***
Тут все нагадувало Макондо. Ми теж пішли з обжитих місць і оселилися на диких землях. Наново творили цивілізацію поза містом. Сельвою нас оточував високий паркан. Міська резервація в просторах львівських сіл.
Часто дощило. Червень перетворився на сезон дощів. Я ж хотіла в Південну Америку. І за моїм вікном тоді починали співати бійцівські півні, а сусіди обирали королеву бурного карнавалу.
Суботній ранок розпочався таки зі сонця, хоча воно не обіцяло доброї погоди протягом дня. Приїде Ярина. Вже рік вона вчиться в Німеччині. І оце вперше після Різдва ми побачимося. Мені чомусь страшно, що між нами заляже мовчанка. Дивлячись одне на одного можемо лише згадувати. Тому на моїй терасі сьогодні шумітиме карпатський ліс, тріскотітиме вечірня ватра, пролітатимуть шаленці на лещатах, тріпотітиме американський прапор і розмістяться всі каварні міста, ділячи простір з кількастолітнім університетом.
Трохи пізніше наше Макондо сколихнеться від сміху Юлі. Вона прийде, щоб розділити суботню самотність зустрічі з нами. Тоді тераса розпадеться надвоє. Знову розпочнеться серпневе весілля, воно займе ліву частину простору і половину моєї кімнати. Юля в білому платті, Ярина і я, звичайно ж, як дружки. Плакатиму тримаючи корону в церкві, чи то від болю в руці, чи то від жалю, що все змінюється і не застигло в ту хвилю, коли мені виповнилося двадцять.
Тишу порушила Муха. Не та, що літає. Вона народжена, щоб гавкати, а не літати. З ситої і лінивої квартирної собаки перетворилася на дикого звіра з непрохідних хащ сельви. На її рахунку вже є трійко молодих курей і щоденна війна з місцевим котом.
Отже, будинок загудів гавкотом Мухи, яка все ще намагалася вдавати з себе сторожового пса і завше оголошувала всім про стукіт в двері.
Ярина. Шум. Головне заглушити власними голосами почуття тривоги. Скільки ще таких зустрічей нам відведено? Кордони розлучають надовго, а іноді і назавжди. Мама прийшла з кухні. Щось розпитувала. Ми сміялися. Тато з братом були на озері. Тому лише жіноче товариство на сьогодні.
Через годину знявся вітер, залопотів випраний одяг на шнурах і зі столу впала ложка. Прийшла Юля.

***
Ніч перед тим принесла мені спогади. Треба було так мало часу, щоб мій світ змалів, втратив своїх героїв і розсипався перлами в каламуть світу.
Проносилася нічна гроза, рокотіла далеким громом. Лежала без сну. Моє вікно, що виходило на дах, омивалося рясним дощем, тому з десяток хвилин неба не було видно. Я знялася на ноги і заслонила його тонкою прозорою шторою, надіючись врятуватися від цієї безпросвітності.
Я їх побачу завтра. Своїх найближчих подруг. Юльку – товаришку моїх щоденних вранішніх подорожей до школи, одвічного утішителя і конспіратора. Вона фактично єдина, яку я знаючи так добре, в дійсності не знала зовсім. Ярину – партнерку у всіх починаннях, викликах суспільству, справах благочинних і божевільних. Якщо так пасує, то Ярина – моя людина. Ми, троє, були частиною одного ідеального організму, якому було дано відбутися лише у такій іпостасі. Іпостасі нашого товаришування.
Спогадів міріади. Але залишився, викристалізувався найяскравіше один. Мляве літо двадцять першого століття і ми, вже повнолітні або ж, краще сказати, студентки початкових курсів славного університету, покидаємо душне місто і рушаємо в абсолютно божевільну подорож без плану і наміру. Перед нами лише маячіють стіни древніх монастирів, палаців і замків – достовірні докази, що ми таки європейці.
В Колиндянах заночовуємо в моєї бабусі. Я показую свою дитячу мрію і колодязь моїх одвічних фантазій – наше горище, яке заховало в своїх просторах матеріальних свідків існування попередніх поколінь моєї сім'ї: пожовклі фото в дерев’яних рамах (які випадково втрапили мені до рук, коли я пробиралася крізь віковий шар пороху, вела розкопки без засобів копання, задихалася в парноті піддашшя, але була безстрашна в своїх палких намірах пізнати своїх родаків ближче, а відповідно і себе), підручники бабусі, десятки номерів «Радянської жінки», темна шафа, в котрій двадцять років по смерті у своїх пальтах, спідницях і хустках жила ще досі моя прабабця, залізна праска на вугіллі, маслянка, паличка різьблена (побіжний спогад про прадіда, окрім згадки на надгробній плиті, який загинув десь на фронтах світової війни), древні телевізори, тумбочки, пуделка, сита, мішки, шмаття і горшки, в яких полохливі куниці ховали вкрадені яйця.
Нарано їмо мізерію(дивна назва звичного помідорово-огіркового салату), п’ємо надсолодкий чай і рушаємо глянути на рештки палацу. І мій веселковий Райгород, що став Колиндянами по сплині віків, відкривається широкою перспективою асфальтованої дороги. Своїми великими туристськими наплічниками розвеселяємо дітлашню, яка чомусь іменує нас гуцулами.
Велич палацу стерта роками побутування тут школи і тракторної бригади, потворною сіро-коричневою штукатуркою і в’язким довколишнім болотом, вкритим сотнями відбитків курячих і гусячих лапок.
Міжміський автобус допроваджує нас до повороту на Сидорів. Вже десь за пагорбами і полями маячіє наш серпневий корабель – шкіц чи то кістяк замку. При його появі щемить щось у грудях. Цей прекрасний велет приречений на загибель. Розсипи стін бастеї служать пристановищем для дітвацьких ігор, затінком для пастухів і ложем для коханців. Одвічна роль молодого оборонця змінилася на примирливу старість.
З якоюсь неймовірною удачею, по недовгім галасуванні на трасі, ми опиняємося в Скалі-Подільській. Минаємо побіжно в тій дорозі Лосяч і лише з вікон зачіпаємо оком чудесний костел з червоним дахом.
Провінційне місто з прив’язкою до колишньої слави розкошує літнім пообіддям. На пагорбку – лишки палацу. Довго фотографуємося у пустих віконницях стін, блукаємо серед руїн, зрештою лягаємо побіч і засмагаємо у лагідних проміннях сонця, що котиться в сторону інших народів аби і їм принести день.
Вже в повній темряві шлях приводить нас в Борщів (чи є там Мальва-Ландівське «море борщів»?), а звідти, після десятків сіл і міст, до Львова.

***
Мине два роки і на Миколая Юля зустріне Ярослава, потім ще рік з кільканадцятьма місяцями і вони одружаться. Мине чотири роки і Ярина здасть успішно екзамени, які відкриють для неї двері Німеччини. По всіх тих подіях промине ще трохи часу і ми сидітимемо на терасі будинку українського Макондо.

24.06

День минає. Як і наше життя. Мені вже двадцять п’ять. Та й ти не пасеш задніх. Тридцять один. Тридцять один. Чи це початок? Чи початок кінця?

Ми зустрілися просто. Я ніколи не любила проявляти емоцій на людях. Ти знаєш. Твоє авто зупинилося біля будинку моїх батьків. Тоді була неділя, ми обідали разом. Я, батьки і брат. Знаючи, що ти приїдеш, все-одно була стривожена, коли це сталося. Ти зайшов на подвір’я, зразу ж побачила з тераси, в руках вино – для моїх мами-тата. Вони завше тебе любили, мені здається, що досі не вибачили, що тоді відмовила тобі. Але це було цілих три роки тому! Ти розумієш? Я лише рік перед тим закінчила університет, вірила, що зможу змінити світ. Ти ж знаєш, яка я амбітна. А тут, одруження, діти. Це не входило в мої плани. Тоді тебе запросили на роботу. Далеко. Але це був шанс втекти від мене. Ти, зрештою, так і вчинив. Рік ми нічого не знали одне про одного. Я вдавала байдужість, а ти тамував біль. А потім приїхав на вакації додому. І подзвонив. Зустрілися. Тепер ми зустрічаємося кожного разу, коли повертаєшся. Більше ніякого зв’язку, ані листів, ані дзвінків поміж тим.

Ти зайшов у будинок. Початок травня, в сусідів зацвіла яблуня. Привітався, а потім ми всі пили вино на терасі. Опускалися сумерки, з далекого озерця чулося кумкання жаб, певно, на дощ. Малий бігав, зачіпав тебе, він завше прагнув твоєї уваги. Ти взяв його на коліна. Я подумала, що ми вже могли б сидіти отак зі своїм сином.

Тоді вирішили піти. Попрощалися з батьками. Вони також не розуміли, що між нами. Ніхто не розумів, мабуть, і ми теж. Ти вже оце втретє приїжджаєш в травні. Може між нами травень? Все відбувається майже як завжди, як в попередні рази. Ми згадуємо. Згадуємо все. Деталі. Запахи. Образи. Місця. Події. Відновлюємо їх в своїй пам’яті. Щоб все як тоді, до того як ти дав мені натяк на позбавлення свободи, хоча зараз все видається по-іншому. Ці три роки зробили мене дорослою. В цей час були інші. Але ти тяжів наді мною. Як ідея фікс. Як незримий меч. В кожному доторку я шукала твого доторку, в кожному цілунку прагла тебе.

Отже, пити каву. Не люблю її. Але вип’ю з тобою. Якщо багато молока і цукру, то вона мені приємна. «Купол», колишнє Засвіття. Кінець світу, його край. Значить, з тобою хоч на край світу. Займемо улюблений столик біля вікна. Таки збирається на грозу. Шумить молоде листя, з каштанових квіток-свічечок опадають пелюстки, вітер підхоплює їх і зносить вниз, загортаючи попри тротуарні бордюри. З вікна видніється клапоть дороги, яка веде до Цитаделі і стіна Осоленіуму. Таємничі години перед бурею викликають з небуття тіней, хтозна, чи зараз попри мури бастеї не блукають вояки часів Першої світової чи то погани, наші давніші предки, які залишили тут випадково знайденого дерев’яного божка. А в архівах бібліотеки всі герої пожовклих сторінок танцюють ритуальні танці, чи справляють урочисті бали. Але ми тут. Ми захищені стінами. Ми – вдвох. Твоє коліно під столом торкається випадкового мого. Я завмираю. Завмираю в очікуванні майбутньої ласки і вже не випадкових, а зумисних доторків. «Купол». Так ніби ми прийшли до старосвітської тітки, що дала притулок для молодих коханців аби намилувалися одне одним, але в межах пристойності, під її пильним оком. Розмова наша повільна. Трохи нудна. Бо ми говоримо більше очима. Окрім того ця передгрозова лінь і розніженість. Просто сидіти і дивитися у вікно. Приносять каву. У напівтемряві, лампи приглушені абажурами, мереживні скатертини, що звисають зі столів, кидають чудні тіні. На нас дивляться пані і панове з чорно-білих фотографій. Я думаю про те, як вони всі готувалися до цього поважного випадку – фотографування. Жінки вбирали найкращі сукні, припудрювали обличчя, чоловіки – ретельно голилися і чистили до блиску черевики. Настрій, певно, був у всіх піднесений як на свято. Шкода, що знимкування зараз таке доступне і позбавлене від того урочистості та шарму.
Вдаряють в шибку перші краплини. Великі і повні. Видно людей, які пробігають до найближчих прихистків або ж відкривають парасолі. Ми сидимо безмовно ще деякий час. Чашки вже пусті. Злива шумить і піниться, нагадує швидку ріку, яка жене свої води в невідомість. Ти просиш рахунок. Не знаю, чому вирішив йти саме в час найбільшої негоди. Але не перечу тобі. Біжимо до автомобіля. Ти тримаєш над нашими головами літню куртку, хоча вона заледве чи рятує від цього всеохоплюючого дощу. Машина приймає своєрідним затишком, затишком порятунку. По твоїй скроні стікають краплі. Нарешті доторкаюся до твого обличчя. Витираю краплини. Це торкання таке довгождане. Ти цілуєш мене, квапливо і сильно, ніби вибачаєшся, що не зробив цього раніше. Авто оповите пеленою дощу, довкола нічого не видно, лише сірі струмки і кольорові відблиски вулиці в них. Ми цілуємося. Тепер вже довго. Нестримно. Пристрасно. Потім ще сидимо деякий час, ти тримаєш мою руку. Ми ніби засоромленні цим виявом почуттів. Хоча в дійсності ми звикаємо до присутності одне одного, до посягання на приватний простір, до цієї любові, яка народжується чи то воскресає кожного травня. Що травня я не розумію як прожила без тебе квітень, а перед квітнем березень, а перед березнем лютий… Як я витримувала всі дощі, морози, спеки, падолисти? Але ти їдеш і цей біль втрати потрохи зникає.

Дощ вщухає. Вже геть стемніло. Вулиці пусті. Швидкі дощові річечки стікають в простори каналізації і, можливо, десь там під землею зустрічаються з таємничою річкою нашого міста. Я бачила її поза містом, там вона втрачає свій шарм, всього лише брудний заболочений потік, а тут вона Річка, яка існує, але яку ніхто не бачив.

Ти рушаєш. Пропоную їхати до мене, але нічого не кажучи, їдеш в іншому напрямку. Певно, як завжди, знімаєш на цей час квартиру. Я навіть знаю методу, за якою ти обираєш ці тимчасові житла. Вона пов’язана зі мною. Я завжди хотіла спробувати пожити в різних місцях, на інших вулицях, в інших будинках. Ми вже знаємо як це - жити на Привокзальній. Ранки там зустрічали нас стукотом трамваїв і голосами торгівців овочами, віддаленим звуком поїздів. На першому поверсі того будинку розміщувалася пияцька забігайлівка, де вже з самого ранку чоловіки причащалися горілкою. Вона пахла рибою, курочками на грилі і пивом. Ми виходили ближче до обідньої пори, щоб купити овочів, потім з них робили салати і жарили картоплю. Іншого року ти потішив мене однією з бічних вулиць Личаківської, в безпосередній близькості до Шевченківського гаю. Там ще жили шумні сусіди, які голосно вмикали музику, але зате ми майже весь день провели в гаю, засмагали на призьбі старої двохсотлітньої хати, ти цілував мої розігріті сонцем плечі і щось шепотів про минуле.

Це було найкраще, що ти міг зробити для мене. Квартира на Підзамчі. З неї видно МІЙ будинок. Цю перлину витонченості. Будинок, який не має жодного однакового вікна. Будинок, що збудували собі брати з прізвищем мого улюбленого письменника – Шульц.

Знову захмарилося. Коли ми зайшли в двері під’їзду, об асфальт вдарилися перші краплі нового дощу.

Ніч - лагідна. Наші любощі набули іншого змісту. Вони розмірені. Повільніші. Ніби прагнемо запам’ятати кожну хвилю, насолодитися і розтягнути це на цілу вічність.

Ранок – в плетених кріслах, «Під клепсидрою» або ж просто в «Дзизі». Ти їдеш через два дні. Хмари розійшлися, несміливо над містом світить сонце.

Закрутилося все, посипалися рожеві пір’їнки і щось важко гепнулося на землю. Це щось заворушилося, чхнуло і почало обтрушувати з своєї білої одежі порох. Це був маленький хлопчик, років семи з кругленьким обличчям, пухкими руцями та чорним кучерявим волоссям. Він ще раз чхнув та оглянувся – так, потрапив саме в те місце!
Довкола гори, куди не глянь ліс та ліс. Але які гори – дивогори!

Ще хвилину тому він сидів в Райському саду, на подушках набитих рожевим пір’ям і бавився з Михасиком маленькими вирізьбленими півниками. Михасик розказував про чудний край, де грають на трембітах ( це слово впало нашому героєві в душу найбільше), пасуть на полонинах стада овечок ( ох, м’які та милі створіння), а з їх молока роблять пресмачну бринзу ( аж слина покотилася). Там Михасик колись народився та жив, допоки Бог не покликав його до себе в янголята.

Грицик знайшов стежку, що, певно, вела до найближчого села. Ступав повільно, щокроку оглядався. Побік стежини було урвище. Не міг намилуватися на ту чудну красу – високі гори, красиві-красиві, вкриті тужними соснами-смереками та ще й це мале сонце, що ховалося, мов за матусею за трохи кривобокою гіркою. Далі завиднілося село – господи були розкидані поодинці на обжитих схилах, а на деяких були жовтобокі косовиська. Але село чомусь мовчало. Грицик вже пройшов кілька хат, коли почув спів, який лунав з недалекої не схожої на інші хатки. Він підкрався ближче та намагався збагнути, чому всі люди зійшлися так тісно до одної хатини.
Аж тоді почув ім”я дідуся, що іноді відвідував його з Михасиком та іншими янголятами там у чудовому Раю – Господь… Господа прославляли у своїх співах ті люди! І зразу ж йому згадалися кольорові півники, рожеві подушки та веселі забави… Стало так холодно та млосно, що аж град кришталевих сльозинок покотився з великих очей Грицика. І він сильно забажав повернутися назад, а якщо ангелик чогось сильно захоче – то це неодмінно станеться. Тому, коли в наступну мить він оглянувся, то не побачив вже гір, а лише завжди знайомий йому пейзаж Землі Райської. Він хутко побіг до альтанки, що була серед чудної краси саду, маючи намір зустріти там Михасика та переповісти йому оту дивну пригоду.
Михасик саме їв великого цукерка на паличці, він смачно злизував густу солодку масу та прицмокував язиком час від часу (таким чином він зазвичай виявляв своє захоплення), побіч нього стояв полумисок з соковитими яблуками, що красувалися та мінилися червоно-жовтою шкіркою. Михасик сидів у саду, де на деревах росли плоди, а в зеленій травичці погубилися кольорові квітки і вився блакитний прохолодний струмок. Грицик ще здалеку почав вигукувати уривки своїх вражень, а коли приблизився до друга, то намагався зосередитися та доладно розказати, що з ним трапилося там, на далекій землі. Коли розповідь була завершена, обидвоє янголят напружено думали над наступною подорожжю до того дивного краю, котрий був рідним для Михасика і так здивував Грицика. Але через кілька хвилин до них прибіг Лесько, тримаючи на нитці кучеряву фіолетову хмарку, він розхваляв свою нову іграшку і хлопці, забавившись геть забули про свої наміри. Вони бігали та стрибали, їли смачні яблука, лежали на березі потічка та тішилися барвистим сонячними промічками.

Минуло чи не півроку. Грицик біг з посланням до Миколая. Довкола була метушня, всі готувалися до свята. Приступав до роботи перший місяць зими, Грицик заплутався у довгому зеленому шалику, такі мали всі янголята, їх в"язала добра бабуся, котра лише недавно прибула до Раю і дуже сумувала за своїми маленькими онуками, тому опікувалася херувимами. Врешті знайшов Миколая,а той саме готувався до подорожі на землю, щоб приносити радість дітям, передав йому цидулку і весело побіг до Леська і Михасика. Але раптово зашпортався і побачив дивну дірочку, цікавість взяла своє - заглянув. А там - гори! Ті, які вже колись відвідував. То якась дуже висока гора зачепила небо і продірявила. Цього разу намір повернутися на землю заволодів Грициком з новою силою. Він хутко помчав до хлопців.

Коли хлопці доста надивилися у дірочку, кожен з них пообіцяв, що обов"язково відвідає те чудове місце, а Михасик розплакався, він згадав матусю і веселих братиків. Тепер лишалося за малим, як туди потрапити? Адже зараз зима і їх напевне не відпустять. Кілька днів хлопці роздумували, коли Грицик згадав, що Миколай скоро вирушає. Янголята вирішили проситися в помічники.

Коли хлопці прибігли до Миколи він саме ладував свої сани, Грицько розказав йому усе і спитав чи можуть вони допомогти святому. Той радо погодився.

День від"їзду настав, ангелики в зелених шаликах і рукавичках сиділи позаду Миколая і весело сміялися. Небо виблискувало зірочками, які старанно відчищали перед святами, місяць поважно висів на довгих сріблистих шнурках, його саме відмивали з правого боку і він вдоволено мружився, сонце тихенько спало загорнувшись в золоте покривало. Ніч розкинула свої чорні шати довкруг. До землі було ще далеко. Коли минуло трохи часу заввиднілися білі простори, Миколай вміло керував конями. Янголята зобачивши приближення мети подорожі заплескали у долоні.

Подарунки розвозили вже півночі. Клали під подушечки, біля ліжечок чи до тапка. Скрізь панував сон, поважне сопіння малих носиків та ротиків, що зранку прокинуться і будуть вигукувати від радості. Подеколи доводилося закладати до подарованих іграшок і пару різочок для пустунів і тих, що вередували, аби не забували, що батьків треба слухатися і бути завше добрим до інших.

Але по дорозі до одного дому чомусь сон заблукав. Маленька свічечка пломеніла на столику біля дитячого ліжечка і мале дівча сиділо підібгавши коліна, печально дивилося у вікно і щось собі роздумувало. Але що ж робити святому Миколі? Негоже щоб дитя побачило дідуся, інакше весь чар зникне. Хлоп’ята – ангелята сиділи у санях і вже трохи померзли, аж ось Михасю сяйнула думка! Чому б їм не піти до тої хати і не розпитати що ж сумного сталося і дівчинки? Може зможуть допомогти? Дав їм Миколай свою рукавицю, від дотику якої все живе вмить засинає. Янголята забажали опинитися у кімнатці сумної дитини, а їхні бажання завжди здійсненні. Дівчинка вельми здивувалася, аж скрикнула. Але Грицик вийняв з кишені кольорового цукерка і простягнув наляканій. Вона посміхнулася. Хлопці навперебій почали запитувати чому вона сумує. Дівчинка зітхнула і сказала, що чекає Миколу аби повісти йому одну історію. Її сестричка нині захворіла, дороги замело снігом, тому до лікарні її не можуть доправити, а та конче того потребує. Так наша дівчинка, що звалася Надусею, чекала доброго дідуся аби просити в нього помочі. Сестричка Олюся була у сусідній кімнаті з мамою, котра піклувалася за неї і всяко намагалася полегшити хворобу. Хлоп’ята переглянулися і попросили Надусю наставити руку, тоді Грицик одягнув на неї рукавичку і сказав аби та доторкнулася тою до мами і сестри. Надуня запитально глянула на нього, але пішла у сусідню кімнату. Через кілька хвилин янголи заглянули до неї через шпарку – усі поснули і Надя теж, бо була людиною і не могла противитися дії рукавички. Тоді вони вибралися на двір і повіли святому, що сталося. Той хутко зайшов до хати виніс на руках Олюньку, написав записку мамі аби та не хвилювалася і зранку, коли хурделиця закінчиться шукала хвору доню у лікарні.

Помчали сани залишаючи по собі тільки потік блискіток. Олюня мирно спала. Лікарня світилася яскраво у містечку, Микола виніс дівча до лікарняних дверей, на стукіт вийшов лікар, котрому доручили вилікувати Ольцю.
..... далі буде...

Був вечір неділі. Я йшла під дощем. Вода стікала по волоссі і обличчі. Не хотілося бачити нікого і не помічати. Я помирала від безвихідності, холод прийшов і вже нічого не можливо було змінити. Зима близилася.
В понеділковий ранок я вибігла з під"їзду і пірнула в той же холод, що був учора. Це був кінець. Листя з дерев майже облетіло. Тільки жовтизна під ногами, котру топтав кожен, хто не відчував цієї страшної зміни - відходу
моєї вісімнадцятої осені. Пролетіла сніжинка, вона розбила мою останню надію на втікаюче тепло.
А ще хтось змусив мене зрозуміти, що я була постійно не права, бо в дійсності не ціную людей, бо в дійсності забагато людей в моєму житті, бо в дійсності я потрібна всім.... Лише мені не потрібен ніхто. Хтось, хто був моєю копією, лише раніше народжений, лише народжений чоловіком, лише народжений під іншою зіркою. Хтось, хто допив свою пляшку зі мною, але я не допила свою. Хтось, хто очима сказав прощавай. Грузинський джаз? Хоч, може тільки він відчув, що більше нема осені. Бо спостерігав, значить не прогавив її відхід.
А вже понеділковий вечір виносив мене автобусом від цвинтаря. Він повнився ненависними. Чоловіками. Мене нудило від їхнього чорного кольору, фамільярності і запаху. До кінця дороги на моїх плечах повисли всі турботи працівника заводу, автомийки і банку. Я була дружиною кожного з них - я прибігала з роботи, варила їм вечерю, кричала на дітей, не встигала помити унітаз, ніколи не ходила в перукарню, бо мене стригла сусідка, вночі валилася на ліжко, одним оком дивилася телевізор, потім приходив він, в дешевих трусах і майці з діркою, торкався до мене зашкарублою рукою з брудними нігтями, це була його найвідвертіша ніжність, я або оберталася в іншу сторону або ж покірно розтавляла ноги, терплячи його безкомпромісно- однакове дригання, від якого народилося двійко наших дітей, потім ми засинали...
І вони не відчули, що вже відійшла осінь. Бо не дивилися на світ побіч своїх квартир, офісів, заводів, фабрик. А там кожного ранку змітали листя, тому жовте зникало безслідно.
Понеділкова ніч принесла ляльку в червоній спідниці, нею ще ніхто не бавився, тому вона ще не була іграшкою, а лише шматком мертвого тіла. Але вона була схожа на осінь, що пішла від мене, що пішла від нас.
31.10.06