Вітер жене хвилі зеленим морем.
Космонавт в скафандрі найвищого захисту, що боязко торкається зеленої травички - це я.
"Це - міраж. Я - сплю."
На комлозі - показники складу атмосфери: двадцять чотири відсотки кисню, сімдесят шість - азоту. Вуглекислий газ? Хтось тут чув про нього? Що це взагалі таке?
Справжність оточуючої реальності ріже очі. Вірити не хочеться. Небо - блакитне й глибоке, з легенькими пір’їнами ідилічних хмаринок.
- Лего, ти що, спиш? - скрипить в навушниках невдоволений старечий голос.
Це - штучний інтелект корабля на ймення Крал (штін, одне слово). Він - командир, я - дослідник (сиріч баласт).
- Тут так гарно… - спромігся я нарешті.
- Ми сюди не на красу прилетіли дивитись! - сердито нагадує бос. - Берися до роботи! Гальмо, їй богу…
"Сам ти проц гальманутий!" - лаюсь подумки, але берусь до роботи. Відходжу від висадочного модуля подалі, скидаю з плеча торбу з контейнерами для проб, занурюю лопату в тугий, хрумкий дерен. Налягаю. Між міцно сплетеними корінцями блищить(!) жирний чорнозем. Не планета, а безперервний шок.
Автоматично колупаючись в землі, краєм ока милуюсь краєвидом - степ від обрію до обрію, високі стебла трав хвилями котяться на схід. Усе псує тільки неприродно біле, з блакитнуватим відтінком, денне світило завбільшки як горошина. Як ця зелень тут узагалі живе з такою малою часткою довгохвильового випромінювання в спектрі - загадка.
Видершись на невисокий пагорб, бачу нарешті річку - синя стрічка поміж зеленого оксамиту степу. На обрії за нею - темна стіна лісу. Це наші наступні зупинки…
* * *
…В шлюзі майже годину мене відмивали від місцевих мікробів - а їх назбиралось чимало. Коли ж я виліз із скафандра, збігав у туалет і перехопив на камбузі сендвіч і тонік, штін вже ділився зі мною результатами аналізів.
- Якщо не вдаватись у цифри, в яких ти, друже мій Лего, нічого не тямиш, то планета ця - майже точна копія Землі. Густина, тяжіння, альбедо, магнітне поле…
- Мені здалося дивним, що ми не зустріли жодного більш-менш великого представника царства тварин. - несміливо вставив я зауваження. - Ані птахів, ані травоїдних, ані хижаків…
- В ґрунті живе чимало мікробів та червів. - відрізав Крал.
- Я хотів сказати…
- Та облиш, досліднику! - він виділив "досліднику" іронічною інтонацією. - Тобі дійсно є що сказати? Іди, спи, органоїде, а я тим часом переведу корабель ближче до річки. О, святі алгоритми, ну чому я не наполіг, щоб корабель вкомплектували сервоботами!..
"Дістав ти мене, калькулятор…" - знову подумки лайнувся я, зачиняючись в тісній каюті.
Навчитися мовчати, залишаючись на самоті - ось що було найскладнішим. Проклятий штін хоч і стверджував, що не має приладів стеження в моїй каюті, та це було чистісіньке лицемірство - в корпусі вистачало вібросенсорів. А як хотілось висловитись!.. Сказати цьому пихатому сатрапу все, що накипіло!...
Впавши на вузьку тахту, я майже одразу заснув - як-ніяк, чотирнадцять годин поспіль на ногах…
Давно вже минули ті часи, коли машини слухались людей…
* * *
…А через вісім годин вже бабрався в донному мулі з торбою контейнерів на плечі. Коли вода відносила каламуть, я бачив свої ноги, візуально кумедно вивернуті завдяки заломленню світла. Неквапом коливались довгі нитки водоростей, маленькі вири, що утворювались за мною, сплітались у дивні візерунки, виблискуючи на сонці. Коли контейнер з черговою порцією проб виринав, з нього скапували сліпучі іскорки води, чисті, мов діаманти. Хотілося скинути шолом, вилізти із обладунка, зачерпнути цю прозорість руками, пересипати з долоні на долоню, вдихнути ті двадцять чотири відсотки кисню, і померти від гіпероксії…
- Досліднику, ворушись!
Зітхнувши, я поквапився, потім довго вибирався на слизький берег, рясно вкритий довгими стрілчастими стеблами болотних рослин. Перед входом в модуль заходився витирати ноги об траву, та знову отримав прочухана. Довелось зайві півгодини провести в шлюзі, поки весь бруд не було змито й відокремлено в герметичний відсік.
Звісно, бос не хотів нічого чути про відсутність бодай водяних комах. Гадаю, він уже потирав свої віртуальні рученята.
Ще б пак! Планета, де немає тварин! Мрія будь-якого колоніста! Не треба боятися хижаків, не заїдатиме мошкара вечорами, не треба виправдовувати нічиє винищення і відбирання життєвого простору. Не планета, а лужок перед будинком!
Але щось в усьому цьому мене насторожувало. Як можуть рослини існувати без тварин? Звісно, Крал мав рацію - мікрофлора ґрунту цілком давала раду з відмерлими рештками. Проте чому мікроби не еволюціонували у вищі форми? Кисню тут із надлишком, та й із їжею все гаразд…
Щось не клеїлось. Надто все було гарно, надто райським видавався цей куточок космосу. Я відчував приховану загрозу, але з Кралом не поспішав ділитися. Врешті-решт, захищені ми нівроку, та й ушитися звідси зуміємо дуже швидко. Треба ще оглянути ліс, вирішив я, а тоді робити висновки.
* * *
…Таке буває тільки в казці - правильної циліндричної форми стрункі стовбури, вкриті порепаною бурою корою, вузлуваті корені зміями звиваються під ногами, шум вітру в кронах, чутний навіть крізь товсту броню скафандра. Зелений напівморок, мінливий візерунок подрібненого листям світла на вкритій сухою глицею землі. Ще мить - і з темної хащі вигулькне гнучке тіло… як там їх… Але, на жаль, сенсори, як я й передбачав, не зафіксували жодного живого організму більшого за п’ять міліметрів.
- Досліднику, скоро звечоріє. - нагадав голос командира.
Зітхнувши, я зважив у руці дискову пилку з алмазним кругом, увімкнув і обережно наблизив до стовбура. Фонтанчиком бризнула… а, згадав! Тирса!
І за секунду могутній удар здійняв мене в повітря!
Упавши, я кілька разів підстрибнув, мов м’ячик (спрацювали демпферні пневмоподушки), а коли спробував стати навкарачки, то схолов від жаху - просто на мене сунули… дерева! На ногах-коренях ще чорніла земля, і в мене встигла народитись думка: "Треба тікати, поки вони її не обтрясли, бо тоді стануть прудкі, мов…"
Крал мав рацію - я таки гальмо, роззява і бовдур. Треба було не думати, а слухатись інстинктів. Бо у дерев, окрім ніг, виросли ще й руки. Вірніше, щупальця-ліани, мов у восьминога.
Мене скрутили намертво, так, що скафандр панічно заблимав червоно усім, що могло світитись.
- Лего, тримайся! - закричав Крал.
Наступної миті земля попливла донизу.
Руки-ліани наблизили мене до стовбура одного з дерев, де він розгалужувався. Там, поміж гілками, я побачив дивні тріщини в корі, заповнені блискучою вологою масою. А коли дистанція скоротилась до двох метрів, мене мов грім ударив - у прозорій смолі ворухнулись… очі!
Звісно, не було ніяких зіниць, вій, чи бодай чогось, аналогічного зоровому органу тварини. Були лише неправильної форми плями на оголеній серцевині дерева, що мали крупнисту структуру, перемішувались і мігрували по "очному яблуку". Мій мозок вперто шукав асоціації з поглядом, але його просто не було. Придивившись, я зрозумів, що зіницю утворювала колонія якихось чи то комах, чи то амеб. Вони хаотично рухались по світло-жовтому полю "ока" збившись докупи.
Серце шалено застукотіло, від хвилювання я навіть забув на мить про смертельну небезпеку. Орган зору як симбіоз світлочутливих комах, що утримуються на одному місці солодким соком дерева! Геніально! Оце так зелень!
- Зараз вони тебе порвуть. - похмуро доповів штін, повертаючи до реальності.
- Що? - не втямив я.
- Капець тобі, досліднику, ось що. - тим же тоном продовжував мій віртуальний капітан. - Вони обговорюють, як ліпше зробити з тебе добриво. Один каже, що краще подрібнити вручну, а ті троє, що позаду тебе, виступають за те, щоб на один камінь покласти, а другим розтовкти в кашку.
- Знаєте, командире, зараз не до жартів…
- Які в біса жарти, Лего? - в голосі штіна почувся непідробний сум. - Поки ти милувався ліском, я встиг вивчити їхню мову. Вони стежили за тобою відтоді, як ти перетнув межу узлісся. Ще в полі мені здалось, що в шумі трави є якась закономірність. А в лісі я просто прозрів. До речі, мова дерев виразніша. Я б навіть сказав - поетичніша…
- Може б ви допомогли мені, і ми повернемось на орбіту? Га, босе?
- Не можу. Мене скрутили теж, коли я кинувся тебе виручати. Озирнись, якщо не віриш.
Ледь не скрутивши собі в’язи, я спромігся озирнутись. Човник тримало четверо кремезних дендроїдів. Посадочні лапи безпомічно ворушились, від чого десантний модуль нагадував безпорадного жука.
От і змились! Половили нас, мов павуки мух!
- Чого їм треба? - не втримався я і заскиглив. - За що вони нас?
- А ти не здогадався? - єхидно мовив штін. - Спершу ти поколупав траву, потім поранив дерево. Ти вчинив замах на розумних істот, досліднику, і тепер вони жадають помсти!
- Крале! Крале! - заволав я. - Ти ж тепер знаєш їхню мову, тож поясни, хто ми такі! Поясни, що ми не знали…
- Тугодум протеїновий! Гадаєш, я тупий, як пентіум? Я цим займаюся з того самого моменту, як нас скрутили!
Я знову поглянув дендроїду, що тримав мене, у вічі.
- А вони що на те?
- А їм по буферу!.. Ой…
Ой! Шишкуваті ліани ворухнулись, зазміїлись в різні боки, розриваючи скафандр. Щось зашипіло, репнуло і…
…Запахло живицею, озоном та ялицею. За лічені секунди чудовий надміцний скафандр перетворили на лахміття, залишивши нещасного дослідника спершу в самій спідній білизні, а потім і без неї. Друга ліана, перехопивши мене під пахви, піднесла впритул до "обличчя" дендроїда. І я зробив єдине, що міг, що мені взагалі залишалось.
- А-а-а-а-а-а! - закричав я, відчуваючи, як тріщать ребра.
Очі дендроїда, що й так мандрували туди-сюди, враз забігали, мов броунівські частинки. Тиск на грудну клітку зменшився, і мене буквально обліпило колюче сітчасте листя, чи то пак глиця. Судомно дихаючи, помираючи від страху, я мимоволі… як би це м’якше сказати… осоромився, словом. По-великому. Майже одразу в тому місці, де впав шматок моєї, так би мовити, чи то гідності, чи то сорому, за нього закипіла боротьба між коренями.
Який навколо здійнявся шум! Дерева просто здуріли, зашипіли, мов тисяча спущених шин, замахали руками-віялами, стали збуджено хитатися туди-сюди.
"Сміються, віники… - похмуро подумав я. - Господи, ну чого я в цей космос поперся? Жив би собі в рідному вулику, гриби поливав…"
Навіть важко сказати, що сильніше я відчував у той момент - сором чи страх.
Це ж треба, майнула десь за межами розпачу думка, - знайти таку чудову планету і загинути від… рук якихось ялинок! Та ще так безславно й принизливо!
- Досліднику, ти геній! Ти просто геній! - долинуло з надр роздертого скафандра.
Найменше я очікував почути такі слова від свого штіна.
- Знущаєтесь, капітане?
- Та ні! Святі алгоритми, що б я робив, якби з’явився тут без тебе?!
Тут я нарешті почув, що мій човник видає із зовнішніх динаміків шипіння, що дуже нагадувало шелест самих дендроїдів.
- Ви що, спілкуєтесь з ними?
- О, ще й як! - збуджено вигукнув Крал. - Але про це потім! Зараз тебе відпустять, але, боюсь, повернешся на корабель ти не скоро.
- Чому це? Що зі мною буде?!
- Та не кричи! Без паніки! Просто у тебе є те, чого вони вже давно позбавлені… Та про це потім. Сядь десь і помовч. Тільки дивись, з тіні не виходь, бо сонечко тут агресивне, засмагнеш до смерті. І дихай через раз, бо голова запаморочиться…
Мені не залишалось нічого іншого, як підкоритись.
* * *
Як ви вже зрозуміли, це історія з розряду тих, які розповідають для ілюстрації, яким незвичним способом можна розрулити, здавалося б, найбезнадійнішу кризову ситуацію. Хоча, ніде правди діти, усе сталося абсолютно випадково і без будь-яких спрямованих зусиль з мого боку.
Першу ніч на планеті я провів, вкрившись шматками скафандра.
Пізніше дендроїди, що виявились справжніми геніями біоінженерії, сконструювали спеціально для мене рослинку-хламиду (в лісі було досить прохолодно, весна ледь щойно настала), звели живий шалаш і забезпечили фруктовим провіантом (штін попередив, щоб я обережно виколупував зернятка, малюки як не як). Крала не підпускали до мене, тому спілкувались ми через чудом вцілілий комлог скафандра. Штін, перебуваючи в ейфорії від небаченої удачі, терпляче розповів мені історію цього зеленого світу.
- Колись давно місцеві рослини сягнули висот еволюції, здобувши інтелект, і, природно, одразу вступили в конфлікт з представниками розумних тварин. Сталось так, що протистояння зайшло надто далеко. Тварини-сапієнси, як і ми, не надто переймались екологічними проблемами, вирубували ліси, труїли повітря. От дендроїди й не витерпіли. Не знаю поки-що подробиць, проте зброя їхня виявилась надто серйозною. Вони винайшли вірус, що руйнував більшість ДНК. А як тобі відомо, основою життя рослин є РНК.
- Вони вбили усіх тварин? - ахнув я.
- Ну, не всіх, мікроби й деякі найпростіші вижили. Спершу, як ти здогадуєшся, було навіть дуже нічого, органіка розкладалась, їжі вистачало, вуглекислий газ, накопичений століттями спалювання корисних копалин, здавалося, ніколи не скінчиться. Бідолахи навіть не розуміли, що наступили на ті самі граблі, що й їхні вороги. Дуже скоро їжі стало катма, довелось обходитись тим, що залишалось від мертвих співплемінників… Канібалізм, одне слово… Потім постала проблема з вуглекислим газом. Знову ж, виживання одних напряму залежало від загибелі інших. Лісові пожежі…
Штін затнувся, перевів подих.
- Про це важко розповідати. Уяви собі, що у вуликах на Землі люди б виживали, поїдаючи один одного…
Я промовчав.
- Вони постійно воюють один з одним. Війна за виживання точиться не менш трагічна, ніж на нашій рідній планеті. І ось з’являєшся ти…
У Крала не було обличчя, він вважав намагання інших штінів виглядати людьми мавпуванням, проте в моїй уяві одразу з’явилась картина, як посміхається в глибині своїх квантових мізків мій шеф.
-…Відсутня ланка в ланцюжку екосистеми планети? - несміливо припустив я.
- Молодець! Допетрав! Тепер вони хочуть, щоб до тебе приєднались інші. Вони будуть раді піклуватись про людей. Звісно, якщо ті поводитимуться мирно й мудро.
Мирно й мудро… В грудях знову з’явилось неприємне поколювання.
- Слухайте, капітане, а чому саме люди? Можна ж корів привезти, чи кіз якихось… Адже у біобанках залишилися ще їхні ембріони…
- Звісно, це логічно, але трава буде проти. Вона хоч і примітивна порівняно з деревами, але теж розумна. Тому травоїдні відпадають. А до плодів, якими ти ласуєш, вони ставляться, як до нігтів чи волосся. Підстригатись теж потрібно. До речі, щодо насіння я тебе попередив?
- О, так! Тільки мені не дає спокою думка…
- Кажи.
- А що буде, коли вони дізнаються, в що ми перетворили нашу Землю? Що буде, як хтось розповість їм про вирубані тропічні ліси? Про отруєні океани? Про людей, що мусять жити в підземних вуликах, дихати штучним повітрям, їсти синтезований протеїн?
Крал зітхнув і зробив майже хвилинну паузу. (Небачено!)
- Знаєш, друже, я гадаю, вони нас зрозуміють. Не стануть наступати на граблі вдруге.
* * *
Так я оселився на Флорі.
Приблизно через місяць прибув перший транспорт з поселенцями, і на них уже чекало зведене дендроїдами селище. Через рік флоросапієнси відвідали Землю і загорілися (кхе-кхе) бажанням колонізувати мертві простори знівеченої колиски людства.
Звісно, це призвело до конфлікту всередині самого земного суспільства. Чимало ксенофобів з обох сторін підозрювали іншу расу в підступності, але життя саме по собі надто сильний аргумент.
Що це дало мені, окрім того, що я став найкурйознішим героєм в історії?
Пам’ятаєте нашу з Кралом розмову одразу після контакту?
Вам нічого не здалось дивним?
Ну ви й проци гальмануті!
Він став мене слухати! Цей скрипучий тип, який мусив цілу вічність (з огляду на його швидкодію) очікувати на мої відповіді, терпляче чекав і слухав!
Мені здається, що я нарешті перестав бути в його очах непотрібним баластом.
Часом нам здається, що без деяких речей у Всесвіті ми можемо спокійнісінько обійтись.
Боюсь, врешті-решт виявиться, що без цих речей нам просто не вижити!

Тато забирав мене з садочка найпізніше - в перезмінку, як на зло, усе починало ламатися, і він зі своїми хлопцями мусив затримуватися, щоб нічна зміна могла дати норму. Мама, наскільки я пам’ятаю, завжди бурчала, та нічого вдіяти не могла. В нічну ремонтники не працювали.
Та я тільки радів з тих запізнень, бо в групі лишалось нас двоє-троє, і весь простір ігрової кімнати був до наших послуг.
Ми вивалювали на підлогу увесь арсенал кубиків-брусочків і починали будувати дзоти.
Ох, ті дзоти! Ми марили війною! Коли по телевізору крутили фільми про війну, нас неможливо було відтягти! Гуркотіли танки, ревли в піке літаки, стукотіли кулемети, героїчно били ворога червоноармійці, і ми переносили все це в свої дитячі ігри.
"За родіну!" - кричали ми, скидаючи на ненависні "дзоти" бомби-бочечки зі старого лото, потім з дощечок робили катапульти і обстрілювали укріплення дерев’яними кубиками. Вихователька, вичавлений маленькими варварами лимон, допомагала нянечці прибирати на кухні, тож радості нашій не було меж.
Але скоро приходив тато, і примушував нас прибирати на арені бойових дій.
Так сталось і того разу. Тільки тато поспішав ще більше.
- Олику, вдягайся скоріше!
- Га?
- Не "гакай"! Треба йти додому, мама чекає.
- А чого? - не вгавав я, плутаючись в штанцях.
- Сьогодні старий новий рік.
Таке словосполучення загнало мене в глухий кут. Старий та ще й новий? Як це так?
- Олику, та що ти так довго? Рухайся!
Врешті шалік було туго зав’язано на шиї, і ми вийшли надвір.
Вечір наповнювало жовте світло ртутних ламп. Лапатий сніг роєм білих бджіл ударив просто в очі, так що я ледь не впав з ганочка. З гучним баламканням саночки упали на дорогу, я осідлав їх, і тато хутко повіз мене темними вулицями.
Ми їхали повз стадіон, облаштований під комбінатом, просто за подвійним бетонним муром, всередині якого несли цілодобову варту люті вівчарки. От прийде неділя, і ми з Павліком підемо їх дрочити. Або годувати - але то навряд, мама знає, навіщо я прошу хліб, коли йду надвір. Свариться щоразу, та нас це не спиняє. Найвищий пілотаж - запхати руку в діру в паркані. Тоді ти герой!
Комбінат світився безліччю яскравих вогнів, в променях прожекторів стовпи пари, що здіймалися над обробною фабрикою ("отдєлкою"), робили його схожим на Байконур. Дитяча уява послужливо перетворювала височенні труби котелень в блискучі корпуси ракет, що ось-ось стартують на Марс. Мене вмить охоплювало бентежне збудження, ніби це я хрипким від хвилювання голосом веду зворотній відлік: "дев’ять… вісім… сім…" Нарешті, коли лунає: "Пуск!" - мені здається, що найближча труба здригається, і поволі здіймається вгору…
- Що ви сьогодні в садіку робили? - голос тата вириває мене з країни мрій.
- Віршик вчили.
- Який?
- "Пролетів журавель
Сто морів, сто земель.
Пролетів, проходив,
Крила-ноги натрудив.
Ми спитали журавля:
Де найкраща є земля?
Журавель відповідає:
"Краще рідної немає!"
- Молодець! - хвалить тато.
Ми повертаємо до гуртожитку. Ліворуч в темряві тоне величезний пустир - там знаходиться траса для мотокросу. Минулого року тато затяг мене на змагання, але мені не сподобалось, надто рідко мотоцикли з’являлися в полі зору. А стрибки з трампліна швидко набридли, краще б мультики по телевізору подивитися… Зате літом ми класно ганяли там на великах! Мені якраз купили "зайчика", я вже навчився їздити без бокових коліс. От швидше б літо! Але ні, зимою теж класно - на санках з подвір’я, з вітерцем і з криком!..
Гуртожиток весь світиться, в тісних коридорах висить гидкий цибуляний чад. В "кубрику" сусідські хлопці тягають по горбатому синьо-білому лінолеумі машинки, але тато не пускає.
- Давай повечеряємо, а потім підеш побавишся. Добре?
Ага, потім! Павліка і Сашу заженуть додому, тоді з ким бавитися? Але тато невблаганний, тож я погоджуюсь.
Сердитий у мене тато.
Мама щось готує. Стіл накрито новою клейонкою ("ціратою"), на ньому вже стоїть кутя (оба-на! класно!), квашені огірки, парує бараболя, апетитно жовтіють шматочки смаженого минтаю. Запізніло помічаю, що в кімнаті, як і всюди, теж смердить горіла цибуля, і через хвилину розумію причину - мама мастила пироги з квашеною капустою.
Тато дістає пляшку, відкриває вишневий (мій улюблений!) компот, потім вмикає ялинку, і кімнату наповнюють різнокольорові зайчики.
Ах, ця ялинка! Тато ледве заніс її в кімнату, така вона була велика та пишна. Ми вбирали її цілий день перед моїм днем народження. Як класно, що день народження у мене за день до Нового року! Три дні суцільне свято - 30, 31, 1! Того року приїхали всі родичі з сіл, навіть похмурий і мовчазний дід Дмитро, якого я боюсь ще більше, ніж тата. А скільки було подарунків! Всі казали: кругла дата, а яка ж вона кругла? Цифру "п’ять" ніяк не покотиш, як би не намагався! Хвостик зверху заважатиме!
Вечеря починається. Тато запалює тоненьку свічку, встромлену в склянку з пшеницею, вони з мамою підводяться, тихо моляться, хрестяться. От смішні! Всі ж знають, що ніякого бога нема! То придумали неграмотні й темні люди, які не вірять в комунізм!
- Христос ся рождає! - тихенько промовляє тато.
- Славім його! - усміхаючись відказує мама.
Ми їмо кутю. У-у-у! Класно!
- Тат, а чо’ ми раніше тільки один раз кутю їли?
- Та чого раз? Того року ми в селі були, в баби Тані. Що, забув?
Я силкуюсь згадати, та марно. Воно й не дивно, заснув, мабуть, змучений добиранням до села…
- Підем завтра сіяти?
- Сіяти?
- Так. На старий новий рік хлопці ходять сіяти. Треба сипати зерно і казати: "Сію, сію, посіваю, з Новим роком вас вітаю! Сійся-родися жито-пшениця та всяка пашниця!" А ще можна так: "Не давайте копійки, бо порвуться кишеньки, а давайте паперові, будьте, люди, гонорові!"
- Баламут! - сміється мама…
…Вечеря закінчилась, мама пішла мити посуд. Тато вимкнув світло, нас чарує миготіння гірлянди, блискітки від скляних куль спалахують на стелі, мерехтять далекими зорями… Я вже впевнено повторюю примовляння маленького сіяча, тато хвалить мене. Зненацька хтось стукає у двері. Тато йде відчиняти, я не бачу, хто прийшов - тато розмовляє на порозі.
Гарний у мене татко! Сильний, розумний, а яку мені лопатку для снігу в садочок зробив! Полакував, ще й візерунок на черенку випалив! От!
Тільки випити любить. Мама тоді свариться, плаче, тато нервується, потім звучить це страшне слово: "Розвод." Це коли тато піде і не буде жити з нами.
Я не хочу! Хочу, щоб ми були разом!
Ну, чого вони сваряться? Тато, як п’яний, такий веселий! От на тому тижні ми зайшли в універсам, і він купив мені апельсинового варення. Мама б ніколи такого не купила, сказала б, що дороге, а тато - взяв та й купив! І дитячу залізну дорогу теж він купив! Я ж так люблю поїзди…
Зненацька світло засліпило мене. Тато, якийсь водночас і сердитий, і зляканий, нервово висмикнув з розетки вилку подовжувача, до якого була ввімкнена гірлянда на ялиці. Потім, узявши пляшку, налив у келишок горілки і випив, навіть не скривившись.
Сів, став дивитися на лісову красуню.
- "Виключіть, бо будуть проблеми…" - злий шепіт примусив моє серце тікати в п’яти. - Комуняки…
Я боявся бодай ворухнутися. В такому стані не треба тата дратувати. Проте, через кілька секунд, провівши долонею по обличчю, він глянув на мене уже без злості.
- Лягаєм, Олику, спати. Завтра в садік…
…Нарешті світло згасло. В темряві на ялинкових прикрасах відбивалися вуличні ліхтарі…

Богдан прокинувся, ледь засіріло.
Встав, натягнув води з криниці, запалив газ у літній кухні, поставив на плиту баняк з бараболею. Потім сів на лаву під черешнею, запалив самокрутку, пихкаючи їдким синім димом. Самосад виїдав очі, та кидати не було сили. "Приму", яку син Андрій з міста привіз, Богдан вирішив тримати до церкви, щоб не осоромитись перед іншими сільськими хлопами.
Сонце здійнялося над стріхами. Заметушилися, забігали подвір’ям кури, сів біля ніг Мурза, вилизуючи білу й чистеньку, мов панська рукавичка, лапку. Трохи згодом вийшла жінка і знову нагадала про ясен. Богдан пішов перевіряти картоплю.
Свині вже несамовито верещали, та ґазда мов і не чув. Ходив хлівом поволі, ніби щось згубивши, довго потім вигортав гній, час від часу зиркаючи надвір, чи не йде, бува, його Галина. Трохи згодом промайнув на подвір’ї синій спортивний костюм сина-студента, і враз до хліва влетіла дружина.
- Богдане, та шо ти бабраєшся? Та поки Андрій вдома - йдіть та й зріжте того ясена!
- Та не втікне той твій ясен! - визвірився він, і через хвилину вже картав себе, спостерігаючи, як ображена жінка зникає в хаті.
Ох-хох-хо…
В шопі ходив, ніби мішком прибитий, перекладаючи інструмент з місця на місце. Потім, опанувавши себе, став міркувати. "Треба спершу зрізати гілки, потім відтяти верхівку, а потім вже валити…" Узяв ножівку, дворучну "дружбу", довго мацав, чи розведені зубці, потім так само довго шукав у стодолі мотузка. Серце немов придавило каменем.
Андрій тим часом вже чекав з драбиною коло ясена, що з давніх-давен ріс біля хвіртки. Богдан, спинившись поруч, звів погляд до неба.
У нього закрутилась голова. Пишне гілля, мов коріння, впиралось у сірі хмари. Тягнулось у височінь, ніби прагнучи втекти від неминучої долі… Богдан сперся рукою на стовбур, серце стислося ще сильніше…
Мов крізь туман, він враз побачив батька.
Тоді була неділя, приїхав з міста брат Микола, привіз бобінного магнітофона, і з самого ранку, виставивши його у вікно, крутив "канадців". Батько, щойно повернувшись із церкви, сидів на стільці, прислухався до незвичного акценту співака. Богдан нервував - там, у місті, у них, може, й мода така, а тут, у селі, вже завтра плескатимуть язиками, а потім і до колгоспного начальства дійдуть чутки… Ні б, Ротару включив, чи Яремчука, а то якісь заокеанські музики… Тьху!
Враз залунала пісня про ясени:
"Мої ясени, мої ясени…"
Простенький вальсовий мотив, тужливий пронизливий голос… Богдан не запам’ятав пісні повністю, лише приспів, проте в його пам’яті залишилось саме відчуття, що пронизало в той момент, коли батько враз заплакав, і крізь сльози простогнав:
- Богдане, Микольцю! Поки я живий, діти, не чіпайте сього ясена! Не ріжте його!..
Видіння було таким чітким, що аж різало очі. Серце облилося кров’ю.
- Тату? - зляканий голос сина прогнав мару. - Тату, вам зле?
Богдан провів долонею по обличчю, гамуючи дрож.
- Нє, Андрійку, то я так собі…
- То я лізу, га?
- Та лізь…
Прихопивши ножівку, син спритно поліз нагору. Осідлавши одну з гілок, деякий час примірявся, прилаштовувався, потім ні з того, ні з сього сказав:
- А знаєте, тату, шо я читав? Шо в ясена стілько саме хромосом, як і в людини.
- Шо? - отетерів Богдан.
- Ну, клітини в них на людські схожі…
"А бодай тобі добро було!" - простогнав подумки Богдан, до болю стиснувши повіки.
Андрій шаркнув пилкою, і Богданові здалося, що здригнулось ціле дерево. Андрій пиляв із молодечим запалом, і поки батько, мов сновида, стояв унизу, досить швидко впорався з кількома гілляками.
- Андрію!
Чужий, глухий голос налякав юнака. Здригнувшись, він випустив із рук ножівку, і та пролетіла зовсім поруч з батьківською головою.
- Андрію, злазь!
Палаючий божевільний погляд батька ще більше злякав його, тож, без зайвих запитань, Андрій хутко зліз із ясена на землю.
Богдан тремтячими руками обійняв хлопця.
- Андрію, дитино, поки я живий - не чіпай ясена! Чув’ис? Чув мене?
- Чув, тату… - заціпеніло відказав хлопець.
- От і файно… Обітни ті гілки, що над стрихом, зріж вершок, а решту не чіпай…
Заточуючись, Богдан пішов до комори, поглядом пришпилив до стіни жінку, що хотіла вирвати з рук трилітровий слоїк із самогоном, пішов до хати. Налив у перше-ліпше горня по самі вінця і, судомно ковтаючи, випив до дна…

…Жінка з сином ходили подвір’ям навшпиньки, прислухаючись до нерівного Богданового співу:
Мої ясени, мої ясени,
Мої кучеряві, хороші сини.
Мої кучеряві ясени…

...Ночами я бачу їхні сни.
Зв’язок між нами настільки тісний і сильний, що іноді мені коштує значних зусиль залишатися собою. Важко не розчиниися в комусь - вони ж для мене, мов моря. Захопився, заплив задалеко - і щез...
...Я живу їхніми снами...
...На світанку - особливо...
...Сергійку сниться велика зубата лисиця. Це враження від тієї рудої, що цілий місяць крала у нас курей. Потім Михайло таки зловив її, загнав у кут в курнику і прибив, після чого страшив малого мертвою вишкіреною головою. От хлопчика й трусить... Тренована уява миттю малює річку - блискучу золоту стрічку, радісні бризки, тепло м’якенького пісочку... Сергійко засинає міцніше, заколисаний сяючим видивом...
...Михайло мучиться спогадами. Вони невидимі, розмиті й сірі, раз у раз темні тіні спливають на поверхню, віючи могильним холодом. Михайло скрегоче зубами, здригається - його я просто топлю в оксамитовій чорноті, надто вже послужливо його підсвідомість генерує страхи.
...Сни Янки та Ладика обминаю поспіхом, червоніючи. У них одне на умі.
...Марина стогне, складаючи сіно. Сон довгий, тяжкий, либонь, якщо не припинити, завтра знову скрипітиме стара карга, знову прогавить кашу, і доведеться снідати горілою пшонянкою. Спи, жінко, без снів, завтра роботи буде вдосталь...
...Марічка марить літом - барвисті метелики, кульбаби на цілу долоню, потім раптом все заступає велика солодка груша, навіть у мене слина тече... Дитина - потенційний Пастир. Моя надія й улюблениця...
...Степан уві сні ловить рибу. Це до багатства, якщо вірити тій же бабі Марині. Хай собі...
...Аничці снюсь я. Мені вкрай незручно. Сон в подробицях, недвозначний, та я тікаю... Я ще не визначився, як до неї ставитись.
...Бо я - Пастир, а вони - моя паства. Моя влада над ними безмежна, та це не значить, що я можу дозволити собі все...

* * *

...Ранок починається з турбот. З найголовніших - вода. Треба мати постійний запас свіжої води. Усі дорослі вирушають до джерела, зі мною лишаються тільки діти й Марина. Я займаюсь худобою, дітлахи годують курей. Нарешті сніданок готовий. Марина мовчить (і це бадьорить решту), потім беремося до праці.
Та у мене є ще одна справа.
На краю поля стоїть продірявлена кулями п’ятиповерхівка. За нею - руїни міста. Вибухова хвиля перетворила стотисячний населений пункт в непролазні бетонні бескиди, зарослі кривими соснами та глодом. Лише далеко внизу, в долині, темніє й досі Чорне Коло - епіцентр.
На п’ятому поверсі гуляє вітер. Сідаю на скошену плиту й заплющую очі.
"Брате Дмитре!"
"Привіт, Малий!"
Я чую лише шепіт, в ньому немає інтонацій, він безбарвний, та я розрізню шепіт Дмитра з-поміж тисячі інших. Крізь нього відчувається вдача - іронічна, жартівлива, та завжди добра й поблажлива.
"У мене все гаразд. Полемо кукурудзу, сапаємо буряки. Худоба здорова, з паствою все гаразд. У мене теж усе відмінно."
"Молодець! У нас свято - Ліна народила хлопчика. Такий лобуряка, скажу тобі..."
"Вітаю! Як там ваш радикуліт?"
"Та, дякувати Богу, потепліло, то й не ціпить, як взимку. Влітку намагатимусь берегтись ті вигріватися."
"Бережіться!"
"Старатимусь! Дякую, Малий!"
Розплющую очі, в голові паморочиться. До табору Пастира Дмитра п’ятнадцять кілометрів, доводиться напружуватись. Це найближче до нас поселення людей...

* * *

...Ми знаходимо дикунку. Вона спершу не дається, кусається і верещить, та паляниці з грубого борошна, смажені на ріпаковій олії, приборкають будь-кого, якщо шлунок присох до хребта. Це подія - їх тепер мало залишилось. Відколи Пастирі взяли під нагляд цей район (а бомбили його нещадно), дикуни інстинктивно стали приєднуватись до нас. Адже, там де Пастир - там спокій і мир, вдосталь їжі та води, ніхто нікого не займає і всі задоволені.
Я сповістив брата Дмитра, він обіцяв передати Капітулові, щоб направили в округ експедицію, адже дикунці було на вигляд років вісімнадцять, отже десь могли мешкати її родичі...
...У новенької в голові каша. Дивиться зачудовано, усе розглядає по-дитячому, ніби вперше бачить. Спершу порізалась ножем, потім стала пити сирі яйця, мов дика кішка. Діти реготали, та вона не зважала - і собі захлиналася дурнуватим сміхом. Либонь, експедиція не дасть нічого - дикунка явно дуже давно живе сама.
Однак, не проходить і дня, як вона починає розмовляти.
Розмовляти!
Огризається до Марини, хихоче над чимось разом з Аничкою, щебече до Марічки... Оце так! Згадала мову, отже не зовсім ще пропаща!
- Я залишусь з вами, можна?
У неї зелені очі, обвітрене широке лице, порепані від морозу губи. Я вагаюсь - зазирнути в неї зараз, чи дочекатися ранку?
- Звісно, залишайся! Нас так мало зосталось! Треба триматися купи, допомагати один одному...
Вона усміхається, пострілює очима.
Здається, я закохався...

* * *

...Уночі я насторожі . Нова людина в общині - це завжди поштовх до різних емоцій. Марина знову неспокійна, кипуча вдача знаходить вихід у якійсь незрозумілій біганині, вона кричить уві сні, лається, їй болить, відчувається збентеження та острах. Знову відбираю у неї сон. Якщо цього не зробити, він проросте, мов бур’ян, почне глушити те добре, що ще залишилося в її душі...
Михайлові, як це не дивно, поява ще одної людини зменшила почуття провини...
Сергійко далі боїться мертвої лисячої голови - хай краще потанцює...
Марічка знову бачить літо. Моя розумниця...
У Янки та Ладика теж усе по-старому...
Степанові сниться... дикунка! На диво цнотливий сон, тож я його не займаю, хоч і відчуваю укол ревнощів...
А от з Аничкою відбувається щось недобре - сон повний страхів, вона блукає між руїнами міста, шукаючи когось, тож я поспішаю швидше вивеси її до табору. Вона ревнує, відчуває суперництво, до всього, мабуть, я погано вмію приховувати емоції, вона прочитала все на моєму обличчі...
Ох, і тяжко...
Одна дикунка спить без сновидінь, я відчуваю тільки теплу присутність та спокій.
Що ж, на сьогодні вистачить. Хай відпочивають...

* * *

"Малий, як там новенька?"
"Дикунка? Мову навіть забула, та потроху відходить..."
"Звідки вона? Може, є ще хтось, крім неї?"
"Не знаю... Вона нічого не пам’ятає..."
"Так не буває, ти ж знаєш. Зорові образи мусять лишитися. Проскануй її."
"Гаразд..."

* * *

Ранок, як завжди, сповнений турбот.
Розподіляючи обов’язки, я до обіду не мав ані хвилини вільного часу.
Врешті, коли всі зійшлися на обід, раптово налетіла хмара, і ми вирішили подрімати трохи, поки мине дощ.
Тоді я й вирішив просканувати її.
- Як тебе звати?
Головне запитання. Ім’я грає велику роль, воно будить довготривалу пам’ять, за цим словом прокидаються давно забуті спогади, відчиняються, здавалося б, найприхованіші закутки підсвідомості. Щоправда, буває, що дикуни, змінюючи зграї, змінюють також імена. Тоді Пастир змушений ловити в мішанині спогадів конкретне слово, щоб добутись до потрібного відрізку пам’яті...
Дівчина знизує плечима. Намагаюсь залишатись незворушним, надто кокетливо вона це робить. Ох, невже прийшла й моя пора?
Пастирі так рідко знаходять пару... Звісно, ми ж не клюємо лише на зовнішність. Так важко закохатись, коли бачиш людину наскрізь, до самого дна... Так мало в людях щирості й добра, так глибоко вони заховані... Щоразу, входячи в чужий розум, доводиться тримати перед собою щит незворушності, бо зло б’є одразу, без попередження, мов гадюка, що причаїлася в густій траві...
- Я не пам’ятаю... Аничка кличе мене Ніною...
Ніна...
Зелені мигдалевидні очі, гнучкий стан, плавна округлість стегон та грудей... Золотиста засмага навіює солодкі світлі мрії, жилка з правого боку шиї так швидко пульсує... Я чую жагучий подих, як вона гаряче дихає мені у вухо...
Спокйно, Пастире! Спокійно... Маритимеш потім, коли зазирнеш у зелений вир її очей, і не знайдеш згорнутої в тугу пружину змії прихованої агресії... Від цієї думки мене вкоре обкидає холодним потом... Ні, не вірю, знову там, у глибині, чекатиме страх, біль та лють на весь білий світ, образа на людей, на саму себе...
- Що ти пам’ятаєш про своє попереднє життя? Ти жила з кимось, чи сама? Знаєш, рідко хто виживає один...
Вона напружує пам’ять. Я входжу в резонанс. Виживання. Вона їла щось, дику картоплю, пшеницю, цибулю, ще від колишніх садів залишились здичавілі дерева та кущі. Я проганяю перед очима ряд плодів та злаків, їхній смак по черзі виникає у мене в роті, коло повторюється, та відлуння я не відчуваю... Дикунка, судячи з усього, зовсім по-іншому сприймає смак їжі.
Так теж буває. Усі відчуття залежать від картини в нейронній структурі мозку, а оскільки люди не виготовляються за єдиним кресленням, неможливо однозначно прочитати їхні думки.
Гаразд. Але є відчуття, що передаються найкоротшим шляхом, формула їхня проста й невибаглива за змістом. Біль, наприклад.
Я резоную з її вегетативною системою і створюю фантом болю, ніби хтось вперіщив мені по руках хворостиною.
Під час навчання нас били по долонях до тих пір, поки ми не запам’ятовували кожен нюанс і відтінок болю. Я можу відтворити його подумки хоч серед ночі, іноді здається, що наді мною стоїть хтось із учителів з палицею напоготові. Ледь ворухнеться спогад - і я фізично відчуваю удар, навіть руки червоніють...
Вона не реагує!
Я посилюю навіювання, нарешті сам ледь не кричу, тильні сторони долонь вкриваються червоними смугами, та вона дивиться на мене зацікавлено-грайливо, вочевидь не розуміючи і не сприймаючи моїх намагань!
Вона мене не відчуває!
Я б’юся в глуху стіну, мов божевільний, та від того лише одному мені пекельно-боляче.
Вона мене екранує!
Та ні, вона не реагує на мене! Зовсім! Вона інертна!
- Що з тобою? - вона лякається, відсахується.
Мені коштує величезних зусиль опанувати себе.
- Мені погано. Мабуть, щось не те з’їв...
- То ходімо, приляжеш!
Вона підхоплює мене, та дотики її схожі на обійми змії. Що робити? Як мені повестися? Якщо є ще інші, такі, як вона, то що ми, Пастирі, можемо вдіяти проти них?
- Веди мене он туди. - я вказав на скособочену панельну п’ятиповерхівку. - Там у мене є ліки...
- Там? - недовірливо питає вона.
- Там. У мене така хвороба. Час від часу прихоплює. Ліки я тримаю там, не хочу, щоб у когось виникали зайві питання...
Вона не вірить. Звісно, поганенький з мене актор. Та все-таки, вона веде мене до руїни.
Нагорі вітряно, як завжди.
"Дмитре! Дмитре!"
Небо порожнє, холодна синь раптом втрачає глибину, і я майже фізично відчуваю чорний вакуум за її межами.
"Дмитре! Дмитре! Де ви!"
"Що, Малий? Що сталось?!"
"У мене інертна! Чуєте? Вона інертна! Я не можу чути її!"
"Ти впевнений?"
"Я все спробував! Що мені робити?"
"Для початку заспокойся. Де ти зараз?"
"Нагорі, там, звідки завжди..."
"Добре. Вона?"
"Поруч."
"Ніж при тобі?"
Ковтаючи слину, намацую на поясі великий ритуальний ніж, один із символів Пастиря. Перший - посох. Він підтримує в дорозі. Другий - ... Як же це... Що ж це...
"Ніж при тобі?" - в ефірному голосі Дмитра проступає метал.
"Малий, ти розумієш, хто вона така? Ти розумієш? Ти пам’ятаєш Писання?"
Розплющивши очі, я дивлюсь на неї. Вона тривожиться. Вона дивиться мені у вічі, і в зелених вирах її очей я бачу себе. Таким, яким є - цибатим незграбним хлопцем з нерівними пасмами жорсткого темного волосся. Добрий Пастир, що веде і оберігає. Добрий Пастир, що не допустить більше зла, захистить і збереже... Добрий Пастир, який, крім того, що мусить дбати про свою паству, мусить також позбавлятись від паршивих овець.
Тих, що не "чують". Тих, що не піддаються виправленню і контролю.
Ось для чого дають після навчання ритуальний ніж.
Я дивлюсь на неї. Почуття, що народжується, не приходило з тих пір, як учитель вперше привів мене до пастви і віддав їх мені в руки.
Почуття страху.
Я так давно не боявся людей, що цей первісний страх застав мене зненацька.
Я дивився на неї, і бачив своє відображення в її зелених очах.
Вона раптом наблизилась і торкнулась устами моїх уст.
Небо насунулось низько-низько, аж сиві хмари стали чіплятись покришених верхівок панелей.
Загибель, сама смерть дарувала мені свій цілунок.
Ніж гостро вп’явся раптом в ребра холодним руків’ям, та руки не слухались. Смерть цілувала мене, та я не мав сил пручатись чи тікати.
Он, яка ти...
"І побачив я річ, гіршу смерті. То - жінка! Серце її - тенета, руки її - кайдани!"

* * *

Я не бачив її, не чув... Я вірив.
Я дивився їй в очі. Очі, які не могли обманювати. Очі, які ховали в своїх глибинах життя і смерть. Я не міг її прочитати, не міг її осягнути. Вона стала для мене богом, якого я боявся і любив водночас.
Нарешті я знайшов того, в кому не бачив мороку та отрути!
Вони були сховані там, у вирах зелених очей.
Як це важко! Як важко нести ваші гріхи і невір’я, ваші страхи і сум’яття, ваш всеспалюючий вогонь заздрості та ненависті! Як тяжко, як невимовно тяжко бачити всередині вас, таких прекрасних і добрих, це чорне сім’я смерті й руйнування!
Як важко боротись з ними, як важко тримати їх у покорі, щоб вони, прорісши, не закінчили вже почате, не перетворили землю в пустелю смерті!
Але як же хочеться вірити і у ваше добро! Вірити, гублячись в сумнівах, йти по краю, каратися холодом сумнівів, та всеодно вірити!
"Малий, ти мене чуєш? Тримай її, скільки зможеш, ми вже йдемо. Всього кілька годин. Тримайся..."

* * *

- Я люблю тебе...
Небо розверзлося, злива знову затулила нас від світу. Вона пригорнулась до мене, шукаючи тепла і захисту.
...Немов ягня до пастиря...
- Я люблю тебе! Чуєш?...
Я не знаю, хто сказав це. Я оглух і осліп. Нереальність сірою стіною дощу підступила до нас.
Я - Пастир. Я - щит і опора, добро і меч. Я служу своїй пастві, я пильную її душі, я стою на краю сутінок, не пускаючи на волю древню пітьму з їхніх втомлених та зневірених сердець.
Я - добрий Пастир. Я повинен...
Ніж звично холодить побиті долоні.
Я дивлюсь в її очі.
В зелений вир, що затягує туди, на дно, де сидить, згорнувшись, прадавній змій гріха.
Я - добрий Пастир.
Вона усміхається...

* * *

Рух добре вивірений.
Мокро, липко...
Вона сіпається, б’ється в агонії, життя виходить повільно, поштовхами виливаючись з розтятого горла. Ще раз, ще...
Нарешті м’якне, терпне, тягарем лягає на руки і серце...
Дощ періщить, кров тече навколо й звідусіль. Увесь світ в крові...

* * *

- Як ти, Малий?
Дмитро прийшов лише вночі. Разом з Круком, сусіднім Пастирем. Я відкрився їм.
- Ти добре сховав тіло? Не варто, щоб хтось із пастви знайшов її...
- Я вкинув її в старий колектор. Щури потурбуються про решту...
Він лише хитнув головою.
Крук, чорний і бородатий, поклав долоню на плече.
- Ти все добре зробив. Не карайся. Ти не вбивця. Ти - Пастир. Не бог, але й не людина. Пастир.
- Я розумію. Але...

* * *

...Але ночами мені сниться сон.
Хоча часом мені здається, що це зовсім не сон. Сон - це те, у чому я живу. Що мені наснилась та злива, і п’ятиповерхівка, і кров... Що дикунка просто втекла собі, а Пастирів я обдурив так само, як обдурив самого себе.
Але то лише химерні думки...
...А ночами мені сниться сон.
Я виходжу з табору, коли всі вже міцно сплять, і йду до міста, туди, де чорніє бескиддя епіцентру.
Там вона мене чекає.
Зелені очі сяють, мов зорі... Отак банально і чарівно - як зорі. І до ранку я вдивляюсь в те сяйво, не шукаючи в ньому нічого.
Скоро у нас буде маленький. Вона каже, що впорається сама, щоб я не хвилювався. Колись, коли вона жила зі своєю родиною, то допомагала приймати пологи у сестри, тож впорається...
При згадці про сестру знову плаче... Вони повмирали взимку, якась пошесть викосила їх за тиждень. Так вона залишилась сама...
Маленький копається, борсається, хоче на волю. Я не чую його так само, як не чую її. Я не хочу його чути, щоб не бачити у ньому того, чого боюсь...
Часу завжди мало, сни завжди такі короткі, такі солодкі...
Надто солодкі, щоб бути правдою.
Я геть заплутався. Коли не сплю, хочеться вірити, що вони правдиві. Коли сплю – намагаюсь запевнити себе, що це дійсно сон. Де ж правда?...
...Та хай собі сняться. Поки вони залишаються снами, вони житимуть.
Я про це подбаю...