Був звичайнісінький весняний день, сонячний, теплий… Синє небо, а на ньому жодної хмаринки, легенький вітерець ледь-ледь колихав ще зовсім молоде весняне листя… Повітря приємно пахло чимось новим, гарним та захоплюючим… На душі радісно і світло… З таким піднесеним настроєм я йшла цього дня до школи. Хотілося жити, хотілося ділитися своїм теплом з іншими. Весна! Я щиро раділа, що весна нарешті дісталася і до мене, пронизала своїм промінням серце, змусила посміхатися, посміхатися без вагомої на те причини, просто так!
По дорозі зустріла чимало знайомих облич. Але на моє щире «Привіт, як справи?» та посмішку «на всі тридцять два» найчастіше чула похмуре «Що це ти така весела сьогодні?» А далі прямісінько в лице хвилею котилися сотні проблем та негараздів тієї чи іншої людини, якими так охоче «ділилися» зі мною знайомі. Згодом я вскочила до автобуса, бо за цими розмовами зрозуміла, що просто-напросто вже запізнююся до школи. Сіла на вільне місце і з цікавістю почала вдивлятися у людські обличчя. І, повірте мені, в жодному, абсолютно в жодному я не зустріла хоча б краплинки радості, весняного блаженства, піднесення... Відчула себе якоюсь не такою, як інші, якоюсь ненормальною, але це не засмучувало, а навпаки – невимовно тішило.
Ось тільки у голові так і залишилися питання без відповіді: чому люди сьогодні майже не посміхаються? Чому вони не посміхаються навіть у ці чудові весняні дні, коли все пробуджується від сну, оновлюється, а разом із усім має оновлюватися і людська душа? Чому їхні очі випромінюють лише смуток, розпач та занепокоєння? Чому люди все рідше й рідше дякують, говорять компліменти один одному? Чому так часто ображають рідних і близьких людей? Чому так рідко нагадують своїй другій половинці, що кохають її чи його? Чому не цінують кожен прожитий день?
Хтось, можливо, пояснить це зовсім просто: «Криза! Немає грошей, немає роботи! То з чого ж тут радіти?» Але, як на мене, то сьогоднішня економічна чи політична криза – це ще квіточки, а от духовна криза, на порозі якої вже стоїть людство, – це і є «початок великого кінця»!
Та, може, мені лиш здалося, примарилося, і я помиляюся…