Чорною вдовою блукає моя скалічена душа кладовищем історії.Тут під асфальтом,цементом,горами побутового сміття поховано її минуле,майбутнє,теперішє...Вона блукає,підбираючи мертві холодні тіла вчорашніх снів.Тут виживають тільки кошмари...
Вона шукає тепла (божевільна),а тепла нема (і не буде)ніколи.Біль теж уже не допомагає...він уже не може повернути її в реальність.Лікування болем ефективне тільки на початковій стадії..
Далі звикання і біль уже стаж невідємною частиною тебе..як найотруйніший наркотик...Нудить.Нудить.Нудить.Нудить від тошнотно-солодкуватого запаху розкладання.Ржавчина байдужості розїдає скалічені крила...Кислотні сльози залишають потворні шрами на почорнілому від часу обличчі..Вона блює уривками непережованими реченнями і жовчю...Від ненависті до себе починають тремтіти руки і скляніють очі...Ненависть руйнує,але не вбиває...(а жаль)
Вона не може померти..
Намагалась..
Мотузка увірвалась під вагою її думок.аптеки,вокзали,мости закриті для неї назавжди...
Лезо теж не допоможе..Крові нема,а раз нема крові,то немає жодного шансу на спокуту і повернення з цьогго жахливого сну..
Тільки кров може змити з неї весь бруд цього тисячоліття..
І тільки холодні тіні і похмурі привиди з минулого тягнуться до попелища її серця...Шукають теплаі уникають її погляду...
А вона вже не може зігріти ніког,навіть себе..
Надто пізно...

те,що я відчуваю..