Я відношуся до тих людей, які не прив’язуються до місцини де живуть, до будинку чи ба навіть міста. Та все одно я не можу жити без рідних просторів. Щось наче кличе до рідного дому, до того куточка де я виросла, де я навчалася, де зустріла своє перше кохання. Спогади не відпускають…Якийсь дивний голос кличе додому. Що ми маємо на увазі коли говоримо: «Йду додому»?... ми маємо на увазі нашу фортецю…де ми відпочиваємо, де ми спимо і просто дивимося телевізор. Це те місце, де панує затишок і спокій, де завжди тепло. Та де б ми не жили «дім»- справжній дім-це батьківська хата, яка пам’ятає кожну хвилину нашого життя, яка носить в собі наші таємниці і мрії. Запах молока, свіжого пирога і теплі, такі ласкаві материні руки. Це той куточок, який завжди тебе чекає, який завжди розкриває руки стежки, як би вони не заросли бур’янами забуття. Ти приїздиш до рідного дому і розумієш, що серце радіє, серце щемить, а спогади, немов птахи падають білими крилами на твої руки. І ти пам’ятаєш дивовижні речі, ти захоплюєшся усім що бачиш: кожна стежка, кожне дерево….все тобі знайоме все таке тихе і прекрасне.
На столі стоїть свіжий запашний вишневий пиріг, його рум’яні боки аж підморгують тобі, а поруч - чашка молока. І тобі, якось раптом, байдужою стає фігура, ти хапаєш цей пиріг і…Боже, невже я знову потрапляю в дитинство, невже я знову маленька… Той же смак, ті же почуття. Ти йдеш на вулицю і розумієш, що дитинство залишилося в твоїх спогадах яскравим променем, що пробіг веселим зайчиком і заховався десь у калюжі. Ти підходиш до гойдалки, своєї любої… і знову… спогади. Громом пробивається в твій мозок картинка, яка вона приємна і водночас болючий холод проймає тебе аж до кісток - твоє перше, незабутнє чисте кохання. Яскраві посмішки…Бабуся, що сидить з пригорщею черешень та скибкою хліба…Лялька, яку пофарбувала синьою фарбою…Біла сукня нареченої…Дощ і веселка.
Дорога додому, яка вона довга, але чим ближче ти наближаєшся, тим спокійніше на твоїй душі. Як швидко ти минаєш дорогу, колеса автомобіля женуться вперед, так і твоє життя – ти як автомобіль мчишся по шосе, минаючи вибоїни, круті повороти, потрапляючи в ями. Ти кохаєш цю неймовірну природу, природу рідного Поділля. Ось так би втопилася в повногрудих полях золотавої пшениці, заснула б в синіх очах волошок і мріяла б в рожевих пелюстках троянд. Полетіла б понад ставом, пригорнула б землю до серця, позичила б у веселки фарб, щоб розвеселити рідну Україну. Та крил немає…лише авто сигналить і везе тебе й мене додому, до царського крила, до материних рук і посмішки, до батькових настанов і порад, до спогадів дитинства, до твого лебединого дому.
Заспівала пісню пташка, серце засміялось…
12.07.2009

Червоні краплі капають з мого серця на листок білого паперу і розтікаються химерами червоно-багряних квітів. Я-людина, яка вчиться мистецтву життя. Та мої перші картини ще дуже примітивні, недосконалі, часто трапляються якісь каракулі. А палітра фарб іноді змінюється з яскравих аж до сірих, та я чекаю першого дощу, щоб позичити фарб у веселки. І знову засміється моя картинка і знову я сонечком полечу до людських сердець. Я так люблю цей світ, що, здається, випила б його до дна, втопилася в океані ласк Землі і полетіла білим димом в гори. Мені важко розуміти, що життя таке коротке і ми так його марнуємо, я його марную… Кожну хвилину потрібно берегти, бо хвилина життя має своє призначення і не дана просто так, щоб її розсівали попелом і забували.
Часто в думках вимальовуються картинки минулого. Як би хотілося змінити ту чи іншу ситуацію, повернути все назад, сказати щось інше, не стирати людей зі свого телефонного записника, коли номер закарбувався в твоїй пам’яті навічно.
Ми часто говоримо: «Кохаю», але не відчуваємо цього …Ми боїмося зізнатися в коханні, а втративши людину, хочемо зникнути з обличчя Землі. Ми погрожуємо самогубством, коли відчуваємо, що нас покидають і більше не повернуться. Ти сидиш і чекаєш дзвіночка від коханого, з яким щойно розлучилася навічно, але ти віриш, що це просто помилка, це тимчасово. Твоє серце постійно стискається, коли ти бачиш своє перше кохання,і скільки б часу не минуло з моменту розлуки, ти все одно пам’ятаєш, все одно тремтиш і згадуєш ваш перший поцілунок, а надія не вмирає ніколи, та й свічка кохання готова спалахнути від першої іскорки в очах. Ми граємося чужими серцями, але ні в якому разі не хочемо опинитися на їхньому місці. Ми мучимо людей своїми обіцянками, а самі за спиною цілуємо інших. Ми радіємо, показуючи посмішку, але плачемо серцем. Ми говоримо, що з милим і рай в шалаші, але самі гриземо за маленьку зарплату чи неподаровану квітку. Ми говоримо багато пустих слів, але нічого не виконуємо. Ми багато чого хотіли б сказати, та пересихає в горлі і словник слів і думок закривається. Ми шкодуємо за моменти минулого, та не цінуємо години теперішнього. Ми люди та часто ми поводимося, слухаючи лише свої природні інстинкти. Ми жаліємось та все одно розуміємо, що усім глибоко наплювати на наші проблеми, кожен думає лише про себе.
Чомусь серед тисяч облич ми відчуваємо себе одинокими. Коли виходиш на вулицю, то ловиш себе на думці, що ти лише маленька часточка на цій Землі і дивишся на себе, то з оптимістичної сторони, то як песиміст. Ти розумієш, що на цій Землі ти нічого не вартий -сьгодні живеш, а завтра все, що від тебе залишається-це могила, що заросла бур’яном і полин, який причаївся в ногах та сонячний сонях, який виріс від тієї єдиної зроненої зернинки. Кряче ворона… Не тривож. Життя і так тривожне…
Але з іншого боку, без тебе порушився б природний баланс, адже ти єдиний і неповторний. Ти не просто з’явився на цій землі, щоб жити, а ти тут. щоб існувало життя на Землі, щоб і далі лунав дитячий сміх і сяяли посмішки на вустах і іскорки щастя в очах. Ти людина-а це основне, це твій дар. Це твоє покликання і призначення. Не змарнуй його в пусту. Ти сама неповторність, ти чудо із чудес, ти невід’ємна частиночка в сотах суспільства. Не думай, що якщо тебе не стане, то твоє місце хтось замінить. Зовсім ні…Подумати лише-що ми залишаємо після себе і, взагалі, чи правильний вислів «залишити після себе слід» можливо правильніше буде-залишити спогад, закарбуватися в пам’яті, бо залишений слід нічого не означає. Слід буває різним… Добро-зло, речі парадоксально різні та неможливі одне без одного. Ми не відчуваємо доброти, коли нас не пробудить біль від образи. Яким би жахливим не був фізичний біль, рани від моральних страждань не загоюються ніколи, вони розриваються при першому ж рухові словесного ножа. Будь людиною і не бажай від інших більшого ніж ти віддаєш…Адже не можна відчути смак кохання не кохаючи і не випивши чашу розчарувань, не можна відчути тепло руки не доторкнувшись до неї і не можна відчути ніжність поцілунку не доторкнувшись до трояндових губ. Пам’ятай, що сила удару дорівнює віддачі-не смійся з того, що ти комусь зробив боляче, бо цей біль повернеться бумерангом до твого серця. Будь справжнім…Будь таким яким ти є…Посміхнись і випий тепло моєї душі… Я люблю тебе…Ти людина і ти мені потрібен, ти потрібен нам…

Я знаю, що обов’язково після грози з-за хмар вигляне сонечко і все розквітне, все оживе. Холодний дощ змиє усі хвороби з листків і подарує життєву енергію. Якби ж цей дощ міг змити усі хвороби з людського організму, біль з душі…Це лише дощ…Холодний, але саме він пробуджує від сну, падаючи важкими краплями на дах…
Вже була глибока ніч, а вона сиділа на своїй дитячій гойдалці і згадувала дитинство. Якісь химери пробігали в її думках. А сльози так і котилися по щоках. Змішувалися з холодним дощем і градом сипалися на білі, від знемоги, руки. Їй було байдуже, що холодний дощ аж ломив кістки. ЇЇ легесеньке блакитне платтячко огорнуло тендітну талію так, що було видно кожен вигин її стану. Волосся мокрими стрічками впало на плечі. Та вона все одно не помічала нічого цього, бо знала, що більше не побачить такого дощу, не відчує цих палючо- холодних дотиків небесної води. Жовтневий дощ все не стихав так як і не зникали спогади, вони з’являлися яскравими картинками, а потім поступово сіріли. ЇЇ до болю знайомий дев’ятиповерховий будинок здавався таким чужим, її двір був пустим, вона відчувала таку пустоту і самотність. Так важко розуміти, що тобі залишаються лише якісь дні до смерті і вже ніяке чудо не врятує тебе. Дівчину ніхто не чіпав, лише мати дивилася в заплакане вікно квартири…вона не могла забрати доню з цієї холодної стихії, бо знала що доня здається ще її але вже належить смерті. Раптом, матір побачила дивну чорну тінь, що промайнула повз її Наталю. Так це була вона…Але не сьогодні. Ще декілька днів почекає, а поки що покружляє навкруги її безневинної душі.
Ось до Наталі наближається якась чоловіча постать. Так це її коханий Вадим. Він кидає парасольку на дитячому майданчику і підбігає до неї, падає на коліна, обіймає, але відчуває холод. «Я з тобою,кохана, ти все моє життя, не йди, побудь зі мною ще хоч трішки». Він ридає і всім тілом здригається, цілує руки, цілує очі, Обіймає її і бере на руки. «Я помру без тебе, я піду з тобою, я не виживу» А вона лише ніжно посміхається та сказати нічого не може, сили покидають її. Вадим торкається її і плаче, він кричить від болю. «Не залишай».
Це літо було найкращим у світі. Вадим запропонував вийти заміж, разом вони вже чотири роки. Яка вона щаслива, вони так кохають одне одного і навіть хвилини не можуть жити, коли не бачаться. Усі вже готуються до весілля…Яка красива біла сукня. Вона буде найкращою нареченою у світі. «Я буду найдобрішою дружиною і матір’ю наших дітей,Вадиме» Вони завмирають в резонансі поцілунку, а потім посміхаються одне одному. Ось які очі у щастя…
Цього літа Наталя планує вступати до престижного вузу, вона довго готувалася та й з її знаннями можна легко вступати до будь-якого вузу, та дівчина хоче стати вчителем, це мрія її дитинства, вона обожнює дітей і сама хоче мати трьох діток власних. Закінчились вступні іспити, коли прийшли з Вадимом подивитися на списки тих, хто вступив, то аж засяяла. «Коханий, я вступила, мені щастить, я кохаю тебе, дякую за підтримку».
Сьогодні вони святкували, а ввечері ходили на річку купатися. Вже заходило сонце, а у воду заходила не то богиня, не то золотоволоса русалка. Сонце весело бавилося і лоскотало променями її білосніжну шкіру: «Вадиме, я завжди буду з тобою, щоб не сталося, я буду лише твоєю». «Кохана, ну що станеться у нас все життя попереду, я люблю тебе, моя золотоволоска».
Сьогодні перше вересня-перший день студентського життя, нарешті вона дізнається що це таке не по розмовах а тепер вона й сама студентка. Це був день наповнений новими враженнями, новими знайомими. Білі лілії так і п’янили дівчину. Яка ж вона гарна…Яскрава посмішка так і манила усіх до неї, а вона як зірка кіно танцювала в колі з новими знайомими, сміялася і час від часу дарувала повітряні поцілунки своєму коханому. Надвечір свого першого студентського дня вони з Вадимом пішли прогулятися в парку і щось раптом весела Наталка змарніла і…раптом знепритомніла на руках у Вадима. Лікарі швидкої сказали, що це, напевне, через перевтому, нічого страшного, але про всяк випадок порадили наступного ранку приїхати з Наталею в лікарню на обстеження. Наталя стала зовсім іншою, вона в’янула на очах. Наступного дня вони приїхали до лікарні і дізналися страшний діагноз-рак крові четверта стадія. Лікарі сказали що це вже занадто пізно і в дівчини залишилось декілька місяців, а може й менше і ніщо тепер їй не допоможе, залишається лише сидіти і чекати смерті. Батьки кинулися до різних клінік та усі знизували плечима, бабки-знахарки вимовляли та по очах було зрозуміло, що вони й самі бояться цієї хвороби, священики закликали вірити в Господа і надіятись на краще. Та краще не ставало. ЇЇ перший студентський день так і залишився першим і останнім у її житті. Вона постійно гуляла, а коли вже не могла ходити, то просила, щоб її виносили хоча б на вулицю. Смерть забирала її тихо, але дуже швидко. Постійні болі,Але Наталі було все одно, вона була вже готова до смерті, але так хотіла напитися хоч останніх хвилин життя. Її Вадим майже постійно був біля неї, не покидав ні на хвилину, підбадьорював як міг, навіть розповідав анекдоти, часто дівчина забувала про хворобу і так щиро сміялася аж поки не відчувала біль, який стягував її з небес до суворої реальності. Вадим жартував та в самого шкреблися коти на душі. Серце обливалося кров’ю, він не міг змиритися з цією думкою, що його щастя догорає як свічка. Ще лише кілька місяців і її не стане. Він постійно плакав, та так, щоб Наталка не бачила цього, їй і так важко. Вони щодня годинами лежали на ліжку, просто міцно обнявшись і дивилися одне одному в очі. «Я кохаю тебе і відпускаю, будь щасливий, я завжди буду лише твоєю»
«Мовчи, не кажи нічого, я не витримаю, ти розрізаєш ножем моє серце, не кажи. Я тебе кохаю»
Сьогодні ввесь день ішов дощ і Наталя сумно дивилася на свою дитячу капельку, вона відкрила двері і поволі вийшла з квартири, вона ступала по сходах і відчувала, як ноги німіють і здригалася від болю та все одно вийшла з під’їзду і спотикаючись, дійшла до гойдалки. Обняла її і так страшно засміялася, здавалося, наче вона побачила якусь примару. Наталка сіла на гойдалку і все-така легкість, вона зовсім не помічала цього дощу…вона складала в чорні ящики свої мрії і прощалася зі світом. Вона підняла руки і побачила в небі світло. Раптом крізь стіну дощу помітила чорну тінь, що наближалася до неї, та Вадим налякав її, вона просто зупинилася, і завмерла. «Вадимчику, коханий, ти її бачиш?» «Все добре я тут, не бійся» Вадим обіймав її і не хотів відпускати, він цілував свою долю, а вона так жалісно посміхнулася, краплі води зупинилися на її тілі, Дівчина поцілувала своїми холодними вустами його губи … «Відпусти мене. Я кохаю тебе». Диким криком хлопець закричав» «Не віддам, вона моя» Але поруч побачив її, вона підійшла і взяла своєю синьою рукою Наталю… Дощ вщух…На землі сидів Вадим і міцно стискав бездиханне стомлене тіло коханої, що вже трупним холодом дихало на світ.
ЇЇ немає…Та вона назавжди залишиться в серці. Він завжди буде пам’ятати як вона стояла у білій сукні і щасливо посміхалося. Померла вона, помер і він, як би хто не втішав і не шкодував, а ці слова «час все загоїть»- викиньте їх в смітник своїх пустих душ. Вони померли…
Я знаю, що після дощу завжди засяє на небі сонячний ліхтар, життя триває, життя оновлюється, але навіщо ж воно так знущається…
06.08.2009.