1
— Чому ми завжди йдемо попри ці смітники?
Двоє студентів щойно минули смердючі зелені смітники, наповнені всякою гидотою, що покрученими ручищами випихалася назовні. Хлопці йшли тротуарною доріжкою. Справа від них простяглася дорога викладена бруківкою й напхана різновеликими та різнокольоровими машинами. Зліва доріжка впиралася у високу кам’яну стіну, яка відрізала гористу поверхню. За стіною — чи вірніше над стіною — простяглася стежина з бруківки, що вела спочатку до храму, а далі до факультету біології та геології і Зоологічного музею.
Макс не відповів, тільки стенув плечима, щось пильно виглядаючи в своєму смартфоні.
— Ти кванти зробив? — знову спробував Іван, паралельно оглядаючись вулицею та розглядаючи своїми карими очима заскленими лінзами окулярів безхмарне осіннє небо. Надворі простував вересень, щиро обдаровуючи теплими сонячними днями, які незабаром поступляться холодним і дощовим будням осені.
Друзі вже четвертий рік навчалися на фізичному факультеті Франкового університету. З третього курсу вони разом перейшли на кафедру теоретичної фізики.
— Нєа, — Макс відірвав свої сірі очі від дисплея, обережно переходячи на вулицю Драгоманова. Його темне як смола коротке волосся виблискувало в світлі сонячних променів.
— Чому?
— Так там все просто. Для чого мені…
— Христинко! — Іван вже не слухав роз’яснення друга, а щиро, ледь не по-дитячому, всміхався дівчині, яка щойно виникла перед ними з листами паперу А4 в руках. Дівчина посміхнулася у відповідь, від чого на її милому обличчі утворилися ямки.
— Ти щось друкувала? — жваво продовжував хлопець, явно виявляючи мімікою свого круглого лиця та поглядом зацікавленість швидше дівчиною, ніж її роздруківками.
— Так, Йванку, — весело задзвеніла дівчина, лукаво поглядаючи на нього своїми зеленими очима. А вже сумніше додала: — Я ще зовсім не готувалася до лаби.
— Я не Йванко, — пробурмотів Іван, опускаючи очі донизу, наче, щоб роздивитися свої кроси. Дівчина розсміялася, розколихуючи привабливі темні пружини своїх кучерів.
— Іванко-Йванко.
— А ви ще не зустрічаєтеся? — нарешті вставив Макс. Вони вже майже наблизилися до корпусу кафедри теоретичної фізики.
— Нє! Не зустрічаємося. Чого ми маємо зустрічатися? — розбушувався Іван. Його обличчя порожевіло, а очі бігали повсюдно, шукаючи тимчасового прихистку. Христина розгублено розглядала свого друга. Вона не зовсім розуміла, чого він так протестує. Посмішка з її обличчя зникла як примара, а щоками розійшлися риси строгості.
— Ну, просто ви гарно виглядаєте разом. І подобаєтеся одне одному, — продовжував Макс, врешті повністю відірвавшись від свого смартфона.
Іван продовжував репетувати, ще більше червоніючи й стараючись цілком пропхати свою голову під куртку.
— Справді, звідки ти це взяв? — підтримала дівчина свого палаючого друга. Вона гарячково обдумувала як позбутися їх обох та цієї дурної розмови. Христина помітила позаду Мар’яну, яка швидкою ходою наздоганяла їх. Дівчина помахала подрузі рукою, зловивши її розгублений погляд.
— Добре, хлопці. Побачимося на парі. Я зачекаю на Мар’яну, — Христина утворила тоненьку майже щиру посмішку, просочену нерозумінням та легкою образою.
— Ага, — відповів Макс за двох. Він якраз відчинив двері й повільно зайшов досередини. Зразу за ним просунувся Іван. Хлопець ще раз глянув на Христину, вже через скло дверей, помалу п’яніючи від її витонченої фігури. З чарівного туману його вивів холодний пронизливий погляд дівчини, а її тендітний маленький носик перетворився на лезо продовження тієї строгості, що її так раптово оповила. Хлопець різко відвернувся й піднявся кількома сходинками до друга, який вперся в стіну й знову був весь поглинутий дисплеєм свого телефону.
— Макс! Ну, на хріна ти то зробив! — хлопець повільно підвів очі на друга, який здавалося зараз зірветься і відлупцює його.
— Я зробив? — Макс заховав свій телефон до внутрішньої кишені куртки, налаштовуючись на скоріш за все коротку, проте серйозну розмову з другом, який своєю дитячою поведінкою його дуже дратував. Він мав надію, що зможе щось змінити. — Так це ти її образив своєю тупою поведінкою й дурними викрикуваннями. Мені видається, що ти б менше кричав, якби вона тобі не подобалася. Чого ти взагалі такою фігнею маєшся? Вона ж тобі подобається. Та й ти їй, здається, теж. Інакше вона не образилася б.
— Думаєш вона образилася? — хлопці пройшли крізь ще одні двері зліва й повільно піднімалися сходами на третій поверх.
— Блін, Іван! Ти, що сліпий?
— Ну та, — Іван криво всміхнувся, прекрасно розуміючи, що друг зараз говорить зовсім не про те.
— Бляха, я ж не про то.
— Та я знаю. І, що мені тепер робити? — він справді хотів все виправити. Зрештою, він і не збирався ображати Христинку — це сталося випадково через його дурні страх та ніяковість.
— Думаю, було б добре вибачитися, — хлопці підійшли до одинадцятої аудиторії, вхід до якої тіснився в маленькому коридорчику біля входу в бібліотеку, зліва від сходів. — Запроси її кудись, і вже по ходу вибачишся.
Друзі зайшли до аудиторії заповненої старими партами, подряпаними та обрисованими студентами. На задніх партах вже розмістилися декілька хлопців та дівчат. Іван всівся за першу парту, Макс позаду нього. Хлопець роздягнувся і взявся за своє звичне заняття — витріщатися в дисплей смартфону, час від часу водячи по ньому пальцем.
— Володя, ти чого не був на лекції? — Макс розвернувся до задніх парт і втупився в одногрупника, який поклавши голову на руки вдавав, що спить або й справді спав.
— Проспав, — хлопець різко підвів голову, від чого Макса майже пересмикнуло. Хлопець виглядав, м’яко кажучи, недуже: бліді запалі щоки, темні набряклі кола під сіро-блакитними очима та всіяні червоними капілярами білки.
— Ти захворів? — пробелькотів Макс, вже жалкуючи, що розпочав цю розмову.
— Просто не виспався.
— Проспав і не виспався, — нащось повторив Макс.
— Відчепись, — просичав Володя. Широкими вилицями Макса пробіглися судоми, а телефон повалився на підлогу.
— Бляха, то капєц, — хлопець підняв смартфон, екран якого був увесь всіяний мереживом тріщин.
— Макс, що таке? — Іван розвернувся до друга, який похмуро розглядав тріщини й намагався хоч якось привести телефон до тями.
— Треба купляти новий телефон.
— Трохи зле.
— Ага, — до аудиторії якраз зайшли Христина з Мар’яною — полохливою довговолосою дівчиною з великими карими очима, які прикрашали довгі густі вії. Макс очима подав другові знак.
— Христино, — дівчина проходила повз першу парту, наміряючись іти далі. — Ти тут не будеш сидіти?
— Нєа, мені ж треба ще повчити лабораторну, — дівчина склала губи в нетривку посмішку й пішла далі.
— Зачекай, — Іван зупинив дівчину прикликаючи до себе.
— Що таке? — Христина присіла біля хлопця, втомлено поглядаючи на нього. Іван знову зашарівся й на декілька секунд відвів погляд. Подолавши себе він продовжив:
— Ти, цей, хочеш піти… в кіно? — пробелькотів хлопець, отримуючи новий приплив порожевіння.
— Кіно, — розгублено повторила дівчина. Вона вже геть нічого не розуміла: то він від неї відпекується, то запрошує в кіно.
— Хочу, — врешті наважилася Христина. Її очі стали яскравішими, а щоки теж налилися легеньким рум’янцем. — А, що за фільм?
— Е-е-е, я не знаю ще. А ти, який хочеш подивитися?
— Не знаю. Ти пошукай якийсь хороший і повідом мене, — дівчина посміхнулася й підвелася, ніжно глянула на хлопця й попрямувала в кінець аудиторії.
— Так, я пошукаю і подзвоню чи зайду до тебе.
— Оце зовсім інша справа, — посміхнувся Макс, легенько постукуючи своїм смартфоном до парти.
— Можеш не вчити, — прохрипів Володя, дивлячись як Христина завзято взялася читати підготовку до лабораторної роботи. — Лабораторної сьогодні не буде.
Всі зі захватом повернули голови до одногрупника, але побачивши його жахливий вигляд передумали щось розпитувати — тихенько перешіптуючись, що з ним сталося, вчора наче нормальний хлопець був.
2
Швидким ходом у аудиторію прослизнув довготелесий худющий хлопчина з потупленим донизу поглядом. Хлопець всівся за одну з останніх парт. Зразу за ним, гучно закриваючи двері, увійшов Павло Степанович.
— Ну що, шановні теоретики, розпочнемо? — викладач широким кроком добрався до столу біля вікна й всівся в крісло, відкриваючи журнал. — Всі є? Прекрасно.
Чоловік підвівся й хитро втупився в студентів.
— Задачки розв’язали? Наскільки я пам’ятаю, ми працюємо з варіаційним принципом. Тут все досить просто — думаю проблем не повинно було виникнути, — студенти згідливо кивали, тільки Володя продовжував “спати”, а Макс мучив свій телефон, час від часу постукуючи ним і зовсім не звертаючи уваги на викладача.
— Сьогодні ми продовжимо застосовувати варіаційний принцип, — викладач походжав туди-сюди, інколи погладжуючи своє стрепіхате розмішане сивиною волосся. — Ми обчислимо основний стан чорної діри.
Павло Степанович випромінював захват і з певною навіженістю в очах очікував на реакцію студентів. Більшість хлопців та дівчат не поділяли захвату викладача. Проте декілька студентів все таки відреагували: Макс підвів погляд на викладача, не завершивши черговий постук телефоном по парті, Володя — страхітливо вискалився, а Христина навіть вступила в розмову:
— Я цю задачу бачила в книжці Вакарчука.
— Чудово! Отже, є ще й ті, хто читає книжки, а не тільки бавиться своїми ґаджетами, — чоловік покосився на Макса, який нарешті відклав свій коматозний смартфон і слухав викладача. — Можливо, ви її навіть перерозв’язали, проробивши всі кроки?
— Ні, — дівчина трохи зіщулилася й втупилася в роздруківки підготовки до лабораторної.
— Це навіть добре — буде цікаво всім. Є бажаючі розв’язувати цю задачу біля дошки? — студенти швидко поховали очі й завзято почали щось вичитувати та вишукувати в своїх зошитах, явно виказуючи своє небажання опинитися біля дошки.
— Нехай Макс йде, — вишкірився Володя. Макс вже вдруге впустив телефон, який секунду тому йому вдалося включити:
— Бля…ха!
— Справді, пане Козак, вам не завадить щось розв’язати біля дошки — у вас тільки одна оцінка, — Павло Степанович сумно глянув на хлопця й повернувся до свого столу.
Макс повільно посунув до дошки, залишивши корпус телефону та друзки від розбитого дисплея лежати під партою. Хлопець узяв кусок крейди й очікував на початкові дані від викладача.
— Ти не читаєш підручника? — хитро всміхнувся Павло Степанович.
— Я ще не дійшов до цього місця, — хлопець сказав перше, що спало йому на думку, повільно масуючи повіки очей.
— Гаразд. Я вам запишу гамільтоніан та хвильову функцію основного стану, — чоловік зірвався з крісла й узяв другий кусок крейди. Він швидко записав два вирази й відступив до столу. — Тепер все в ваших руках.
— Угу, — Макс декілька секунд роздивлявся вирази, а тоді обурено звернувся до викладача: — Воно жахливо інтегрується. Ми можемо й за пару не закінчити.
— Не драматизуйте, пане Козак. Ви ж теоретик, все ви встигнете — це ж тільки гамма-функції. Зрештою, можна й вдома доробити за чашкою запашної кави, — розсміявся Павло Степанович.
Макс криво всміхнувся й взявся потирати чоло, повільно підводячи руку з крейдою до дошки, щоб розпочати розрахунок середнього значення енергії.
3
Христина уважно вичитувала підготовку до лабораторної, час від часу поглядаючи на дошку, де вже з’явилися знайомі їй вирази з книжки.
Дівчина опустила свої тендітні руки й почала повільно погладжувати сідниці. За декілька секунд вона несвідомо взялася за груди.
— Блін, що за фігня! — прошепотіла Христина, різко відриваючи руки від своїх принад. Дівчина почала гарячково оглядатися по аудиторії: Іван старанно протирає окуляри, Макс щось намагається написати, потираючи голову, а решта якось бездумно крутяться й оглядають свої руки та ноги.
— Здається, ніхто не бачив, — полегшено зітхнула дівчина, знову взявшись несвідомо, вже завзятіше, розтирати свої сідниці. Раптом їй дуже захотілося глянути в бік Володі, що сидів із нею за одною партою, тільки з другого боку. Вона наткнулася на хтивий заслинений погляд хлопця.
— Збоченець, — пробурмотіла Христина, через силу викладаючи руки, які почали труситися й свербіти, на парту. — Що за чортівня?!
Руки почали вкриватися червоними сверблячими плямами, й дівчина розуміла, що не тільки руки, а й все тіло. А ще виникло жахливо-моторошне відчуття, наче щось лазить під шкірою.
— Що таке! Бляха! — дівчина панічно затрусилася, переходячи на крик. Вона помітила на своїх долонях набряклі смуги, які пересувалися з неймовірною швидкістю й щосекунди збільшувалися в розмірах. Її охопив непоборний жах, руки самі почали битися об парту. За декілька секунд дівчина вже верещала й завзято роздряпувала собі обличчя, стараючись повитягати те, що метушилося в неї під шкірою.
Черв’яки почали вилазити назовні по всьому тілі, навіть із таких місць які може уявити тільки хвороблива божевільна уява. Хробаки швидко пожирали плоть, роз’їдали одяг, вони масами випадали з місця, де колись був шлунок. Істоти купами падали на парту та підлогу з величезних порожнин на залишках від обличчя. Вони безумно вилися в очних порожнинах, ніздрях та вушних отворах.
Рештки Христини повалилися під парту, розсипаючись підлогою. Останніми з парти скотилися рештки погризеного черепа, розбиваючись на декілька частин.
4
Іван повільно переписав вирази з дошки й силкувався зрозуміти звідки Макс взяв, що там будуть складні інтеграли.
Хлопець прикіпив очима до дошки, вичікуючи записів друга.
— Що за хрінь? — сам до себе заговорив хлопець — Павло Степанович, Макс та дошка кудись поплили й губилися в наростаючому тумані. Він зняв окуляри й почав їх акуратно протирати.
— Бляха, нічого не видно, — Івана огортав крижаний страх, серцебиття прискорювалося. Хлопець упустив окуляри на підлогу, одна з лінз розбилася, а інша потріскала. Він старався роздивитися свої долоні, але нічого не виходило — широко розкриті очі губилися в непроглядній пітьмі.
Іван зірвався на ноги й голосно заверещав, до болю розтираючи очі, які ніяк не хотіли бачити. Раптом його щось міцно схопило за ногу, хлопець затих, стараючись зрозуміти, що відбувається. А наступної миті Іван заверещав ще жахливіше, відчуваючи як тріщать кості ніг, як його ноги хтось чи щось розриває на шматки.
Хлопець перестав кричати, натрапив руками на липку калюжу крові й повільно сунув ними в нікуди. Але ось знову його щось схопило, тільки тепер за руки. За секунду від них теж залишилися тільки короткі обрубки. Студент бездумно корчився в потоках крові, захлинаючись незрозумілим булькотінням.
Бездумне існування хлопця закінчилося відірваною головою.
5
— Бля, що сьогодні за день такий: телефон розбився, в голові крутиться. Ще й ригати походу буду, — подумав Макс. Він повільно повернув голову до аудиторії. Іван якось дивно розглядав свої долоні, Христина вся трусилася й перелякано почала кричати…
— Що сталося?! — почувся наростаючий переляк викладача.
А тоді Макса вивернуло. А потім знову. Він стояв на колінах і впираючись руками в підлогу захлинався жовто-коричневими потоками, які просочувалися крізь усі діри. Хлопець вже не чув того крижаного загального вереску одногрупників — йому було не до цього.
На мить спазми в животі припинилися, даючи хлопцеві зробити декілька вдихів та видихів. А потім зіниці розширилися до межі — Макс відчув як все всередині рветься і приєднався до пронизливого божевільного верещання друзів та знайомих. Кишки почали викручуватися та вилазити через задній прохід, шлунок та легені посунули до горла, а решту органів почали видиратися назовні крізь тіло, розриваючи перед собою плоть.
Додолу покотилися очі, частина легень застрягла в горлі й в останніх конвульсіях Макс повалився на підлогу.
6
— Що з ними сьогодні таке? Взагалі на роботу не налаштовані: розглядають себе, наче ніколи не бачили, — думалося Павлу Степановичу. Він сидів на кріслі й переводив погляд то на Макса, який ніяк не міг хоч щось написати на дошці, то на решту студентів, які якось перелякано себе оглядали. Викладач не міг зрозуміти, що з ними сталося, наче непогана група: є декілька навіть дуже хороших студентів, як от цей Максим. Тільки чого ж він так крутиться? Може захворів?
Почувся дівочий вереск, а за мить до нього приєдналися ще декілька.
— Що сталося?! — перелякано схопився Павло Степанович. Він поглянув на студентів, які корчилися, билися об парти й роздряпували себе до крові. Перевів погляд на Макса, який стояв на колінах, впершись руками в підлогу й задихався.
— Швидка. Потрібно дзвонити в швидку, — викладач тремтячими руками витягнув із кишені кнопочну Нокію й намірився набрати 103 — йому ще ніколи в житті не було так страшно як зараз. Але завмер. Повітря біля нього почало пливти й крутитися, викривлюючи все навколо.
Павло Степанович відчув як його руку з телефоном почало затягувати в ці викривлені потоки. Він відпустив телефон і той за секунду розтягнувся в полосу й зник.
— Не може бути, — прошепотів чоловік.
Викладач відчув як його затягує у викривлений простір. Руки почали розтягуватися та тоншати й він приєднався до передсмертного хору жаху, який завзято виконували студенти.
Все тіло Павла Степановича почало витягуватися й розщеплюватися на найдрібніші частинки, зникаючи в зоні викривленого простору. Всього за кілька секунд чоловік зник, як і просторова аномалія.
7
Вулицю Драгоманова перекрили: з однієї сторони на перехресті з вулицею Грушевського, з іншої — на куті з вулицею Глібова. Біля входу в приміщення кафедри теоретичної фізики стояли декілька машин поліції та швидкої. Вхід був обгороджений біло-червоною стрічкою. До будівлі впускали тільки слідчих та медиків і то не без захисних костюмів. З будівлі не випускали нікого, до з’ясування причини масової загибелі студентів та викладача під час заняття.
— Теракт? — двоє чоловіків у білих захисних костюмах піднімалися на третій поверх кафедри до одинадцятої аудиторії.
— Не знаю, — відповів слідчий.
— Може маніяк нового покоління?
— Не знаю. Кажуть, що на жертвах немає жодних ознак насильства. І взагалі чогось, щоб свідчило про причину смерті.
— Так. Зрештою, зараз все побачимо, — судово-медичний експерт зайшов до аудиторії, а за ним і слідчий.
Перед ними відкрилася моторошна картина: справа, біля дошки лежали тіла викладача та студента, а зліва, біля парт у різних позах лежали решта загиблих-студентів.
— Це жахливо, — прозвучало відсторонено-далеким голосом. — Вони як живі.
— Але все ж таки мертві. І твоя задача дізнатися чому, — холодно зауважив слідчий.
— Знаю, Андрію. Знаю, — чоловік неохоче наблизився до тіл студента та викладача.
Андрій не зрушив із місця. Він уважно розглядав приміщення аудиторії, стараючись вловити невловимі деталі, які б хоч щось підказали.
Першою, що тут щось відбувається жахливе зрозуміла бібліотекар. Вона почула страшний пронизливий вереск і, вбігши в аудиторію, побачила як тіла корчаться в передсмертній агонії, хапаючись за голови, руки, ноги, шлунки, роздряпуючи собі обличчя. Жінка знепритомніла б, але вереск настільки глибоко проникав у тіло, що цього не сталося. Вона, ледь притомна, набрала номер поліції і щось зовсім незрозуміле белькотала в мікрофон.
І поліція приїхала, а потім друга, а потім швидка. За півгодини вулицю навколо кафедри перекрили, з’явилися люди в захисних костюмах. Весь персонал, що знаходився на кафедрі, зігнали в викладацьку кімнату й поставили охорону. Туди ж примістили з десяток студентів, що не встигли втекти під час всезагального безладдя. На зовні нікого не випускали…
— Це не маніяк, — слідчий порушив шурхотіння тиші. — Жінка-бібліотекар нікого не бачила.
— Ну-у, вона в такій ситуації могла й не помітити. Зрештою, я говорив про маніяка нового покоління, — криво всміхнувся медик.
— Юро, що ти маєш на увазі?
— Ну-у, я ще точно не знаю, — чоловік посунув до парт.
Слідчий наблизився до викладацького столу. Чоловік взяв до рук журнал групи. Там була записана сьогоднішня дата: 13/09. Якщо вірити журналу, то відсутніх не було. Навпроти студента Козака Максима була крапка. Мабуть, це він тут біля дошки лежить.
— Скільки в нас трупів? — майже риторично запитав Андрій, рахуючи тіла. А потім знову.
— Десять, — відповів Юра, розглядаючи розгублене обличчя слідчого. — А, що не так?
— Згідно журналу, повинно бути одинадцять.
— Чому?
— Десять студентів і викладач.
— Так, може, когось із студентів не було.
— Якщо вірити журналу, то всі були присутні, — Андрій сів на крісло й трохи задумався.
— Можливо, студент запізнювався.
— Можливо, — чоловік продовжив розглядати приміщення аудиторії: вікна, стелю, двері, розміщення парт, пози жертв.
— Ти вже щось виявив? — слідчий підійшов до Юри, який оглядав чергове тіло.
— Нічого. Взагалі нічого! — медик почав злитися. — От тільки бирки поналіплював і взяв кілька зразків із під нігтів.
— Бирки.
— Треба ідентифікувати їх.
— Так. Зможемо дізнатися, хто вижив, — в очах слідчого щось зблиснуло, ніби йому нарешті вдалося вловити те невловиме.
— Думаю це розслідуванню не дуже допоможе.
— Треба привести викладача, що добре знав цю групу, — Андрій пропустив останню репліку колеги й вийшов із аудиторії.
Юра якось дивно стенув плечима й повернувся до тіл, із надією, що він щось упустив і зможе зараз виявити.
З Андрієм він познайомився три роки тому. Андрій тоді років зо два працював слідчим, а він якраз отримав посаду судово-медичного експерта замість одного старенького медика, якому вже достатньо набридли трупи й він пішов на пенсію. В Андрію він зразу побачив хорошу й дуже розумну людину. Проте він побачив і ще дещо: дивакуватість, яка проявляла себе лише в окремих випадках, коли справа була зовсім незрозумілою. І це йому допомагало, завжди допомагало. За ці три роки спільної роботи їм вдалося розкрити немалу кількість заплутаних вбивств. І все завдяки Андрієві, його…інтуїції. Мабуть, так — інтуїції.
Ось тепер знову це сталося: Андрій щось вловив, і Юра був певен — йому вдасться розплутати цю моторошну справу.
— Д-добрий д-день, — тихенько пробелькотів чоловік років тридцяти п’яти. Очі його безперестану бігали в різні сторони, руки трохи тряслися, й викладач хотів це приховати, дуже часто поправляючи свої окуляри.
— Це Іван Миколайович, — представив Андрій. — Він в цієї групи мав пари минулого семестру, тому добре їх всіх знає…знав.
Слідчий швидко взяв журнал і ручку й очікувально дивився на викладача, який став біло-сірим. Іван Миколайович посунув до студента, що лежав біля дошки. До нього також підійшов Юра, готуючись підписати тіло.
— Козак Максим, — чітко вимовив чоловік, стараючись опанувати себе. Андрій кивнув і намалював у журналі навпроти студента “х”.
Через декілька хвилин всі тіла були ідентифіковані. Слідчий відвів викладача до решти персоналу, які ще досі чекали на результати аналізів, які їм або дозволять повернутися додому, або відправлять на тимчасову ізоляцію.
— Отже, Бойко Володимир, — проказав Андрій, поглядаючи на ім’я студента, навпроти якого він не поставив відмітку.
— Ти ж не думаєш, що це все зробив якийсь студент? — недовірою глянув медик.
— Ні, звичайно ж ні. Але він ключ до розгадки — це точно, — в очах чоловіка щось загорілося. А може, зрештою, це просто відблиски захисного костюму. Юра не брався зараз це вияснювати — з часом все само відкриється.
— І, які наші наступні дії?
— Наступні дії, — повторив слідчий. — З твого боку розтин тіл. Може виявиш хоч щось, і ми будемо знати звідки починати розмотувати цей клубок. І думаю вже скоро будуть аналізи викладачів та студентів, що залишилися, може теж щось прояснять. — чоловік задумався, а тоді додав: — Чесно кажучи, думаю, що ці аналізи нічого не покажуть.
— Чому?
— Не знаю. Просто виглядає, що тут все складно.
— А твої, які дії? — чоловіки повільно пішли до виходу з аудиторії.
— Я збираюся знайти відсутнього студента. От зараз якраз піду в деканат і вивідаю у них всю відому про нього інформацію. Думаю в них має бути номер його телефону — може вдасться додзвонитися. — слідчий і медик зійшли на другий поверх. Із викладацької повільно, наче сомнамбули, виходили викладачі та студенти.
— Зрештою, ти виявився правим — вони нічого не знайшли.
— Так. Потрібно обов’язково знайти того хлопця, — Андрій повільно, разом із колегою, пробивалися в своїх не зовсім зручних костюмах між викладачів, які якнайшвидше бажали покинути приміщення поки ніхто не намірився їх завернути.
— Можливо, його й непотрібно буде шукати. Можливо, він спокійнесенько собі відсиджується в гуртожитку чи на квартирі й ні про що не здогадується. — припустив Юра, з полегшенням звільняючись від свого захисного костюму. Він заплющив свої сіро-зелені очі й задоволено вдихнув свіжого повітря.
— Можливо, — Андрій задумався й зацікавлено поглянув на колегу.