Був звичайнісінький весняний день, сонячний, теплий… Синє небо, а на ньому жодної хмаринки, легенький вітерець ледь-ледь колихав ще зовсім молоде весняне листя… Повітря приємно пахло чимось новим, гарним та захоплюючим… На душі радісно і світло… З таким піднесеним настроєм я йшла цього дня до школи. Хотілося жити, хотілося ділитися своїм теплом з іншими. Весна! Я щиро раділа, що весна нарешті дісталася і до мене, пронизала своїм промінням серце, змусила посміхатися, посміхатися без вагомої на те причини, просто так!
По дорозі зустріла чимало знайомих облич. Але на моє щире «Привіт, як справи?» та посмішку «на всі тридцять два» найчастіше чула похмуре «Що це ти така весела сьогодні?» А далі прямісінько в лице хвилею котилися сотні проблем та негараздів тієї чи іншої людини, якими так охоче «ділилися» зі мною знайомі. Згодом я вскочила до автобуса, бо за цими розмовами зрозуміла, що просто-напросто вже запізнююся до школи. Сіла на вільне місце і з цікавістю почала вдивлятися у людські обличчя. І, повірте мені, в жодному, абсолютно в жодному я не зустріла хоча б краплинки радості, весняного блаженства, піднесення... Відчула себе якоюсь не такою, як інші, якоюсь ненормальною, але це не засмучувало, а навпаки – невимовно тішило.
Ось тільки у голові так і залишилися питання без відповіді: чому люди сьогодні майже не посміхаються? Чому вони не посміхаються навіть у ці чудові весняні дні, коли все пробуджується від сну, оновлюється, а разом із усім має оновлюватися і людська душа? Чому їхні очі випромінюють лише смуток, розпач та занепокоєння? Чому люди все рідше й рідше дякують, говорять компліменти один одному? Чому так часто ображають рідних і близьких людей? Чому так рідко нагадують своїй другій половинці, що кохають її чи його? Чому не цінують кожен прожитий день?
Хтось, можливо, пояснить це зовсім просто: «Криза! Немає грошей, немає роботи! То з чого ж тут радіти?» Але, як на мене, то сьогоднішня економічна чи політична криза – це ще квіточки, а от духовна криза, на порозі якої вже стоїть людство, – це і є «початок великого кінця»!
Та, може, мені лиш здалося, примарилося, і я помиляюся…

Листівка – це зовсім дріб’язкова річ, але, однак, без неї не обходиться жодне свято. Хочеш зробити комусь приємність, поздоровити, зізнатися у почуттях? Це просто: купуй, підписуй та даруй! Якось воно вже так прижилося у нас, що до подарунка має додаватися ще й привітальна листівка. Цей маленький яскравий папірець у руках того, хто дарує, набуває зовсім не дріб’язкового значення, а для того, хто отримує її, має дещо символізувати. Отже, зовнішній вигляд та наповнення листівки – це важливо і варте уваги. Із цим проблем майже не виникає: будь-який кіоск чи магазин запропонує тобі безліч листівочок на різну тематику, із яскравими малюночками, із оригінальними привітаннями. Але ось що мене турбує: чому сьогодні, дивлячись на таке величезне різноманіття, дуже важко знайти привітальну листівку українською мовою?! Це мене хвилює, це мене обурює, адже, можливо, саме у цьому одна із причин того, що нині рідна мова штучно витісняється, люди продовжують спілкуватися «суржиком», а русизми захоплюють наш мовний простір, витісняючи при цьому українські відповідники.
Нещодавно обирала листівку для подружки. Перебрала їх безліч: хотілося чогось оригінального та екстравагантного. І раптом натрапила на одну гарненьку з кошеням, поряд із яким красувалося українське слово «ВІТАЮ». У серці щось аж тьохнуло, і я вирішила скупити усі українські листівки, що були у цьому кіоску. А виявилося їх аж (!) дві, тому особливо великих фінансових втрат я не зазнала. Оце так «купуємо українське»! Можливо б, і купували, але ж де зараз можна зустріти українські товари? А якісні українські товари ─ це або казка, або надто вже дороге задоволення для пересічного громадянина. Ринок держави сьогодні переповнений імпортом, вже аж набридло читати щоразу: «Made in China», «Made in Italy», «Made in USA»…
Щодо листівок рідною мовою, то дуже приємно чути або ж читати у газетах, що сьогодні позиції української мови посилюються: люди помалу переходять з російської на «суржик», а з «суржику» на більш-менш щиру українську. Як же хочеться вірити в це! Але якщо це так, то чому б не допомогти людям якнайшвидше подолати цей бар’єр, створивши навколо них україномовний простір? Адже українські товари, в тому числі й листівки рідною мовою, – це не примха, це вимога часу.

Дорослість… Хто придумав таке звичайне і водночас дивне слово? В чому проявляється дорослість? Можливо, в умінні думати, аналізувати свої вчинки, відповідати за власні дії? Можливо й так, але що поганого у тому, щоб десь глибоко в душі завжди залишатися дитиною, невинною, щирою, доброю, навіть у дечому безпорадною?!

Чи не кожне дитя, будучи маленьким, хоче якнайскоріше вирости, стати самостійним, бути схожим на дорослих маму і тата, почати жити «по-справжньому». І це не дивно: всі ми прагнемо до волі, свободи, необмеженості дій. Отак і живемо у постійному бажанні якнайшвидше подорослішати, стати незалежними. А коли наступає таке довгождане й омріяне повноліття, ми з журбою і сумом в очах оглядаємося на минулі роки, заздримо дітям – маленьким безтурботним створіннячкам, бо лише тоді розуміємо: дитинство – найкраща незабутня пора. Саме у дитинстві формується характер, найшвидше розвиваються здібності малюка, закладається основа на усе подальше життя. Перехід зі світу дитячого у світ дорослий – це крок вперед, перший крок по стежинці самостійності. Коли робиш цей важливий у твоєму житті крок, тоді до болю реально усвідомлюєш, що дитинство пройшло і більше ніколи не повернеться. Все, що знайдено, надбано, присвоєно (я зараз веду мову не про матеріальне, а про духовне) за ці роки - те зостанеться при тобі, а що втрачено, загублено – те залишиться у минулому назавжди.
Ось воно як стояти «на порозі дорослого життя». Я відчуваю, що вже стою на ньому, і зізнаюся: це не одне з найприємніших відчуттів, які доводилося переживати. Хочеться висказатися, поділитися з кимось емоціями, відчуттями, але в цю хвилину, на жаль, немає нікого поруч. Так раптово і непомітно у душу закрадається дитячий страх і звичайнісіньке запитання: а що далі? Знаю: вгадувати майбутнє – не людська справа. Але ж як хочеться дізнатися, що чекає мене там, попереду, що чекає у завтрашньому дні на моїх друзів, близьких, рідних. Не скажу, що вірю в таку річ як доля, адже більш схиляюся до думки, що людина має можливість творити життя власними руками, але ж мені б дуже хотілося вірити в те, що кожен із нас має своє Призначення. Якщо ж ні, тоді для чого ми приходимо в цей світ? Невже лише для того, щоб посадити дерево, збудувати будинок та виростити сина? Як на мене, то це надто просто і банально. Хотілося б чогось незвичайного, захоплюючого, прекрасного… А як зробити власне життя прекрасним і захоплюючим? Що можна зробити для того, щоб років у вісімдесят чи дев’яносто оглянутися назад у минуле і з усмішкою на обличчі промовити до себе: «Так, моє життя пройшло не марно, воно було чудовим, неперевершеним, цікавим!» Як хочеться знайти своє місце під сонцем, зробити щось корисне, бути потрібною людям, відчувати себе рівноправною ланкою суспільства, а не просто так-сяк проіснувати…