Вічність зими добігатиме кутика вісімки.
Поналітає вороння в сад… чорне-чорне.
Це не кінець неможливої нашої місії –
просто світанок прикуп до себе горне.
Гілля вербове у вікна злостиво шкрябає.
Час забиратися звідси, сушити весла…
Вже як зв’язався з такою дурною бабою,
йди по слідах – я буду тебе вEсти.
Понад провалля – житами і житлоплощами.
Майже нечутно зіпнись на чотири лапи.
Білого лева за всіх безневинних прощено.
Білого лева ніколи мені не злапати.
Все перевернеться – стануть світи навиворіт,
привиди опери прийдуть на шоу до Опри.
Хочеш, ми будемо? а плями я завтра виварю…
Попри цю зиму.
Мовчання.
Сусідів.
Попри...

Ані світла в кінці тунелю – ні самого тунелю.
Жовта осінь погрожує дулом тобі з-за рогу.
Залишається час до ранку – наївний неначе нелюб.
І свобода збирати речі, збиратися у дорогу.
І неспокій такий солодкий чи, може, то просто криза…
Криза віку, пошуку, порожнього болем тіла.
Жовта осінь – допоки ішла сюди, манівцями визріла.
Надкусила ті яблучка.
Хотіла–перехотіла.
Все отримала – карти, гроші, в додачу ключі від хати.

Не соромся, приводь свого хлопця – сьогодні можна.
Предки десь на курорті, ну скільки ж йому чекати?
Слухай, дівчинко,
ну не будь така відморожена…

Скільки там того обрію?
Лелеки змовчали правду.
Їм іще відлітати. Їх завтра уже не буде.
Жовта осінь приходить – левиця з чужого прайду.
І пухнастою кицькою сідає тобі на груди.

безвітряно
вечір
нікого
і ти – ніхто
і котиться, котиться, котиться тиша по колу…
а десь за рікою
кленовий
тече місток
на іншому березі
ти
не бувала ніколи

на іншому боці
безсоння
де все дарма
(іди не іди – а початку кінця не дістатись)
не гралася в піжмурки
з вітром
його ж нема
міцніш за канати
тримають закуття кімнати

і є тільки вечір
нікому
і ти – ніхто
ні дна, ні причалу
кружляєш, кружляєш по колу
ще трохи
вже скоро
почнеться великий потоп
забудь про ковчеги…
ти маєш надійного голуба?

Пари на Жанну. Два поэта
стихи слагают до рассвета:
сонеты, оды, прочий хлам…
Пирушка модная в разгаре
Арно лабает на гитаре,
судья, конечно же, – Мадам

До неприличия влюблённый
студент-философ из Сорбонны
рифмует кровью на любви
Талант – единое богатство…
Из Нотр-Дамского аббатства
его презренный визави

Большое общество салона
весьма для музы благосклонно
следило, взоры затая
за их неистовым турниром
и ясно, – здесь не пахнет миром
Врагами сделались друзья

В то время несколько бретёров
не ведая проблемы спора
в бордель наведались как раз
и спьяну учинили драку
Аббата били, – он не плакал
строчил изящный перифраз

Но Генрих, да не тот, Великий,
вдруг закричал: Уходим, флики!
и парни были таковы.
Печально кончился тот вечер,
студенту расплатиться нечем,
ущерб огромнейший, увы...

Мрачнее стал, чем день вчерашний
«Вы без меня постройте Башню» –
сказал и вешаться полез…
Уж как его потом спасали,
за кружкой пива мы узнали
под звук ещё не марсельез

А Жанне что? Парит на сцене
Какой-то герцог и оценит
Ей гарантирован успех
А вы, месье, на той неделе
уж как-нибудь… Да в самом деле,
ну что за повод для дуэли?
В Париже всем хватает всех

а може, тобі ще й правда від мене потрібна?
то ліпше відразу зітри зі своїх картин
я вічна вигнанка, блукаюча куля срібна,
ув’язнена в тиші балконів і сутерин…
втікай що є сили
не смієш – тоді бери

бери мою руку і мовчки ходім за обрій
ловити устриць, шукати сліди на піску
налякані діти – донині таємно добрі
цілунки в ці лунки, лукавий рахат-лукум
ну де ще…
ну де відшукаєш, скажи, таку?

на дні океану тобі назбираю суші
накрию столи старостам на рясній траві
царівна з болота, в кишені – шматочки суші
та ще лебедині реберця у рукаві…
направо-наліво
спасибі, маленькі душі
змахну й лебедята увись
полетять живі

Вона блукала сьогодні на перехрестях відчуження
зривала квіти, вигадувала ікебани
Пила мартіні, та не боялася тіней. Одужала
сама собі. Себе для себе… а втім, хіба не
руками власними на божевілля мотала кужелі?

На диво-прядиво гострі коноплі чесала гребенем,
безсоння кликала. Незлого сірого птаха
Плечима білими переболіла телячим ременем
Три чверті милості, одна четвертина страху
змішались в келиху. До свого раю вона бере мене

до пекла свого затягне зашморгом. Якими силами
навчитись опору? Женуться вовки слідами
Такі холодні були долоні її – аж посиніли,
коли над прірвою мене провела житами…
Не вчора–завтра вона за матір стане моєму сину

Борщі мої пересолить, до каші досипле прянощів
Скарби – у землю, подарунки зате – в шкарпетку
– Добридень, докторе.
Можна до вас? Я знаю, зарано ще
Та гарна ж до біса – даруйте, – оця кушетка…

чомусь так вийшло…
на шахівниці немає місця для королеви,
(сама піхота лишилась білим, зате у чорних
зостався слон)
занадто тісно?
а на бульварах старого міста муркочуть леви,
прощальний вечір
допити каву, доїсти печиво мигдалеве
і розчинитись у неприсутність у суєті сутінкових зон

старих вокзалів.
квиток на захід, кудись подалі супроти ночі
уже не страшно робити кроки…
дубовий сволок повис вгорі
останні двері відчинить доля і не спинитись.
якщо й захочеш –
нема для кого.
зостались тільки самоповтори віршів і збочень…
крізь жовту пітьму розбитих шибок
і світло скорчених ліхтарів

піти красиво чи по-англійськи.
а потім скажуть, що ненавмисне…
нехай хтось інший гойдає тишу, поміж рядками читає сни.
усе минеться,
за років десять услід напевно ніхто не свисне.
чудес не буде –
давно не модно ділитись хлібом… тим більше киснем,
та може варто – хоча б для сміху –
таки доплентатись
до весни?

виляски відблиски вивіски вулиці вітражі
висохнуть сльози скоро стануть крапельками іржі
скриня пандори поряд не боїшся тоді відкрий
янголи-демони де вони всі як один чужі
чорними дірами падають кличуть у чорторий

по магістралях мустанги містралі метуть мости
дівчинка з вальтером гордо крокує вона не з тих
геть по цимбалах криза ось така собі крейзі-ґьол
місивом поглядів мусить корону свою нести
менше із більших обираючи переважно зол

годі слова забуті що дані коли-небудь собі
дивиться дівчинка вікна без нагієва далебі
молиться фарбує стіни домівки у теплий беж
більше не плаче і певно ніколи не стане бі
плюне на світ а втім йому на неї начхати теж

ребус розгадує зазирає до скрині крадькома
байдуже хто вона бо правду кажучи її нема
янголи-демони знають усе пішло шкереберть
кава розчинна уранці чи краще відразу смерть

Спливає жовтень – найманий убивця
старих ілюзій. Знов чомусь не спиться
і повня гостра, наче срібна спиця
на себе ніч наниже, як петлю
Сміття довкола купами прогресу,
а перший сніг відправить чорну месу
над мертвим містом. Сповідь безадресну
на іспиті ганебно провалю

І не дожити. Дихай чи не дихай…
холодна кава – невелика втіха
Тісним провулком прокрадеться стиха
коханець мій – голодний вовкулак
Переписавши догми на нью-арти,
облишмо небо – нас воно не варте
Струмує кров на дні важкої кварти,
з кігтистих лап не вирватись ніяк

Іще цигарка. Завтра вже покину…
За безцінь душу продано невинну
Зосталося чекати Гелловіну,
ловити вітер недогарком крил
А від хрестів, літаній та елегій
прадавні мощі стануть оберегом
Ти чуєш – дивний шурхіт або скрегіт…
Усі святі підводяться з могил

Небо снігом вибілило свитку, –
зустрічати вечір
Той, що Свят...
Витинають попід вікна хат
вітер з колядою напідпитку,
а кутя на стелі засиха

у світлицях, прибраних і теплих
Дзвонять ложки, – дівка на порі
кличе долю… звідки?
Сміх і гріх
Гомонять на вулиці вертепи,
та чомусь минають мій поріг

Я ж не відьма
Ну хіба що трохи
зажила неслави у селі…
Наварю води на киселі,
повезу вечерю до Солохи
верхи на березовій мітлі

Ми ж із нею наче рідні сестри
Кров на двох та істина на двох
Сіло сонце…
Народився Бог
Тільки в лоні світлої Авести
ще колодязь досі не засох

З моря не діждатися погоди…
Приворожу щастя молоде,
кину карти
Лиш не знаю, де…
де ж той ангел темнокрилий бродить
що для мене місяця вкраде?

У верхів’ї твоїх думок ще гніздяться недбалі рими,
ще вдається вдавати із себе святу й німу…
Та крізь досвід прощання і призму сердешних мук
ти вже знаєш – не всі дороги мусово ведуть до Риму
Ти вже можеш спокійно дивитись услід йому

Тротуари грудневі так фатально подібні на пляжі
брудно-сірі та мокрі, вкриті солоним піском
Перехожі, несхожі на тебе
Нудьга і Ко
Небо знає ці тексти напам’ять давно, проте не скаже
де поставити крапку, просто втомившись від ком…

Не молися уголос, мовчи
Це буде твоя омерта
На безлюдному острові – кішка, книжки, диван
Крізь асфальтову тишу вперто ростиме трава
Лиш любов ненароджена з тебе в чомусь таки безсмертна
та без неї і ти… канонічно таки жива

І якби ж воно знати, до чого йшлося… було не руш би,
зустрічай собі тихо прийдешність жорстоких зим
Що ж, нехай твоя ніч не гіркою не стане з ним…
Як могла, як посміла сподіватися вічної дружби?
А тепер бездоріжжям
безсило
втікай у Рим

2009

Третя тисяча літ
А вони не змінились нітрохи…
Чуєш регіт?
То ділять котрусь із нових багряниць
нафарбовані шльондри, солдати, жреці, скоморохи
Озираюсь навкіл
Де ж той митар, щоб гепнувся ниць?
Де ж Месія, розіпнутий на хрестовинні епохи?

Напохваті не стало ні хліба, ні палених істин
Світ опісля всього, – всезагальний такий постмодерн
В цій міщанській моралі заміщені зміщені змісти
Він помер, а завісу…
завісу ніхто не роздер
Тільки руки, як завше, скривавлені вимив намісник

І гілляка знайшлася на шию нещасного юди
Зацвіли мандрагори
Не втішила помста мене
Хочеш знати ім'я?
Я – дорога з Нізвідки в Нікуди
Діставай вже те срібло
Благаю лише про одне
Не стріляй мені в спину, – стріляй мені просто у груди

2009

Скрізь пилюки на палець
два дні негодований кіт
за вікном дітлахи верещать і гуляють у сніжки
З-під околиць агонії ти виповзаєш на світ
і за вовчим квитком дістаєш поворот од воріт
зустрічаючи досвітки в стінах сумної нічліжки

Чи то мариться… чи на шпалерах цвітуть лишаї
ялинкові вогні поведуть у пропаще болото
Ще говориш з іконами – навіть ще молишся їм
Отче наш…
Айяалла…
відчиняйся проклятий Сім-Сім
Королево вернись під святі небеса Камелоту

Запитай своїх демонів – звідки цей страх висоти
що тримає в лещатах і дихає хижо у спину
Ти ж була не такою…
вітрам поклонялася ти
доки хтось напророчив, що далі судилось повзти
і втопив у багні ясно-жовту твою субмарину

Сподіватися марно що може іще пронесе…
та співкамерник-вечір – пейсатий всезнаючий ребе
утішатиме мудрістю «Космо» чи Пісні пісень…
Трохи сліз у жилетку
а потім забудеш про все
тільки завтра хтось інший іще політає за тебе

Гарбата, гардероб...
Ферменти і фаготи.
Награвшись у життя, закину поплавок.
Та рибка золота
на сто відсотків "проти"
усіх ганебних "за" скуйовджених думок.

Мовчатиму до дна
затроєної чаші
на постриг поведуть у вічності чужій.
На вістрі гарпуна
конають досі наші
прошпилені світи в дурмані летаргій.

Непізнаний секрет
премудрості Сократа
спотворює сюжет дубльоване кіно.
Лихварська ця весна -
не рада, хоч багата.
Злітають журавлі шовковим кімоно.

Скидаючи з душі
тягар чужих зурочень
як миша, повелась на безкоштовний сир
І знову чую я
крізь напівсон - регоче
мій кривоногий кат - сатирик чи сатир?

Затираючи осінь до блиску, до сірих проплішин
заблукавши в тумані, кляни золотий листопад
Аліг’єрі про нас у десятому колі напише
через тисячу літ епідемія піде на спад
а одначе –
всміхнися до мене і стане тепліше…
а воскреснемо завтра
добріші і ліпші стократ

І нехай ти не віриш у те, що вертають лелеки
І на скронях давно знавісніло сивіють сніги
Вбережи мої сни від чуми, від сумної безпеки
не дозволивши впасти
Я знаю, тобі до снаги…
За межею дзеркал світ ганебно такий недалекий
за кулісами драм
нетверезо регочуть боги

Дочекайся вогню
Укради, хай сувора розплата
наче карма недобра, висить на твоєму чолі
Я належу тобі
Я тобою шалено багата
лиш на обрії знову палають чужі кораблі
Ми живі, попри осінь і наміри слуг Гіппократа
тільки ці небеса нашим крилам занадто малі…

Я горітиму довго. Напевно, горітиму вічно
скільки яблук надкушено, скільки зарито мерців
Та навіщо, питається,
марила снігом і січнем
коли навіть синиця сконала в холодній руці,
що останню ялинку зрубає у ніч новорічну

І дванадцятий місяць не сповнить бажання сирітки
серед лісу, як правило, бродять голодні вовки
Не пізнавши – куди,
забуваючи – нащо і звідки,
я втікаю щодуху і, звісно, втрапляю таки
у тенета підступні чиєїсь мисливської сітки

Наче заєць казковий у торбі жорстокого діда
примандрую в палац, але там вже ніхто не живе
тільки стогнуть примари та вітер співає на ідиш
і навіґлі малює на вікнах закляття нове
Заблудилася, мила?
нікуди уже ти не підеш

Це ж направду так легко –
схилитись під тиском обставин
скільки зайвих героїв на сцені цього вар’єте
Подарунків не буде
Не жди ні халви, ні халяви
Санта-Клаус приходить лише до хороших дітей
а святий Миколай відійшов од сімейної справи

2009