Вітер жене хвилі зеленим морем.
Космонавт в скафандрі найвищого захисту, що боязко торкається зеленої травички - це я.
"Це - міраж. Я - сплю."
На комлозі - показники складу атмосфери: двадцять чотири відсотки кисню, сімдесят шість - азоту. Вуглекислий газ? Хтось тут чув про нього? Що це взагалі таке?
Справжність оточуючої реальності ріже очі. Вірити не хочеться. Небо - блакитне й глибоке, з легенькими пір’їнами ідилічних хмаринок.
- Лего, ти що, спиш? - скрипить в навушниках невдоволений старечий голос.
Це - штучний інтелект корабля на ймення Крал (штін, одне слово). Він - командир, я - дослідник (сиріч баласт).
- Тут так гарно… - спромігся я нарешті.
- Ми сюди не на красу прилетіли дивитись! - сердито нагадує бос. - Берися до роботи! Гальмо, їй богу…
"Сам ти проц гальманутий!" - лаюсь подумки, але берусь до роботи. Відходжу від висадочного модуля подалі, скидаю з плеча торбу з контейнерами для проб, занурюю лопату в тугий, хрумкий дерен. Налягаю. Між міцно сплетеними корінцями блищить(!) жирний чорнозем. Не планета, а безперервний шок.
Автоматично колупаючись в землі, краєм ока милуюсь краєвидом - степ від обрію до обрію, високі стебла трав хвилями котяться на схід. Усе псує тільки неприродно біле, з блакитнуватим відтінком, денне світило завбільшки як горошина. Як ця зелень тут узагалі живе з такою малою часткою довгохвильового випромінювання в спектрі - загадка.
Видершись на невисокий пагорб, бачу нарешті річку - синя стрічка поміж зеленого оксамиту степу. На обрії за нею - темна стіна лісу. Це наші наступні зупинки…
* * *
…В шлюзі майже годину мене відмивали від місцевих мікробів - а їх назбиралось чимало. Коли ж я виліз із скафандра, збігав у туалет і перехопив на камбузі сендвіч і тонік, штін вже ділився зі мною результатами аналізів.
- Якщо не вдаватись у цифри, в яких ти, друже мій Лего, нічого не тямиш, то планета ця - майже точна копія Землі. Густина, тяжіння, альбедо, магнітне поле…
- Мені здалося дивним, що ми не зустріли жодного більш-менш великого представника царства тварин. - несміливо вставив я зауваження. - Ані птахів, ані травоїдних, ані хижаків…
- В ґрунті живе чимало мікробів та червів. - відрізав Крал.
- Я хотів сказати…
- Та облиш, досліднику! - він виділив "досліднику" іронічною інтонацією. - Тобі дійсно є що сказати? Іди, спи, органоїде, а я тим часом переведу корабель ближче до річки. О, святі алгоритми, ну чому я не наполіг, щоб корабель вкомплектували сервоботами!..
"Дістав ти мене, калькулятор…" - знову подумки лайнувся я, зачиняючись в тісній каюті.
Навчитися мовчати, залишаючись на самоті - ось що було найскладнішим. Проклятий штін хоч і стверджував, що не має приладів стеження в моїй каюті, та це було чистісіньке лицемірство - в корпусі вистачало вібросенсорів. А як хотілось висловитись!.. Сказати цьому пихатому сатрапу все, що накипіло!...
Впавши на вузьку тахту, я майже одразу заснув - як-ніяк, чотирнадцять годин поспіль на ногах…
Давно вже минули ті часи, коли машини слухались людей…
* * *
…А через вісім годин вже бабрався в донному мулі з торбою контейнерів на плечі. Коли вода відносила каламуть, я бачив свої ноги, візуально кумедно вивернуті завдяки заломленню світла. Неквапом коливались довгі нитки водоростей, маленькі вири, що утворювались за мною, сплітались у дивні візерунки, виблискуючи на сонці. Коли контейнер з черговою порцією проб виринав, з нього скапували сліпучі іскорки води, чисті, мов діаманти. Хотілося скинути шолом, вилізти із обладунка, зачерпнути цю прозорість руками, пересипати з долоні на долоню, вдихнути ті двадцять чотири відсотки кисню, і померти від гіпероксії…
- Досліднику, ворушись!
Зітхнувши, я поквапився, потім довго вибирався на слизький берег, рясно вкритий довгими стрілчастими стеблами болотних рослин. Перед входом в модуль заходився витирати ноги об траву, та знову отримав прочухана. Довелось зайві півгодини провести в шлюзі, поки весь бруд не було змито й відокремлено в герметичний відсік.
Звісно, бос не хотів нічого чути про відсутність бодай водяних комах. Гадаю, він уже потирав свої віртуальні рученята.
Ще б пак! Планета, де немає тварин! Мрія будь-якого колоніста! Не треба боятися хижаків, не заїдатиме мошкара вечорами, не треба виправдовувати нічиє винищення і відбирання життєвого простору. Не планета, а лужок перед будинком!
Але щось в усьому цьому мене насторожувало. Як можуть рослини існувати без тварин? Звісно, Крал мав рацію - мікрофлора ґрунту цілком давала раду з відмерлими рештками. Проте чому мікроби не еволюціонували у вищі форми? Кисню тут із надлишком, та й із їжею все гаразд…
Щось не клеїлось. Надто все було гарно, надто райським видавався цей куточок космосу. Я відчував приховану загрозу, але з Кралом не поспішав ділитися. Врешті-решт, захищені ми нівроку, та й ушитися звідси зуміємо дуже швидко. Треба ще оглянути ліс, вирішив я, а тоді робити висновки.
* * *
…Таке буває тільки в казці - правильної циліндричної форми стрункі стовбури, вкриті порепаною бурою корою, вузлуваті корені зміями звиваються під ногами, шум вітру в кронах, чутний навіть крізь товсту броню скафандра. Зелений напівморок, мінливий візерунок подрібненого листям світла на вкритій сухою глицею землі. Ще мить - і з темної хащі вигулькне гнучке тіло… як там їх… Але, на жаль, сенсори, як я й передбачав, не зафіксували жодного живого організму більшого за п’ять міліметрів.
- Досліднику, скоро звечоріє. - нагадав голос командира.
Зітхнувши, я зважив у руці дискову пилку з алмазним кругом, увімкнув і обережно наблизив до стовбура. Фонтанчиком бризнула… а, згадав! Тирса!
І за секунду могутній удар здійняв мене в повітря!
Упавши, я кілька разів підстрибнув, мов м’ячик (спрацювали демпферні пневмоподушки), а коли спробував стати навкарачки, то схолов від жаху - просто на мене сунули… дерева! На ногах-коренях ще чорніла земля, і в мене встигла народитись думка: "Треба тікати, поки вони її не обтрясли, бо тоді стануть прудкі, мов…"
Крал мав рацію - я таки гальмо, роззява і бовдур. Треба було не думати, а слухатись інстинктів. Бо у дерев, окрім ніг, виросли ще й руки. Вірніше, щупальця-ліани, мов у восьминога.
Мене скрутили намертво, так, що скафандр панічно заблимав червоно усім, що могло світитись.
- Лего, тримайся! - закричав Крал.
Наступної миті земля попливла донизу.
Руки-ліани наблизили мене до стовбура одного з дерев, де він розгалужувався. Там, поміж гілками, я побачив дивні тріщини в корі, заповнені блискучою вологою масою. А коли дистанція скоротилась до двох метрів, мене мов грім ударив - у прозорій смолі ворухнулись… очі!
Звісно, не було ніяких зіниць, вій, чи бодай чогось, аналогічного зоровому органу тварини. Були лише неправильної форми плями на оголеній серцевині дерева, що мали крупнисту структуру, перемішувались і мігрували по "очному яблуку". Мій мозок вперто шукав асоціації з поглядом, але його просто не було. Придивившись, я зрозумів, що зіницю утворювала колонія якихось чи то комах, чи то амеб. Вони хаотично рухались по світло-жовтому полю "ока" збившись докупи.
Серце шалено застукотіло, від хвилювання я навіть забув на мить про смертельну небезпеку. Орган зору як симбіоз світлочутливих комах, що утримуються на одному місці солодким соком дерева! Геніально! Оце так зелень!
- Зараз вони тебе порвуть. - похмуро доповів штін, повертаючи до реальності.
- Що? - не втямив я.
- Капець тобі, досліднику, ось що. - тим же тоном продовжував мій віртуальний капітан. - Вони обговорюють, як ліпше зробити з тебе добриво. Один каже, що краще подрібнити вручну, а ті троє, що позаду тебе, виступають за те, щоб на один камінь покласти, а другим розтовкти в кашку.
- Знаєте, командире, зараз не до жартів…
- Які в біса жарти, Лего? - в голосі штіна почувся непідробний сум. - Поки ти милувався ліском, я встиг вивчити їхню мову. Вони стежили за тобою відтоді, як ти перетнув межу узлісся. Ще в полі мені здалось, що в шумі трави є якась закономірність. А в лісі я просто прозрів. До речі, мова дерев виразніша. Я б навіть сказав - поетичніша…
- Може б ви допомогли мені, і ми повернемось на орбіту? Га, босе?
- Не можу. Мене скрутили теж, коли я кинувся тебе виручати. Озирнись, якщо не віриш.
Ледь не скрутивши собі в’язи, я спромігся озирнутись. Човник тримало четверо кремезних дендроїдів. Посадочні лапи безпомічно ворушились, від чого десантний модуль нагадував безпорадного жука.
От і змились! Половили нас, мов павуки мух!
- Чого їм треба? - не втримався я і заскиглив. - За що вони нас?
- А ти не здогадався? - єхидно мовив штін. - Спершу ти поколупав траву, потім поранив дерево. Ти вчинив замах на розумних істот, досліднику, і тепер вони жадають помсти!
- Крале! Крале! - заволав я. - Ти ж тепер знаєш їхню мову, тож поясни, хто ми такі! Поясни, що ми не знали…
- Тугодум протеїновий! Гадаєш, я тупий, як пентіум? Я цим займаюся з того самого моменту, як нас скрутили!
Я знову поглянув дендроїду, що тримав мене, у вічі.
- А вони що на те?
- А їм по буферу!.. Ой…
Ой! Шишкуваті ліани ворухнулись, зазміїлись в різні боки, розриваючи скафандр. Щось зашипіло, репнуло і…
…Запахло живицею, озоном та ялицею. За лічені секунди чудовий надміцний скафандр перетворили на лахміття, залишивши нещасного дослідника спершу в самій спідній білизні, а потім і без неї. Друга ліана, перехопивши мене під пахви, піднесла впритул до "обличчя" дендроїда. І я зробив єдине, що міг, що мені взагалі залишалось.
- А-а-а-а-а-а! - закричав я, відчуваючи, як тріщать ребра.
Очі дендроїда, що й так мандрували туди-сюди, враз забігали, мов броунівські частинки. Тиск на грудну клітку зменшився, і мене буквально обліпило колюче сітчасте листя, чи то пак глиця. Судомно дихаючи, помираючи від страху, я мимоволі… як би це м’якше сказати… осоромився, словом. По-великому. Майже одразу в тому місці, де впав шматок моєї, так би мовити, чи то гідності, чи то сорому, за нього закипіла боротьба між коренями.
Який навколо здійнявся шум! Дерева просто здуріли, зашипіли, мов тисяча спущених шин, замахали руками-віялами, стали збуджено хитатися туди-сюди.
"Сміються, віники… - похмуро подумав я. - Господи, ну чого я в цей космос поперся? Жив би собі в рідному вулику, гриби поливав…"
Навіть важко сказати, що сильніше я відчував у той момент - сором чи страх.
Це ж треба, майнула десь за межами розпачу думка, - знайти таку чудову планету і загинути від… рук якихось ялинок! Та ще так безславно й принизливо!
- Досліднику, ти геній! Ти просто геній! - долинуло з надр роздертого скафандра.
Найменше я очікував почути такі слова від свого штіна.
- Знущаєтесь, капітане?
- Та ні! Святі алгоритми, що б я робив, якби з’явився тут без тебе?!
Тут я нарешті почув, що мій човник видає із зовнішніх динаміків шипіння, що дуже нагадувало шелест самих дендроїдів.
- Ви що, спілкуєтесь з ними?
- О, ще й як! - збуджено вигукнув Крал. - Але про це потім! Зараз тебе відпустять, але, боюсь, повернешся на корабель ти не скоро.
- Чому це? Що зі мною буде?!
- Та не кричи! Без паніки! Просто у тебе є те, чого вони вже давно позбавлені… Та про це потім. Сядь десь і помовч. Тільки дивись, з тіні не виходь, бо сонечко тут агресивне, засмагнеш до смерті. І дихай через раз, бо голова запаморочиться…
Мені не залишалось нічого іншого, як підкоритись.
* * *
Як ви вже зрозуміли, це історія з розряду тих, які розповідають для ілюстрації, яким незвичним способом можна розрулити, здавалося б, найбезнадійнішу кризову ситуацію. Хоча, ніде правди діти, усе сталося абсолютно випадково і без будь-яких спрямованих зусиль з мого боку.
Першу ніч на планеті я провів, вкрившись шматками скафандра.
Пізніше дендроїди, що виявились справжніми геніями біоінженерії, сконструювали спеціально для мене рослинку-хламиду (в лісі було досить прохолодно, весна ледь щойно настала), звели живий шалаш і забезпечили фруктовим провіантом (штін попередив, щоб я обережно виколупував зернятка, малюки як не як). Крала не підпускали до мене, тому спілкувались ми через чудом вцілілий комлог скафандра. Штін, перебуваючи в ейфорії від небаченої удачі, терпляче розповів мені історію цього зеленого світу.
- Колись давно місцеві рослини сягнули висот еволюції, здобувши інтелект, і, природно, одразу вступили в конфлікт з представниками розумних тварин. Сталось так, що протистояння зайшло надто далеко. Тварини-сапієнси, як і ми, не надто переймались екологічними проблемами, вирубували ліси, труїли повітря. От дендроїди й не витерпіли. Не знаю поки-що подробиць, проте зброя їхня виявилась надто серйозною. Вони винайшли вірус, що руйнував більшість ДНК. А як тобі відомо, основою життя рослин є РНК.
- Вони вбили усіх тварин? - ахнув я.
- Ну, не всіх, мікроби й деякі найпростіші вижили. Спершу, як ти здогадуєшся, було навіть дуже нічого, органіка розкладалась, їжі вистачало, вуглекислий газ, накопичений століттями спалювання корисних копалин, здавалося, ніколи не скінчиться. Бідолахи навіть не розуміли, що наступили на ті самі граблі, що й їхні вороги. Дуже скоро їжі стало катма, довелось обходитись тим, що залишалось від мертвих співплемінників… Канібалізм, одне слово… Потім постала проблема з вуглекислим газом. Знову ж, виживання одних напряму залежало від загибелі інших. Лісові пожежі…
Штін затнувся, перевів подих.
- Про це важко розповідати. Уяви собі, що у вуликах на Землі люди б виживали, поїдаючи один одного…
Я промовчав.
- Вони постійно воюють один з одним. Війна за виживання точиться не менш трагічна, ніж на нашій рідній планеті. І ось з’являєшся ти…
У Крала не було обличчя, він вважав намагання інших штінів виглядати людьми мавпуванням, проте в моїй уяві одразу з’явилась картина, як посміхається в глибині своїх квантових мізків мій шеф.
-…Відсутня ланка в ланцюжку екосистеми планети? - несміливо припустив я.
- Молодець! Допетрав! Тепер вони хочуть, щоб до тебе приєднались інші. Вони будуть раді піклуватись про людей. Звісно, якщо ті поводитимуться мирно й мудро.
Мирно й мудро… В грудях знову з’явилось неприємне поколювання.
- Слухайте, капітане, а чому саме люди? Можна ж корів привезти, чи кіз якихось… Адже у біобанках залишилися ще їхні ембріони…
- Звісно, це логічно, але трава буде проти. Вона хоч і примітивна порівняно з деревами, але теж розумна. Тому травоїдні відпадають. А до плодів, якими ти ласуєш, вони ставляться, як до нігтів чи волосся. Підстригатись теж потрібно. До речі, щодо насіння я тебе попередив?
- О, так! Тільки мені не дає спокою думка…
- Кажи.
- А що буде, коли вони дізнаються, в що ми перетворили нашу Землю? Що буде, як хтось розповість їм про вирубані тропічні ліси? Про отруєні океани? Про людей, що мусять жити в підземних вуликах, дихати штучним повітрям, їсти синтезований протеїн?
Крал зітхнув і зробив майже хвилинну паузу. (Небачено!)
- Знаєш, друже, я гадаю, вони нас зрозуміють. Не стануть наступати на граблі вдруге.
* * *
Так я оселився на Флорі.
Приблизно через місяць прибув перший транспорт з поселенцями, і на них уже чекало зведене дендроїдами селище. Через рік флоросапієнси відвідали Землю і загорілися (кхе-кхе) бажанням колонізувати мертві простори знівеченої колиски людства.
Звісно, це призвело до конфлікту всередині самого земного суспільства. Чимало ксенофобів з обох сторін підозрювали іншу расу в підступності, але життя саме по собі надто сильний аргумент.
Що це дало мені, окрім того, що я став найкурйознішим героєм в історії?
Пам’ятаєте нашу з Кралом розмову одразу після контакту?
Вам нічого не здалось дивним?
Ну ви й проци гальмануті!
Він став мене слухати! Цей скрипучий тип, який мусив цілу вічність (з огляду на його швидкодію) очікувати на мої відповіді, терпляче чекав і слухав!
Мені здається, що я нарешті перестав бути в його очах непотрібним баластом.
Часом нам здається, що без деяких речей у Всесвіті ми можемо спокійнісінько обійтись.
Боюсь, врешті-решт виявиться, що без цих речей нам просто не вижити!