Я відношуся до тих людей, які не прив’язуються до місцини де живуть, до будинку чи ба навіть міста. Та все одно я не можу жити без рідних просторів. Щось наче кличе до рідного дому, до того куточка де я виросла, де я навчалася, де зустріла своє перше кохання. Спогади не відпускають…Якийсь дивний голос кличе додому. Що ми маємо на увазі коли говоримо: «Йду додому»?... ми маємо на увазі нашу фортецю…де ми відпочиваємо, де ми спимо і просто дивимося телевізор. Це те місце, де панує затишок і спокій, де завжди тепло. Та де б ми не жили «дім»- справжній дім-це батьківська хата, яка пам’ятає кожну хвилину нашого життя, яка носить в собі наші таємниці і мрії. Запах молока, свіжого пирога і теплі, такі ласкаві материні руки. Це той куточок, який завжди тебе чекає, який завжди розкриває руки стежки, як би вони не заросли бур’янами забуття. Ти приїздиш до рідного дому і розумієш, що серце радіє, серце щемить, а спогади, немов птахи падають білими крилами на твої руки. І ти пам’ятаєш дивовижні речі, ти захоплюєшся усім що бачиш: кожна стежка, кожне дерево….все тобі знайоме все таке тихе і прекрасне.
На столі стоїть свіжий запашний вишневий пиріг, його рум’яні боки аж підморгують тобі, а поруч - чашка молока. І тобі, якось раптом, байдужою стає фігура, ти хапаєш цей пиріг і…Боже, невже я знову потрапляю в дитинство, невже я знову маленька… Той же смак, ті же почуття. Ти йдеш на вулицю і розумієш, що дитинство залишилося в твоїх спогадах яскравим променем, що пробіг веселим зайчиком і заховався десь у калюжі. Ти підходиш до гойдалки, своєї любої… і знову… спогади. Громом пробивається в твій мозок картинка, яка вона приємна і водночас болючий холод проймає тебе аж до кісток - твоє перше, незабутнє чисте кохання. Яскраві посмішки…Бабуся, що сидить з пригорщею черешень та скибкою хліба…Лялька, яку пофарбувала синьою фарбою…Біла сукня нареченої…Дощ і веселка.
Дорога додому, яка вона довга, але чим ближче ти наближаєшся, тим спокійніше на твоїй душі. Як швидко ти минаєш дорогу, колеса автомобіля женуться вперед, так і твоє життя – ти як автомобіль мчишся по шосе, минаючи вибоїни, круті повороти, потрапляючи в ями. Ти кохаєш цю неймовірну природу, природу рідного Поділля. Ось так би втопилася в повногрудих полях золотавої пшениці, заснула б в синіх очах волошок і мріяла б в рожевих пелюстках троянд. Полетіла б понад ставом, пригорнула б землю до серця, позичила б у веселки фарб, щоб розвеселити рідну Україну. Та крил немає…лише авто сигналить і везе тебе й мене додому, до царського крила, до материних рук і посмішки, до батькових настанов і порад, до спогадів дитинства, до твого лебединого дому.
Заспівала пісню пташка, серце засміялось…
12.07.2009