’єкт на стіл, а сам швиденько всівся на сидіння біля нього й розслаблено вперся у його спинку. Вже через декілька секунд він узяв невідомий об’єкт у руки й почав його розглядати, перекидаючи з однієї руки на другу, не знаючи, що з ним робити. Цей об’єкт, який мав форму багатогранника, почав виблискувати жовтим кольором, відбиваючи промені світла від тайрського кристала.
Через двадцять хвилин роздумів правитель остаточно утвердився в думці, що це мініатюрний апарат із повідомленням.
«Повідомлення? Звідки..? А, не важливо.»
Після довгих спроб розкрити таємницю апарата, Моадіб відступив назад і задумався. В його голові спливали найнеймовірніші думки: викинути його як сміття, розбити чимось тяжким, розрізати, а можна й підірвати…
«Звідки ці божевільні думки? ― роздратування правителя наростало.»
Коли Моадіб, стомлений думками, врешті захотів залишити лабораторію, він мимоволі зачепив рукавом своєї мантії верх апарата, й той розклався на дві частини; в одній із частин лежав блискучий кристал. Цей кристал виблискував трьома кольорами: червоним, синім і зеленим. Він узяв у руки кристал і почав його розглядати. Правитель згадав деякі минулі події і, використавши маленький прилад, що кріпився в нього на зап’ясті, викликав декількох своїх радників. Вони були дещо спантеличені, не знаючи, де він взяв цей кристал.
― Звідки у тебе цей кристал?― запитав Кеноре ― чоловік середнього росту з досить широкими рисами обличчя та довгим чорним волоссям, що спадало йому на спину. Кеноре ― головний над іншими шістьма радниками Моадіба. Він був одягнений у темно-фіолетову мантію, що кожної миті переливалася чорним відтінком.
― Із апарата, що впав,― відповів Моадіб.
― З апа…
― З «метеорита»,― перебив правитель, посміхнувшись. ― На цьому кристалі записане повідомлення, яке нам хочуть передати. Думаю, це повідомлення прийшло з іншого Всесвіту, тому перекласти його, можливо, буде важко.
Моадіб договоривши, задумався. Повідомлення з іншого Всесвіту? Що за дурниці? Але зараз не про це, для початку потрібно почути повідомлення.
― Для нас не те, що буде важко перекласти це повідомлення, а взагалі неможливо почути,― твердо сказав Тарад. Це був досить високий чоловік міцної статури з коротким світлим волоссям і овальним обличчям із грубими рисами.
― Я так не думаю,― заперечив Моадіб. ― Ви не забули, що до нас п’ять років тому приходив дивний старець, який приніс невідомий для нас прилад і сказав, що через декілька років він нам буде потрібний?
― Фенікс!― скрикнув Джомбі. У нього коротке темне волосся і життєрадісне, ― завжди емоційне ― майже кругле обличчя. Джомбі ― наймолодший радник.
Моадіб кивнув головою на знак згоди й договорив: «Тепер, гадаю, ви розумієте, що цей прилад допоможе нам перекласти повідомлення».
― Щось я не зрозумів, ― невпевнено промовив Джомбі, потягнувшись правою рукою до потилиці. Його смарагдова мантія почала переливатися під променями світла від тайрського кристала.
― Зараз зрозумієш. Кеноре!
― Що, правителю?
― Принеси мені цей прилад.
― Слухаюся, правителю,― Кеноре вже збирався виходити в коридор, як його зупинив Моадіб.
― І ще одне, Кеноре,― хлопець зупинився і повернувся обличчям до Моадіба. ― Перестань після кожного слова величати мене правителем.
― Добре, прав… добре. Так.
Кеноре навіть не помітив, що вже двічі назвав Моадіба правителем. Він знав, що правитель цього не любить і вже давно відмовився від цієї звички; а тут ось знову. Дивно.
Кеноре вийшов із лабораторії через вхід, що з’єднувався з коридором і, повернувши ліворуч, пішов довгим коридором до сховища, де лежав прилад, про існування якого майже ніхто не знав. Пристрій мав форму кулі й був забарвлений у помаранчевий колір. На поверхні кулі було заглиблення п’ятигранної форми.
Кеноре виконав завдання й приніс прилад, який зразу ж передав Моадібу в руки. Моадіб, не гаючи часу, вставив кристал у заглиблення на пристрої.
Через декілька секунд ті, що були в лабораторії, здригнулися, почувши перші слова повідомлення, тому що не було жодних сумнівів ― це слова з пророцтва:
7
Світ був створений Всевишнім,
Та з дияволом став ближчим.
Воїни темної сили
Світ весь пітьмою покрили.
Прийде П’ятірка Знаменна
Вкаже трійку Світла ревну.
Світло і Пітьма у бою.
Де воюють між собою,
Знак покажуть дітей очі,
Що будуть в сили потоці.
Файвронці дадуть їм силу.
Суть їх з часом стане зрима.
Сила їх буде велика ―
Чути вже ворогів крики.
Інші… ― раптом голос урвався і прилад разом із кристалом самознищилися. Якусь частку секунди ліссамці стояли онімілі; після цього почалася метушня.
«Жодних сумнівів ― це чиясь дурнувата витівка, щоб виставити моїх радників дурниками. Когось могутнього.»
― Що сталося?― запитав Кеноре, сам не розуміючи навіщо він поставив це питання. Цей зовсім неочікуваний вибух дещо його спантеличив, та й не тільки його.
― Чому він вибухнув?― знову пролунав чийсь голос.
… Цих питань було ще безліч, але відповідей на них не було.
Моадіб сидів мовчазний, не знаючи, що відповісти.
Обдумавши все, він вирішив хоч щось сказати, щоб радники заспокоїлися:
― Увага! Знаю, ви здивовані, що повідомлення перервалося. І ще цей вибух. Але якщо ви заспокоїтеся, я вам все поясню.
Радники припинили розмови й направили свої погляди на Моадіба, який і досі точно не знав, що сказати їм і як пояснити перерване пророцтво. Його мозок не встигав переробляти всю цю інформацію, отриману за такий короткий час. Він не знав із чого почати свої пояснення. Його розум був зайнятий іншим: із недавнього часу він почав думати про можливий напад із Сикста.
Зосередившись, Моадіб почав із таких слів: «Я думаю, що найбільше вам хочеться дізнатися, що ми почули, ― після цих слів він зробив невелику паузу. ― Пророцтво дуже стародавнє ― кажуть воно було завжди ― і те, що ми почули є лише частиною великого пророцтва, пророцтва «Ніндзя». Воно перервалося тому, що ми повинні були почути лише цю частину, ― цим реченням Моадіб закінчив свій вступ».
― Ти, звичайно, знаєш, що означає це пророцтво. Так скажи, будь ласка. ― якось насмішкувато, з нотками сарказму промовив Такуя.
Моадіба здивував цей тон і він поглянув на Тарада, піднявши брови, показуючи цим, що він перейшов межу (на яку правитель ніколи нікому не натякав, мабуть, він і не здогадувався, що вона існує). На цей жест Тарад зашарівся й опустив очі, промимривши слова вибачення; ще декілька хвилин чоловік розглядав свою темно-сіру мантію, шукаючи в ній якусь відповідь. Він ще довго після цього думатиме, що тоді на нього найшло.
― Що означає пророцтво? Так, думаю, що знаю, ― промовив Моадіб і продовжив далі:
― Пророцтво нам каже, що коли буде Знаменна П’ятірка, прийдуть три воїни, які переможуть Темряву. Ці воїни живуть у Конта-Тамі, на планеті Земля. Коли вони народяться, їхні очі покажуть якийсь знак; вони поступово будуть розвиватися й отримають силу непереможних, ― коли Моадіб все це говорив, то його очі здавалися розумнішими, вони дивилися кудись у пустоту, звідки черпали знання. Він виглядав досить дивно, але на це ніхто не звертав уваги.
Кілька секунд, які здавалися безкінечними, радники мовчки стояли біля круглого прозорого столу, за яким сидів правитель. Першим отямився Кенере.
― Що таке Знаменна П’ятірка?
― Думаю це якось пов’язано з тим, що ми зараз живемо в п’ятому Айті і тим, що наступний у нас рік буде співпадати з роком на Землі. І великою кількістю п’ятірок.
― А як пояснити слова: «Файвронці дадуть їм силу…»?
― У нас є три хлопці, які можуть інших наділяти своєю силою. Вони передадуть силу обраним, ― впевнено відповів Моадіб.
Знову настала тишина, на цей раз її порушив Джомбі:
― Я знаю їх. Коли вони наділяють когось своєю силою, то через певний час ті, що отримали силу, втрачають її. Як вони зможуть надати силу обраним?
Моадіб довго не думав, для нього це було очевидним, і миттю відповів: «Ця сила, якою наділяють наші хлопці, призначена виключно для дітей-ніндзь і залишитися вона може тільки з ними».
Після останнього пояснення Моадіб відпустив радників. Вони повернулися до своїх недовиконаних обов’язків.
Моадіб ще деякий час просидів у лабораторії, думаючи як відправити Мауна, Лідура та Дірана на Землю.
8
Моадіб підвівся із сидіння і почав простувати до зеленого входу в коридор, але зупинився, розглядаючи уламки приладу й кристала, які залишилися після вибуху.
― Тут потрібно прибрати, ― сам до себе промовив Моадіб, перебираючи руками шматочки приладу. Раптом він зупинив свій погляд на трьох уламках, які мали певну геометричну форму. Один із уламків був рожевим кругом, другий зеленим квадратом, а третій ― блакитним трикутником. Моадіб миттю зрозумів, що це таке, наче завжди знав про ці предмети. Він узяв їх у кишеню й вийшов на коридор, який здавався безкінечним. Коридор освічувався тайрськими кристалами, які вночі працюють, а вдень заряджаються від тайрського світла.
Він повернув направо і, завдячуючи декільком крокам, потрапив у свою кімнату навпроти, в якій було темно і яка для нього здавалася зовсім пустою, тому що в ній не чекала на нього його дружина, яка перебувала в космічній експедиції. Він почав роздягатися, все думаючи про події, які сталися за цей день ― якось трохи забагато як на один день. Лігши спати, Моадіб ще довго не міг заснути, перекидаючись із одного боку ліжка на другий.
9
Надворі була ніч. На небі можна було роздивитися дуже багато зір і сузір’їв. А найкраще виднілися супутники Файврона: один із них світив на заході, другий ― на сході, а третій ― на півдні. Колись давно був четвертий супутник ― Рунарір, який знаходився на півночі, але його знищили сикстинці ― (наморочилися тоді файвронські науковці, щоб відновити гармонію між планетою та супутниками) думали, що тим самим зупинять пророцтво «Ніндзя». На превеликий їх подив, все сталося навпаки: вони привели пророцтво в дію і звільнили ніндзя-амулети призначені для обраних, які знаходилися всередині супутників. Про амулети файвронці дізналися від одного з полонених сикстинців; до того про них ніхто нічого не чув, навіть Моадіб, а вони були майже під носом. Моадіб тоді був дуже здивований, що це таке й звідки про них відомо сикстинцям, якщо йому не доводилось чути навіть жодних натяків про якісь там ніндзя-амулети. Та найгірше було те, що вони безслідно зникли, наче їх і справді ніколи не існувало.
Супутник, що знаходиться на заході називають Лідуріром, східний супутник має назву Діранір, а південний ― Маунір. Назви супутників Файврона пов’язані із назвами його океанів, а назви океанів походять від назв сторін світу. «ліду» по-файвронськи означає «захід», «діра» ― «схід», а «мау» ― «південь». Назва знищеного супутника теж походить від назви сторони світу: «руна» ― «північ».
Сузір’я на зоряному небі мають дуже різноманітні форми, та найцікавішим є сузір’я, яке знаходиться в центрі неба. Його зовнішня частина ― це великий квадрат, кожна сторона якого має п’ять зірок; далі йде коло, трохи менше квадрата. Коло має дванадцять спільних зірок із квадратом. У колі знаходиться трикутник, який має з ним три спільні зірки, а в центрі трикутника знаходиться знак у формі правильної чотирикутної зірки. Цей знак має три спільні зірки з трикутником і є знаком ніндзя. У цьому знаку, в центрі, в такій самій послідовності розташовуються квадрат, коло й трикутник. Це сузір’я ― спільний знак ніндзь.
Тут росте велика кількість квітів, що світяться вночі ― це надзвичайно зачаровуюче видовище. Також у цій місцевості можна розгледіти велику кількість нічних комах, які теж світяться.
Завдяки світлу супутників можна було побачити обриси різноманітних дерев, на яких сиділи птахи та інші нічні істоти. Незважаючи на звуки, які видавали ці нічні жильці, надворі було тихо.
10
Маун, Лідур і Діран ― троє хлопців із Файврона, що можуть наділяти своєю енергією інших. Маун, Лідур і Діран ― три океани Файврона, що отримали свої назви через розміщення відносно Ліссами. Маун, Лідур і Діран ― Південний, Західний і Східний. Маун, Лідур і Діран ― імена хлопців дивні не тільки для людей, але й для ліссамців.
Такі дивні імена діти отримали з простих незвичайних причин ― вони були знайдені на березі відповідних океанів. Все сталося тридцять років тому, влітку. О восьмій годині вечора на кожному з океанів, близько берегової зони, здійнявся сильний шторм, ― що аж ніяк не відповідало прогнозам,― який підіймав до неба гігантські хвилі океанської води. Шторми тривали двадцять п’ять хвилин, а тоді вода, востаннє піднята сильним вітром, набула специфічних геометричних форм: на Лідурі ― кулі, на Дірані ― куба, а на Мауні ― правильної трикутної піраміди. Води в такому стані перебували всього мить, а наступної секунди ці «фігуральні» води (пізніше це явище було названо феноменом Фігуральної води) вибухнули яскравими, білосніжними спалахами світла, й рознісся гучний, тріскучий грім. Минуло близько години, й на березі кожного з океанів з’явився яйцеподібний об’єкт виштовханий туди ще й досі неспокійними хвилями. На березі Дірана з’явилося зелене «яйце», на березі Мауна ― блакитне, а на березі Лідура ― рожеве. До кожного об’єкта підійшли чоловік і жінка (сім’я), і як би це не виглядало дивно чи неймовірно, але більше ніхто в той час на берег не вийшов, біля жодного океану не було збіговиська ліссамців. Пізніше спантеличені ліссамці не могли пояснити, чому вони не вийшли подивитися, що сталося після вибуху, як і ті сім’ї, що з’явилися на березі, не могли пояснити, чого вони туди прийшли. Коли сім’ї, не зовсім розуміючи, що вони роблять, торкнулися яйцеподібних об’єктів, ті в свою чергу розсипалися порохом, і на волю вирвався дитячий плач.
Діти залишилися жити в сім’ях, що їх знайшли, а через декілька років Моадіб розпорядився переселити ці сім’ї до Лісси, щоб незвичайні хлопці були поряд із ним.
11
Настав теплий літній ранок. Не можна сказати, що Моадіб встав із ліжка, тому що це було б за м’яко, ― він просто-таки зірвався з нього й похапцем зібрався. Моадіб вийшов із кімнати. На коридорі він зустрів Захаурі ― це найстарший із радників Моадіба, який завжди зберігає спокій, а його обличчя, здавалося б, може відображати тільки серйозні емоції ― і попросив його, повідомити інформаторів, щоб зібралися на майдані Перемоги й розпорядився знайти хлопців, що можуть передавати свою енергію. Захаурі вийшов із приміщення й почав виконувати завдання, які йому доручив Моадіб. А правитель тим часом повернув назад до кімнати й вдягнув нову мантію (після цих подій Моадіб почав частіше переодягатися в нове, а свою звичну сіру мантію він більше ніколи не одягав) і почав готуватися до промови. Знову на коридорі він з’явився вже зі шматком паперу прямокутної форми. Цей лист паперу він поставив на стіл у лабораторії.
Захаурі зібрав інформаторів на Майдані, а сам рушив по юнаків. Майдан Перемоги являє собою досить значну територію перед Ейдотемом включно з підвищенням ― Ірмітемом, який з’єднаний із будівлею, де знаходиться вхід. Ірмітем своєю формою нагадує гриб.
На Майдані було гамірно; крім інформаторів сюди прийшло ще багато зацікавлених ліссамців, які хотіли щось дізнатися про вчорашні події в Ейдотемі. Інформатори з нетерпінням чекали виступу Моадіба, їм тільки подавай свіжу інформацію.
На Ірмітемі з’явився із серйозним виразом обличчя Моадіб. Підійшовши на кілька кроків ближче до Майдану, він зупинився, чекаючи тиші.
― Дорогі ліссамійці! ― промовив Моадіб і почав згадувати, що йому говорити далі. ― Вчора в Ейдотемі відбувалися дивні події: надрозумні істоти прислали нам пророцтво «Ніндзя», яке ми спромоглися почути, хоча й не до кінця, а найцікавіше те, що я знайшов біля уламків приладу, за допомогою якого ми почули пророцтво і який самознищився, ― три ніндзя-амулети. Це ті самі амулети, що знаходилися всередині супутників нашої планети і, які зникли після знищення Рунаріра, ― Моадіб зупинився, згадавши про центральне сузір’я. ― Ці амулети схожі на сузір’я Трімена, назва якого означає «три людини». Амулети відрізняються від сузір’я Трімена тим, що кожний із них є однією з трьох фігур, ― правитель вкотре зупинився. Він вставив у кишеню мантії свою досить жилаву руку й щось почав шукати. Витягнувши руку з кишені, Моадіб показав три різні за формою, кольором і символом амулети.
Правитель опустив два амулети й підняв той, який мав рожеве забарвлення й форму круга; в центрі круга знаходився рельєфний ніндзя-знак, а в центрі знаку було коло, яке теж викарбували рельєфом. Чотири кінці знаку торкалися меж круга. Піднявши цей амулет, він промовив:
― Кожний із цих амулетів має свою назву або, інакше кажучи, символ. Небесний круг ― назва цього амулету, а це Вогняний квадрат, ― сказавши ці слова, Моадіб підняв зелений амулет, який мав знак ніндзя, що теж своїми чотирма кінцями торкався меж амулету. ― Водяний трикутник, ― Правитель показав амулет трикутної форми, знак якого тільки трьома кінцями був на сторонах трикутника, а четвертий лежав трохи нижче вершини трикутника. Амулет був забарвлений у блакитний колір.
Моадіб заховав останній амулет і трохи задумався.
― Ці амулети й силу повинні передати ніндзя-обраним троє з нас, ті, хто може передавати свою силу.
Ліссамці почали перемовлятися, тому що вони знали хто ці троє.
Декількома східцями, які розташовувалися ближче до будівлі й вели на Ірмітем, до Моадіба піднявся Захаурі, а за ним Лі, Ма й Ді. Правитель відвернувся від ліссамців і попрямував до входу. Він пройшов крізь стіну, ведучи за собою Захаурі та трьох хлопців. Біля трону вони повернули направо й, пройшовши крізь вхід, увійшли до лабораторії.
Тим часом ліссамці почали розходитися, дещо обурені на Моадіба за те, що він так раптово, нічого до пуття не сказавши, їх залишив.
Надворі ясно світив тайр. Ліссамці почали займатися своїми повсякденними справами, наче нічого й не сталося. При денному світлі можна роздивитися вершини величних споруд ― Оондотемів (дев’яносто відсотків файвронців ― хасерони, а решта ― кетеї, які кажуть, що Бог, в якого всі вірять, просто істота з іншого всесвіту, ― з більшою кількістю виділених просторових вимірів ― а наш Всесвіт є штучно створений цією істотою), що височіють над всіма іншими будівлями, які теж із легкістю можуть причарувати своєю красою. Очі можуть без проблем загубитися серед різноманітних рослин: трав, кущів і дерев.
Дерева в цій місцевості дуже цікаві: одні з них досягають кількох сантиметрів, а інші простягаються на кількасот метрів; є тут і дерева з кольоровим листям: червоним, блакитним, жовтим та інших кольорів.
12
Лабораторія.
― Всю історію, яка відбулася вчора, я вам переповідати не буду. Та, мабуть, не так вже й багато потрібно було б розповідати, ― сказав Моадіб. ― Скажу, що вам потрібно летіти на планету Земля, знайти обраних, наділити їх силою і віддати оці амулети, ― сказавши останні слова, Моадіб показав на ніндзя-амулети, які лежали на столі.
У приміщенні запанувала хвилинна тиша. Моадіб почав готуватися до відмовок хлопців, вигадуючи різні контраргументи, щоб переконати їх у тому, що вони повинні виконати покладене на них завдання.
― Ми згідні, ― сказав Лі, перемовившись перед цим із друзями. ― Тільки ми ніколи не покидали планети.
― От і чудово! Вирушаєте завтра вранці, а траєкторію польоту я вам побудую, ― бадьоро промовив володар, зрозумівши, що все обійшлося без проблем і вони без заперечень погодилися на свою місію. Якось було дивно, й він через це навіть почав чомусь трохи хвилюватися: може йому почулося й вони не згідні чи, можливо, вони зараз все-таки відмовляться, гарно подумавши. Але все насправді вирішилося так просто: вірив він у це чи ні. ― Ви відлетите на космічному кораблі «Аонда». А тепер ви вільні. Можете попрощатися з родиною і друзями та готуватися до своєї подорожі.
Хлопці пішли. Моадіб сказав Захаурі організувати підготовку «Аонди», а сам сів за комп’ютер і побудував потрібну траєкторію для польоту на Землю.
Комп’ютер, що лежав на столі був зовсім древнім, і ним вмів користуватися тільки Моадіб (заходи безпеки). Тоненький прямокутний листок «паперу» ― ось, що служило Моадібу за комп’ютер. Після появи Хасатона, всі у Севенсі відмовилися від будь-яких різновидів комп’ютерів, крім Моадіба.
13
Ранок. Юнаки без усяких непередбачуваних проблем покинули Файврон і за кілька годин вийшли у відкритий космос.