Дорослість… Хто придумав таке звичайне і водночас дивне слово? В чому проявляється дорослість? Можливо, в умінні думати, аналізувати свої вчинки, відповідати за власні дії? Можливо й так, але що поганого у тому, щоб десь глибоко в душі завжди залишатися дитиною, невинною, щирою, доброю, навіть у дечому безпорадною?!

Чи не кожне дитя, будучи маленьким, хоче якнайскоріше вирости, стати самостійним, бути схожим на дорослих маму і тата, почати жити «по-справжньому». І це не дивно: всі ми прагнемо до волі, свободи, необмеженості дій. Отак і живемо у постійному бажанні якнайшвидше подорослішати, стати незалежними. А коли наступає таке довгождане й омріяне повноліття, ми з журбою і сумом в очах оглядаємося на минулі роки, заздримо дітям – маленьким безтурботним створіннячкам, бо лише тоді розуміємо: дитинство – найкраща незабутня пора. Саме у дитинстві формується характер, найшвидше розвиваються здібності малюка, закладається основа на усе подальше життя. Перехід зі світу дитячого у світ дорослий – це крок вперед, перший крок по стежинці самостійності. Коли робиш цей важливий у твоєму житті крок, тоді до болю реально усвідомлюєш, що дитинство пройшло і більше ніколи не повернеться. Все, що знайдено, надбано, присвоєно (я зараз веду мову не про матеріальне, а про духовне) за ці роки - те зостанеться при тобі, а що втрачено, загублено – те залишиться у минулому назавжди.
Ось воно як стояти «на порозі дорослого життя». Я відчуваю, що вже стою на ньому, і зізнаюся: це не одне з найприємніших відчуттів, які доводилося переживати. Хочеться висказатися, поділитися з кимось емоціями, відчуттями, але в цю хвилину, на жаль, немає нікого поруч. Так раптово і непомітно у душу закрадається дитячий страх і звичайнісіньке запитання: а що далі? Знаю: вгадувати майбутнє – не людська справа. Але ж як хочеться дізнатися, що чекає мене там, попереду, що чекає у завтрашньому дні на моїх друзів, близьких, рідних. Не скажу, що вірю в таку річ як доля, адже більш схиляюся до думки, що людина має можливість творити життя власними руками, але ж мені б дуже хотілося вірити в те, що кожен із нас має своє Призначення. Якщо ж ні, тоді для чого ми приходимо в цей світ? Невже лише для того, щоб посадити дерево, збудувати будинок та виростити сина? Як на мене, то це надто просто і банально. Хотілося б чогось незвичайного, захоплюючого, прекрасного… А як зробити власне життя прекрасним і захоплюючим? Що можна зробити для того, щоб років у вісімдесят чи дев’яносто оглянутися назад у минуле і з усмішкою на обличчі промовити до себе: «Так, моє життя пройшло не марно, воно було чудовим, неперевершеним, цікавим!» Як хочеться знайти своє місце під сонцем, зробити щось корисне, бути потрібною людям, відчувати себе рівноправною ланкою суспільства, а не просто так-сяк проіснувати…