бажання лізти на стіну зникає,коли зявляються нові люди...Люди-обєкти,які хочеться дослідити і зіпхати в колекцію...
так,в колекцію..люди для мене - експонати...Дехто цінні...Про них я дбаю,стежу,щоб їм було комфортно поруч зі мною...
Дехто -біжутерія...Зазвичай згадую про них,коли цінні експонати зайняті своїми колекціями...В біжутерії приваблює обман...Здавалося б цінна річ , а насправді -шерпотреб...А решта це або галіма пластмаса,або експонати цінність яких тимчасово не визначена...
Останні найцікавіші,але короткочасні...Коли їх загадка розгадана вони відправляються або а колекцію,або на кладовище...кладовище історії...моєї історії..

Чорною вдовою блукає моя скалічена душа кладовищем історії.Тут під асфальтом,цементом,горами побутового сміття поховано її минуле,майбутнє,теперішє...Вона блукає,підбираючи мертві холодні тіла вчорашніх снів.Тут виживають тільки кошмари...
Вона шукає тепла (божевільна),а тепла нема (і не буде)ніколи.Біль теж уже не допомагає...він уже не може повернути її в реальність.Лікування болем ефективне тільки на початковій стадії..
Далі звикання і біль уже стаж невідємною частиною тебе..як найотруйніший наркотик...Нудить.Нудить.Нудить.Нудить від тошнотно-солодкуватого запаху розкладання.Ржавчина байдужості розїдає скалічені крила...Кислотні сльози залишають потворні шрами на почорнілому від часу обличчі..Вона блює уривками непережованими реченнями і жовчю...Від ненависті до себе починають тремтіти руки і скляніють очі...Ненависть руйнує,але не вбиває...(а жаль)
Вона не може померти..
Намагалась..
Мотузка увірвалась під вагою її думок.аптеки,вокзали,мости закриті для неї назавжди...
Лезо теж не допоможе..Крові нема,а раз нема крові,то немає жодного шансу на спокуту і повернення з цьогго жахливого сну..
Тільки кров може змити з неї весь бруд цього тисячоліття..
І тільки холодні тіні і похмурі привиди з минулого тягнуться до попелища її серця...Шукають теплаі уникають її погляду...
А вона вже не може зігріти ніког,навіть себе..
Надто пізно...

Про САМОТНICТЬ...
Завжди трималася подальше вiд людей... Нiкого не пускала в свiй свiт.Дехто вривався мимо моi волi..але не надовго...Нiхто не затримувався в мому життi надовго..Казали , що це занаддто тяжко...Вони зникали й залишали зi мною самотнiсть й бiль..зявлялись й зникали як картинки вiкнi поiзда...Дехто залишався в памятi..I тiльки...Темрява, яка сидить у менi роздавлювала всiх й вони тiкали..подалi вiд темряви..подалi вiд мене...Я завжди була важкою людиною...Тому була самотньою..Скiльки себе памятаю...

23.07.2009, 12:20:11

Невже весь світ обернувся проти мене?І якщо так то навіщо тоді жити? Щоб страждати,боятись,вірити і бачити,як тебе зраджують друзі?Щоб бачити як на новому повороті долі щастя знов повертається до тебе спиною? То навіщо взагалі було народжуватись?Щоб усе своє нікчемне існування надіятись і чекати на посмішку Фортуни,яка може і не усміхнутись!Щоб усе життя боротись защастя якого ніколи і не існувало....Щоб померти? Інших варіантів у мене нема!Ми народжуємось щоб проіснувати пару роківі зникнути як зникали покоління наших предків і зникатимуть наші нащадки!Ми будемо народжуватись вмирати ,вмирати і вмирати допоки не зникнемо і не залишимо сплюндровану нами ж землю на поталу часу і простору
2007

Звичайна така собі історія про звичайну дівчинку ,яка занадто хотіла жити...
Ця дівчинка ходила до школи і мала друзів яким вірила і яких дуже любила.Також любила квіти, свіже повітря,сонячні дні і подорожі.Одного звичайного ,сонячного дня люди яким вона довіряля і яких називала своїми друзями зрадили її коли їй найбільше була потрібна їх підтрмка.Того дня вона батгато чого зрозуміла ...того дня вона розчарувалась у житті, дружбі, коханні ,але найбільше вона розчарувалась у людях які її не зхотіли а може просто не змогли зрозуміти...
Той день став переломним у її житті Вона перестала любити природу тварин і ті сонячні безжурні дні з минулорго.Світ поділився на до і після.З минулого залишились якісь невиразні ,розмиті спогади ,але вони нічого не означали ,як і теперішнє і тим паче майбутнє. Сонячні дні змінювались сніговими завірюхами ,літо- осінню ,рік - роком, але вона цьго не помічала чи може не хотіла помічати?
На зміну сонячним дням в її житті прийшли довгі зоряні ночі , Квітам - холодні мовчазні склепіння напівмертвих соборів і замків(гострі шпилі яких зривались у небо ,як колись зривалась її душа) друзям - застиглі обриси хрестів поїдені часом.
Кольром її життя і її кольром став чорний ,а в очах відбивався чи то смуток, чи то байдужість усьго світу. В своїх долонях вона тримала свою понівечену ,побиту , але ще живу душу,яка знову рвалась у небо,як шпилі готичних соборів.
Ця дівчинка виросла і вже не памятала чому цей світ став таким чужим для неї і чому вона стала такою чужою для ньго , не памятала звідки взялась ця безмежна туга , що відбивається в її очах....
Вона була не она : був ще один хлопець ,який колись теж занадто хотів жити....
Але це вже інша історія вже про ДВОХ які занадто розчарувались у цьому світі...

Сьогодні сиділи і тупо втикали на захід...двоє людей, які не вірять в кохання , життя , його сенс.Дві душі пересичені пустими словами і фразами,тупими запитаннями і поглядами , дорогами і класикою, абсурдом і попсою, тишею і шумом...Просто сиділи і згадували минулий день. Це був захід їх минулого життя...Це був кінець...А кінець, як відомоце тільки новий початок...
Вони хотіли виділитись з маси , а стали такими , як усі.Хотіли врятувати людство від ядерної хвороби і самі заразилися нею , хотіли сховатись , а самі потрапили в руки "правосуддя" програвали битви, але не виграли жодної війни.Спустошені постійною бородьбою вони тікали від себе і знайшли одне одного...Сонце заходило.Вона зробила фото на телефон.Він просто дивився.Такі рідні і завсім незнайомі люди.Він не знав , що вона гарно малює, вона навіть не здогадувалась , що він пише вірші...Брат і сестра по крові...і тільки...
Двоє самотніх вигнанців долі на широкому узбіччі життя...Двоє яких ніхто не чекав , не шукав і не памятав....Без дому, без минулого і без майбутньго...А їм було ВСЕОДНО!Врни були...Вони ходили, думали...Вони ЖИЛИ.Жили як хотіли.Залежали від всьго світу а значить не залежали нівідкого.Були вільними.Танцювали у центрі міста під музику його плеєра(по одному вуху на кожного), кудись ішли , а люди як на зло йшли їм на зустріч.Були щасливі від того ,що вони разом..Разом малювали графіті вуглинками віл ватри і битою цеглоюРазом читали книжки і робили записи у щоденнику.Разом ловили метеликів і випускали у центрі свого міста(кожного разу нового...Разом нюхали, курили, пили...Були разом...