Закрутилося все, посипалися рожеві пір’їнки і щось важко гепнулося на землю. Це щось заворушилося, чхнуло і почало обтрушувати з своєї білої одежі порох. Це був маленький хлопчик, років семи з кругленьким обличчям, пухкими руцями та чорним кучерявим волоссям. Він ще раз чхнув та оглянувся – так, потрапив саме в те місце!
Довкола гори, куди не глянь ліс та ліс. Але які гори – дивогори!

Ще хвилину тому він сидів в Райському саду, на подушках набитих рожевим пір’ям і бавився з Михасиком маленькими вирізьбленими півниками. Михасик розказував про чудний край, де грають на трембітах ( це слово впало нашому героєві в душу найбільше), пасуть на полонинах стада овечок ( ох, м’які та милі створіння), а з їх молока роблять пресмачну бринзу ( аж слина покотилася). Там Михасик колись народився та жив, допоки Бог не покликав його до себе в янголята.

Грицик знайшов стежку, що, певно, вела до найближчого села. Ступав повільно, щокроку оглядався. Побік стежини було урвище. Не міг намилуватися на ту чудну красу – високі гори, красиві-красиві, вкриті тужними соснами-смереками та ще й це мале сонце, що ховалося, мов за матусею за трохи кривобокою гіркою. Далі завиднілося село – господи були розкидані поодинці на обжитих схилах, а на деяких були жовтобокі косовиська. Але село чомусь мовчало. Грицик вже пройшов кілька хат, коли почув спів, який лунав з недалекої не схожої на інші хатки. Він підкрався ближче та намагався збагнути, чому всі люди зійшлися так тісно до одної хатини.
Аж тоді почув ім”я дідуся, що іноді відвідував його з Михасиком та іншими янголятами там у чудовому Раю – Господь… Господа прославляли у своїх співах ті люди! І зразу ж йому згадалися кольорові півники, рожеві подушки та веселі забави… Стало так холодно та млосно, що аж град кришталевих сльозинок покотився з великих очей Грицика. І він сильно забажав повернутися назад, а якщо ангелик чогось сильно захоче – то це неодмінно станеться. Тому, коли в наступну мить він оглянувся, то не побачив вже гір, а лише завжди знайомий йому пейзаж Землі Райської. Він хутко побіг до альтанки, що була серед чудної краси саду, маючи намір зустріти там Михасика та переповісти йому оту дивну пригоду.
Михасик саме їв великого цукерка на паличці, він смачно злизував густу солодку масу та прицмокував язиком час від часу (таким чином він зазвичай виявляв своє захоплення), побіч нього стояв полумисок з соковитими яблуками, що красувалися та мінилися червоно-жовтою шкіркою. Михасик сидів у саду, де на деревах росли плоди, а в зеленій травичці погубилися кольорові квітки і вився блакитний прохолодний струмок. Грицик ще здалеку почав вигукувати уривки своїх вражень, а коли приблизився до друга, то намагався зосередитися та доладно розказати, що з ним трапилося там, на далекій землі. Коли розповідь була завершена, обидвоє янголят напружено думали над наступною подорожжю до того дивного краю, котрий був рідним для Михасика і так здивував Грицика. Але через кілька хвилин до них прибіг Лесько, тримаючи на нитці кучеряву фіолетову хмарку, він розхваляв свою нову іграшку і хлопці, забавившись геть забули про свої наміри. Вони бігали та стрибали, їли смачні яблука, лежали на березі потічка та тішилися барвистим сонячними промічками.

Минуло чи не півроку. Грицик біг з посланням до Миколая. Довкола була метушня, всі готувалися до свята. Приступав до роботи перший місяць зими, Грицик заплутався у довгому зеленому шалику, такі мали всі янголята, їх в"язала добра бабуся, котра лише недавно прибула до Раю і дуже сумувала за своїми маленькими онуками, тому опікувалася херувимами. Врешті знайшов Миколая,а той саме готувався до подорожі на землю, щоб приносити радість дітям, передав йому цидулку і весело побіг до Леська і Михасика. Але раптово зашпортався і побачив дивну дірочку, цікавість взяла своє - заглянув. А там - гори! Ті, які вже колись відвідував. То якась дуже висока гора зачепила небо і продірявила. Цього разу намір повернутися на землю заволодів Грициком з новою силою. Він хутко помчав до хлопців.

Коли хлопці доста надивилися у дірочку, кожен з них пообіцяв, що обов"язково відвідає те чудове місце, а Михасик розплакався, він згадав матусю і веселих братиків. Тепер лишалося за малим, як туди потрапити? Адже зараз зима і їх напевне не відпустять. Кілька днів хлопці роздумували, коли Грицик згадав, що Миколай скоро вирушає. Янголята вирішили проситися в помічники.

Коли хлопці прибігли до Миколи він саме ладував свої сани, Грицько розказав йому усе і спитав чи можуть вони допомогти святому. Той радо погодився.

День від"їзду настав, ангелики в зелених шаликах і рукавичках сиділи позаду Миколая і весело сміялися. Небо виблискувало зірочками, які старанно відчищали перед святами, місяць поважно висів на довгих сріблистих шнурках, його саме відмивали з правого боку і він вдоволено мружився, сонце тихенько спало загорнувшись в золоте покривало. Ніч розкинула свої чорні шати довкруг. До землі було ще далеко. Коли минуло трохи часу заввиднілися білі простори, Миколай вміло керував конями. Янголята зобачивши приближення мети подорожі заплескали у долоні.

Подарунки розвозили вже півночі. Клали під подушечки, біля ліжечок чи до тапка. Скрізь панував сон, поважне сопіння малих носиків та ротиків, що зранку прокинуться і будуть вигукувати від радості. Подеколи доводилося закладати до подарованих іграшок і пару різочок для пустунів і тих, що вередували, аби не забували, що батьків треба слухатися і бути завше добрим до інших.

Але по дорозі до одного дому чомусь сон заблукав. Маленька свічечка пломеніла на столику біля дитячого ліжечка і мале дівча сиділо підібгавши коліна, печально дивилося у вікно і щось собі роздумувало. Але що ж робити святому Миколі? Негоже щоб дитя побачило дідуся, інакше весь чар зникне. Хлоп’ята – ангелята сиділи у санях і вже трохи померзли, аж ось Михасю сяйнула думка! Чому б їм не піти до тої хати і не розпитати що ж сумного сталося і дівчинки? Може зможуть допомогти? Дав їм Миколай свою рукавицю, від дотику якої все живе вмить засинає. Янголята забажали опинитися у кімнатці сумної дитини, а їхні бажання завжди здійсненні. Дівчинка вельми здивувалася, аж скрикнула. Але Грицик вийняв з кишені кольорового цукерка і простягнув наляканій. Вона посміхнулася. Хлопці навперебій почали запитувати чому вона сумує. Дівчинка зітхнула і сказала, що чекає Миколу аби повісти йому одну історію. Її сестричка нині захворіла, дороги замело снігом, тому до лікарні її не можуть доправити, а та конче того потребує. Так наша дівчинка, що звалася Надусею, чекала доброго дідуся аби просити в нього помочі. Сестричка Олюся була у сусідній кімнаті з мамою, котра піклувалася за неї і всяко намагалася полегшити хворобу. Хлоп’ята переглянулися і попросили Надусю наставити руку, тоді Грицик одягнув на неї рукавичку і сказав аби та доторкнулася тою до мами і сестри. Надуня запитально глянула на нього, але пішла у сусідню кімнату. Через кілька хвилин янголи заглянули до неї через шпарку – усі поснули і Надя теж, бо була людиною і не могла противитися дії рукавички. Тоді вони вибралися на двір і повіли святому, що сталося. Той хутко зайшов до хати виніс на руках Олюньку, написав записку мамі аби та не хвилювалася і зранку, коли хурделиця закінчиться шукала хвору доню у лікарні.

Помчали сани залишаючи по собі тільки потік блискіток. Олюня мирно спала. Лікарня світилася яскраво у містечку, Микола виніс дівча до лікарняних дверей, на стукіт вийшов лікар, котрому доручили вилікувати Ольцю.
..... далі буде...