Я знаю, що обов’язково після грози з-за хмар вигляне сонечко і все розквітне, все оживе. Холодний дощ змиє усі хвороби з листків і подарує життєву енергію. Якби ж цей дощ міг змити усі хвороби з людського організму, біль з душі…Це лише дощ…Холодний, але саме він пробуджує від сну, падаючи важкими краплями на дах…
Вже була глибока ніч, а вона сиділа на своїй дитячій гойдалці і згадувала дитинство. Якісь химери пробігали в її думках. А сльози так і котилися по щоках. Змішувалися з холодним дощем і градом сипалися на білі, від знемоги, руки. Їй було байдуже, що холодний дощ аж ломив кістки. ЇЇ легесеньке блакитне платтячко огорнуло тендітну талію так, що було видно кожен вигин її стану. Волосся мокрими стрічками впало на плечі. Та вона все одно не помічала нічого цього, бо знала, що більше не побачить такого дощу, не відчує цих палючо- холодних дотиків небесної води. Жовтневий дощ все не стихав так як і не зникали спогади, вони з’являлися яскравими картинками, а потім поступово сіріли. ЇЇ до болю знайомий дев’ятиповерховий будинок здавався таким чужим, її двір був пустим, вона відчувала таку пустоту і самотність. Так важко розуміти, що тобі залишаються лише якісь дні до смерті і вже ніяке чудо не врятує тебе. Дівчину ніхто не чіпав, лише мати дивилася в заплакане вікно квартири…вона не могла забрати доню з цієї холодної стихії, бо знала що доня здається ще її але вже належить смерті. Раптом, матір побачила дивну чорну тінь, що промайнула повз її Наталю. Так це була вона…Але не сьогодні. Ще декілька днів почекає, а поки що покружляє навкруги її безневинної душі.
Ось до Наталі наближається якась чоловіча постать. Так це її коханий Вадим. Він кидає парасольку на дитячому майданчику і підбігає до неї, падає на коліна, обіймає, але відчуває холод. «Я з тобою,кохана, ти все моє життя, не йди, побудь зі мною ще хоч трішки». Він ридає і всім тілом здригається, цілує руки, цілує очі, Обіймає її і бере на руки. «Я помру без тебе, я піду з тобою, я не виживу» А вона лише ніжно посміхається та сказати нічого не може, сили покидають її. Вадим торкається її і плаче, він кричить від болю. «Не залишай».
Це літо було найкращим у світі. Вадим запропонував вийти заміж, разом вони вже чотири роки. Яка вона щаслива, вони так кохають одне одного і навіть хвилини не можуть жити, коли не бачаться. Усі вже готуються до весілля…Яка красива біла сукня. Вона буде найкращою нареченою у світі. «Я буду найдобрішою дружиною і матір’ю наших дітей,Вадиме» Вони завмирають в резонансі поцілунку, а потім посміхаються одне одному. Ось які очі у щастя…
Цього літа Наталя планує вступати до престижного вузу, вона довго готувалася та й з її знаннями можна легко вступати до будь-якого вузу, та дівчина хоче стати вчителем, це мрія її дитинства, вона обожнює дітей і сама хоче мати трьох діток власних. Закінчились вступні іспити, коли прийшли з Вадимом подивитися на списки тих, хто вступив, то аж засяяла. «Коханий, я вступила, мені щастить, я кохаю тебе, дякую за підтримку».
Сьогодні вони святкували, а ввечері ходили на річку купатися. Вже заходило сонце, а у воду заходила не то богиня, не то золотоволоса русалка. Сонце весело бавилося і лоскотало променями її білосніжну шкіру: «Вадиме, я завжди буду з тобою, щоб не сталося, я буду лише твоєю». «Кохана, ну що станеться у нас все життя попереду, я люблю тебе, моя золотоволоска».
Сьогодні перше вересня-перший день студентського життя, нарешті вона дізнається що це таке не по розмовах а тепер вона й сама студентка. Це був день наповнений новими враженнями, новими знайомими. Білі лілії так і п’янили дівчину. Яка ж вона гарна…Яскрава посмішка так і манила усіх до неї, а вона як зірка кіно танцювала в колі з новими знайомими, сміялася і час від часу дарувала повітряні поцілунки своєму коханому. Надвечір свого першого студентського дня вони з Вадимом пішли прогулятися в парку і щось раптом весела Наталка змарніла і…раптом знепритомніла на руках у Вадима. Лікарі швидкої сказали, що це, напевне, через перевтому, нічого страшного, але про всяк випадок порадили наступного ранку приїхати з Наталею в лікарню на обстеження. Наталя стала зовсім іншою, вона в’янула на очах. Наступного дня вони приїхали до лікарні і дізналися страшний діагноз-рак крові четверта стадія. Лікарі сказали що це вже занадто пізно і в дівчини залишилось декілька місяців, а може й менше і ніщо тепер їй не допоможе, залишається лише сидіти і чекати смерті. Батьки кинулися до різних клінік та усі знизували плечима, бабки-знахарки вимовляли та по очах було зрозуміло, що вони й самі бояться цієї хвороби, священики закликали вірити в Господа і надіятись на краще. Та краще не ставало. ЇЇ перший студентський день так і залишився першим і останнім у її житті. Вона постійно гуляла, а коли вже не могла ходити, то просила, щоб її виносили хоча б на вулицю. Смерть забирала її тихо, але дуже швидко. Постійні болі,Але Наталі було все одно, вона була вже готова до смерті, але так хотіла напитися хоч останніх хвилин життя. Її Вадим майже постійно був біля неї, не покидав ні на хвилину, підбадьорював як міг, навіть розповідав анекдоти, часто дівчина забувала про хворобу і так щиро сміялася аж поки не відчувала біль, який стягував її з небес до суворої реальності. Вадим жартував та в самого шкреблися коти на душі. Серце обливалося кров’ю, він не міг змиритися з цією думкою, що його щастя догорає як свічка. Ще лише кілька місяців і її не стане. Він постійно плакав, та так, щоб Наталка не бачила цього, їй і так важко. Вони щодня годинами лежали на ліжку, просто міцно обнявшись і дивилися одне одному в очі. «Я кохаю тебе і відпускаю, будь щасливий, я завжди буду лише твоєю»
«Мовчи, не кажи нічого, я не витримаю, ти розрізаєш ножем моє серце, не кажи. Я тебе кохаю»
Сьогодні ввесь день ішов дощ і Наталя сумно дивилася на свою дитячу капельку, вона відкрила двері і поволі вийшла з квартири, вона ступала по сходах і відчувала, як ноги німіють і здригалася від болю та все одно вийшла з під’їзду і спотикаючись, дійшла до гойдалки. Обняла її і так страшно засміялася, здавалося, наче вона побачила якусь примару. Наталка сіла на гойдалку і все-така легкість, вона зовсім не помічала цього дощу…вона складала в чорні ящики свої мрії і прощалася зі світом. Вона підняла руки і побачила в небі світло. Раптом крізь стіну дощу помітила чорну тінь, що наближалася до неї, та Вадим налякав її, вона просто зупинилася, і завмерла. «Вадимчику, коханий, ти її бачиш?» «Все добре я тут, не бійся» Вадим обіймав її і не хотів відпускати, він цілував свою долю, а вона так жалісно посміхнулася, краплі води зупинилися на її тілі, Дівчина поцілувала своїми холодними вустами його губи … «Відпусти мене. Я кохаю тебе». Диким криком хлопець закричав» «Не віддам, вона моя» Але поруч побачив її, вона підійшла і взяла своєю синьою рукою Наталю… Дощ вщух…На землі сидів Вадим і міцно стискав бездиханне стомлене тіло коханої, що вже трупним холодом дихало на світ.
ЇЇ немає…Та вона назавжди залишиться в серці. Він завжди буде пам’ятати як вона стояла у білій сукні і щасливо посміхалося. Померла вона, помер і він, як би хто не втішав і не шкодував, а ці слова «час все загоїть»- викиньте їх в смітник своїх пустих душ. Вони померли…
Я знаю, що після дощу завжди засяє на небі сонячний ліхтар, життя триває, життя оновлюється, але навіщо ж воно так знущається…
06.08.2009.