Ця любов не з таких що охопить собою життя
Вона мчить як Експрес і зникає у безвісті ночі
Зупинити б її... Та зилишився розчерк пера
Не відомо про що... не відомо кому... просто розчерк

Ця любов не з таких аби їй готувати борща
Вона вип'є всі сни, зблендерує налякане серце
І залишить по собі лиш розчерк сумного вірша
й не відомо кому, не відомо куди гори спецій

Ця любов не з таких щоб робити із неї вино
Сама по собі вона надто близька алкоголю
Але з нас двох їй чомусь не потрібен ніхто...
Від таких як вона лиш вірші.. лиш вірші повні болю....

Ця любов не з таких що охопить собою життя
Вона мчить як Експрес і зникає у безвісті ночі
Зупинити б її... Та зилишився розчерк пера
Не відомо про що... не відомо кому... просто розчерк

Ця любов не з таких аби їй готувати борща
Вона вип'є всі сни, зблендерує налякане серце
І залишить по собі лиш розчерк сумного вірша
й не відомо кому, не відомо куди гори спецій

Ця любов не з таких щоб робити із неї вино
Сама по собі вона надто близька алкоголю
Але з нас двох їй чомусь не потрібен ніхто...
Від таких як вона лиш вірші.. лиш вірші повні болю....

поспішають кудись трамваї
поспішають кудись на каву
Поспішають кудись любові
не до мене, а так.. до бару

Ти приходиш невчасно вкотре
Палиш ватру і так до болю
знову ночі стають короткі
знову хвора і знов Тобою

поспішають кудись автівки
преться осінь у vip-вагоні
Ти приходиш...
Питання: Скільки?
Часу буде у нас сьогодні...

2011р.Б.

не те щоб хотілось якоїсь з незнаних висот
не те щоб літати в захмарні заобрійні дАлі
а просто у горлі застряг й не вилазить комок
а просто у грудях щось стислось і боляче давить
не те щоби сльози збирати відерком надій
не те щоби крик заховати глибоко в долоні
це все просто дощ, його дотик на кінчиках вій
це все просто біль... його забагато сьогодні
не те щоби скиглити, рокИ вже далеко не ті
не те щоби старість, а щось та таки закінчилось
черпнути б десь сили боротись за радісні дні...
до поки не впаду у старості дійсно безсила...

не просто депресія, а крик що зачах у душі
а мрії такі, що перебродили у оцет
самотності камера і з*їджені болем ключі
і байдуже що я втекти з тої камери хочу
не просто депресія, а вирок, як зашморг і все
для чого жалітись за тим, що ніколи не буде?
...на люди, як завше з напудреним, милим лицем...
а серед своїх... - тінь, недоречна приблуда...
не просто депресія, а сніг що цілує асфальт
бинтуючи світ, ледь прирошує рани
весна запізнилась... і сонце у тисячі ВАТ
пробілось по небу, і вмерло, і зникло між нами...

все зупинись. прийшов нарешті час
годинникар зізнався у всій правді
життя тягнулось, а сьогодні пас
чому було? скажи чого заради?
тік-так, тік-так замучене в ніщо
для чого ти лякаєш аритмічно
це була кава і розбите дно
а ворожбити знають все технічно...
давно пора.. давно пора іти
а хочеться ще в сонця радіацій...
а хочеться сягнути ще мети
проїхати з десяток гарних станцій...
все зупитинись.. годинникар сказав
що було вдосталь часу і натхнення
ця ніч була четвертою з октав
й нагородила врештою безсмерттям

Тіло покрите колючками. Здається я - кактус

Усе кровоточить, а ліку на рани нема.

І моє життя - помилковий, надуманий казус

Колія, дощ, і по колу, і знову одна.

Без зупинок біжиш і запехана падаєш дома.

Обіймаєш подушку і проклинаєш весь світ.

От тільки подушка сьогодні до болю солона,

От тільки троянди давно загубили свій цвіт.

Підвіконники мрій, уже запорошені й сиві.

По вікнах ілюзій стікає холодна вода.

А колись в тому домі жили люди... Щасливі.

А тепер по периметру - надто нервова хода.

Вибігаєш...

спішиш...

повернути...

не запізнитись...

Сказати коханому: "милий, єдиний стривай,

Дай мені шанс, дозволь мені просто любити"

Але втікає... втікає останній трамвай.

захриплим голосом сказав мені "Іди"
Сльозам в очах нічого не змінити
як передзвін між слів до німоти
де так втомилось з відчаю боліти
ти голосно сказав мені іти

і голос твій застряг мені в душі
так ніби лезом чиркнуте запястя
де вже нема ні днів ні ночі щастя
де вже нема де сонце вкрасти
застрягло лезо у душі

і гострить струни вперта ніч
і я сміюсь на аватарці
до мозолів стираю пальці
перераховую коханців
паралізую параліч

слова згубляю і болЮ
захриплий голос лине і лине
це як розтоптана колина
я як заплакана дитина
досі говорю, що люблю...

Залишаються тільки букви на прим*ятих листках паперу
Затираю ескізи спогадів, своїм власним бажанням втечі
Я би зараз залізла в землю, ну а може і на Говерлу
Я би зараз змовчала стільки, що не влізе у сотні речень
Залишаються тільки букви, як тату на чолі до знимки
Вже сірчаною кислотою залякати не вдасться сни
Ти залишив мене на небі, як тінь від своєї зірки
Ти скотчом мене приклеїв, щоб я не зірвалась вниз.
Залишаються тільки букви на надгробній плиті й у вІршах
Я втікатиму мабуть довго від алфавіту й власних мрій
Наш розподіл майна короткий і мені відсудили вічність
Я тобі віддаю все решта, як вологу з-під чорних вій.

не потребую тебе. можеш іти. дякую
чарчину "за щастя" десь за порогом розбий
за яким хочеш. я не була для тебе вартою
твоєї любові і віршів твоїх про біль
можеш іти. Для дверей є спокуса - протяг
зачиняй за собою. валізку свою візьми
проганяю тебе, як того хто вкрав мій спокій
і мою ілюзію що з двох утворилось "МИ"
я кумедна мабуть... слова мої так божевільні
наді мною смієшся. я та, що виношує Ніч
я пробачу тобі... ці любові такі непостійні
я пробачу усе... ти більше мене не каліч

я зістарілась сильно, телефізора хочу й тиші
не чіпайте мене в мене сиве волосся й сни
ти пішов як торік, залишивши по собі вірші
і три гіга знимок, що досі ще хочуть весни

"Самотність на колір біла... Самотніст на колір сіра... Самотність на колір чорна..."

розписавши в кольори самотність
це прокляття впало на обох
і тоді носила в собі гордість
а в тобі в той час уже жив Бог
А дорогу вибрати так складно
білий кажуть то є чистота
не потрібні всякі зорепади
Бог тобі потрібен а не Я
все сіріє чітко за прокляттям
ти ідеш до свого вівтаря
я на тебе впала тим нещастям
забираю з стін монастиря
все чорніє. Смак смола не має
чим моя любов тобі не Бог?
дівчина що віддано кохає
і кохання хватить на обох...
розписавши в кольори самотність
біла
сіра
чорна
лиш слова
проклинаю віршики сьогодні
що пророцтвом впали на життя

А більше не можу! І справді таки не можу
Не пожаліюся, друже, а просто поплачу
Ти бачиш сьогодні саму на себе не схожу
Голодну і втомлену на розуміння жебрачку
Вибач мені коли і не так десь казала
Друзів ж бо знаєш так легко чомусь не знаходять
Печево в мене солоне як зрештою й кава
І будні у мене на солоне багаті сьогодні
А більше не можу! Зі щемом тобі зізнаюсь
На своє сумління поклала важкезну ношу
Не пожаліюся, мабуть, я так зникаю
Я більше не можу! Вбий мене друже, прошу!!!
Літо втопилось в брудній і холодній річці
Небо прокисло і Ніч відігріє сиру
А в сина в очах залишиться слово "Вічність"
і мама яка поступово втрачає силу!

***
мовчаники за щоками
- це новий вид вареників
їх ліплять дуже бережно з відбірної муки
і пригощають Ніч і панночку Істерику
і посивілу Тишу з якою вже на "ти"
і блік від ліхтаря - єдину пляму світла
і сонний монітор, що дивиться на схід
сьогодні я - дурна... я - наречена Вітру
надула свої щоки і мовчу у світ.


***
я буду жити вічно, бо я тебе кохаю
кохаю надто тихо і суто у віршах
я допиваю ніч, наче горнятко чаю
самотність п*янко терпне на вустах
заліз на абажур вчорашній промінь сонця
і бавиться із дзеркалом у гру
я буду жити вічно п*яним серцем
я буду жити... я тебе люблю
і під диваном тінь - заплутаний клубочок
ниток для вишивання моїх снів
я просто буду... бо я надто хочу...
отак от тихо, гладями віршів.


***
пробач мені... за те, що я була
пробач за те, що це було ввостаннє
в моїй в*язниці кам*яні слова
і зачерствілі ноти від кохання
пробач мені, що більше не прийду
ця однокамерна самотність мені личить
пробач мене і промовчи "люблю"
спали це все... вогонь з*дає свічку
пробач мені, що я уже чужа
така чужа, що аж сама лякаюсь
в моїй в*язниці кам*яні слова
в моїй в*язниці кам*яне "кохаю"

і я тафтологічно кам*яна
і сльози мої надто непрозорі
я мабуть таки надто задурна
у мене ж бо каміння кольорові...
пробач мені, що я така... така
пробач мені відсутності любові
пробач мені каміння кольорові
пробач мені, за те, що я була...

А у мене все добре
Уже вічність, як у мене все добре
У чорно-червоному вже домінує червоний
Я посміхаюся щиро
Й нарешті природньо
А у мене все добре……….
Завтра………учора……..сьогодні………
Мої вишиті сни зодягнулись
В простору сорочку
А порізані вени лиш спогад минулого
Й годі…
А у мене все добре……..
Я більше нічого не хочу!!!
А у мене УСЕ…
Завтра………учора……..сьогодні………
І тарган на стіні,
Що хотів зіпсувати натхнення
Украв трохи хліба й годує тепер тарганят
Невже ти не бачиш???
Червоного більше напевно…
У погляді … слові на сотні, мільярди карат
Нахнюплене небо…
Я більше його не римую
У мене все добре… і люди такі кольорові
Невже ти не бачиш??? =-O
Я поборола цю бурю
ЧЕРВОНОГО БІЛЬШЕ!!!
Це крапельки поту і крові

Моя любов до тебе була абстрактною
Намальована фарбами з канцелярії
На дешевому полотні ватману
Ти цілував мене вище талії
Відсутність чіткості, граней, лінії
Твердіють дотики, м’якнуть відстані
Назвемо краплі рожево-спілими
В передпокої святої вічності
За тими краплями, за циферблатами
За тими буквами і за буденністю
Моя любов була абстрактною
Моя любов була безмежністю…

Кусок паперу винесли в смітник
Дощі цілують і змивають фарби
Із двох колись усміхнених облич
Видніються зелені страшні жаби
Розмокло все, розхлюпалось душа
Поплив годинник і рожеві краплі
Й до болю заціловані вуста
все загубилось там поміж абстракцій

Цей вітер не вічний, ці хмари на нині
У твому житті буде світла весна
А у мене все добре на цій гільйотині
Я дуже щаслива, що досі жива…
Я можу за тебе потішитись друже
Я можу тебе підбадьорити брат
У мене все добре. Всі сльози в калюжі
Скотились давно як чужий плагіат…
І сни відшмагали і ночі відбавились
Минуле минулому треба віддати
Як данину того, що не сталося
Між нами в ту ніч у холодній кімнаті

M. K. (10:12:05 23/01/2008)
тому все, що робиться - так треба, не краще. а треба
M. K. (10:12:06 23/01/2008)
небу
M. K. (10:12:06 23/01/2008)
треба


Небу потрібно! Небу так краще!
Небо далеко і майже абстрактне
А на мене реальність роззявила пащу
Так непомітно і так акуратно!
Я, може втомилась, я, може, не хочу
Сон не приходить, як не лічити
Небу видніше, небо високе
Я ж отут низько приречена жити!
Проблеми, невдачі, учора, сьогодні...
Зашморгом сльози і хлипання зранку
Що небу до мене? Дощі ж не солоні...
Зрошують настрій і мочать фіранку!

Я більше не плачу. У мене апатія.
У тебе дружина, у мене – вірші
Це не божевілля, якась псевдо стадія
Моїх особистих мурованих стін.
У мене цитрина, у мене цигарка,
Колега квадратний на вечір, в стіні
Це мій телевізор, - самотність квадратна,
А може в квадраті, у кубі, в житті…
Я більше не плачу, але й не сміюся
Цей псевдо вишкір з обличчя зійшов
Я его-віршам на папері молюся,
І рим не шукаю до слова «любов».
Дзвінки телефонні, стукіт у двері
Мені, що до того? Залиште, ідіть…
Мій погляд видлубує дірочку в стелі -
Це мій особистий, надуманий світ.
За стінами люди, щасливі, веселі
В людей, мабуть діти, родина, сім’я
А у мене вірші і багато паперу
В який загортаю безглузде життя.
Загортаю і спалюю. Але не плачу.
Не жаліюсь нікому, не прошу нічого.
Я сама щаслива, копійками здачу
Дали у тролейбусі, що їхав до Бога.

моя квартира на четвертому поверсі
і вікна мої так невИсоко
що навіть для моєї гордості
зістрибнути не буде вироком
ночувати на підвіконні
вже стало для мене звичкою
так я бачу зірки холодні
так я бачу світанки відчаю
зістрибнути би... покалічуся
залишаюся в невагомості
на четвертому рівні вічності
на забутій межі свідомості

і шукаю собі призначення
як Ніколи в Ніде заблуджене
як програма що не пропатчена
і як дівка Нікому суджена...

моя квартира на...

у моєї душі напевне скінчився бензин
я не підпалю собою навіть цигарку
запальничка згоріла у темряві власних сторін
одноразовий біль викинув долю в сміттярку
і витекли сни, ніби прокислий кефір
забродила всередині ще ненаписана осінь
а я може слабка??? бо вдягаюся тільки в папір
хоча тільки вогонь десь всередині глибоко ношу
запальничка, запал... феєрверком осяйний політ
і за гривню для мене маленька пластмасова ємкість
я туди запихала бензином розпалений світ
закінчилось пальне мій режим перемкнувся у "темно"

Задихнуся здається... і більше не стане мене

я навчилася дихати тишею, мороком, болем

і чорніє довкола... і падає попіл з небес

на мої розпечені дотиком й вітром долоні

я не прагну нічого... не марю... не мрію... я НЕ...

у дві букви впирається сіра похмура значущість

тут усе надто хворе... це Чорнобиль у серці Тебе

ти протягуєш свої подерті пошарпані руки

а до кого тепер??? до якого з присутніх богів???

і у кого вимолюєш світле для мене прощення

чи потрібне мені лікування розбитих колін

аскариди давно зжерли душу, нема!!! не поверну!!!

не хвилюйся за мене!!! я була... я буду... жива

я ще дихаю вітром, що спалює моє обличчя

я збираю у зашморг молитв твої світлі слова

і стрибаю із прірви, у затінки твого століття

***
у кожному дотику трави
поминально сумісні краплини
це ти проростаєш в мені
з-під землі оченята дитини

ти було, (був, була) у житті
я не взнаю якої ти статі
я позбулась тебе у собі
не побачиш сніжинки патлаті,
не почуєш як гавкає пес,
не потішишся сонячним ранком...
а мені залишається секс
з кимось з тих, хто неназваний батьком...

поцілую холодну траву
з мене так і не сталось мами
хоч запізно, тебе полюблю
приголублю нехай хоч віршами...
а над містом вже падає сніг
чи змете? чи загубить минуле???
в тебе очі були б голубі
і щічки - рожеві пампулі.....

а нема... нічого нема
просто сніг, холод і сиро
моя внутрішня біла зима
заморожує совість і тіло


***
егоїстично, таки заради себе
виправдань сама вигадуєш слова
говориш, що щось схоже на амебу
вишкріб лікар із твого єства

все забути. Так згорає пам*ять
кров згортається і більше не болить
тільки заміть плоду - тепер камінь
і душа так схожа на граніт
ти не підеш, не поставиш свічку
не замолиш, не зітреш гріхів
лиш мале заплакане обличчя
вже ніколи не покине снів.


***
вбивця!!! надто тихо для вироку
прошепоче неназваний гість
сяде тінню на краю столика
ніби скинутий деревом лист
докорятиме сірим мороком
виливатиме в ніч полин
це могла бути твоя донечка
це міг бути для тебе син

Ненаспівана колискова
до світанку тепер болить
а вночі гість приходить знову
плаче, тулиться і не спить...

сповзти по стіні, лягти на підлогу

покарати себе надхолодом

я сьогодні слабка, і здається не можу

збагнути це тільки розумом

написати листа, зізнатися прИсмерті

неабияко на частини

роздерти щоденник у якому віршики

лікуються соком калини...

крапають з вен вишневі капельки

сьогодні вдягаюсь в червоне

холод пронизливий нового значення

набуває, як погляд солоне...

Ніколи, ніяк… уривками
золотом сипалась осінь
вітер гуляв між будинками
заплутував рими в волосся
забуто… забито… втрачено
малюй не малюй пастелями
калюжа набула значення
своєї межі під стелями
заплющено і зачинено
квадратними сантиметрами
байдужо і безпричинно
залишилося померти
депресія… ні! Сто крапками
відлуння вбива струною
а я відбулась жартами
у війні, що вела з собою…
нашкірена і невиспана
макіяж все ж бажає кращого
я кохання твоє залишила
для життя, не свого – інакшого.

більше ніколи не повернуся на цю вулицю
там тобою розбитий ліхтар і вікно
там гуляють вітри, я знову простуджуся
підчеплю цей вірус, бажання, любов

зашмарканий вечір, закуска - цитрина у чаї
радянське кафе, обдерті столи і стільці
я сюди забрела... для чого, по кого? не знаю
я - частина декору, яка заблукала в собі.
вирум*янюю ніч... одинадцяту тікає втома
і здається потрібно по щось і до когось іти...
сірий котик Васько, зачекався уже мабуть вдома
крім його годувати у мене немає мети...

збираючи хмиз на власну кремацію
себе переконую у тому що завтра
розквітне мій кактус так ніби акація
в долонях немислимо справжнього щастя
ще будуть ті дні, безхмарні, сяйливі
ще будуть ні ночі в гріха простирадлі
я ще начерпаюся в Господа сили
я буду кохана, це буде насправді…
ілюзії, мрії, фантоми і марення
насправді є біль, зачитано вирок
збираю хмиз, це не гріх самоспалення
учора був дощ… сьогодні так сиро…

дорога, швидкість, гальма… До побачення
в цю мить він так хотів адреналіну
він говорив що вже за все заплачено
за пиво, за готель, за інші стіни
все зупинилось. Стрілка від годинника
пустилась стрілкою у неї по колготах
вона не дочитала йому віршика
а він не покладе його на ноти
дорога… швидкість… гальма… двоє втрачених
нема вже сина, а у когось доньки
безглузда смерть, як сивий колір матері
прозорі сльози й довго мокрі щоки.

Обірвався зв'язок . Перерізана поглядом вена
Мого звуку в тобі, невловимий діапазон
Вітер, вулиця, зміст. Тут так звично без мене
Прірва, крок, відчуваю скінчився балкон.
Шкереберть звичний світ. Мене там не було
Ембріон міражу, ненароджений і не в мені
Зупинилася мить, твоє слово так схоже на кулю
Продірявлює мезги, з підтекстом «Як друга, люблю»
І змивається сіль. Теплий душ і холодні обійми
Моє ехо в тобі не знайшлося і не знайшло
Обірвався зв'язок… Я впала й розбила коліно
Я тут тільки одна. Так вмирає ілюзія ДВОХ

Зашторене вікно. Сьогодні темно.
Нікого не чекаю. Не прийдуть…
Стратегія проникнення у небо
Напівпрозору сіру каламуть
Три кілограми соленої тиші
Замариновані останні почуття
Напівлюдина відчай свій колише
Новонароджене півмертве дитинча
Оскалом ніч вдягається в самотність
У сурдокамеру ховаються думки
Святкує біль, що пережив сьогодні
Заздалегідь підписані вінки…
Тримайте звуки, це бажання крику
У подушку, до ранку й хрипоти
Зашторене вікно, ніби каліка,
Душа в якій завелися коти.

Беру себе в руки. Мені так сказали.
Не плачу, не скаржусь, на стіни не лізу
Я чорну п’ю каву в дешевій кав’ярні
Пакуючи щастя в майбутні валізи
Відкладено все. На завтра, на вічність
На потім, як сир. А що як не буде???
Залишусь в кав’ярні, вростаючи в вірші
До завтра, до потім…. А згодом забудуть…
Померти не просто… проймаюся страхом
Карбуючи поглядом в небі слова
«Це все закінчиться і мамочка з татком
Мене привітають словами «ЖИВА»

розплакатись - це мабуть щонайменше
ті цвяхи з під нігтів не вийняти навіть щипцями
ти вчора сказав, що боїшся померти
нас благословили хрестами
не будемо міряти важкості поглядів в небо
змагатись з гламурністю, в моєму яскраві рубіни...
чи крапельки крові, але це вже не суттєво
і знову на землю, і знову розбите коліно
ти кажеш : не плач. І ще так якісь нісенітниці
ти знаєш - помремо. А дата? Її ще нема
Маленькі мурашки в прицілі всевишньої вічності
волочать свій хрест у тіні свого життя

Я - пташка ти ж бачиш з відрізаних рук прорізаються крила
І зовсім скоро я покину жорстоку планету
Я покину усіх, навіть тих, кого дуже любила
залишивши на стінах, як шрами - портрети
Цвірінькати легко. В тісноті гамівної сорочки
терпнуть крила. Зборонений пілотаж
Відпустіть, зупиніться, я більше не хочу
Гальмує у вені заспокійливий екіпаж
Плавають стіни. Не знаю звідки ця здатність
І літають круги чорно-жовті перед очима
Чому так жорстоко мені не дозволили щастя?
П*ятнадцятий поверх... Так- тік... Так померла хвилина...
Відпустіть, зупиніться. Для чого лоботомія?
Невже ви не бачете зрілої сутності пташки
відрубані крила. Вбивця сказав що Месія
зборонивши злетіти, по їхньому впавши.

букетик квітів в букетик щастя
солодкий запах і білий колір
я твоє серце хочу вкрасти
поклавши ніжно на підвіконник
де так пестливо світа кохання
де зранку дзвінко пташки співають
я твоє серце... візьму руками
свого бажання, світів безкраїх
я понесу його в міжпростір
в одну з чаклованих галактик
ти там не був... там ходять босі
по росах трав схожих на батік...
я серце твоє оберігатиму
як найцінніше, що може бути
вкраду тринадцятого у п*ятницю...
з букетом трав, з плодами рути

знак зодіаку у тілі
вищипує клешнями щастя
я б жити ще дуже хотіла
але не знаю чи вдасться
я б може іще посміхалась
я народила б сина
...розкраяне яблуко впало...
розпорена мрій перина
по кімнаті літає пір*я
такі білі пухнасті мухи
і прискотчена в небо зірка
обпікає холодні руки

я не піду... мені зарано...
знак зодіаку в тілі
для коханого я кохання
залишу... ці пір*їнки білі

А у нас не буде будиночку
Не цвістимуть для нас ромашки
І не наші діти на гойдалці
Колихатимуть наше щастя
І над нами не буде неба
Лиш окремі і різні клапті
Хмари стануть на шмаття схожі
Які шваброю змиють асфальти
І нічого. зовсім не буде
У світі для нас із тобою
А з будиночка тільки - буда
Як музей для віршів і болю

Сьогодні тихо.
Він сьогодні спить
А може десь валяється під кайфом
По його венах кокаїн і спирт
Розбавлені з мандруючим азартом
Сьогодні тихо…
Холодом у душах
Запліднив він кожнісінького з нас
А де любов? І де її присутність?
Коли він вийде з стану свого «пас»
Чому шприци вже стріли замінили?
Любове, де ти?
А тебе нема…
І бог Амур вмирає цього літа
Від передозу
Правда, ось така.

гудки в телефоні так схожі на серцебиття

ти в зоні досяжності але для когось інакшого

я в стелю плюю, я з розуму сходжу...

...сама...

не бачиш мій номер... або просто байдуже

кнопочки стерлися. Виклик пішов в небуття

здається життя варто ввімкнути і вимкнути

завантажую звуки так схожі на серцебиття

що по венах мовчання до вуха курсують у відповідь

Амур, ти - п*яний!!!

П*яний і не голений.

від тебе тхне спиртним і перегаром

серця людей голодні і знедолені

а ти гуляєш по дешевих барах

і що за пиво, що за сигарета

подерті штані і розбитий ніс

де твої стріли??? тюнінг кулемета

червоні очі, цілиш кудись вниз...

Амур, ти - п*яний...

складай зброю й спати...

я заспіваю гарну колискову

а зранку Алькаприн і геть із хати

зачати дві... а може і сто любовей

прийде та хвилина коли я перестану дихати___***___
тобою
і міхи легень наповняться порожнечою
вдихаючи нічого я почну ставати злою
і замість крові по венах тектимуть речення
останніх фраз покинутих і впертих
незрозумілих декілька рядків
прийде хвилина коли з мрій роздертих
не проростуть слова... "А ти б хотів....?"

коли кохаєш дуже сильно
а вітер з піском в обличчя
січе... і ти падаєш на коліна
а піщинки стають камінням
------/---\--//---\-/-/-----------
кардіограма вражає прямолінійністю
а синусоїда сказаного болить
коли кохаєш дуже сильно
але кохання - то стакан у якому ти кит--
--________________________/________
стакан, у який тебе щоб запхати
кавальцують на шматки власнобачення
не варто... не можна!!! ТАБУ
не кохати_________________________
__________________________________
__________________________________
_____________ зупинилося серце___________
все втрачено
______________

А я незаконно тебе покохала
І десь там зсередини пахло похміллям
Але я хотіла…
Сама блузку зняла
За цим незаконним кохання застіллям
Наїдки для іншої жадно хапала
Не жуючи, ковтала все зразу
І блузка на землю м’яко так впала
І ти стер вустами з моїх вуст помаду
Демон шепнув «скоріше, палкіше»
І ми на підлозі з тобою кохались
От тільки я знаю…. У тебе є інша
Яка тебе чемно і вірно чекає
А руки вростали в паркет і у стіни
Сплітались тіла, як грішним їм личить
І в акті шаленства цього навіть тіні
Ховали свої безсоромні обличчя
І ти цілував ненаситно й жагуче
Збуджене тіло, волосся і руки
А потім світанок до рами припнутий
Приніс нам у голови розум й розлуку
А я незаконно… а я до знемоги
Не зворожила …лише покохала
Диявол розвів ласки прагнучі ноги
І блузка…. а блузка десь скромно лежала.

І що слова…. Беззубі фрази
Тобою кинуті собаці
Вже не зігріється нічого
Ніхто на зустріч не заплаче
Не побіжить і не пригорне
Діряве трумно … хробачливе
А я ж могла для тебе хлопче…
Не бійсь мене… Сьогодні злива
Схилився хрест. Ростуть ромашки
На лавці пиво з зубах – чіпси
А я ж могла для тебе щастям…
Закуталася в тухле листя
Сльоза безйменна з потойбіччя
Впаде на хрест… вже не на долю
А я б могла до тебе бігти…
Крізь ніч, крізь вітер… над весною
А що слова? Що? Покаяння?
Тобі не шкода і не прикро
Душа розбуджена світанням
Тихенько плакала над містом

Ти сказав, що я - не ідеальна жінка
З не тими фізичними, інтелектуальними та іншими даними
Що я не танцюю танго, не граційна наче пір’їнка
Що мені ніколи не поставлять постаменту… навіть з каменю
Якого ж біса ти кладеш мене у свою нашпарену постелю
Накручуєш моє відьомське, посічене і попатлане волосся
На стрілки годинника, на люстру, на стелю
Це ритуал втрати ночі, чи сперми…. Мо’ досить?
Я ж бо - істинна не ідеальна жінка
Мені личить цигарка в зубах і стакан горілки
А не фотогенічні знімки
На колготках пустились стрілки…

________ *******
іще один з них у черзі до сивої втрати
сьогодні він з пивом гуляючи по проспекту
відкрив в собі істину, але замало каратів
щоб стати окрасою для серця чи перстня



________ ***********
світло з яким ти прийшов було неосяжним
я на тебе дивилась, крізь тебе на сонце
ти ж нікому ні слова... ти ж нікому не скажеш
бо ти самий звичайний, на тебе як дивиться решта
я торкнуся до променя, щось більше напевно для інших
промовчу 100 віршів, побачу сюжетну прозу
ти насправді як решта, я вигадую світло
бо так романтичніше, щоб не згоріти від нього
мені скаже хтось... "не можна, ти іншого жінка"
хоч обітниці ще я нікому не дала
а це може втеча... ти - моя втеча від сірості
у промені неіснуючого порталу




_________ ************
вицвілими очима
прогноєними фразами
зрубаними деревами
перевернутими хрестами
неїснуючими країнами
відклеїними стразами
кислотними озерами
відсутніми мостами
загубленими просторами
скуйовдженими вітрами
субстанціями амеб
голосливостями рибин
.... що ти? я тільки осторонь
гламурними вітринами
щоденністю потреб
пісочністю хвилин
сиджу у чужій тарілці
чекаючи свого з*їдження
на святі життя
виконуючи роль їжі
а ти запханий у клітку
атомного опромінення
розкладаєшся на почуття
незрозумілі та ніжні
перегорілими дротиками
зламаними руками
закостенілими поглядами
доторкаєшся білої смерті
спогадів свого мотлоху
виходу - віконної рами
відбулостей з знаком карми
... до віддзеркалення свого серця




___________************
перестань...
перестань скавчати
це наказ...
чи останнє бажання?
спирт і перекись,
клапоть вати
і черленостей поглинання
і до сповіді табунами
зупинися скажене серце
руки теплі в моєї баби
вона мабуть колись воскресне...
борщик теплий на підвіконні
світло падає дуже близько
черга в рай, чистилищ колоній
бурачкові вуста на знимку
в чорнезному сарафані
я до баби горнуся світла
вона є... вона буде з нами
може промінь, а може квітка...
цвяхи гострі, і гострі скалки
я для Тебе посаджу квіти
сита смерть погуляє парком
де ми так любили сидіти




_________***********
світло ще падає на край
стола де сидів ти
і твою траекторію ще видно
по твоїх слідах
але тут вже нікого нема...
цигарки і дим
ми ще мабуть...
та ні... це все так
і сонце нагадуватиме
у нього така природа
і я прокидатимусь і йтиму
в занудну роботу
по маршрутках товктися
я буду як решта народу
тільки падає світло...
на стіл у самому краєчку




__________*********
не скигліть маленькі
і не рвіть цими днями кишені
не відчините серця
бо ваше призначення - двері
два ключики впали
на мокру холодну підлогу
яку ? де ? скажіть?
праберлогу
красивий брелок
не змінить замків це ознака
ви ключики лиш
до дверей дерев*яних і крапка

просто убий мене
я нічого тобі не напишу
і навіть блондин не отримає римування
рань ножем
я народжу сто присмаків вишні
але ти не збагнеш ні мене, ані мого кохання
не посадять
розкажеш що самогубство
збережи всі канони, лезо в руку, здерті шпалери
зорепади...
пройдуть сумбурно
вбий мене....
не забудь зачинити всі двері...
прийдеш зранку
коли я вже буду холодна
мамі скажеш... до цього ішло стільки років
на подерту фіранку
вже падає літня погода
помолися за мене...
і вбий, хоч це буде жорстоко

ніхто не думав кому молиться Бог?
в яку з вищих і нам не знайомих інстанцій
має ж бути першоосновою Хтось
коли Богу погано у кого він просить
щастя?
це все неправда. Я бачила вчора вночі
наш розум мілкий, приземлений надто. Як встати?
кому молиться Бог? чи є ще Хтось чи ні?
кого в бідах своїх людство могло б звинуватити

а так пройшли вони
Роки
я стільки написала вІршів
для свого серця-сироти
я прочитала всього Ніцше
я замолила всі гріхи
на душу начепила хустку
для свого серця-сироти
зчерпала всі глибини глузду
зараз в кімнаті двоє їх
блакитний монітор і відчай
а завтра в люди... в щастя й сміх
я понесу ці кляті вІрші
і так пройде воно...
життя
і так пройдуть вони рокИ
а поки кава, ніч й сльоза
для мого серця-сироти

а якщо вже трапилось
не загоїлись шрами,
а Ви вже здираєте маску
але під шкірою не видно душі
і Ви розумієте
як фатально закінчує щастя
останні дні
і зникає
спільною точкою дотику
одною з тих що бувають
в востаннє
під великий відсоток
у вічності взято позику
і ви розумієте
про що говорили послання
і якщо вже така ситуація
що хтось бачить мене оголену
моє тіло - химерна абстракція
і єдине відкрите для погляду

на обкладинку модних журналів
на біг-борди з рекламою щастя
що ж за цим? за обличчям і далі
не здирайте... це маска...
це маска

Ледь вирвавшись з ярма біжиш
Щоб не догнали ті кати прокляті
Порав ти поле не собі… для них
Щоб мали в писки ситі що покласти
Сягнули демократії…. А толк???
Розплодилися тільки дуполизи
І до корита через трупів полк
а до народу всміхнені мармизи
і так живем. За що мій дід помер???
За що прадід отримав кулю в серце???
О мої рідні, були б Ви тепер
Ви б ще раз не відмовились померти
Від тих подій, від владних пацюків
Що корабля не можуть поділити
Потонемо ж… а нам потрібен бій
Вже зі своїми виродками в свиті

В нас був Майдан і прапор і пісні
Нам було зимно та нас не здолати
За наші відморожені носи…
Нам влада дала дулю потримати

Під серцем не твою дитину
Я буду носити любий
Не для тебе вечерю ситну
готуватиму в свята й будні
не для тебе сорочку шити
не твої вуста цілувати
не для тебе коханий жити
і чай не для тебе з м’яти
і для тебе в житті моєму
навіть спогадом місця мало
не твоя дитина під серцем…
не твоя ніжно скаже «Мамо»
і не ти уночі пригорнеш
не з тобою сягну до раю

що ж за кара для мене Боже???
Що ж за???... сльози ковтаю
2002р

Ти поставив три крапки і гордо пішов.
Ні – утік, як втікають злочинці.
А мені залишилась побита любов
в синяках і сльозах наодинці

Лікували її сотні різних мужчин,
а мені вже було все байдуже.
Замість квітів під вікнами виріс полин,
замість сонця – лиш відблиск в калюжах.

І я з цим жила, як і більшість жінок
я забула про пристрасть і щастя.
За рутиною днів: дім, робота і Бог
в світі вітру боялася впасти.

2003р.Б.

***
А тепер я така! – гарна, добра, п*янка
ще зустрінусь на твоїй дорозі.
Скажу дякую за…
…ця любов вже пройшла,
тільки вІрші ще пишуться досі.

2007р.Б.

обійми мене...
завтра ми вже не зустрінемось
мій потяг мене повезе у далекі країни
я не буду одна
в мене буде інший Хтось
від кого у мене будуть тремтіти коліна
обійми мене...
ритуал хай врочисто відбудеться
і чисте сумління огорне невинність паперу
обійми мене...
у мені вже нічого не сердиться
і нічого нема... вітер розгойдує стелю

Ти можеш мати тисячу жінок
Перелюбити і перекохати
Але не знімеш з себе цей вінок
Ту пам*ять, що дає не забувати
І де б не був, кого не обіймав
які не говорив слова крилаті
Любов моя, яку ти розіп*яв
Хрестом на долі буде все ж лежати

2003 р.Б.

що ж так мало... так вибрала Доля
припорошені мрії... колись це здавалось коханням
я знала (!) це буде - зустрінусь з Тобою
лиш не знала коли попрощаюсь востаннє...
як чужого Тебе поведу до забутої церкви
ми не будем молитись... до храму зачинені двері
і під брамою вгору
Ти збагнеш повну істинність серця
увесь зміст недоказаних чи не почутих містерій

а як же так...? згоріло все й нема
і більше струм не бігає по тілу
я все ж зуміла вирватись з ярма
хоча не знаю чи цього хотіла
ну що за звук? і знову телефон
НІ! спогадів музей уже закрито
замість підлоги - сходинки бездонь
ти впадеш тут...(!) а я??? ВМІЮ ЛЕТІТИ

ти не читай моїх віршів
ти не дивись на моє небо
ти не сприймай.... це сивий біль
забутий біль самої сЕбе
ти не приходь... ти не дзвони
ніколи більше не нагадуй
але й нікуди вже не йди
захмарна ніч для зорепадів

знаєш чого я боялась найбільше?
у світі такого страшного не бачили ще
(торкалась до Тебе
п*ять років словами у вІршах
і в зливу торкалась до Тебе дощем)
реалій боялась... колись якось просто зустріти
в маршрутці, на вулиці
чи біг там ще знає де
боялася... найбільше (найбільше!) у світі
для чого?
Навіщо...
я звикла... я тільки дощем...

не тримай мене небо
.своїм золотавим волоссям
бо я під тобою
.згвалтована твоїм промінням
сумна полонянка
.життя як тягар несу ДОСИТЬ!
не періщ мені в душу
.дощами отими... камінням
не в*яжи мені руки
.я ними збираюсь літати
не чіпай мого серця
.колись я уміла любити
тільки стри мені пам*ять
.залиш в мені вітер й Карпати
не тримай мене небо...
.я знаю і вмію летіти

ти так подорослішав
щоб не говорити про старість
і погляд у тебе вже втратив дитячість
а в мене усе як ти бачиш заплетено в віршах
і я як ти бачиш залишилась жити на радість
отому хлопчині, що носить мені компліменти
і також для того зігріти когось щоб любов*ю
залишилась бачиш... хоча так хотіла померти
і в іншому світлі зустрітись можливо з тобою...

що там вечір.... і що там хмари
в мене чай солодкий з лимоном
щось тремтить у повітрі з нами
і в очах стигне щось солоне
що там люди .... і що там холод
цей мандраж платонічно стихлий
не чіпай мого серця знову
бо я мертвою бути звикла

не стрималась...
пробач мені цей шал
твій дотик втратив здатність гріти
розум і серце в статусі offline
а я навчиласи виживати й жити...
вже як вдалось
для чого сколихнув?
все по поличках... вдаваний порядок
для мене зайвий тектонічний зсув
для чого це??? скажи мені заради....

в Тебе руки теплі, як колись
тільки все змінилось.... ВСЕ змінилось
небо почорніло...
подивись!!!
і від крил все пір*я відвалилось
казка закінчилася нічим
і овації дощу на підвіконні
серце - безпритульний пілігрим
і душа стабільний гість безодні...

ти повернешся вкотре побачиш руїни і зайдеш
цей храм розвалився на сотні маленьких цеглинок
позолоти забрали... дощі... закохались в пейзажі
і замість молитв сльози-біль... конкуренція... ринок...

почекай ще трохи, світила вже вказують знаки
і цей лабіринт незабаром скінчиться й пройде
закінчиться страх, і депресій потужні атаки
і ти піймеш сутність зустрітих тобою знамен
не скупися на дотик, він має ще здатність зігріти
зараз, власне, комусь так доречне й потрібне тепло
ви підете разом... бо доста вже того боліти
а вкупі потрібне вам буде вже зовсім не то
не трать поміж свинь набуті тобою перлини
навчися різнити між псевдо і дійсно, як є
шліфуй своє серце й осягнеш всю справжність Людини
готуй своє серце зуміти побачити день

він часу цілу жменю назбирає
біля моря твоєї відсутності
де стан "небіль" тотожниться до раю
а невагомість інший вимір сутності
серця від якого втекла колісниця
з пунктом зупинки "Гармонія"
і повз уста із запахом кориці
повзуть вже перші присмаки агонії
слюна німа і схожа на пісок
у роті розірвалася клепсидра
ти не прийдеш... бо Він тобі Ніхто
а час набув вже липкості повидла

тихіше... вона може втекти
дари в неї прозорі і сині
справжнє там - де нема суєти
те що тут... напіввидимі тіні
вона та, що себе осягла
вона та, що лишилась без Злого
в світі світла, в світлинах добра
вона Є
хоч не бачиш нікого

розпускається день під великим знаменням цитрини
ти порушуєш заповідь, чиниш перелюб і брешеш...
в накрохмалені мрії бризкає колір калини
ще на вчора майстерно спланованих зречень
розтлумачують сни ахінейно, але чомусь віриш
не фарбуєш вуста... принципово, а чи ритуально
капле сік... в простирадло...
за кого ти свідчиш?
він покине цей світ...
шоста діва вмирає реально
сто символів страху принесеш вівтареві пробачень
скибки сліз... що на дотик нагадують лід
розпускається день... ледь набравши окрасу означень
консервація па*яті...
жінка народжує світ

ТИ.... світ у слові чи слово у світі
лиш співзвуччя... батіг суєти
я до тебе не втомлюсь летіти
попри інші звабливі світи
ТИ... укотре звертаюсь словами
ТИ... далеко на дотик крила
я не птах... я всього лиш думками
розцілую кохані вуста

порожньо,
ти бачиш, як порожньо
як "дзень" розтлумачує дно
а мало
а бути би холодно
і світ зачинився в пальто....
криниці надпиті - розбійникам
хой топлять
бездонності правд
порожньо...
світ для покійників
і "дзень"
починає свій старт

Ті, що не падають зовсім -
не мріють вставати.
Ті, що встають -
майже бачать свій перший політ,
небо просторе і
хмари із запахом м*яти,
в щастя огорнений й радість
усміхнений світ.
Траплялось усе...
І бід тих не перелічити,
а сльози-и-и які-і-і-і
- найстрімкіша Карпатська ріка!
Я знаю, померти завжди
було легше ніж жити,
а солод найкращий
в тій чаші, яка ледь гірка!

допиваю не тобою заварений чай
розумію що завтра ... і тиждень
і вічність без тебе
я тебе не любила... бувай
ти - транзитний вагон
на пероні що змінює лейби
і цей залишок вечора п*ю
у якому прокисли дощі
і зламались на зло парасолі
я тебе не люблю....
я так тебе не люблю
до кожної рими
до кожного поклику долі
і що мені з того? лимонність розмов...
і гра у любов приростає,
вростає корінням
я ж тебе не любила
Любов....
допиває свій чай і ковтає
солоне прозріння

ухвалено вирок і добре
беззмістовні слова апеляцій
і в*язень важкої хвороби
втомився від різних інстанцій
ін*єкції, ліки і спокій
і стіни до святості білі
викинь, зрубай.... Де пророки???
які все ж прийти не зуміли....
переломи... заруби... надопік
розчавлено вимір "сьогодні"
і смерть, як омріяний спокій
далеко ще...
руки холодні.

роззявили пащеки ешафоти
зраджені люди священним оракулом
у відповідь на запитання "Хто ти?"
малюють букви безколірним маркером
між поверхом четвертим і останнім
хтось вікнам надає нового значення
довгий ланцюг
замість зіниці - камінь
і на виделці страва передбачення
він пофарбує голову у біле
когось заразять змістом капюшони
м*яч покотився...
залишилось тіло
без поруху
без крику
без корони

по політурках читаних книжок
крихких словах рекламних анотацій
наша Любов шукалася як бог
посеред інших згублених абстракцій
я намагалась вірити тобі...
який чудовий в тебе світ фантазій
бракує слів...
безвичерпність брехні
де пункт "ЛЮБОВ" ???
є сотня мильних станцій !!!
транзитом біль і рейочки зі сліз
вагони що обшарпані вітрами
й прочитана книженція про міф
інстинкт життя... а не святе кохання

залиш цю тишу для усіх що решта...
сльоза у горлі
зібганий папір
ін*єкція мовчанням прямо в серце
від тих недуг...
якими тільки звір...
простягнеш руку... поведеш у гори
лице для вітру, а душа - богам
скажи для чого й звідки стільки болю...?
і досить Тиші... хочу в інший храм...

класифікую останні події
на корисні і вельми інакші
але бачу будуються стіни
мутовані...
вищі і кращі
огорожі паркани і вежі
секта тиші , прапор мовчання
і там люди з камінням схожі...
чи каміння з людьми?
запитання!!!
панахида по втрачених мріях
в дев*ять сорок біля криниці
я прийду у тонах темно-сірих...
ти впізнаєш їх в моєму обличчі
констатація іншого світу
вимір безмір і вимір скільки
межи стінами клапті вітру
і каміння .... каміння тільки

скриплю...
бо відчуваю себе сходами
в одному з будинків в центральній
частині міста
болю...
ходили люди і ходили нЕлюди...
здають приміщення під офіс...
де взяти гроші.....
тремчу...
йдуть знову перехожі на роботу
з інших міст
мовчу...
чекаю кроків твоїх...
бо ти гість...
кричу
жінки з підборами й сліди....
тіло в синцях
розумієш
я стала сходами...
для нас...

залишилось піднятись вгору...
магічні сходи в небеса
дай мені руку
йдем в дорогу...

зі мною ти....
з тобою я

я була, як бувають живі
пила їла і щось там співала
витиралися руки брудні
і гірчила природністю кава
екстремальне проходження правд
і заключення різних комісій
я - БУЛА
починаючи старт...
а прибігла в футболці несвіжій
і ярмили мене сірі дні
і ковтали непрожиті ночі
я була як бувають живі...
викриваючи, щостя ............як ...........злочин

ця негода така символічна
обдерті карнизи дощем...
і в церкві запалена свічка
для тих хто туди не прийде

манекени.... усього лиш манекени....
шмотки... макіяж і дві руки...
причепили... думають, богеми....
, а настравді... кола по воді...
б*ють птахи... ті що не прилетіли...
манекени - солом*яний фарш...
на вітринах продається пір*я
і квитки в кіно....
кіно-о-о-о-о(!) про нас...
манекени... світ примірок й інших...
кожен день тепер нове лице
Світ - вітрин... неонових підсвіток...
й запитань на тему... "а хто це?"

помовч ще сьогодні
я даю тобі вдоста часу
в мене кактус зацвив
і зранку не було води
я не випила кави
і годинник роззявивши пащу
запізнив на роботу...
тепер вже нема куди йти...
не зіпсуй мою тишу
якимось безглуздим звучання...
напиши СМС, або
смайлика в асю пошли
помовчи ще сьогодні
не ставлячи знаки питання
мені так сподобалось може
коли ти мовчиш...

завмирають дороги
я прощаюсь... мовчать перехожі
я прожила для тебе так мало
всього лиш життя
особливе життя
що на інші є зовсім не схоже
я прожила
згораючи в теплому дотику дня
і розвіялись краплі
спітнілого тону бажання
ти пішов як ідуть тільки
справжні вояки-вожді
не сказавши ні слова...
брехня і скупі запитання
завмирають дороги
і щедро періщать дощі

не треба виключати телефон
скажи відверто, що не хочеш чути
я штори позриваю з всіх вікон
щоб краплю світла якось осягнути

замість жити, вчилась виживати
бо поставили мене у такі рамки
я сміялась й вчилася втрачати
цукром попсувавши філіжанки
молитвами попсувавши ночі
які мали бути для кохання
таки дійсно, що я в тебе хочу?
я - одна із "тих", а не остання

не перекреслю зморшок на чолі
і не затру минулого майбутнім
і я була
колись в цьому житті
для когось всім,
для когось - малосутнім
не перейду цю річку знову вздовж
вода від болю...
аж почервоніла
і двічі під один й той самий дощ
я тільки крила й серце намочила
не замовчу одні і ті ж слова
вони вже надто наскрізь просверлили
я постаріла...
...я така стара
я так втомилась...
волочити крила

леле, леле
діти, діти
пограбовані заводи
залишається боліти
і водити хороводи
по Майдану
по конюшнях
леле, леле
діти, діти
ми ходили для народу...
а залишились
у мушлях
дорога квартирна плата
хліб і масло
леле, діти
українці....
не вар*яти
хватить владі їх
дурити

якщо можна я просто піду
світе тихий
облиш не вагайся
відпусти
я до завтра помру
поки сонце
забарвить всі пальці
я коханців врахую
усіх
в заповіті
розбитого серця
і в цю мить до самісіньких
ніг
проростуть порозбивані
шкельця
монотонно сколочений звук
світе тихий
облиш не вагайся
я до завтра можливо помру...
лише тілу
залишиться впасти

Розстріляні храми, подерті ікони
шкульгає любов
з нігде у ніколи
молитви на пам'ять
і збиті коліна
кому і для чого
любов надосіння
зимовість завчасна
словесна доречність
придумана казка
так просто й до речі
у небі без Бога
у хмарах без грому
любов, як дорога
але не додому.

як давно ти мені не снишся
чи то я не лягаю спати
обійшла ніч довкола...
відстань
і ніким не зігріта хата
по периметру і по колу
розставляє самотність пастки
новий рівень старого болю
нові значення слова "впасти"
розбиваю до м*яса тіло
щось червоне говорить "втрата"
а я ж зовсім не так хотіла...
ну приснися мені до завтра

зима вдягнулася в депресію
й почала плакати дощем
і світ сприймається як версія
одного з вимірів проблем
сніданок, кава і маршрутка
передбачаються святА
і знову в серце купа трутки
і знову маска і сміття
прокурю вечір до нестями
розберу ніч на вітражі
я замерзаю між
дощами
і світла дотики чужі

візьми мене в свої обійми ніч
і повплітай зірки мені в волосся
побудь зі мною хвилю віч на віч
щоб плакати самій не довелося

сама
чужа
холодна
і байдужа
безлюдна вулиця у місті без імен
де кожен крок -
занурення в калюжу
якісно свіжих і нових проблем
самотня вулиця
сліпий ліхтар і пляма
класично гостре і розбите скло
я вчора саме тут прийшла
до тями
і саме тут моє найглибше дно
мій тихий світ
порепаний в знемозі
порізаний ущент гострим ножем
я - просто вулиця
у когось по дорозі
я - просто вулиця у місті без імен

вірш схожий на батарею
засИдівся в серці мому
по клаптиках його клею
породжую тільки втому
вірш схожий на калорифер
гаряче палке представлення
залишиться в світі літер
бо грошей нема на опалення

помолися
свічку запали
зроби вигляд схожий на страждання
я померла
вчора уночі
не сягнувши справжності кохання
доторкнися
помахом крила
я вже ангел може буду завтра
я ніколи
дійсно не жила
лиш вдавала
це остання втрата

до нестерпності кроки
розгризають священну тишу
я навпохабць знімаю вроки
ні для кого помітно
...здишу
і біліють хрести на клумбах
і висока врожайність болю
ти охрестиш цю ніч, як "Сумно"
покидаючи поле бою

з твоїх вуст падали слова
загрозливо червоним блима прірва
ти любов втопив як кошеня
в тазіку Любов Надія Віра
як же так???
сокирами слова
зрубують усе зелене в місті
задихаюсь...
це синдром "була"
не кохана, а коханка тільки...
протікає в мому щасті дах
і паркет - розпечене вугілля
світ зійшовся в декількох словах...
за якими схоже божевілля

сама сказала що переболить
зіржАвіли замкИ по самУ душу
пантерокіт щось шкрябає й не спить
я не живу а усього лиш мушу
як надоїла чорнота ікон
нема вже ні кому ні де молитись
ляга на серце правіків прокльон
де ні не вмерти ні по людськи жити
і шкварить сонце на пательні днів
жарівки з вікон й фІранки подерті
і білий янгол що життя хотів
як подарунок прийме дотик смерті

1999 р.Б.

кудись липкі маршрути
я не молилась Богу
я розівчилась бути
я відстань розписала
на префікс корінь суфікс
тебе в обличчя знала
як різновид розлуки
вклонялась попереднім
мій потяг запізнився
фрагментами комедій
під присмаком кориці
розклала по полицях
всі зустрічі й прощання
нанизую на спиці
петлю життя...
...остання

світ залишився хворим
біль залишився білим
струшує з антресолей
метеликів сірі крила
вечір лишився кислим
серце лишилось кволим
кілометрова відстань
по сантиметру колить
потяг бере мелодію
у такти і ритми втоми
час віддається злодію
вертається крок додому

впізнай мене
не треба називати
жодним з імен
нехрещена ще я
я серед яблук
загубила
карти
до скарбу до криниці
до життя
дівчисько темнооке
кажуть люди
і погляд чорний
і дурне ім*я
я білий птах
який живе у буді
у світі що є
схожим на сміття
помруть всі пси
і Windows-и зависнуть
впізнай мене...
бо завтра я піду
я - чорний вірш
в якому кисне відстань
я -сіре небо...
хмарам на біду....

хтось вдарив вперше
я тоді змовчала
і навіть вдруге здачі не дала
він думав в серце...
я кинжал виймала
а ти не знав якою я була
казав що добра
і пророчив щастя
якісь там квіти мовчки дарував
глухі акорди
з вух боялись впасти
а ти якою була я не знав...
сповзли шпалери
полиняли мрії
зависоко підібраних октав
шматки паперу
в ракурсі події
а ти мене...
а ти таки не знав...

у той момент коли уже співають
я тільки пила своє "не п*яній"
а ти кохав тих всіх що не кохають
а я кохала тих
...цей світ не мій...
уже намокла моя сигарета
бо хтось сказав що завтра буде дощ
і розвалилась з гарбуза карета
і черевички зрештую також...
ти не знайдеш мене по аксіомах
по паралелях на чужих шляхах
цей світ для мене...
серце в переломах
ну а душа................
захована в бинтах
і сумно так вмирають теореми
під нігті цвях забитий ніби знак
ти не знайдеш мене...
а дійсно, де ми?
мій світ так міцно стиснутий в
кулак....

сховала ніч усі кохання дійства
і некохання дійсності також
всі душі і недуші,
їх каліцтва
всю воду з крана
і всю воду-дощ
вбралося в нову маринарку небо
кишені дерті викидають сніг
причастя тиші, як
причастя в церкві
і біль-отець відпустить
мені гріх
сховала ніч всі мої сповідання
і сподівання зрештою також
для когось перша,
а комусь остання
вода із крана
чи фатальний дощ...

я жодного разу не цілувала твої вуста
не спліталася з твоїм тілом
не вимагала часточки з твого життя
твого погляду, твого світла
не пила з тобою на брудершафт
не обіймалась з тобою по під*їздах
я - дощ за вікнами
я - листопад
який прийшов на вулицю запізно

розібрані LEGO
кольоровості бачень
я була для тебе
а ти... без означень
зціловані губи
обвітрені фрази
я більше не буду
і жодного разу
роздягнене тіло
до кості і крові
відсутності світла
в відсутності долі
розрита могила
подряпане трумно
відірвані крила
так чітко й культурно
покладені скраю
хреста і віночків
бо я не вмираю
...в подертій сорочці...
я - смертна-безсмертна
розібране LEGO
в очах екстраверта
нічого крім неба
вмираю востаннє
на сотій хмаринці
пухкого кохання
з вогнем наодинці
обсмалене пір'я
добавилась пташка
в відсутності світла
у квітці без щастя

моє місто сплетене з бруківки
моє серце вимощене з цегли
моє тіло - дерево без гілки
моя постать,,, позгинались верби....
біль як прищ... гнійний і на обличчі
ніч як вічність капає в кастрюлю
ємкість сонця з схожістю на свічку
демонструє аргументам свіжу волю
розвалився мій будинок з LEGO
кольорові крапки свідчать звуком
моє місто вимерло без тебе
хроматично хворим візерунком
мозаїчно врамленим жахіттям
неспроможно стриманим коханням
моє місто - я в тобі вагітна
дитинчам під назвою Вигнання

порожні плящини
розмірені фрази
ти звик до моїх поцілунків
модерні картини
розсипані стрази
динаміка тиші - без звуків
тереблю мовчання
купую безслів*я
ридаю над власним сюжетом
для тебе остання
для нього безвірна
назви мене анахоретом...
у тиші безлюдно
у каві загірко
ти звик до моїх поцілунків
залишились будні
із присмаком сірки
на вустах розпечатаних трунків
пробачення хлипнуть
замруть антресолі
із чітко означеним криком
назви це для прикладу
символом ВОЛІ
до якої ще грішні не зникли

вже листопад
зима
передбачається звісно
дарма ти сподіваєшся
дарма...
вже білий вельон падає на місто
вже білий сад
слова
неоднозначність вітру
слОва не чути
словА
висять над змістом
вже біль - квадрат
дарма
чекати літа
цей світ - зима
а листопад - початок вітру!

де легко так говорять про любов
де легко протирають святим мешти
де легко після так як легко до
тієї миті коли вкотре вперше
ти відійдеш у той печальний час
я може помолюсь або заплачу
боги покажуть свій найвищий бас
я мить в календарі собі відзначу
перегорять зустрічні поїзди
осінніх станцій і гучних вокзалів
де легко говорити Я і ТИ
бинтує землю сніг від тротуарів
де легко попроситися на ніч
і світ ілюзій втраченого дому
я помолюсь за чорно-білий світ
в якому ти для мене лиш сторонній.

так помирають тільки дуже горді
не на колінах і не на ногах
дерева не скорилися погоді
і біль періщить білим по листках
я ще жила
а ти прийшов осінній
перемолов посіяні жита
повиривав усе що міг з корінням
перевернув розмірене життя
я ще жила

а так вмирають горді
не на колінах і не на ногах
я просто не сказала вчасно "годі"
і ти не зупинився вчасно так...
одніська ніч повінчана незнанням
це ще не суть розміняна на мить
хотілось так сказати про кохання
але до болю...
чуєш?
як мовчить?

а так вмирають тільки дуже горді
які слова і про яку любов?
я просто не сказала тобі "годі"
а ти повірив...
і в життя прийшов

сприймаю на відстань
корозія листя погодності
і порох на мештах
і вітер в обличчя і вогники
сприймаю на подих
ці коди по вікнах пунктирами
відсутність погоди
на вулицях міста без імені
сприймаю на дотик
площини причинно відсутності
у світі без Бога
залишились люди без сутності

мандрую твоїми емоціями
а ти фотошопиш настрій
невеличко чужими порціями
заліпляєш потрібність щастя
пластиліном цілуєш губи
хоч жінок ти вже знав багато
ти не знаєш як далі бути
і не знаєш з чого почати
мандрую твоїми поглядами
і для чого тобі то небо
у дорослих очиськах хлопчика
заблукала жива потреба
тиняюсь твоїми дотиками
шукаюсь в твоїх творіннях
а між іншим
так між емоціями
я знаходжусь в твоїх обіймах

дібралися до пальців струни
від незвички проступила кров
згодом мозолі
болять сумбурні фрази
врамлені в акорди іншомов
роздираю тишу аритмічно
з струн уже стікає стиглий піт
сповідаюсь стінам -
вони вічні
звуками складаю долі звіт
щось болить а щось закореніло
щось ще є хоч більшості НеМа
стан коли між духом й грішним тілом
натягнулась безміру струна

почуття в контексті з ситуацією
проростали у щось невимовне
дерева ставали патлатими
тіла їх ставали сторонніми
спліталися гілки взаємності
губилися пристрасті дотики
почуття завмирали в сторонності
тобою снувалися подихи
блаженно вустами торкалися
втрачалась вся зайвість реалії
сумлінням мені сповідалися
почуття не у цій ситуації

На листочках жовтіла любов
Ще трималась готовність до лету
Жовтень падав у світ підошов
І дерева вдягали корсети
Сонце сходило всьоме за ніч
Опадали пелюстки з ромашок
І давалося долі звіт
За любовні листочки щастя
Непрожиті в один сезон
Їх завчасно спалила осінь
Доторкаючись ледь до скронь
Павутинно-строкатим "потім"

Тому й згрішила Єва,
Що в раю стало сумно
Стабільності дерев і лиш один Адам
Втікаючи кудись від сього божевілля
Змія сказала Єві: "Збудуй свій власний храм!"
Спокусилось єство, божественне начало
Вскипіла спіла кров, незвіданого мить.
О, надто юна Єва, якби ж ти тільки знала,
Що яблуко червиве і в ньому гріх сидить
Роззявивши пащеку і нагостривши кігті
В Едемі стало сумно і Адам збанкрутів
О, надто юна ЄВА...
Тепер усі ми грішні.
Це яблуко гризот зжирає сірість днів.
А дні стікають в прірву, календарі ржавіють...
Останні дні біблійні...
сей шлях в Армагедон
Тому й згрішила Єва, що інші так не вміють
Один раз і назавжди понищений кордон...

не розгуби оцю останню ніч
і не розтрать на крапельки ілюзій
з моїх бажань стікає спілий сік
в твоїх бажань розхлюпані калюжі
не розгуби оцей останній шал
цю магію останнього єднання
остання ніч ніби останній бал
де парою для танцю є кохання...
...
я завтра йду туди, де НАС нема
на мене вже чатують всі вокзали
ну не розтрать останності дарма
ну не розтрать
бо стане ніч кошмаром

Допиваю залишки настрою
Вчорашнього
Ніч розстелена пастками
трикрапками
Наливаю ще келих
невтомності
Допиваю сей стан
нелюбовності
І чаклую цей світ
в різнобарвності
ну а світ -
чорний кіт
чорностайності

Макаю пензля в небо
і малюю твою відсутністть
щовечора приймаю
пігулки нескучання
а ти чомусь далеко
а на портреті відстань
яка чомусь не схожа
на кохання
макаю пензль в місяць
і так минають тижні
потрібна анастезія
загального наркозу
а все що пропонують -
писати сумні вірші
говорять організм
не сприйме більшу дозу
Макаю пензль в очі
а там ціла палітра
тонів дуже гарячих
і солено-холодних
макаю пензль в серце
макаю пензль в вітер
і хай мені хтось скаже
що я не є художник.

Вечір починався, як завжди
Так розмірено, однаково і сіро.
Не прийшов...
Ну і не прийди...
Сотий вірш римований похміллям.
Як завжди напилася сама
Бо неиа ні подруги, ні друга.
Я сягаю всоте сього дна
Де під 220 б*є напруга.
Світ стирчить довкола і довкіл
Паранойа зміни нових вражень...
Так буває тільки від похміль
Коли п*єш самотність по кав*ярнях.

Коли свічка горить у тремтінні,
Коли руки сполохано прагнуть,
Коли ноги пускають коріння
Коли так недолеко до раю,
І коли до обіймів ще вічність
Довжиною у крок, навіть менше,
І коли вже стає навіть смішно
Ми сахаємось ніби вперше.
І коли вже зовсім несила
Залишатися разом, поряд
Ми втікаємо що є сили
Хтось у себе, а хтось у зорі.
Коли свічка горить в тремтінні
І романтика б’є із чаші
Розуміємо: надто пізно,
Вже далеко наш потяг щастя.

Перестиглими гронами сльози
Опадають із чорних віт.
Розчарування наддоза.
Перемучений болем світ.

Перестиглі слова у мовчанні
Нотами – на папір.
І зачаття в самотній спальні
Сотні маленьких лір.

Перестиглими гронами...
Боже,
Ахроматичний світ
Затуляють прозорі сльози,
Приростаючи до повік.

А без неба буває страшно.
Парадоксами причаїлись
Одинокі берези щастя
І самотні пейзажі вулиць.
Чорний кіт - негатив жахіття
Підморгне і щось муркне тиші.
А без неба буває вітер
Що у стони небесні дише
Перегарами недопалів
Захлинають цей світ тумани
Моє небо внизу підвалів
Забинтовує сонцю рани
Підлих поглядів окулярних
Гострих поглядів несердечних
А без неба бувають хмари
Такі сірі і недоречні.

Сказати «вернись» в півдорозі
До шепоту слова «ніколи».
Сказати «на мить», а «не можу»
Залишим на завтра, на потім,

Змовчати про ночі в дурмані,
Ціловані кимось іншим.
Сказати «в нас є тільки зараз,
А завтра вже буде запізно».

Забути про гордість, про сльози,
Віддатись гріху що є сили.
Так людям любити не можна,
Бо в них прорізаються крила.

І коли вже не можеться плакати,
І коли вже втомилось боліти.
Залишається далі гарбати
Й лиш самотньо по ночах вити,

Вити стінам одвічну втому,
Залишатись віч-на-віч з ними.
Я – приблуда, не маю дому.
Все, що є – це холодні стіни.

Я бачу двері. За дверима світло.
А тут не так і зовсім все не те.
А за дверима двері. Потім вікна
І щось святе, доторкано-святе.

Пелюстки вуст цілують нічну спрагу.
Павуки снів зіткали тишину.
Ти йдеш по лезі, як по краю даху,
Як по містку зі світу цього й сну.

Мережиш біль і кров п’єш стаканами,
Не віриш в смерть, її просто нема,
Ти бачиш двері, зашиваєш рани
І навіть вже забула, що жива...

Люстра гаряча й байдужа.
Вечір, що зветься вже ніч.
Кави підстиглої кружка
Й холодно-сердечне так-тік.

Очі будинків закрились
Зашторені почуття,
А в серці мені залишилась
Купа чужого сміття.

Люстра розсмажила спогади,
Руки шукають вина.
Серце скотилося сходами,
Розбилося й більше нема.

Все чітко іде по сценарію.
Вечір. Самотність. Вино.
Я вкинута в світу акваріум,
Дайте води! Хоч на дно!
11, 09, 01р,Б,

Карусель мовчанки.
Півжиття пройшло ніби півхвилини.
Почекаю до ранку.
Вип’ю з ночі сон із полину.

Почекаю до завтра.
Вип’ю келих слова із пісні.
Захлинуся вогнем
В залитому водою місті.

Карусель мовчання.
Крутить голос у півзвучанні...
10. 09. 01р. б.

Каміньу формі серця
Холодне в моїй долоні
"Кохана, ти хочеш щастя?"
"Коханий, ти хочеш волі?"
Небо у формі болю
Застрягло в очах назавжди
"Кохана, ми для любові."
"Коханий, боюся зради."
Дерева у стилі Осінь
Закінчується найкраще
"Кохана для нас весь простір."
"Коханий, а де тут щастя?"
Чекання в душі завмерли
Надія у стилі Зранена
В коханого в грудях б’ється
Серце у формі каменя.

Я втомлююсь від твоєї присутносні
неможливості бути разом
ми у натовпі, у безглуздості
переслинені днів екстазом
не терплю я твоєї присутності
коли інший ще хтось присутній
я ховаюсь в свої шкарлупності
я закутуюсь в іншу відстань
довжиною в чужі розмови
чужі поштовхи й небажання
відчуваю між нами кроки
і чужі...
і чужі втирання
я боюся твоєї присутності
я дурію коли ти поряд
але люди бояться сутності
коли ХОЧУТЬ вже й тут ЛЮБОВІ.
Увійти у її пещерності
і віддатись його гористості
не терплю я коли ти...
з чемності
Я дурію з цієї пристрасті.
11.04.01

Залишаюсь тобі не знайомою
Але попри тобою коханою
У завулках твоєї свідомості -
Карі очі глибокі і зранені.
ти дочитуєш мої буздушності
і картавиш на слові "разом"
Поцілунок лишився ніжністю
Підперезаним довгим шляхом.
Залишаюсь тобі невідкритою,
Зацілованою нестямами,
у фантазіях пережитою
Але ж очі однако ранами.

А не спиться сьогодні тверезій.
Рій думок і розкриленість мрій
Я танцюю словами по лезі
Історично вчорашніх подій.
А безсоння – кігтявий кошара
Гострить нігті в обличчя жалю,
Надягаючи ризу кошмару,
Перехрещує слово «люблю»,
Перезмішує акварелі…
До світанку триває бій.
А не спиться сьогодні хворій
Вечір струшує з неба біль
Кажанами літають вірші
Спроби втечі втрачають зміст
Бракне, чуєте? Ніби вперше
Алкоголю під знаком «ІКС»!

Мій єдиний можливий вихід
Так раптово зодягся в вхід.
Це пальто затісне на вітер
І зашироке на лід.

Я шукаю бодай кватирки,
Телеграмами пишу сни.
Мій єдиний можливий вихід
Став лише фрагментом стіни.

А я знову бачила тишу.
Незворушну таку й святу.
Я вдягнуся в пальто, як в вітер
Й межи стінами посвищу.
07.05.1999р.Б.

Зостався біль і ріже до світанку.
І кавальцує душу навмання.
Я маю ранище – уже не ранку.
Я маю згарище і спогад почуття.

Зостався біль і попіл сподівання.
Зосталось все, що мало би піти.
Загублено нездайдене кохання.
Не знайдено загублені сліди.

Зостався біль. Зосталось незостале.
Сторінки спогадів гортаю крадькома.
Я попіл в жменьку позгортаю.
І розпорошу. Сіризна.

Мамо, мамо, розбилась ваза.
По підлозі усій кришталь.
Я порізалась, чуєш, мамо?
В мене надто болить душа...

Я цю вазу більше не склею,
Надто тріщин багато в ній.
З всього світу забракне клею,
Щоб заклеїти шрами й біль.

Мамо, мамо, розбилась ваза.
По підлозі усій кришталь.
Я порізалась вдруге, мамо,
Від любові лишилась фальш.
11.03.2000р.Б.

Я – звір! Безжалісний звір.
Живу у власних хащах і стражданні.
Я – звір, якому холодно вночі.
Пробач мені слабкість – кохання.

Я – звір, у якого душа
Ще не втратила риси людини.
Я – фрагмент із чужого вірша.
Мені ще не підібрано рими.

Я – звір, ти чуєш, я – звір.
Може вовк, а може лисиця.
Я полюю сьогодні на біль,
Хоча щастя ще іноді сниться...
11,03,1999р,Б,

Свято закінчилося нічим
Недоречні квіти, присмак втоми
Торт із вишень з кремом несмачним
Свято закінчилося безсонням.
Поцілунки... подарунки...
Стоп!!!
Це Шампанське кисле і пузате
Я не хочу ваших "чіля-гоп"
Я не хочу вас у своїй хаті.
Свята наче й зовсім не було
Сивина доплелась до волосся
Свято не для мене для - когось
А мені всміхатись довелося...

Коли сонце перейде у третій клас
Я відкрию двері для світанку.
Свараглоки сколихнуться враз,
Виплюнуть на землю свіжу манку.
Сонце гордовито нависа.
Абсолют межі, межа згорання.
Сонце перейшло у третій час,
За межу під назвою ПІЗНАННЯ.
Знаю…
Ти мене не зрозумів.
Просто ключик втрачений назавжди.
Сонце перейшло у третій зміст.
Сонце подалось у треті мандри.

Зізнайся чесно:
Ти у неї – перший
Хто вбив її і навіть не здригнувся.
Кусючий шершень,
Безголовий вершник
Питання «ікс» у відповідь прибульця.
Ну не бреши!
Ти – першопроходимець
По її тілі і країні болю
Жало оси,
Липка покута вулиць
У стінах ненасичених Любов’ю.
Не будь смішним,
Залиш для когось сльози.
Ти ж бо Мужчина - гордий і безстрашний…
………………………………………………
Ти перший з тих
Хто витер свої ноги
В жіночу душу створену для щастя.

Залишусь сьогодні немислимо хвора і п’яна,
Продавши за чвертку останній задавнений біль.
Я знаю занадто… цей стан вже близький до кохання
Обсвистує небо останні згорання надій.
У скронях відстукують відлік останній куранти,
А я бездієва напилась сьогодні думок.
Шампанське тривог, лікери під назвою «Втрати».
Не в зоні досяжність…
Не в межах…
Відсутній зв'язок
І коштів замало поповнити фракції серця.
Замілко борюхкатись в крові останніх подій.
Нап’юся сьогодні, таке от немислиме щастя,
Продавши за чвертку останній задавлений біль.

Весни не буде! Вертайте сизокрилі!
Перетворилось сонце в ржавий німб.
Цей сірий світ залишився безсилим
Диявол сплодородив цілий рід.
І видива з’явились незбагненні,
Віра у бога – створений бовван,
Церкви в хрестах і правда очорненна,
А ПРАВДУ розпродали всю чортам.
Ці люди щиро вірять у НІЧОГО
Божки у храмах, ідоли в серцях.
У цих людей нема… нема святого.
Традиція забита ніби цвях.
Молитви що написані «святими»
Глаголяться на пам'ять, як вірші.
Світ кошенят! Незрячих між сліпими
Вірять у ЩОСЬ «спасителі» душі.
А Бог заплаканий глядить на те «поклонство»
Корупцію у церкві, бізнес «хай».
Спотворено усе до храму в серці,
Нав’язано, надумано за пай.
Отож вертайте, милі сизокрилі,
Як я сказала вже: весни нема…
І бога теж… Спотворено з корінням.
У світі світла в дійсності пітьма.

* * *
Насильство над Собою
Вбивство сутності
Не торкнешся рукою
Неіснуючий
Цей номер телефону
Глюки пам’яті
Так схожий на ікону
Віртуальності
Згвалтованість ілюзій
Пересилююсь
Ярлик «хороші друзі»
Сотня «Вірую»
Запліднення вагань
Для чого?
Варто?
А може цей вогонь
Пророчить втрати?
Вагітність помилок
Боїться тверджень
Насильство в світ думок
Без попереджень
Народжується страх
Потуги болю
І все ж таки в очах…
… Вогні сльзою…

Хтось просто зник...
Забракнуло пояснень
Гіпнотизують безміром гудки
В тарифі "Ніч"
В тарифі без побачень
Без мейлів, без коментів, рух душі...

Хтось просто зник
Без зайвих компроматів
Зсоталась ніч у величезний біль
В тарифі "Крик"
Забракнуло пробачень
В тарифі "Крик"
Задорого для снів...

* * *
А не можна сказати тихо.
Та й в загал, а чи варто казати?
Ця любов надто схожа на лихо,
Телефонні розмови закляттям…
Ця любов…
Наїжачилась відстань
І напнулись зиг-загом дороги.
Нам для тіла несуджена грішність,
Пелюсткам не судилось у ноги..
Почуття посадили в простори,
А вустам заборонено дотик.
Дивний стан коли з над любові
Кілометрами дивиться погляд.
І коли вже константні проблеми.
Віра в зміни пришвидшує кроки…
Ти торкаєшся словом до мене,
Поцілунки обпалюють щоки.
І не можна про все оте тихо…
Про святе не говорять словами.
Лише погляд задивлений в відстань
Й нечитабельний крик між рядками.

***
Ми зустрілись. Що сказати?
Декілька стандартних запитань.
Як дитина? Жінка? Мати?
В мене?
Добре все. Люкс стан
Є коханий, є робота...
Мама, тато всі живі...
Я сумна?
Здалося вкотре!
Втома осідлала мої дні
... Та нічого!
Ти як? Як ти?
... Розлучився?! Не зійшлись?!
Ми зустрілись...
Лягли карти?
Доля?
Випадок?
Сюрприз?...
... Ні не можу. Не п’ю кави
... Серце? Так, чомусь болить.
... Я не знаю.
Може завтра?
Або, як завжди „колись”...
... Та яке там дуже гарна?
Просто вдалий макіяж
... Що ти, що ти? Це вже зайве!
Ще не пізно...
Ранній час.
Ні, не треба проводжати...
... Телефон...
Ну, ти дзвони...
Ми зустрілись!
Попрощатись
Ми до ранку не змогли.
Все балачки... все розмови...
А як ти? Ні-ні, як ти?
.............................................
Не повернемо любові!!!
Ми зустрілись!
Ми – чужі!!!

* * *
Коханий тихіше! Я все розумію.
Коханий тихіше! Благаю помовч!
Бо крають слова твої небо те сіре.
Поріжуть до крові, розплачеться дощ.

Тихіше коханий! Благаю тихіше.
Я все розумію сьогодні без слів.
В артеріях – вітер, а небо чорніше,
Спадають ілюзії з мрій і дахів.

Комусь в парасолі, комусь у долоні.
Тихіше коханий! Благаю помовч!
Бо наша любов – це крила ворони,
Які приміряє на вулицях дощ.

* * *
Заплітаючи вечір в косу.
Зав’язавши на бант святу тишу.
Я залишуся дотиком сну
На твоєму сумному обличчі.

Я залишуся вітром знадвору,
Я постукаю в шибку й втечу.
Не любов, а лиш спогад любові
Принесу… Я тобі принесу.

Ну, а ніч – незаплетена панна
І ця тиша – байдуже дівча,
І це серце так схоже на рану –
Незавершений дотик пера.

Незачесане пустослів’я…
Вечір мовчки заплівся в ніч.
І скотилась із щік покірно
Сива тиша у сивий світ.

***
Розставити крапки над «і»,
чи звичайну трикрапку, як символ.
Самотність як колір води,
Акваріум. Страшно і зимно.

Сказати звичайні слова
Чи дати можливість фантазії.
Самотність на вигляд крива,
Математично без партії.

Дивитись очима услід
Чи діри свердлити в асфальті.
Самотність на дотик, як лід,
Самотність – синонім «вмирати».

***
Самотність на колір біла,
Така, як стіни палати.
Ти чуєш, як плачуть крила
У птаха, що вмів літати?...

Самотність на колір сіра,
Така, як очі асфальту.
Ти бачиш: зривають пір’я
Із птаха, що вмів літати?..

Самотність на колір чорна.
І в ній наче у домовині...
І що тепер стало з птахом,
Що очі мав як... у людини?..

Самотність – вона прозора
І ти вже на дні плящини.
Ти бачиш нитки узору
Душі, що у людини...

* * *
Схаменутися від бажання…
Відсахнутися від небес…
Пояснити… Слова тут зайві
… Надто близько цей стук сердець!

Схаменутися, чи злякатися?
Відсахнутися, чи втекти?
Від бажання тобі віддатися,
Й небажання кудись іти…

До останку напитись пристрасті,
Не зронивши жодну краплину…
До останку втопитись в ніжності…
Я жадаю цього мужчину!