Чи ж бо снилось, чи так було:
Блукаю вертепним персонажем
Вечірніми вулицями, що ніби
В цукровій пудрі,
Снігом срібним притрушені,
Лиш позаду, потроху-по-кроку,
Сліди губляться підківками,
Так гей-би п’яний місяць
Раз-по-разу спотикався і падав,
Чи бавився в різдвяного ангела.
Кожушок мій дірявий, із дрантливих
Кишень сиплються зорі:
Золотими монетками,
дрібними червінцями,
мідними гривениками,
дзвінкими дукатами…
Плахта задерта, розірвана пазуха,
Намиста разок вже давно загубився.
На губах запеклася образа –
Бо броджу-ходжу, вже не рік,
І не два, цілу вічність:
Чи прийме мене хто до вертепу?
У кожного роль, у когось їх кілька,
А хто щиро – блукай,
Не для тебе сей світ…

Так сиво дивилась мені в очі,
Так сиво-сіро-сніжно:
А я бачила пляцок із вишнями,
Золотаві пироги, заливанці,
Узвари пахучі, вареники…
Дорогу до Замку, Високого Замку,
І дім на Підзамчі, вікно – трамвай.
Дві кімнати, кухня маленька,
Лазничка, зліва, вузьким коридором.
І..і… Чудна зелена ялинка –
Вбрана в іграшки давні, трохи померклі
І злі, бо забуті на рік перед тим.
На кухонці пахне так,
Танцює відблисками синюватий огень,
Кава запарена, святкове нАчиння –
Помите від пороху буднів,
Чекання гостей, бо Різдвяна пора.

То в церкві ми мали мить,
Коли ти сиво дивилась мені в очі.
Подивися ще раз, щоб я пам’ятала
Тебе –
Робітницю заводу, вчительку,
Домогосподарку, бабусю,
Бездітну, бібліотекарку, лікарку,
Хвору, повну сил, самотню,
Добру і злу.
Ким ти була?

Зайду у спокій, з вулиці під сніжним небом.
Розбиті в порох нелегкі тривоги:
Різдво за хвіст, за зоряний кометний хвіст –
Летить до звізд, спішить у світ!

Заглянемо
у світло
ліхтарів,
що затаїли
в собі?

Звучить пісенно млинка кавовий свист,
Парують теплі пряники з помадкою,
Свята різдвяна метушня –
Лиш за вікном, в каварні тихо і неспішно.

Заслухаємо
лет
сніжкових
клаптів,
чи щось
ховають
у собі?

Церковиця засніжена: бамкають дзвони.
Йде бабуся в чорній хустині,
Благенький плащик – нафталінове вбрання,
Скриня йде за жінчиною вслід,
А чим повна, а що містить:
Зимний вітер, жмуток суму і кутя на самоті.
Хата низько похилилась, у вікнах блимає
Печаль, що-за-жаль, в-такий-час…

Лункий передзвін, селу навздогін –
Хурделиця, але що є до неї, коли
Потріскує в грубці тепло –
Затишно, но-но…

Вступила до храму,
Вічне місце на бабинці,
Розтулено очі і вуха готові,
Гей, люде, слав же рождення
Ісуса!
Коли я ще, стара і сама, годна
Тішитись білому снігу,
Дзвонам пречистим під вечір,
Куті, хоч без родини, але ж є!
11.12.07

Злизують з ніг твоїх шкіру,
Шумлять у волоссі твоїм язикато,
Як гримучі грифони, дихають дзвінко,
Кардамонними випарами,
М’ясними зашкварками, хлібними крихтами,
Неціловані юнки ними пашать
З долин міжніжжя-міжгір”я,
Язикато, язикато, язикато…
І жовта троянда теракотовими загравами
Палахкоче мілко крапками летальними
На пелюстках і листі.

Ввиділося, спасибоже…
Під собором вночі, на порозі стою
В тривозі, за хвилину гроза – горітиме,
Краплями мороку зимними,
Розгортатиме тіло доторками.

Ввиділося, спасибоже, ввиділося…
Опадає крупинками кава в горнятку,
І ти, і ти…
Ввиділося, спасибоже, ввиділося…
Вечір позолочує цятками,
І ти, і ти…
Ввиділося, спасибоже, ввиділося…
Чи був останнім вогнем?...

Я- в тобі. Про вогняні язики я –
Безпристрасно.

А у мене в хаті нині – замерзле кошеня:
Воно схололим тільцем тулиться
До банки з теплою водою,
Шерсть закустрана і мокра збилася
У кульки повні бруду й болю,
Так до мене як до Бога, замолено
Мнявчить – кричить…
І навіть сили, щоб відкрити очі вже нема,
А просить порятунку…
І ніч прийшла, лежить в коробці,
І я боюся ранку,
Щоб не побачити на власні очі
Стрімку, незміряну ніким,
Всемогутню, присутню навіть в радості –
смерть …

А якщо не лягати спати?
Може злякається, нащо їй це мале
Непотрібне нікому життя?

Потрібне мені…
То чом би їй не принести зайвого
Пекучого болю, в догоду собі?
11.07.07

Бавимось відверто – не злись, мій надзвичайний друже,
По контурах твоїх губ, заціловую лишки зваб,
Що ти довкола сієш, що полощеш у душах манірних
Свої руки білі у рожевих від калинових кровей манжетах,
В тінях мережив і легких прозорих тканин:
Проводиш рукою
Петляєш пальцем
Описуєш лінії тіла
Заламуєш погляд
Я так хочу
Ти так хочеш

Як мишки дві сірі, мої очі сполохано квилять про поміч,
Не спиняйсь на дорозі, на пів кроці, на пів подиху,
Розгорни поцілунком мене таємничу й чисту,
Як олтар поклоніння, як божество війливої пристрасти,
Прокладай шляхи кам’янисті, чи сірі, чи радісні:
Розкішно лоном
Малюю гріх
Розводжу ноги
Я так хочу
Ти так хочеш

Мицю, же ти як сонце ясне,
Розгорни ми хмари:
Рипає відерками,
Рип-по-рип,
Хмара в злості, хмара сопуча.
Як же за цебер вхоплю!
Та потягну, та потягну, та по…
Чом ті рученьки та до неба –
Білесенького-святого, чи то
Чорного-злого, раз-по-раз.
Тягнуться, тя-г-нуть-ся –
Та дотягують.

Мицю-кицю-миценько-киценько,
Кітко мій злотний, срібельцем
Маяний та в молоках митий –
Моїми рученьками –
Та до весіллячка.
А я в барвіночку паренім –
Пахучо коса спада на плечі,
А я в медові мазана –
До твого батога, до твого…
Прирученая, присмиреная.

По бавлені, по Покрові –
До престола, під віночок,
Під хусточку,
А ти, любчику, в перстеник,
Що до інших гонор маю,
Бо лиш тя, милисенький,
Бо лиш тя…

Палко так запустити свої шафранові руки,
Що пахнуть так, що пахнуть так (як відлуння),
У твоїх думок незримо-невідомий край,
Для виловлення одної мислимої стрілки-бігунки,
Що в погоні за змістом полишила комори
Достатку-розуму:
Пробігає полями полишених мрій, розворушує.
Торкнути її кометовий хвіст і до пальця –
Ниточкою, ниточкою шовковою, ниточкою
Посрібленою, ниточкою легкою, невидимою –
Прив’язати на годинниковий вік,
Годинниковий лік, відлік, сонячну вічність.
- Гууууу…. Гооооо…. Гааааа !
Крутиться-вертиться, а я її, а я її трима…ю-ю-ю,
- Чи думаєш ще що невгодне, любий, милий мій?
- Чи втечеш, чи до зір полетиш, по собі залишаючи
Слід? Слід-послід-по-слід-до-слід?..

Як маїсовий коржик розламую світ-твій-не-мій,
По шматку, по-над-ламі, вкушу.
І як рибка з картинки у роті твою частинку,
Злотним перстеником винесу з круговертей.
І як східний монах зберу тебе мирян дарами
У закрите наглухо залізове пуделко,
Виллю в храмі із почестями молоком
Святої корови на фалос із столітнього дуба.

Чи після цих маніпуляцій-цяць, ти ще
Чогось захочеш?
Коханий, лиш скажи (і усмішка
Ласкаво-сатирична, лірично-іронічна,
Моє люстерко-личко заторкнула).

***
Я в Луврах чи Лаврах,
як глиняних горщиках –
Збираюся купи закислим молоком,
Щоб потім в хліб спектися пухко
І роти наповнити незрілим:
Розглядачам полупаних фресок,
Поціновувачам загублених полотен,
Слухачам мелодій мертвих.

Кінськими копитами відлунюю
В переходах – кам’яних торбах,
Торохкочу брукованим настилом
Возом гробаря,
Щоб на смертнім обеліску застигнути
Вибитими буквами і спогадами.

Лунаю дзвоном, що падав на землю:
- Гавриле-дзвонарику! Гей!
Лови мене в руки спрацьовані,
Заколиши, поцілуй.
Стукни кулаком по міднім боці:
(хай задзвоню іще раз, іще раз…)

Я – в тобі. Чорна незорана,
Чорна поорана. Земля.

***
Старі коні за селом лопочуть ногами,
Як лошата, в моїм рванім-перерванім,
Залатанім камінням тілі.
- Конята, коненята, в яблуках і збруї!
(гойдайтеся на гіллі, повішані на
вуздечках і вудилах, що ж вас було,
що ж вас було – тьма!)

У весело-босий ранок її уздріли:
Червоне намисто на груди, на перса
Голі білі, круглобокі груденята,
Притискає руками мене до тіла,
Розмащує пацьорками у волоссі.
( заберу її до себе навіки –
кровонька калиново капа-капа,
а молодиці більше нема – нема)

Забрати всі мости! Розвести їх!
То я поспішаю, то я біжу.
Несу кораблі, ножі, дерева,
Жіночі тіла несу.

Я – в тобі. Темна і голуба.
Глибока і мілка. Вода.

***
Сивобровий. Тебе разом з крилами,
У моїм морозянім блиску загнали
В темні вологі підвали:
- Лети! (б’ють у спину, між крила)
Ти лиш випустив риб’ячі плавники
І луски, юркнув у стічну трубу.
У мороці каналізації я погано пахну.

Лоскочу її голі сідниці, сидить на
Тротуарнім обідку і перебирає
Струни деревної малої гітарки:
Бринь-та-перебринь-колишусь,
Між-звуками-граюсь.

Вітряно в полі, ліг на колосся,
Остюки залізають між пальці,
В волосся волошок і маків.
Пахну припріло і радісно перед,
За хвилю гордливу до зливи.

Заглядай в мої замки, я тобі ще,
Ще багато збудую.
Розпущуся у ніздрях пуп’янком,
Чи то холоду, чи то пампухів,
Чи то листям опалим,
Чи рук незнайдених, що не торкали.

Я – в тобі. Свіже й недобре.
Іноді пахну. Повітря.

Ніч нагнулася над нами смерековими гілками,
Ми крокуємо надривно: крок під верх,
Ти заголено руками держиш зірочку у склі,
Лунко темрява шурхоче камінцями вниз.
Місяць загніздився на верхівках деревищ,
Світить круглим оком, ти, коханий, не дивись!
Бо загубиш стежечку непевну - серед гір,
Притулись до мене серцем і йдемо:
Може де під каменем спочинем, загорни в тепло
Всі мої слова й печалі, як би не було –
Кроки в ніч лякливо, все ж удвох.
Захлюпоче дощем злива
І закрутить танець буревій, холод дряпа спину,
Морок під пеньок заліз –
Як би не було, все ж удвох, все ж удвох.

Прокидаюсь в теплім ліжку…
А тебе нема, десь полощеш свою долю
У незміряних морях.

жіночі портрети

Стара дівка – як образливо звучить!
Сидиш на базарі, розгорнула до продажі:
Кричи серденько, кричи!
Стара дівка –
Є за сорок,
Маленьким простором кімната,
Що сховала в шафі –
Три спогади, три болі, три гріха:
Що перший – дзеркало.
(не вір йому, бо примальовує роки)
Що другий – жовте фото.
(забудь його, не ти йому жона)
Що третій - безбарвна квітка.
(не торкай, не тобі була)

А серце так розважливо: стук-стук.
Від сестриних дітей, від братових онуків –
Цукерків нині, іграшок на завтра,
І є розвага, і є приємне, і є для тебе,
Славка…

Славка, Славочка, Славуня –
З іменем таким, щось би ж мала славити,
Лишилась гордість тільки прим’ята,
Щонеділі - церква, під вечір – телевізор.
І в селі ще празники, молодості спогади,
Не тривожте юності, хай засне в альбомі.
27.07.07

Розгнуздані в лісі крокуємо під вечір,
Листя шурхоче і зламано гілки шепочуть,
Приречено – я, вслід за тобою.
Люблю тебе, і не треба на те слів.

Галявина під куполом грабових крон
В призахіднім сонці стане домівкою –
Розложімо шатро і пірнемо
під нейлоновий захисту клапоть.

У наметі два метри квадратних щастя:
Роздягаєш поспіхом моє гаряче тіло,
Цілунки печатями незмивними кладеш,
А я лиш дихаю в такт твоїм рукам.

І очі між порухами сильними горять,
Лагідно впнуся тобі руками у спину,
Поцілунок жариною лукаво теплиться,
Загорнутися б в тебе назавжди.
22.07.07

Смакую губами твоє вушко,
Вивчаю раковину,
забігаю рукою у волосся.

Не розмовляй зі мною, коли
проростаєш наскрізь
Дубовим корінням в моїм лоні.

Я відбиваюсь дереворитно на тлі
Дверей старої лакованої шафи,
Як біло-лляна матерія літа:
Ти засмагло розніжений кличеш
Тілом,
А моя шкіра хвороблива як місто,
Що розплавлено стікає в канави.
Цілую.

Остання ніч любові тривала
Дві години вдень.
20.07.07

ГрошОвая курвонька – шита бІсерцем сороченька,
Гаптована плахта, дукАти – коралі,
Освятили мня кульов срІбненьков,
Зав’язали ми рученьки рушником вишИваним,
Жеби не ходила павоньков прирученой –
Дівонька несписана, чорні косоньки, гнила душенька.

Було нас дві сЕстри – та ше й в отця донечки:
Єдна ся до лісу темного подала, ніжки білі крвавила,
Чорного хлопця* звабила, збАвила, залюбилась ся.
А я непутящая, з кождим ся в’язала , поки вроду не згубила,
А так кУлечка тай наздогнала, душеньку не до неба
Погнала, а у земленьку, а у грішную, а у темную.

Не любіться дІвоньки тай у плотських бАвленках,
Бо зострижут вам кОсоньки незаплетені,
Бо порвут вам пазуньки тай із ницими, тай із душами.
Кохайтисє, поки вОйна не прийшла, хату не спалила,
Серце не зов”Єлила, не спопЕлила, не замацала.
1.06.07
* чорний хлопець - "хлопець із лісу",вояк Української повстанської армії.

Ти – душе моя чорная, в тріщинах земних,
Поклади до серця, той день навіки закарбуй,
Як плакала по ночі сльозами захололими,
Кривилась в сумерковім ранку дівчинка.
Шовкові коси розплетені, вінець розірвано –
Криваво дивиться з-під вій лункою стратою.
Не гнівно, не з погрозою, а з тихим докором
Ввірвалася у світ колись маленька дівчинка,
Тепер вже жінка – медовокрила і зваблива,
Що у порочну ніч розчахнула солодку повінь.

Поглинула по тім ще з тисячу очей,
Що зачіпали поглядами, що силкувались –
Хоч доторк подаруй!
Одним пальцевим порухом –
Крути тим світом, допоки не обрид:
Що руці чоловічій подарований він,
То ти ж володарка руки – жона неправедна.
30.06.07

Сиджу на ріжечку місяченька,
Я – вишневая панна,
Гетьманова донька,
Зодягнена в шовки-злото,
Розмріяна княжна...

По зірковім морі гостоньки
Несуться на різдвяному хвості –
У кишенях дукати,
Губи в меді,
Вишиваночки біленькі,
Хлопці добренькі.

То сватоньки з колядою,
З жданою новиною,
Несуть ми колачі
Від мого миленького,
Батькові неугодного.

Заходьте, любі, чи то слово
До любові загата?
Скину свої місячні окови
Та й полину до того,
Що буде мня кохати!

Тобі вже трохи за сорок,
Руки золотаві в дрібному полиску сонця
Скидаються на втаємничених, в змові.
Твій смак – то є добрий коньяк,
Що настоювався десятиліття у дубовім
Полоні, у бочці із вічності.
Щоб пізнати відчуття аперитиву –
Варто лише просунути злегка язичок
До склянки, пригнувши її так,
Щоб рідина не пролилась між груди
І носом втягнути п’янкий випар,
Що густою плівкою покриває бажання.

А мені - лише трохи проминуло часу
Від дня виходу на шпацер до світу.
Лякливо-сполохані очі вигукують:
Бажайте мене всі, розривайте поглядами –
Але не торкайте.
Бо я ніби цитрина прицукрена,
Надкушено ляжу на блюдечко,
Як добрий сигарний дим,
Розчинюся з дубовим напоєм.
19.06.07

Якщо б падав дощ…
Розсікав холодним ножем
Густе і важке повітря,
Щоб вона:
Солодка –
Малинова гілка ніби,
Розсипана у високій траві,
Ягідна.
Проростала своїми руками
У твої рамена.
Розкроювала поцілунком
Шовкову тканину губ,
Облітала під ливнем очима
І ховалася в затінку
Твоєї незримої влади,
Бо ще твоя –
Така як вітрова сопілка,
Що пульсує у тебе між пальців,
Грає наперебій елегійним
Потокам води.
Їй у душу кидає сум’яття,
Чи – то – любить – мене?

Не тривож, не край юну,
Хвору сонцем.
19.06.07

цикл "жіночі портрети"
Книжки – товсті фоліанти чужої мудрості,
Вони розмотували для тебе намагнічену
Стрічку незримого захоплення життям.
Щовечора ти розгортала їх одну за одною,
Щодень писала і шукала, вимагала досвіду
У обривках паперу, що посіріють з часом.

У двадцять з презирством:
Для чого музика і пустотливі вечори танців,
Для чого синьоока любов сусідки маньки-ганьки
(хоча і в тебе здригалося серце, дурила себе).

У двадцять з гаком, ближче до тридцяти:
Дратують на сусіднім балконі кожночасні
Пелюшки, лякливі очі з дитячих візочків,
Чобітки у когось нові, та в тебе ще є ті,
Купила мама, коли дірка з’явилась на старому,
Вона хоче внуків, а ти кинулась в нову науку.

За тридцять:
Вечір самотністю нудить, перемикаєш канали,
Класики більше не найліпші чоловіки.
Щось стукає в грудях,
Щось ниє внизу живота.
Думаєш досі, що надто розумна.

За сорок:
Сьогодні завела собаку,
Останній вазон замерз на балконі.
Вже не надто розумна,
Вже надто дурна.

Незаперечна істина – щастя найбільше
В любові.

Відпирала руками поспішно
Його настирливі наступи,
Розстелилась в траві полетицею
Ніжною, чистою, звабною.
Білі стегна присоромлено стулені,
А уста піввідкритими вишнями…
Тіло - м’яке й молоде:
Груди стогнуть набухлими цятками,
Гнучко загнутий стан.

Розтривожено завмерла,
Щось шепотіла в останній момент,
Ще раз його відслонила –
Білі стегна піввідкритими вишнями,
А уста присоромлено стулені…
12.06.07

Пелюстки солодко відкривають шлях
Для непримиренного мандрівника,
Що вибухами зірок прокладає дорогу,
Змітає рештки сорому,
Розгортає квіткові принади:
Припадає до нектарового потоку,
Розгладжує і зіжмакує найтемніші
Проміжки солодкої щілини.
І вершить свою справу олімпом,
Котрий перероджується у звуки
Щойно розпуклого пуп’янка.

Округлений жіночими формами,
Пурпурно-рожевий, він приємно
Пробігає фруктовим пагоном,
Заковтуючи налиті життям плоди,
Розкошує на принадах достиглої
Плоті, котра вибухає найтривкішим
Задоволеним струменем літа.

моя маленька феє, мереживні крильця,
моя маленька феє, срібні оченята,
моя маленька феє, не полишай

рабу твоїх казок,
рабу твоїх польотів.

подай мені руку свою прозору
і ми полетимо
в країну гірську,

де потоки сині починаються,
де гори цілуються,
де чабани отари випасають,
дівчата в коси зорі уплітають,
де янголята зачіпають свої хмарки
за верхівки смерек,
сідають на тонкі гілочки,
спускають маленькі ніжки
і грають на небесних сопілках.

моя маленька феє, мереживні крильця,
моя маленька феє, срібні оченята,
моя маленька феє, не полишай...

Я пам’ятаю твої приходи і втечі,
Труся личком об твоє плече:
Запах зігріває мене, бо ти є у ньому.
Розгорнеш мені рукою привабу
Всесвіту, а я пірну під неї.

Як обгортки скидаєш з мене
Лукаво, раз за разом –
Злетіла додолу спідниця,
Приречено дивиться
Незримими очима моє тіло.

Під дахом старого дому -
Тобі єдиному.
Дощ барабанить кроками,
Лункими краплями
Стікає крівлею долі.

Насичено загортаєш в ковдру,
Я є твій несціненний скарб,
Що його граниш ритмічними,
Гарячими, пульсуючими
Поштовхами.
7.06.07

цикл "жіночі портрети"

Кожен ранок носить у собі автобуси,
Котрі наповнені нашими душами:

Студентськими, кравецькими, мстивими,
Моряцькими, повільними, мандрівними,
Добрими і злими, гарними і виродливими,
Дитячими, дорослими, здоровими і хворими.

А між ними і ти загублена –
Руки мозолисто-струджені, під нігтями
Чорнотою свята земля.
Картаті в клітинку три сумки,
В них городина зелено пахне.
Хустка трохи сповзла на чоло,
Спідниця ситцево задерлась на коліні –
Грайливо, збуджує?

Ти вийдеш на зупинці і пірнеш
В базарну товчу,
Розкладеш на ящику свій крам,
Почнеш щоденний торг.

Бути жінкою – то дар від Бога,
Життя змушує до розтрачання
Подарованого …

***
почекай, ще трохи, не втікай.
лиш того прошу,
перстом торкнися,
замри у своєму торканні,
очима заглянь на мене,
застигни у позорі свому,
впади трьома волосинами
на високе чоло,
слово зрони,
най воно застигне біля
моїх вух.
не йди, твоє чекання -
тепер вічність зі мною.
21.09.06

цикл "жіночі портрети"

Вікно бачило багатьох до нас,
Її очі спостерігають вже за нами:
В підворіттю прочинено світить
Хатніми принадами старої жінки.
Її сплетено-сиве волосся
Тримається на потилиці однією
Шпилькою з відламаним зубчиком.

Неділя. Навпроти грають весілля,
Нудкий запах смаженого,
Веселі вигуки і музика,
Хвилина до дощу.

Бабуня присперлася до підвіконня,
Зорить на люд і події,
Позаду неї видніється темна кімната,
Стіна із надщербленим дзеркалом,
І, зопевно, світла діра дверей коридору.

Старість не приймає нас до життя,
Залишається місце до спостережень.

цикл "жіночі портрети"

Ти п’єш вино в Батумі,
На берегах із пальмами
Вичитуєш в очах портових шльондр
Бажання нестримної ночі і ласки.

Ти розправляєш крила-вітрила
Чайки – корабля,
Через камбуз мотають хвилі
Незримі мотузки води.

Ти в боротьбі лютуєш
За дерев’яну любов,
Щоб не розлетілась шматована,
Не прикрасила палуба дно.

Чи я не є шльондрою,
Що увінчує твій вічний порт?
Чи надарма моя фотографія
Просолонено проходжує світ?

Огорнені в звичну тугу буднів,
Перекотилися за поріг
Відсутності голублених мрій,
Крадькома опускаємося
В туман диму і алкоголю.
Маленькі дачі, шість соток
Для кожної,
Яблуня біля хати з білого
Каменю:
Ми з тобою в двох кріслах,
Пляшка шампанського
По-винному піниться
У відблиску вогню ламкого,
Маємо ніч до роздумів,
Маємо час до прогулянки,
Маємо час до спостережень:
Сусіди лише погодинно
Тут з липким задоволенням
Прополюють полуниці,
Заливають горілкою
І зеленню хижою
Відсутність можливості
Бавитись з землею завжди.

Серед ночі ритмічно гойдалка
Хилитала своє тіло
І двох розгублених.

Трохи приречено розгойдуюсь,
Зачеплена за тебе
Твоїм лише бажанням
І рукою, що стискає напружено
Порівну всю сутність
І в окремості, ніби черешні,
Губами заторкуєш,
Пригнувши мене розгублену,
Мене сумуючу,
Мене кохану.

Останні ночі приносять тільки
Відчуття розлуки.

цикл "жіночі портрети"

Ти – світлий пуп’янок волосся,
Зав’язаний вчетверо
Синьою гумкою;
І чорно-перкалево-ситцева
Вуальна маска;
Ти – тіло, трохи обм’якле
На литках і передпліччі;
Біла намітка, що влітку
Натирає чоло,
Належить до приданого
З іще двома,
Хусткою з дому,
Бабусиною, як і вона
Обмотуєш в келії крижі,
Затерта молитовна книжка
З образком посинілим ангела,
Що тобі у десять років
Подарувала шанована вчителька,
Недопалок свічки з торішньої
Прощі,
І одна червона панчоха,
Що роздерто хиталася
На кущі під чернечим домом…
Ти – ніби наречена,
Ти – ніби матір,
Ти – ніби дочка,
Ти – ніби трохи боїшся жити.

Гріховна панчоха завстидано
Зміряна,
Так гарно прилягла до ноги.

цикл "жіночі портрети"

В зеленій кроні, попри жовте тло
Вікна – вихоплена світлом
Рука, що підливає
Дикий виноград,
Відгорне штору і покаже світу –
Два малі тугі мигдальні горіхи,
Що кінчиками дивляться вгору,
Налиті запахами фруктів
І ніби витесані
З п’яного сандалу,
Складають підніжжя для
Тонкої шийки,
Котра утримує на собі
Дві сірі ночі
З чіткими котами,
Що полохливо глипають
З-під чорного міського
Парку вій,
А ще вміють здивовано
Вискалювати зуби
Заблудлим в сірих ночах
Ловеласам.
М’яка спина роздвоюється
Язиком змії,
Двома опуклими світами,
Що між ними шлях
До крикливо-схованого раю.

Дідові і братику

Побіля старої грушки пробилося
Ламким пагоном,
Квітливим початком,
Загнуздане в тінь смерті
Гагітливе співуче життя.
Що спершу росли удвох
Не довгий проміжок,
Займали відрізок землі
Та сонця,
То цієї весни
Жовтоплесих плодів
Матір понурила гілля
Чорним пруттям,
А грушеве серце
Проросло свіжим
Листям і цвітом
У синові чи то доні.

Життя – не скінченне.

Сон кульбаби кульбабово
в’ється жовто
Довкола кучерявої голівки,
Потривожений пасмом дощу
І розбуджений косою блискавкою,
Ховається під зелений листок,
Допоки кульбаба кульбабово
приймає душ
На людський манер.

Руко-пагін відгортає
пелюстя-волосся
з людського обличчя,
що по-квітковому
відлічує час,
бо життя для них довге,
бо їм ніхто не сказав,
що вони не вічно животіють.

Квіти – по-людськи,
А люди – по-квітськи.

Темно в лісі, срібними проблисками
Падає світло крізь похиленні віття,
Третій день вже ідеш –
Ноги попечені від землі,
Ноги скалічені повінню,
Ноги роздерті повітрям.
Розітри між пальців м’яти пучок,
Уберися в барвінкову печаль,
Печаль відірваного від кореня.
Сядь на зелений мох-пух,
Зазирни до трухлявого пня –
Там танцює від дня до дня,
Танцює, танцює, танцює…
Носить вогонь на черевці,
Ніби корону зісподу,
Вогняну корону, вогняну…
Світляк – червак.

Попереду будуть просвітки,
Попереду…
Коли очі звикли до темряви?

В скопец хлюпоче молоко –
А на порозі я.
Стайня – стара і мала,
Освітлена скупо.
В кучі порохкують свині,
Кури на банті лунко
Підтверджують півню
Присутність, бо ніби забули,
Що не вірний він
Жодній із них.
Кицька вилизує лапку
Подаль від мене .
Руки вміло мнуть
М’яке вим’я –
Заледве донесла корова
З підлісних пасовиськ
Цей клунок із сиру, сметани,
Масла, добра, добра, добра…

Космос у оці,
Сливова корова,
На рогах тримається світ.
В горнятко налиють сестричці,
У мисочку – котику.

Вечір. Впаде яблуко, в друзки
Розіб’ється.
Молоко щастям перелиється,
Поки роги запитливо крутяться –
Доти тримається світ…
21.03.07

Хилитайся на віттю, розпускай волосся,
Бо флояра грає!
Хто ж її губами торкає?
Так ніжно, так пристрасно…

Крутилася дівка, гой, крутилася ладная!
Тай згубила намистечко слічнеє,
Тай згубила хрестика мідного…

Парубочок пас корівоньки –
Місяцеві ріженьки,
І зогледів блискітку,
Сред каміннячка.

На флояру заграв, думає,
До чиїх до грудоньок,
До чиїх то біленьких,
Намистечко прилягало…

Стукає дерев’яною ніжкою коник
І знов маленька я…
Серед запорошеного стриху,
Старого мотлоху, коробок і скринь,
Горщиків давніх, де куниці
Ховають вкрадені у курнику яйця,
Він виглядає намальованим оком.
Дерев’яне сідельце, грива і спинка,
Навіть чути дерев’яне іржання,
Іноді, коли ніч прокидається зовні.
Я довго прошу татка, щоб
Приніс мені незабутого друга,
А потім довго розгойдуюсь,
Створюю шум, гогойкаю,
Як старий фірман…

І тепер буває у снах мчусь
На лакованому коні,
А потім цілий день
Дитинство ностальгійно
Чіпляє мені душу.

На Івана Косиченого, на Івана Лопошника,
Я замаїла хату полином та рум’янком.

Моє віно зурочене, не для того складане,
Щоб пролежати грудою серед непотребу.

Перекладу сороченьки, полотно домоткане
Тютюнцем сушеним та пахучими травами.

Бо на другий день весіллячка,
Я ся вдягну білєнку –
Чисту, як моя душенька,
Білу, як мої помисли.

Виллю в горнєтко молоко тепле,
Засиплю глегу, колотівкою виб’ю:
Сирні мої коники,
Чи ж бо ви забулися?
Летіть з бербеничками,
Дзвоніть про весілля!

Я схилилась повитухою
У білому храмі,
І до світу прийняла сонце,
Ніби квітку пурпурну.

Все, що повниться дрібницями –
Спопелило суть.

Ти – ритмічно, я – бездиханно.
Прислухаюся до твого руху.
Ти схилився над моїм лівим
Вухом…
Я відкрила таємні ворота…
І ми відлітали кожного разу,
Ми падали в моря безмірність,
Бо ти пахнув солоною хвилею.
Так мало часу,
Через те, ми встигнемо все.
Прокладала пальчиками тобі
Шлях до солодкої єдності.

В золотій горі пшениці
Я, маленька, купана.

Порох колгоспного току,
Заклопотаний дідо, дає вказівки,
Він ніби пшенично - ячмінний бог,
У великім будинку із бляхи,
Що видно на початку села,
Збір таємний – вуйко Вася,
Стриї Стисько і Мигазьо,
Серед важкого робочого дня
Святкували його середину,
Цьотка Рузя на п’ять хвилин –
Солодке домашнє вино
На дні келишка, заїла сальцем,
І побігла доїти корову Маню.
А ввечері на мотоциклеті
З коляскою, мене дідо в куфайку
Закутану, сонну привіз до хати.

Над Нічлавою хата загорнулася
В листя зеленого ясена –
Високого красеня, його посадив
Ще прапрадід.

На лавці під нашою хвірткою
по сонцю зійшлися докупи сусіди,
я вибігла з кухні – грубий кавалок
хліба, смалець і зелена цибулька:
- позавтру головиху випишуть
з лікарні...
- Тараса з Нагусівки забрали до
цюпи...
- зі складу вкрали дошки...
- Магерівський втік від дружини...

тане вечір ліхтарними позлітками,
як морозиво скапує долі,
мереживно красить бруківку
солодкими краплями.

загортаються у вечірній
годинниковий бамкіт
мої непохитні очі і руки.

я залишаю вже втретє власну
налітну юність,
що кожного разу мене доганяє
і каже тихо - не час.
6.12.06

Напередодні Різдва, змучені з дороги,
крізь вечірній холод і старі пороги,
ми увійдемо в тепло,
що не стирають ні години, ні дні,
ми загорнемось в запах знайомих сіней,
ми отримаємо свої поцілунки,
як і кожного року, і усміх щасливий,
бо діти вдома.

З пахучої кухні - приглушені звуки,
То мама розказує, що сталось і як,
А я в присмерку святкової кімнати
Гостей приймаю, про яких не знає
Ще ніхто.

Дідусь прийшов, приніс ялинку,
Як тоді... мені було вісім!
І з лісу на санях приїхало чудо –
Зелене, пухнасте, але й колюче,
Припорошене снігом, незнане.
Зі стриху –
павутинням покриті коробки,
а в них – цілий скарб для
маленької внуки:
кругленькі бомбони, подовгасті сомплі,
зірки з фольги, паперові ангели...

діду, пробач...
я принесу тобі ялинкову гілку,
може проб’ється крізь землю...

перша блискітка Ісуса,
кутя, перехрещена татом,
тарілка лишня, пуста...
за одною ложкою – вся сім’я
(то зірки прилетіли, то ваші душі),
я молитимусь за кожного з вас.

що ночами роблять на яхтах і кораблях,
чи сплять, чи ловлять схвильовані брижі,
що розпорошують хвилі у місячній
невловимій сріблястій доріжці?
чи може там хто дрімає і його не лякає
безмежна холодна глибочінь,
що прокочується мороком під носом
судна, котре мов не важлива річ
полоще смиренно свої залізні боки у ній,
у її розірваному клаптями існуванні.

море гуркотить у дірявих скелях,
які урвиськами влітають в море.
бухта змирилася з відсутністю тіл,
що вдень перевертають її води.
ніч поважно розляглася по
неозримій гладі і колихається разом
з тими, котрі на яхтах і кораблях.

Ми пірнемо з тобою в Різдво,
Наш корабель – з соломи і мотузок,
Перевеслами пов’язаний,
Волошковим цвітом пахне.

В кишеню люльку заховай,
Мій капітан,
Твоя залога нині до стола
Вечірнього присяде,
Припалимо свічку і згадаємо,
Що пливемо крізь засніжені
Сосни із хвиль.

І Миколай розгорне руки
В омофорах із морозним візерунком,
Заслонить нас і вбереже печаль,
Що заховалась у кутиках
Твоїх розсміяних очей.

Постелимо на палубі овечі шуби,
І я розкину на тіло моряцьке
Срібносяйні веселі зірки,
І руками розплутаю сіті,
Що недоступні мені удень.
23.12.06

Я – різдвяна пташечка,
Я незмінно порхаю,
Поламаю крилечка,
Поламаю душеньку...

Чи ти хочеш,
щоб і далі писала листи,
Така незаймана,
Така неторкана,
Тобі писала розміреним
почерком?

Два ангели з паперу,
Два ангели у платтячках,
Розвели рученятами,
Прощались і не плакали.

Під святковим деревом,
в золотій обгортці,
Я – така незаймана,
Я – така неторкана,
Позбувалась ніжності.

Соромливі янголята...
Вже різдвяній пташечці,
З вами не літати...

Чорт заходить в хату, рогами чіпає одвірка,
Жид вбігає з криком, торбою б’є по крижах!

А бабуня сміється тихо, вже регоче дзвінко,
Бабуню, моя дитинко, не журіться так, що
Татко не відзивається на жоден ваш клич,
Він давно вже в хаті-землі, очі склепив,
Спить під снігом білим, на нашому цвинтарі.

А героди вертепні, як і при вашім дитинстві
Кричать при брамі, вбігають в світлицю,
Хапають пампухи з вишеньками і заводять:
„Нова радість стала, яка не бувала...”

Бабусю, так само пахне ялинка, так само!
Так само смакує кутя!
Бабусю, заливайтеся сміхом, так само щиро
Як дитя, без пам’яті, безпам’яття...
Чи треба пам’яті для щастя?

Третій місяць нічого не пишу,
Третій місяць в голові звучить
Одна заклята мелодія,
Яку ти виколисував руками,
Яку ти пестив, натискаючи,
То поспішно, то лагідно,
Ледь торкаючись, клавіш.
Ти вклав її ритм, її віддаленість
У мою вже тоді пусту, юну,
Повну гріховних передбачень,
Душу, чи то вдачу...

Ліків не було на той звабливий
Такт, дзвін, грім, вітер, шум листя,
Які заполонили всю мене,
Звучали - фортепіано, орган, клавесин
І сотні струнних та ударних.

Ціла осінь буяла лише в
Одній пісні, одній незримій
І нечутній мелодії.

Ти був моїм першим піаністом,
Бо перший видобув з мого тіла
Гербарій музичного звучання,
Що розлітався засушеним цвітом,
І сліпив очі сліпцям, але лунав
У вухах тих, що хочуть чути.

1
-за кухоньки виглядають Злиденьки
кулачки покусують, віченьками блимають,
а оден вліз у горшки
злизав торішньої сметанки лишки
і кричав:
- господинько, неси ше й гишки!
бо я голоден, а ти лінивая!

- мамо Несчеро! вилазь із запічка,
ми-дітки твої Злиденьки,
на три дні нас просили, а ми ся
довіку лишили.

- ой, допіру рік приходив чоловік
нас до торби пхати, а ми до
жінки під плахту гоп!
і ніхто нас не видів.

гой! хлоп на скрипці грає,
а злидні взялися за руки
і танцюють...
2
гей! Песиголовцю,злови м"я!
дай ми пряника солоденького
і вина червоненького, кинь до ями
та годуй допоки кров з мізинця
литися не буде,
і з"їж мене, бо жити не мило -
Несчерені дітоньки, Злидні старі
на плечах в мене хату мають
і душеньку крають!
гой-гой! і ти не хочеш
бідну газдиню білотілу...
бодай би тебе..!

3
та йду я, шо маю робити?
лісом йду, та як не вчепиться до мене
Блуд, най йому добре буде!
і не знаю де я, а ніч вже близиться,
кусає мене за п"яти.
та йду я, шо маю робити?
дай, думаю, на сопілці заграю...
тай заввиділа полонину,
потік боком тече,
а там дівки з волоссям лляним
танці водять, а їм пари -
діди старі, малі та страшні.
чекай, думаю, Нявки!
втікай небого!
чи то з ними до танцю йди?
а шо мені ся лишає,
як Злидні в хаті на плечі
аж підскакують?
кажу:
- візьміт і мене до кола!
аж тут старий:
- йди-но, бабо! не час тобі ще з
нами гуляти!
та йду я, шо маю робити?
4
йду до дому свого, а то вже не він!
тільки болото і вогники синенькі блудять.
ану, підійду ближче...
є хата! а на призьбі Дика Баба сидить,
люльку курить, батога в руці плетеного
тримає та лупить мале Потерча,
а що воно вже верещить:
- Хреста! Хреста, цьоцю!
сопілку з рук кинула та перехрестила...
болото пропало і хата моя така, як колись.

в передчутті театру сьогодні вийду
з темного під"їзду у літню ніч
і залеліє пахощами кущ бузини:
квіти білі малі,
соромливо
аромати
розгублюють.
я вип"ю прохолоду місячного сяйва
і очима завоюю світ зірок і неба,
похапцем поцілую вечірнє повітря:
свіжі атоми якого
поглинули
білоцвіття
мрійливість.
а потім опущусь у вишневий партер
і оглянусь, чи не має де милого
хлопчика,
на якого крадькома кидатиму
погляди...

про мене забули, я забутий митець,
не на хвилю чи дві,
забули аж на цілу годину...
руки трусять палітру,
пензлик лінії зводить
і марнує фарби охрові,
вже не вдасться картина -
сонце впало у море,
потопилися в ньому і птиці,
хвилі притихли, вже не схожі
на бурю, чи хоч би прилив.

я - утомлений в славі, я їх герой,
а про мене забули на цілу годину,
я покину мольберт,
я покину цей хрест
і, напевне, подамся в матроси,
може, хоч тоді, я пізнаю,
що таке дійсне,
не мальоване море!..

частина 1

у ще один холодний ранок
вибігали залізові трамваї
і несли у собі торби, м"ячі
і газети, і сніданки,
вчорашні сварки, завтрішні мрії,
зіпсовані нерви і зуби,
невинних дівчат і розпусних
дядьків,
бабусь із минулим,
немовлят із майбутнім -
певно, відсутність чогось
із того їх єднає найбільше
докупи.

і хлопчика несли трамваї...
"трамвай за трамваєм,
а за тим трамваєм..."
хлопчика з червоною цукеркою
на дерев"яній паличці,
хлопчика з портфеликом
набитим книжками,
хлопчика з думками
про колєгів з вулиці,
хлопчика з маленьким минулим
і великим майбутнім...

Частина 1
пане Грицю, знову прогулюєтеся,
пане Грицю, тягнете свою паличку
у лівій руці?
пане Грицю, а де ваша торба,
невже цьоця Франя забула її
вам налагодити?
а там завжди лежали свіжа
газета і два яблука.
а чи можна мені пройтися із вами,
хочу почути про батярування,
про Львів, якого я не застала,
про покоївку Люсю,
про Замарстинів і личаківських
фраєрів...

пане Грицю, чому нині не спішите
на вечерю?
цьоця Франя буде сваритись...

тривожна ніч карпатська,
тягучі літні години
тривають роками
повільно нас затягують
в холодну тишу темряви:
"дурний кінець для нас",
нашіптують древні гори
і осипаються в прірви
камінцями бездушними:
" незбазгненна жорстока
втрата життя",
кричать пугачі в стіну
дощову і вітряну.

набий свою люльку діду,
послухай, може почуєш,
як гори плачуть по тобі,
волають,аж смішно:
"не смійся з гір",-
крикнув дід і осипав
попіл із люльки...

любитися серед сцени?
( звідки хтиві думки
у юній голівці?)
такий досвідчений,
ніжний, мабуть...
одружений, не помиляюсь?
але щось таке хвилююче
у вже трохи, геть трохи,
немолодому тілі,
що через кілька десятиліть
залишиться твоїм
примарним спогадом.
мовчання з криком
прикінці, а інші ви?

А той, молодий і непорочно
пристрасний, хвилюючий?
Чорноволосий і ніжно-білошкірий.
Безпосередньо щирий,
хриплий, дзвінкий? Такий...

під холодним душем
танцюєш
краплі з повік,
але далі танцюєш,
мов під дощем
учора, позавчора...
завжди

* * *
очі –сонця.
дивишся
на світ невинно
невпинно
спиняєшся, падаєш
встаєш, дивишся
очі – сонечка - соненята

* * *
запах весни посеред
зимової ночі
пробивався через
відчинену кватирку.
склянка молока,
безсоння і її
запах з снігом
змішаний

***
Зранку шукаю натхнення під снігом,
Від якого волосся мокріє і злипається -
Спершу в дешевому кафе з виноградовим
Соком, а потім на вулицях міста.
В цьому житті стільки коридорів,
Коридорів, де ніхто не живе.
Коридорів, де нічого не стоїть.
Коридорів, де інші чекають на інших.
Коридорів, де я не знайшла натхнення.
Сьогодні сплю сама, я завжди сплю сама,
Я боюся своїх простирадл,
Але вони нічого не розкажуть про мене,
Бо моя постіль мовчить у чеканні.
У чеканні? Кого? П’яного курвака,
Котрий кричав, що хоче кохатися?
Я боюся гінеколога,
Але він нічого не розкаже про мене,
Він мовчить у чеканні,
Щоб сказати, що і я скоро належатиму
До більшої половини.

Ти з далекого загір’я,
Нагадуєш мені пастуха овець
З далеких полонин,
Виплеканого гірським повітрям
І споєного тими ж дощами.
В тебе короткі пальці,
Широченна спина, густа щетина,
Якийсь дивний шарм первісної
Людини, владного вождя.
А ще мені завжди вчувається
Запах закарпатських виноградників,
Коли бачу тебе.
І знаєш?.. я навіть можу уявити,
Як ти нагло торкаєшся до мене –
Грубо і егоїстично.
Мені це подобається,
Бо люблю гори і горян,
Чи загорян…?

Голіарде, зіграй для панни драму
Із вимріяних життів,
Де носять місяць за пазухою
І сонце тримають в креденсі,
Де панусям юним дозволяють
Їсти зеленобокі кавуни
В присутності цісаря осяйного
І кохати конопасів.
Зіграй, любий трубадуре!
І заб’ється сильніше
Серце дівоче вразливе,
І очі засяють блискуче
В темряві двору чудовного.
Звесели товариство шановане,
Дай їм те, про що мріють
І вони відізвуться
Дзвінкою монетою!

цикл "жіночі портрети"

Курви не сплять по ночах,
Ходять по місту
В черлених, оййй, черлених
Кожухах.
Махають хвостами, махають
Задами.
З челяддю любляться, оййй,
Любляться.
А хочуть з панами, а хочуть
На білому.
За дріб’язок марний любляться,
А хочуть за злото, а хочуть
За дзвінке.
А може й вони бажають
Не бажаними бути,
А просто коханими?

Курви не сплять по ночах,
Ходять по місту
В черлених, оййй, черлених
Кожухах.
І мріють про щастя,
І мріють про долю,
Про долю кожного з вас…

***
Спогади днів молодих:
Львівські пани і пані
Розкланюються у вітаннях,
Тиснуть і цілують руки,
Світять очима,
Трусять грошима
І ніжно кохають каварні.
Падуть холодні дощі
І рідною вологістю
Пахне повітря.
Коней іржання, фірманів
Крики потішні
Та ми, десь загублені
В строкатому натовпі
Гріємо руки до вугликів
Багряних, котрі носимо
В кишенях нових
Курток чи маринарок.
Непомітні голуби
Цілують пам’ятники
І світять червоними
Лапками нам, перехожим.
21.01.2006

***
Бричка чорна пролітала,
Річка чорною ставала,
Бричка чорна і страшна.
Йваааанееее!
Шос, моя мила?
Ти бачив??
Шо, моя люба?
Бричка!
Втікай, любаскооо!
Мольфар заклинав гору,
Щоб бідою не ставала,
Бричку не випускала,
Бо люди ся боют.
Страшне то є…

Чорні примари з гори вилітали
Бричку шукали.
Нема, гуцулку забрали, з люльков.
Нема панянки тепера.
Боются люди…

А сє не бою, піду в гору
Бартку всаджу,
Гуцулку си заберу,
Будем разом жили,
Довіку любилися!