ТАМ
1
-Начудовуйся останнім
тихим ранком—
Враз над вухом
хтось чужий прошепотів—
Вже у просторі
відкрилася фіранка.
В паралельний світ
Потрапити хотів?
На бруківку не звертай.
Іди за мною—
Діловито научав
мій дивний гід.
Раптом—темрява,
закутана імлою...
Вечір. Хмари. Степ...
Невже це перехід?
-Так, приїхали...
Тихіше! Хтось крадеться.
Захищайся
від раптового стрибка.
Небезпека скрізь.
Тобі вже не прийдеться
Пити пригорщами
воду зі струмка.
-Друже лагідний,
ми що, сягнули пекла?—
Жалить скроні
рій запитань і думок.—
Що тут коїться?
Від кого небезпека?
Де ми зараз,
І до чого той струмок?
-Знай, обставини
у нас тут дещо інші:
Кожен другий - злодій.
Тюрем вже нема.
За законом джунглів
правлять найхижіші.
Інколи здається,
що ввесь світ - тюрма.
А з природою
б’ємось, мов дуелянти.
Поле зла навкруг
руйнує все живе.
Непомітно почалось,
з грибів-мутантів.
А тепер потік отруйний
греблі рве.
А напровесні ж
були в нас три дороги...
Із надією
І вірою в любов
Зачинали
наші прадіди з порога
Нові села
серед пралісних дібров.
І лунав до них із неба
Глас розлогий—
Будьте!
ДОКИ НЕ ПРИМИРИТЕСЬ
ЗІ ЗЛОМ
Та сказав хтось:
Нащо ці перестороги?
І пішли ми
через правду - напролом.
Віра? Честь? Любов?..
Хіба що для забави.
Той безликий ХТОСЬ
давно зомбує нас
Напівнатяком
облесним і лукавим:
“Ти люби себе!
Живеш на світі раз!”
І все рідше
діточок несуть лелеки.
І все рідше
серце хочеться відкрить.
Хтось, обмацуючи
наші попереки,
Поцікавиться байдуже:
“де болить?”
Пащекують
надокучливі кумири.
Тужать клятвено,
на Біблії рука,
Обіцяючи роботу,
хліба, миру...
Давня пісня. Чули.
Ще з броньовика.
На етапи гнали
сірі кардинали
Дисидентів.
Нашу совість, інтелект.
Ми майбутнє, генофонд
свій розстріляли,
І потомків не тривожить
Духа злет.
Десь поділись Рафаелі
і Ван—Гоги.
Виставляєм унітаз
на вернісаж.
Споглядають,
наминаючи хот-доги,
У екстазі
не помітивши пропаж.
Пересмішника убили—
темно стало.
Відтоді і в храмі Божім
не були.
Ми нітратами
вола понапихали.
Ми ерзацом собі
душі натовкли.
А природа
б’є наосліп неврожаєм.
Від задухи
позіхає океан.
Бо планету прямо в серце
ми вражаєм
Термоядерним вогнем
випробувань.
Бачить Всесвіт неозорий
нашу неміч.
Нашу нехіть
докопатись до причин.
Ентропією
важкий космічний леміш
Все зрівняє.
Не залишить на почин.
Відчуваємо, що
близько вже, над краєм.
Зіллям душі спопеляємо
дотла.
Ниці втіхи
ми пожадливо хапаєм,
Мов недоїдки
із панського стола.
2
Ось і місто вже
снує вогненні зблиски.
Гуркотить машинним ревищем
спідвей.
-Чуєш постріли?
Бритоголові близько.
Банда підлітків
полює на людей.
-Друже, як же ви
призвели до такого?
От у нас: Добро панує,
мудрий лад...
-Не радій. Від нас
проміння поля злого
Вже несе в світи
руйнівний свій заряд.
Раптом зойкнув
і схопився він за серце.
Людську плоть таки знайшла
одна із куль.
Як же легко вмерти
в цім скаженім герці!
Геть, мерщій із цього пекла!
Ось той пульт!
3
…Я лечу кудись.
Шалено стука в скронях.
Тисну кнопки навмання:
“Надир!” “Зеніт!”
В забутті стинає думка—
Мабуть промах!
Я роздвоївся. Згубився.
Де мій світ?

Все. Скінчилось.
Височить мій дім за рогом.
До під'їзду
ноги радісно несуть.
Що це? Ліфт німий…
Запльована підлога.
Регіт, лайка... Ні!
Цього не може буть!

-Над білим тлом брунатна смужка крапу.
Рожеві хвильки стрічкою сплелись…
-Це що, новий національний прапір?
-Та ні, це сало! Ну лиш, придивись!

Вкраїнське сало, ми твої васали.
Тобі на п’єдесталі височіть…
-Боюсь, що його швидко б там ум’яли,
Вгамовуючи нездоланну хіть.

-Коли хтось каже: «Фу, какая гадость!»
Повір, що я радію в цей момент.
-Не розумію, друже, в чім тут радість?
-А в мене є залізний аргумент:

Якщо, (не дай Господь!) оцю смакоту
Розпробують Росія і Китай,
То, маючи охоту й купу злота,
Ми сала не побачим, так і знай!

Сергій Петренко.«Цвіт калини». (Комсомольськ, «Горішні плавні», 2003).


* * *
…В другому часі, в тому ж руслі
Подібних явищ розвиток подій
Нас насторожує і губить,
На кращу долю, сповнення надій…

…На нас вже осінь наступає,
Даються лихоліття навзнаки.
Тобі ж бо жити, рідна Україно,
Твої започатковано віки!


* * *
Гнівна відсіч автора недолугому пародисту.
(написана замість автора самим же пародистом).

Пройшли вже явища, так почались події.
Я книгу видав. (Діло не нове).
Та злобний пасквілянт затьмарив мої мрії
Про славу і визнання світове.

Він книгу прихопив мою швиденько,
Все нишпорив, шукав слабі рядки,
І гучно об’явив: ось пан Петренко
Не знає, що є навзнак, що – взнаки.

При цьому ще й єхидно так сміється:
- Дивись, я можу й приклад навести:
«Хто навзнак падав, те взнаки дається…»
І вирішив я так відповісти:

Невже ж ти, спец в мистецтві підколоти,
Не здатен розібратись в суті справ,
Що в мові я творю нові звороти!
Недолугізми, неуче! Пойняв?

Джерри
В апартаментах ЦРУ подписан был декрет
О том, чтоб выведать секрет украинских ракет.
Уже готовился агент: негр, Джерри Мак Огон –
Учил украинский язык, пил только самогон…

В кармане спрятан пистолет и длинные ножи,
Три пачки баксов, чтоб купить секреты, чертежи.
Над сельской местностью рывком открыл он парашют
И в огороде чьем-то сел через пяток минут.

Галя
Такой девчонки, как она, наверно больше нет:
Стройна, красива и свежа как утренний рассвет.
В свои семнадцать каждый день она ждала чудес,
И, как ведется, жениха просила у небес.

- Великий Боже! Дай же днесь мне принца поскорей.
Чтобы он был красивый весь, и голубых кровей.
Чтоб… синеглазеньким он был… пшеничные усы.
И чтоб одну меня любил! Дай Господи, еси.

Вдруг страшный грохот за окном. Кудахтанье курей…
Подкрасив губки, Галя вмиг явилась из дверей.

Встреча
И что ж увидели ее прекрасные глаза?
(Кто знает Галю, подтвердит – сейчас грядет гроза!)
Курятник сломан, куры врозь, и яйца там и тут,
А в грядках прячет парашют какой-то шалапут.

- Куди ж ти вперся, паразіт, немов свиня в барліг?
А щоб ти як Бровко вночі світ за очі забіг!
Ах ти опудало сліпе, товчешся, як ведмідь.
Ось як візьму я кочергу, уставлю клепку вмить!

Потолочив мені грядки, і затоптав піон.
Небритий, чорний, як смола, до того ще й шпіон!

Нутром предчувствуя провал, сэр Джерри прохрипел:
- Сержант Петренко… із ГАІ… прибув на ДТП…
И ближе, ближе подходил, чтобы накоротке
Бегом свидетеля убрать приемом каратэ.

Глаза их встретились… они застыли чуть дыша,
Услышав, как небесный гимн душе поет душа.
И стала лишней в этот миг вуаль банальних слов,
Все потому, что в их сердца пришла она – любовь!

Пять лет спустя
Вот это дом! Хай-тек, модерн, ротонда и портал!
(Хоть раз вложило ЦРУ к добру свой капитал!)
И Галя, солнышка ясней, выходит со двора.
Встречает мужа из полей, а с нею детвора:

Мария, Мэри, Джон, Иван, и Сэм, и наш Семен-
(Кто скажет, сколько вместе их – крутой знаток имен.)
Кругом веселый тарарам, и слышится опять:
-Сьогодні тато буде нас на тлактолі катать!

Теперь он в паспорте не сэр, не Джерри Мак Огон,
А український хлібороб Гаврило Макогон.
И от возмездья ЦРУ он скрыт не второпях –
Пускай попробуют найти в украинских степях!

(Рекламний проспект)
Точить запахи цвіт на зеленому вщерть рушникові.
І косаті русалки сміються у вітті вербовім.
І нащо вам, сеньйори, здались Емірати далекі.
Ви послухайте, як у пампасах клекочуть лелеки!
Може вразить щось вас, і дасте ви нам добру пораду,
Бо місцеві пеони ніяк не дадуть собі ради.

Головний тут – дон Федро, і донів до біса, як личить.
На фасадах фазенд імпозантні квадратні обличчя.
Вони кожного чують і пильно вдивляються в даль:
Чи куються мачете? Чи вариться експортна сталь?
Обіцяють залізний закон і судовий процес,
Бо на волі ще банди злочинців у формі і без.
А хто дихати хоче – дозволять (свободи ж пора!)
Тільки слід кому треба по-чесному дать хабара.

Хлопчик хоче в Тамбов. То й чого ж? І нехай собі їде!
Бо вже лишніх парковок нема. Джипи ставити ніде.
Ще від Нестора так повелось – нами правлять чужинці.
Козиряємо хвацько вождям, государям і принцам.
І вчимо ми терпляче, століттями мови чужі,
І один лише крок, щоб до рідної нам збайдужіть.
Вже в історії пишуть, що ми – нерозвинута раса.
Радять досвід вивчати у старших братів папуасів.
Але нам все одно, ми вже звикли. До всього звикаєш.
За роботою ніколи все… і хати наші скраю.
Нас побачите в білих платочках і житніх сомбреро
На безкраїх просторах цукрових плантацій і прерій.
Хлібом-сіллю зустрінем, і щиро запросимо вас:
Завітайте, аміго туристо, до нас в Гондурас!

Ех!.. Текіли б із перцем… і вишиті пончо нам би.
Та й утнем гопака під веселу мелодію самби.

Було це геть давно. В середньовіччі,
Чи ще давніш – всі дати навмання.
Учителеві дивлячись у вічі
Сотали учні мудрість і знання.

І запитав один юнак завзятий:
-Учителю! То як цей світ пізнать?
Чи розум, а чи срібло треба мати,
Щоб осягнути суть усіх понять?

В усіх куточках світу побувати
Без срібла і коня не пощастить.
Мабуть, що саме срібло є початком
Того, що розум досягне мети?

Завмерли всі. Цікава ж бо розмова!
Чи дасть мудрець на те ясний одвіт?
Учитель усміхнувся і промовив:
-Поглянь навколо. Що ти бачиш?
-Світ!

-Тепер поглянь у дзеркало, мій друже.
-Тут лише я! Ні світу, ні небес…
-Затям! На склі тім срібло осоружне,
Тому і бачиш ти лише себе.

Речу тобі, гаспиде, оду крізь зуби,
І ось я чому відірвався від справ:
Про тебе, субстанціє мору і згуби,
Шевченко писав. І Цибенко писав.

Ти юнкерсом хижо над садом кружляєш,
Скидаючи бомби сповільнених дій.
Помітно й по пиці, що зле замишляєш,
А ми дихлофосом зустрінем - не смій!

І ти, очманівши від яду і цвіту,
Прокуреним басом заводиш пісні,
Коли я лаштуюсь шедеври творити…
Геть, іроде! Киш! Як ти вгувся мені!

Все біжимо, поївши нашвидкоруч.
Підошвами тремо опалий лист.
А десь далеко...Там... А може й поруч?
Готує вибухівку терорист.

І заспішать хвилини швидкоплинні.
Сяйне сліпучо-біло… Дзенькіт скла.
І падають підкошені, невинні,
Мов жертви на алтар людського зла.

Виходять з тіні, наче поторочі,
Політикани, банди, кримінал.
Оскал варфоломіївської ночі,
Де кров і смерть сьогодні правляють бал.

Все біжимо...У клопотах невпинних…
Чергова жертва. Знову журналіст!
Ви чуєте? Вже цокає годинник.
Готує нову бомбу терорист.

Затямте: я не нуль. Я – одиниця.
Один з когорти сильних і сміливих
На чаті абсолютного порядку
І повної прозорості думок.
Лавиною мчимо ми по тіснинах
Гігантської друкованої плати,
Долаючи мільйон Пе-Ен бар’єрів
І форматуючи свідомість і буття.
А струму стимулюючі удари
Нас направляють у потрібний сектор –
Ліквідувати всіх, хто заважає
Гармонії ритмічних коливань.
Хтось там спіткнувся. Крок убік і – спалах.
Слабак. Заключив! Так йому і треба!
Умить карає Всевидюще Око
Упертих, недолугих і невдах.
Вперед. Вперед! Скоріш до бази даних
На площу надвеликих інтегралів,
Де хмарочос трьох’ядерного бога,
Де заклик єрихонською трубою
Розбуджує двовимірні простори.

- Бійці! Ви зір і слух цивілізацій!
Так будьте по той бік Добра і Зла.
Винищуйте несхибною рукою
Усіх, хто має архаїчні риси:
Душевну слабкість, жалість, співчуття.
Хай вас не ятрять докори сумління.
Я думаю за вас. А ви – рішуче
Утвердіть абсолютне право сили
І бездоганну логіку понять.
Бо тільки точних вимірів краса
Врятує світ від хаосу й сум’яття!
І вал екстазу, мов живе сріблО
По зімкнутих шеренгах прокотився.
- Ви чули? Безкінечність нам підвладна!
Прекрасне силіконове майбутнє -
Воно вже близько! Вже на горизонті!

Ура! Мене призначили смотрящим!
Щодень оберігати нашу мову –
Чудову суміш бейсику і фені –
Від виправлень і всяких посягань.
У нас, як у пітбулів – мертва хватка.
Крокуємо, веселі і завзяті,
І шлягер «Передсмертний хрип діода»
Скандуємо зі сміхом на вустах.
Нехай невдахи борсаються в ДОСі.
…Та що це? Зникло поле електричне…
Який там бевзь на «Пауер» натиснув?
Як темно… Страшно… Чом нас вимикають?
Виходить, ми прості маріонетки
В чиїхсь руках… А нам же обіцяли…
Почути кожного… Безжалісні сатрапи!
…Допоможіть! Не хочу помира…

Тяжка ця ноша. Кров і піт від неї.
Та різкою взамах: "Ану, неси!"
Ревла юрба. Вищали фарисеї:
"Якщо ти бог, хоч сам себе спаси!"

За що вони мене так ненавидять?
Бо я відкрив їм, що живуть у злі.
Прости їх, Отче! Що творять – не видять
Незрячі твої діти на землі.

- Я посланий, щоб ви пізнали Бога.
Вручив мені Він Слово осяйне.
Багато добрих діл зробив від нього.
За котре з них караєте мене?

- Бо ти серед народу смуту сіяв.
І віру нашу древню смів хулить.
Казав, що ти Христос, що ти Месія…
Одна лиш смерть тебе угомонить!

Не відповів. Даремно бісер тицять.
А на плечах не хрест – пекучий біль.
Та враз відчув: чийсь жаль, неначе птиця
У серце б'ється. Десь отам, звідтіль!

Він серцем чув печаль ту незречиму,
Він бачив лиця чесні і смутні.
Он дівчинка з брунатними очима
Губами ворухнула: "Боже мій!"

Я все стерплю. Хай збудуться писання.
Вже світить вогник віри пломінкий!
...Палило сонце пагорби піщані.
В безсмертя йшов Син Божий. Син людський.

Ледь розвиднялося… Небо ще в зорях…
Снилось мені щось легке і прозоре.
Світлою тінню на темній стіні
Прадід, мов голуб, явився мені.

Був, як на фото в старому альбомі,
Прадід мій рідний, мені незнайомий.
Очі сміялись в ранковій імлі,
Руки зчорніли від плуга й ріллі.

-Правнуче, здрастуй,- він тихо промовив,-
Довго чекав я з тобою розмови.
Вчора ти предків сердечно згадав:
Добре зробив. Ти нам сили додав.

В пам’яті сила, що простір долає.
Та, що приходити в світ дозволяє.
Ми прилітаєм на хліб і пісні,
Щиру молитву, і думи ясні.

Дивно у вас. Вже не наша розмова.
Нова, чудна, перекривлена мова.
Гупають бубни. А пісні не чуть.
Бога не знають, і хліб не печуть…

Та крізь віки, крізь невіру, незгоди,
В сни ваші, правнуче, знову приходим.
Застерегти, захистити від бід...
Так повелося. Такий заповіт.

-Прадіду, любий, а що з нами буде,
Як у майбутньому житимуть люди?
-Людям, що вміють по совісті жить,
Воздано буде. Любов бережіть!

Хмаркою — зник. Не сказав. Та й не треба.
Знати майбутнє... Чи є в тім потреба?
Знати день смерті? Та як тоді жить?
Дні доживать і хвилини лічить?

Я ще подумав: ми владні над часом.
Рід наш безсмертний, коли тільки разом.
Ми - як ріка, що в МАЙБУТНЄ біжить.
Плин поколінь... А життя — лише мить.

"мені тринадцятий минало..."
Співали десь по вулиці.Смеркалось.
Зганяв хлопчак ягнят на водопій.
Два паничі до хрипу сперечались,
Кресали істину в дискусії палкій.

То панові племінники, студенти.
Один з Варшави, а другий з Москви.
Затяті хлопці, вічні опоненти,
Їм хоч стріляй - по своєму, і квит.

- Как славно пели нынче про Маруську!
Хотя грубы одежды этих жон,
Но их язык, по сути, тот же русский.
Вот только сильно польским искажен.

Пан пОляк відпарирував учено:
-Пшепрашам бардзо, алє то нє так.
То мува польска, тилко змосковщена!
- Опять ты против! Экий ты чудак!

Одно бесспорно: эти малороссы
Вовеки не подымутся с колен.
А раньше было, наставляли косы.
Поместья выжигали в прах и тлен!

Однако, нынче нет у них стратегов.
Пророков, что от Господа даны.
И будут ли?…
-Ми нє позволям тего.
І вперше тут погодились вони.

Малий вівчар в кріпацькій одежині
Ішов з роботи втомлено на тік.
Він чув оті слова бридкі, чужинні,
І франтів гнівним поглядом обпік.

-Гляди-ка, мальчик! Смотрит с осужденьем.
Похоже, возомнил, что мы пьяны.
Пари! Развеселю в сие мгновенье.
Лови пятак! Ну-с, мы, надеюсь, прощены?

Не зворухнувсь хлопчак. Насупив брови.
-Не взял! Какой же гордый, свинопас.—
Сміявся лунко вітер у діброві...
-Хохленок! Как зовут тебя?
- Тарас!

Ти хмаринко білая, сонечка не застуй.
Манить мене стежечка
у луги квітчасті.
Чую голос радісний,
чистий, як дзвіночок.
То моя коханая
запліта віночок.

В срібно-світлім мареві
пісня рветься в далеч,
Буйноцвіттям грається
вітерець-зухвалець,
І на жовтім килимі
синьоока зваба -
Сонцем позолочена
дівчина з кульбабок.

-Ти моя весняночко
золотоволоса,
Ти моя сопілочко
солодкоголоса.
Зоренятко лагідне,
ти моє натхнення,
Першого кохання
тайна незбагненна.

Пригорну до серденька,
обійму за плечі.
Лиш торкнуся губ твоїх –
лину в безкінечність.
А природа дихає,
струмиться від щастя.
Спрагла хмарка проситься
до землі припасти.

І Всевишній в небесах
усміхнеться мудро –
І засвітиться роса
дивним перламутром.
Він незримим порухом
ледь торкне за струни,
Й заспіває все навкруг
про кохання юне.

Пітьма скрадається з екрану,
Байдужість душі занедбала,
І всіх нас модифікувала -
Жуємо жуйку і рекламу.

Байдужості в порожні очі
Жбурну я світло кришталеве.
Звалю конструкції сталеві,
Що вивергають морок ночі.

Ось так, у латах Дон-Кіхота
Я розпочну свою роботу.
І хай не тішаться зухвало,
Що одного мене – замало.

(Ярослав Чорногуз. СЕКС-ОКТАВА)

Вона грати розпочне із ноти «до»,
І відчую я до неї «лібідо».

Зробить «піаніссімо» на «ре» -
Ми підемо з нею в кабаре.

Плавно перейде на ноту «мі» -
У готелі ми залишимось самі.

У бокалів дзвоні чути ноту «фа» -
Вже тремтить від збудження й строфа.

Пригорну її під «фа-дієз»,
Під Шопена «Героїчний полонез».

Губи скрикнуть ноточкою «соль»,
Як увійде в неї мій «бемоль».

Скінчимо разом на ноті «ля» -
Все було чудово – о-ля-ля!

Попрощаємося ми на ноті «сі» -
Відвезу її додому на «таксі»,

- Все чудово було, люба, і «мерсі»!


***********
Як рвонув я на бандурі ноту «до»,
Аж підскочило в слухачок лібідо.

Лиш зібрався ущипнути ноту «ре»,
А одна мене за руку вже бере.

-Милий, будеш тільки мій? –Кажу –Ага!
Ну а друга на коліна вже плига.


Назбігалося дівчат на ноту «мі»…
Серед них немов султан я у чалмі.

Закружляла мене слава й висота,
І почав я стриптиз-танець живота.

Чую – галас заглушив і полонез.
Це ж бемоль! А ми гадали, що Дієз!

Ну, стривайте! Доведу я вам усім,
Коли кожній відіграю нот із сім!

Постскриптум:
Довго грав я. Закінчив на ноті «соль».
І одна шепнула: «Я твоя Ассоль!»

Споконвіків ми тут несли свій хрест.
Іще з трипільських веж, крізь лихоліття
Вростало в землю, вилось до небес
Мого народу мозолясте віття.

На рідній мові тисячі років
Ми плакали, молились і співали.
Немов добірне зерно засівали
Вкраїнське слово у ріллю віків.

Чому ж сьогодні в нас переважа
Імперський рик північного ведмедя?
Бентежить слух говірка та чужа,
Згина мене аж до земної тверді.

Я підіймусь. І стану я на прю
Сторуким велетом, і стоголосим словом!
Піснями предків небо підіпру.
Ти ще розквітнеш, рідна моя мово!

Прошлой осенью…
А будто-бы
Вчера
Рисовали черной тушью
Вечера.
Ночь осенняя чернила
Разлила,
И тоска ветрами выла.
Во дела…

О своем дожди стучали
Под окном,
И упорно мы молчали
Об одном.
И белье не высыхало
Под дождем.
И любви совсем не стало…
…Дело в том.

День просыпался несмело пурпурной зарей на востоке.
Вот и край солнца явился, прохладу полей освещая.
Дивный Амур златоглазый летел, в этом свете купаясь,
То ли с любовной охоты, а может опять на охоту…

Он горделиво окинул всю землю блистающим взором,
Дабы пронзить свою жертву стрелою Амура.
Вперил он зорче свой взгляд, и дыханье его участилось,
Ибо узрел сластолюбец объект вожделенья и страсти.

Шла она легкой походкой всходящему солнцу навстречу,
Полураскрыв свои алые губы в нежнейшей улыбке.
Ласковый утренний бриз развевал ее белые кудри…
Как ее звать, мы не знаем, но вправду – прелестна.

Жизнь без сией чудной дамы была бы ошибкой –
Томно подумал Амур, и спикировал наземь.
Тут же в нагого прекрасного юношу вмиг обратился,
Фиговым листиком скромно прикрывшись, (верней, лопуховым).

И преклонившись пред нею, колени ее обнимая, -
О, несравненная! – вскликнул. – Так стань же скорее моею!
Я хоть и Ангел, вестимо, ничто мне людское не чуждо.
Видишь, как смертный, от страсти к тебе умираю!

Ну не томи же, прекрасная ликом Венера!
Только коснусь твоих губ я, и станешь ты девственно юной.
Хочешь, мой свет, подарю тебе Рог Изобилья?
По четвергам выдает он духи, шоколад и тушонку.

- Ах, не смущайте меня, соблазнитель коварный!
Если согласье я дам, вы помнете мне платье.
Шеф моей фирмы, помятое платье узревши,
Гневно вещая, укажет перстом мне на двери.

Рог Изобилья… возьму. Вещь хорошая, видно.
Вы ж приходите, ничуть не сумняшеся, в гости.
Трапезу я приготовлю, а муж вас попотчует лепо.
«Талер» он любит, а я обожаю «Текилу».

-Аз говорю, значит есть еще женщины, чистые нравом! –
Благоговейно изрек наш Амур, почесавши затылок. –
Ежели я, с моей внешностью, опытом, шармом
Так и лечу восвояси ни с чем, несолено хлебавши.
.

Присвячую світлій пам’яті Олексія Олексійовича Покамістова, інженера крюківського вагонобудівного заводу, репресованого в 1937 році і безпідставно звинуваченого у шкідництві. Він єдиний із усіх арештованих не визнав себе винним і не оговорив нікого з колег. Тільки через двадцять років Олексій Покамістов, пройшовши пекло ГУЛАГу, повернувся в Кременчук. Всі інші учасники так званої “шкідницької групи” були розстріляні ще в 1937 р.

На допит викликали серед ночі.
В кутку чорнів залізний сейф, як дот.
І лампа Ілліча сліпила очі,
І слідчий щось писав собі в блокнот.

— Ми судимо тебе за намір зради —
Луною по склепіннях загуло —
З метою повалить радянську владу
Ти на заводі звив своє кубло.

Тебе давно вже взяв я на замітку,
І класове чуття не підвело,
Бо варто лиш було смикнуть за нитку,
І ось воно: шкідницьке ремесло.

Ти вісь проектував з тонкої сталі.
В вагонну вісь дефект навмисно вніс
Із замислом, що сам товариш Сталін
В вагон зайде. А потяг — під укіс!?

— Абсурдне звинувачення! Не згоден!
Коли ми завершили цей проект,
Одержали дипломи й нагороди
За міцність і новаторський ефект.

Все, що було у світі найновіше,
Ми втілили в майбутній наш вагон.
Він легший, досконаліший, міцніший.
До речі: він товарний. Де ж резон?

— Революційну совість не обманеш!
Красива казочка, та є одне “але”.
Ти що, очкарь, мене за дурня маєш?
Ось тут зізнання всіх твоїх колег!

…Рядки брехливих доказів і свідчень...
Не відрікайтесь, друзі! Нащо ж так...
Я вірив вам. Невже тортури й відчай
На цім папері залишили знак?

— Ну! Прочитав? Що, правда очі коле?
Потер набряклі руки м’ясника.
— Ви справді вірите, що вороги навколо?
Чи то партійна лінія така?

— Мовчати! Закарбуй собі на носі:
Тут лише я питання задаю.
Хизуєшся, що не зізнався й досі?
Ми зараз допоможем …мать твою...

І били. Аж здулися жили бичі.
Терзати плоть – давно набутий фах.
Підняв криваве місиво обличчя:
— Ці прапори... Як червоно в очах...

— Оклигав! Що, відчув на власній шкурі,
Як нам, чекістам, правити лапшу.
Ми й не таких ламали товстошкурих.
— Ось тут підписуй!
— Ні. Не підпишу!

...Світ вирина із темряви помалу.
Ось та межа. За нею – небуття.
Що я? Мільйони безвісти пропали.
Загинули нізащо, без пуття.

Хіба це влада рад? Стелили м’яко.
Ні, не такий ми обирали шлях.
А марення кремлівського маньяка:
“До комунізму !..” На людських костях?

— Вставай! Піш-шов !.. — І люттю грають жовна —
Молися, гад! Затвердили згори
Зустрічний план на честь річниці Жовтня:
Ще розстрілять вас сотні півтори.

Зіницю стволу точно в серце править.
Ще подих... Ну ж бо! Подих! А не хрип.
І мов крізь сон: “Наказ! Цього — відставить.
Ще не зізнався. Дуже впертий тип.”

Кріпись, Альошо! Двадцять літ розлуки
«Великий мудрий Вождь» тобі відвів.
Ти ще не знаєш про нелюдські муки,
І холод льодяний колимських таборів.

Говорят, несчастливый наш век. Но могуч и неистов.
До сих пор наши судьбы вершат короли и шуты.
И чем больше умнеем, тем больше непознанных истин.
Мы стремимся к Мирам, не домыслив земной красоты.

На дедовских могилах возводим свои небоскребы,
Где порой Город Призраков ночью выходит из тьмы.
На экранах – убийцы рисуют на нас фоторобот.
Неуютно нам жить. Но живем в этом городе мы.

И теряется сущность явлений в потоке сенсаций…
Кто там ищет пришельцев? Они уже здесь! Повезло!..
Наполняют наш быт всеми благами цивилизаций,
Но крадут у нас память о том, что добро, а что зло.

Эти гости «оттуда» гуляют теперь по столицам,
В лабиринтах отелей и в гуле пустых площадей.
И зловещие черные метки видны на их лицах,
И ни капельки жалости в блеске стекляных очей.

Сердце рвется в груди, как шальная безумная птица.
Путеводную нить не сгуби в этом мире вещей,
Ежедневно вдыхая из воздуха яд безразличья…
Хорошо, если Ангел-Хранитель на правом плече.

Ми літали з тобою в захмарних повітряних замках.
Спочивали від неба на лоні пругких споришів.
Ти дарунок весни, моє сонце, зваблива коханка.
Тихим лагідним словом горнулась душа до душі.

Накували зозулі кохання сто літ і удачі,
І не вірилось нам, що у світі є місце журбі.
Згасли зорі на небі, коли тебе з іншим побачив.
Я спалив кораблі, не заглянувши в очі тобі.

Чорні краплі дощу на осіннім оголенім вітті,
І крізь шарпання вітру чийсь голос металом дзвенить:
“Ти кохання згубив!
ВОНО ВМЕРЛО ДЛЯ ЦІЛОГО СВІТУ!”
Гірко плакала осінь, і годі її зупинить.

Голос той, ніби кат, моє серце мордує невпинно.
До хреста прибиває мене на Голготі сідій.
Одспівала любов журну пісню свою лебедину,
І завмер її звук на обірваних струнах надій.

І піду я в те місто, де сніг замітає дороги,
Сірі будні життя коротати в тенетах оман.
Там немає тепла. Там нема ні Любові, ні Бога!
Лише злото регоче, що все на цім світі - обман.

Рукотворні руїни у землю вросли вік за віком,
І статуї стомились дірявить небесну блакить.
Я кричу до статуй, до сліпих, перекошених вікон:
-Назовіть мені ціну, щоб нове кохання купить!

А статуї мовчать. Лише льодом відсвічує мармур.
Де ж бо їм осягнуть таємниці людських почуттів.
За все золото світу любові не купиш ти. Марно!
А все інше - ерзац. Од віків і во віки віків.

Все повториться в світі. І двоє взялися за руки.
Погляд ясних очей. Ніжний дотик довірливих уст.
Вічна Пісня Пісень поведе їх крізь радість і муки...
Я квітневим дощем на закоханих тихо проллюсь.

І розкине весна перед ними зеленії шати.
Ніжні квіти конвалій складуться в вінки запашні.
Він шепне їй: кохаю тебе, й буду вічно кохати!
І ВОСКРЕСНЕ ЛЮБОВ!.. І відляже від серця мені.

СПАЛАХ
Уночі по снігах – на Тарасову гору.
Чорна темінь чіплялась, тяглась, як смола.
Тільки ніч. Він давно собі вибрав цю пору.
Вдень гебісти в цивільному шиють діла.

- Здрастуй, Батьку Тарасе! Прости, що тривожу.
Я усе, що замислив, відкрию тобі.
Без надії і віри я жити не можу --
Рідний край ув імлі, а народ у журбі.

Змордували, зросійщили всю Україну.
Тож у кого сьогодні нам долі питать?
Сотні кращих синів хто в Сибіру, хто згинув,
А на тих, що зігнулись – мовчання печать.

Я спалю себе, Батьку! Й піднімуться інші.
Годі плакать! Сатрапи не вірять сльозам.
Мій останній протест, аргумент найсильніший
На алтар незалежності й волі віддам.

…Ніч завмерла від жаху. Принишкли алеї.
Сильний запах бензину. Сірник між долонь.
І живим смолоскипом, вогнем Прометея
Спалахнув він, щоб вічно горів цей вогонь.

Тьмяне сонце червоно зійшло на морози.
В лютім холоді день розповивсь і зачах.
У багрянім промінні льодинками - сльози
Мерехтіли в Шевченкових сивих очах.

Як солодко, коли з тобою знов
Ми поруч, і мнучи волошки в житі
Натомлені, щасливі і невкриті
Під сонцем прославляємо любов.

І жайворон, тріпочучи вгорі
Огляне нас із крихтою поваги:
-Бач! Люди чинять так, як вільні птахи…
А день – дзвенить! І літо на порі.

Любов Костакова. «Приречена на самотність»
Полтава. «Друкарська майстерня». 2007.

Пишу про кохання вірші,
А ніби їм добрі вишні…


Доки їм – дається легше тема,
Пишеться розкутіше, мудріш…
Я вже замахнулась на поему,
Та… скінчились вишні у відрі…


Любов Костакова. (там же)

…Туман над ярами, над горами – сніг,
Я плачу ночами, а в тебе з вуст сміх.
У Києві дощ, а в Карпатах - туман.
Такий у природі подвійний обман…


Репліка обуреної авторки (написана замість неї пародистом)

Хто там вади відшукав
У моєму творі?
В нього для подібних справ
Мало кругозору!

Тема вірша про обман
Висвітлена чітко:
«Над Карпатами туман,
А в Києві - тітка».

Ольга Оленич. «Шлях смерті». (Кременчук, «Танграм», 2002.)

…Фарбую своє волосся
у чорний колір,
вдягаюсь у все чорне.
Я люблю чорний колір.
А білий – мене дратує.

Чому? По-перше, чорне – не марке.
По-друге – зважте – в нім тепліше взимку.
І я ж не сяду в чорний «Ламаркен»
У білому, як некультурна Химка.
П’ю чорну каву, чорний шоколад
З ікрою (тільки чорною!) смакую,
І мрію я про шлюб із Біном Лад...
А білі вже чомусь мене дратують.


Ольга Оленич. (там же).

Він був гарний, як моя смерть.
…Ми кохались сім років.
Але щасливою я
була декілька секунд.

Якщо вже зовсім точно – сім секунд.
Оце такі мужчини в нас завзяті!
За рік – секунда! Хоч на серці бунт,
Задумала свого не упускати.

Масаж, дієта, фітнес, рандеву,
І ранок з калькулятром стрічаю.
Іще шістдесят років проживу,
Й хвилину щастя все-таки спізнаю!

Город гудел своей глоткой бетонною –
Сонмище судеб и дел.
Ловко играл он в рулетку притонную
С теми, кто счастья хотел.
Ночь завлекала блатными аккордами,
Жадно глотая людей.
Сыто рычала машинными мордами
В желтый туман фонарей.
Снег долгожданный безжалостно вывален
В омут растаявших вод.
Медленно брел, в безысходности вывалян
Очередной Новый Год.

У Сполучених Штатах Америки
Стали модними наші лімерики.
Їх тестують на нюх і зубами
В Білім Домі ( бараці Обами).
Від цікавості б’ються лобами,
Й розкусити не можуть, тетерики.

І упавши від того в істерику,
Рвуть на клаптики наші лімерики.
Збожеволівши, (жах!!!)
На свій розсуд і страх
Замість льоду кладуть у фужерики

Дійові особи: Петро, новий українець.
Наталка, його наречена.
Епоха: двісті років після Котляревського.

*
Купив собі заводик біля траси:
Приватне підприємство «Більшовик».
І на столі манюнький Карлик Марксик
Борідкою до принтера приник.

Я скоро нову лінію відкрию.
Не бачу я ні ночі, а ні дня.
Звернув би гори, (як не звернуть шию
Налогова, пожежна й рекетня).

А ти прийшла неждано й недоречно,
Кивнула: «Трудоголікам привіт!»
Наталю, я люблю тебе сердечно,
Але ж у мене післязавтра звіт!

П р и с п і в:
Тебе благаю, застебнись,
Поки контракт не підпишу.
І так на мене не дивись,
Я на роботі, і спішу!

Сьогодні ти уся така принадна.
Себе я змусив погляд відірвать.
- Петрусю, погуляймо в парку, ладно?
Там, певно, будуть солов’ї співать…

- А, може… погуляєм в Інтернеті?
Або, візьми з полиці детектив.
Передають дощі по всій планеті.
Пес покачався: жди грози і злив!

Ми тут новий свинарник напитали.
Як хочеш, то поїдемо туди.
А там саме повітря пахне салом!
Прибуток вироста, як із води.

А рівно в два з тобою ми заїдем
На галушки, банани й вергуни
В мій ресторан «Веселі людоїди».
А на закуску – кава й кавуни.

- Ну не шуткуй, не смійся наді мною.
На серці тяжко від твоїх реклам.
Я хочу заміж, зрозумій, бо хто я:
І не мадмуазель, і не мадам.

І я обняв тебе, мою кицюньку.
Злилися ми у вирі почуттів.
І треба ж так: за мить до поцілунку
В моїй кишені пейджер затремтів!

П р и с п і в:
Наталко, люба, застебнись,
Поки контракт не підпишу.
Відкладемо це на колись…
Я на роботі. Я спішу!

Ввімкнув я пейджер… Треба ж подивиться!
І ти пішла, лютіша від змії.
Я знову ухопився за таблиці,
…А за вікном сміялись солов’ї…

«Од отця Орія походите, і він в лиху годину знов народжується серед вас…» Велесова книга.


1
Вони штовхали геть драбини куті,
Трощили люто палями щаблі,
А ті все дерлись. Лізли, щоб наткнутись
На гострі окривавлені щаблі.

Три тижні не стихала люта січа,
Відтоді, як Батий привів орду.
Повсюди гук чужинського наріччя,
Верблюди, скрип возів і кінський дух.

Ворота Лядські впали під тараном,
І ринула орда в тісний провал.
Бенкетував Батий! Але зарано:
За ніч узвЕли поруч новий вал.

І знов клекоче бій несамовито!
Та враз хитнувсь, розкинув руки вшир –
Немов силкуючись нукерів зупинити –
І впав на мур останній богатир.

Вогонь і меч вершили дику тризну.
Палали хати, корчились тіла.
І був солодкуватим дим Вітчизни,
І чорна мла на Київ налягла.

Понурий ряд рабів світловолосих,
Дівоче голосіння, хтивий сміх.
І волокли живий товар за коси,
На площі впевнившись в незайманості їх.

А навкруги димілася руїна,
І Десятинні впали куполи.
Підпливши кров’ю, мати-Україна
Своїх дітей тулила до поли.

Захрипли дзвони з горя і розпуки.
Розтерзаний, чорнів іконостас.
Сліпий чернець підняв до неба руки –
О, Господи, за що караєш нас?

Устами Первозваного Андрія
Прорік ти славу, що не відлуна
Й на цих горбах засяє наша мрія ...
Та де ж та ласка Божа? Де вона?

І вдарив грім. Сяйнула блискавиця.
Святий Андрій постав перед старим.
- Не богохульствуй! – І підняв десницю –
Не всі боролись із врагом лихим.

Он, княжі раті відійшли за обрій.
Не помогли. Та мудрий Божий глас.
Ваш праотець, засновник роду, Орій
В смутні часи родИться знов між вас...


2
Я знаю стільки, скільки пам’ятаю.
Сочиться час через піски віків.
І те одвічне „Моя хата скраю”
В кривавих ранах вражих канчуків.

Душа Вкраїни знов кричить від болю
У сутінках неправедних і злих.
Вори в законі вершать наші долі.
Для них ми тільки бидло і козли.

Їм легко правиться в байдужості совковій,
В пітьмі чужих думок, чужих речей.
Та народившись в пелені Дніпровій,
Народ зірвав пов’язку із очей.

Вперед, на площі! Світло оживляє!
Відчули ми, що Бог присутній в нас.
Із нами Правда, що усе здолає!
Прабатьку Орію. Вставай. Прийшов твій час.

(В. Г. Михайлов. "Проказы слова". Кременчуг, "Березка", 2004)

ПРИБЛИЖЕНИЕ

В затылок лето мне дышало.
Навстречу осени я шел.
И не заметил, как усталость
Легла на щеки, словно шов…



* * *
Зимой печали – исключаю.
В затылок дышит морозец.
И с оптимизмом отмечаю,
Что вместо шва – уже рубец.

Весна в лицо пахнула маем.
Любовь, шампанское, коньяк…
С кем был – не помню. Где – не знаю.
Но только на щеке – синяк.


В. Михайлов. "Проказы слова"…

ДВЕ КУХНИ

Роятся хореи и ямбы
В горячей моей голове.
На праздник варю дифирамбы,
Как в будни супы варишь мне.


* * *
Сварю дифирамбы на праздник.
Сонеты стушу поутру.
Нажарю верлибриков разных,
Романсов на терке натру.

На кухне жена копошится…
Эх, жаль, что конфорки лишь две.
А то ведь такое роится
В горячей моей голове!

(Іван Кулик.«Чари осені», Дніпропетровськ, ІМА-прес, 2005)

…Дівчино мила,
Серце зомліло,
Вітер шепоче: «Кохай».
Лиш далиною
Лине луною
«Хай, хай, хай…»

* * * *
Дні пролетіли,
Зрадила мила,
Я шепочу: «Проморгав»!
Лиш далиною
Лине луною
«Гав, гав, гав…»



Іван Кулик. «Чари осені»…

Серцю імпонують
Спалахи кохання,
Серцю до вподоби
Хлюпати добром,
Тож буває прикро
Слухати єднання
Слів таких несхожих:
«Серце» і… «порок».


* * * *
Носу імпонують аромати кави,
Горлу імпонують чарка і шашлик.
Чом же день сьогодні видавсь неласкавий:
Хлюпаючи носом, чхаю в носовик.

А мені ж казали: одягайся, Ваню!
Не форси без шарфа, подивись прогноз!
Тож тепер виходить боком поєднання
Слів таких несхожих: «горло» і «мороз».

Як же їх до біса, слів тих несумісних:
«Гепатит» - «печінка», «серце» і «порок »…
Варто було вчора виїхать за місто,
Зразу ж поєднались «шина» і «гвіздок»!

Ми вражено дивимось, що наробили:
Знічев’я, з погорди і марних образ
Кохання своє, наче вазу, розбили—
Таке, що приходить один тільки раз.

Осколки кохання, останнє причастя,
Осколки кохання гостріші ножа.
Ти легко ступила до нового щастя –
Зосталась моя босонога душа.

Прийди, повернись в наші дні осіянні.
Кохання ж було в нас!? Таке, що ого!
А ти посміхнулась: яке там кохання.
Минуща захопленість, тільки й того…

*
…Чорне сонце. Дикий вітер свище.
Б’є у груди. Палить спориші.
А бридкий лапатий павучище
Смокче кров з метелика душі.

(Юрій Лях. «Дажбожі внуки», Кременчук, 2006)

…Наперекір тобі здіймусь я гордо,
Розправлю плечі від тяжіння літ.
О, доле, знов мені ти кривиш морду,
А я до тебе шлю палкий привіт.


* * *
В поезії я розправляю плечі.
Пишу на біле, без чорновика!
Та доля витворяє дивні речі:
Кривлялась! показала язика!!!

То дулю скрутить, то скубне, то скаче,
І все це – абсолютно без підстав.
Але сьогодні… підморгнула наче…
І я цій морді оду написав!


(Юрій Лях. «Дажбожі внуки»…)

Я випурхну весні назустріч,
В осонні пір’ячко скупаю,
І полечу писать попУрі
Із солоспівів свого краю.


* * *
А я виспівую попУрі.
Нехай оцінить мене жУрі.
А з вами укладаю пАрі,
Що вмію грати й на гітарі.

У тиші нічній, до господи
В єдинім небеснім строю
Безсмертна душа мого роду
Приходить у пам’ять мою.

Я чую грядущого рокіт,
І предків далекий мотив.
Орійці мої світлоокі,
Де нині ваш плуг золотий?

Орійці, і скити, і руси –
Ви різні у назвах лишень –
Стривоженим поглядом Буса
Вдивляєтесь в нинішній день.

А буйні вітри не вщухають,
Жбурляють сніги з верховіть.
Супроти бандитської зграї
Народ на Майдані стоїть.

Плечима підіпремо небо!
В минуле нема вороття.
І нашу Вкраїну для мене, для тебе
Вкарбуємо в Книгу Буття.

Нам буть сіячами довіку.
Новий розвидняється день.
- Дай Боже вам повні засіки -
Ледь чутно лунає з давен.

28. 12. 04.

Без тебе я - в анабіозі.
Без тебе – летаргічний сон!
Стою з букетом на порозі
У косметичний твій салон.

Ти неприступна недоторка,
Незмінно модна, от кутюр.
Наводиш кожного вівторка
Свій манікюр і педикюр.

Тебе вигулює ротвейлер.
А ми збиралися гульнуть…
І я, багатий, мов Рокфеллер,
У кулаці півсотні мну.

Біжу, пришпорюю планету.
Ти знову зникла, як міраж!
Телефоную:
-Де ти? Де ти-и-и?
-Привіт! Я тут. Приходь на пляж.

До тебе підпливаю брасом,
В душі співаючи пісні.
А ти… пірнула із Тарасом!
Вже в аквалангах десь на дні!

Ах ти чудовисько лохнеське!
Чому ти дражнишся на зло?
Сама ж писала есемеску,
Що буде краще, ніж було.

Але ж були колись моменти…
Серця забились в унісон,
Й мені казала компліменти:
«Ти приставучий, мов гудрон»!

В мені вібрує кожен атом.
Молю тебе сказати «так»!
Ти знову клацнеш дипломатом:
-Ну, я пішла. Пока, дивак!

А за вікном летять лелеки,
І малюків комусь несуть…
К бісам! Іду на дискотеку,
Пора спізнать жіночу суть.

А там знайомі: Зойка й Настя.
Кричу: «Бон жур! Парле франсе?»
Та Зойка зойкнула від щастя,
Сказала:
- Згодна я. На все.

Та незборимі твої чари…
Я долю взяв на абордаж.
Хто там сказав, що ми не пара?
Я ідеальний твій типаж!

І знай, примхливая чаклунко,
Відчую губ твоїх дюшес!
І в безкінечнім поцілунку
Удвох полинем… до небес!

2009

Сказали: не споешь ты за Ротару.
И внешностью ты тоже… не Алсу.
А барды дворовые на гитарах
Бренчат вовсю про девичью красу.

Забытой сиротою в этом мире
Бредешь одна-одной в людской гурьбе.
Твои неидеальные кумиры
Другим цветы дарят, но не тебе.

Готова ты простить и небреженье,
И грубость – остроумье дураков.
От пошлостей отчаянно краснея
Несешь как крест надежду на любовь.

Свою тоску доверишь только скрипке,
Полузакрыв движением смычка
Ту милую, чуть грустную улыбку,
И романтичность в розовых очках.

- Сожги свод правил! Стань бойчее, злее -
Советы получаешь ты порой.
Но мир с тобою чуточку теплее.
Прошу я: не меняйся. Будь такой.

І день і ніч біжу, біжу,
кручусь, як вентилятор.
В портфелі тисяча адрес –
рекламний я агент.
Усе в диму – не вулиця,
а газогенератор!
На розі пробки розгрібає
очманілий мент.
Димлять жінки й чоловіки,
і хлопці, і дівчата,
Таксисти і артисти,
і члени їх родин.
В колясочках, прокурені,
попискують малята,
А мами, замість сосок,
видихають нікотин.
Та не паліть на вулиці!-
задихано волаю–
Для цього є квартира,
балкон, чи туалет.
А то, як в тубдиспАнсері,
цей кашель дошкуляє,
Руйнуючи мій бізнес -
ПРОДАЖ СИГАРЕТ.

І. Ю.

Край лісу притулилася хатина.
Дубки там перелазять через тин.
В зеленім царстві тім живе дівчина,
А очі в неї – мов аквамарин.

Там ластів’я вигулькує з-під стріхи,
Троянди пломеніють гаряче,
І білочки, експерти по горіхах
Спускаються з ялини на плече.

Квітують там Любов, Добро і Віра,
У царстві королеви лісу й вод.
А солов’ї заливчастим клавіром
Для неї шлють вінки веселих од.

Я вирвуся з бензинового чаду,
Поставлю хрест на метушні й ділах.
Прощайте друзі і міські принади,
Я до дівчини проторую шлях.

Примчу до її царства проти ночі,
Кордони нелегально перетну,
Загляну в ті бездонні сині очі,
І впевнюсь, що люблю її - одну.

У ФОТОГРАФИИ

Под тонким шёлком на лунно-покатых плечах
её кожа просвечивала жемчужным зовом
того, чья пока неоформленная печаль
клубилась в воздухе и рассыпалась снова.

Его бледная непролетарски-тонкая рука
искала спасения у выгнутой спинки стула,
он хотел осмелиться, но не знал – как,
и вибрация рёбер в висках отдавалась гулом.

Через год он будет болтаться на фонаре,
она выйдет замуж за эмигранта в Париже,
и вспомнит вдруг между брютом и фруктовым пюре,
как ей хотелось тогда придвинуться ближе.



КАРТИНКА ИЗ МЕЗОЗОЙСКОЙ ЖИЗНИ, ИЛИ: ВОТ ПОЧЕМУ ОНИ ВЫМЕРЛИ!

Он хотел осмелиться, но не знал – как.
От предчувствия близкого счастья сводило скулы.
Инстинктивно подергивалась рука,
А вибрация ребер оглашала окрестность гулом.

И она волновалась. (Прикольно с этим юнцом!)
Даже кожа предательски стала жемчужнеть.
Может придвинуться? Ведь далдонят: «Снеси яйцо!»
Но, в итоге, зевнула. Ах, зачем это нужно…

Чаклунка одягла свої обнови,
Ясного сонця стишила ходу,
Старанним пензлем обвела діброви,
І вже смакує грушами в саду.

Розсипала бурштинове намисто —
І на м’яких шовкових моріжках,
Під таємничий шепіт падолисту
Добродій-жовтень ходить по стежках.

Відсвічують багрянцем дивні чари,
Тремтять на листі крапельки роси,
І сонце нишком супиться крізь хмари
На тихі приворожені ліси.

Перегортає землю сивий леміш,
Мов сотні раз прочитані томи,
І сіє смуток з радістю впереміж...
Надворі осінь стріпує крильми.

Предивний сон!
Такий чудний спочатку:
Був день ясний,
І річка чиста-чиста.
І я, малий,
Стрімляв у воду рученятка,
І обіймала їх
Вода іскриста.

Та враз роки
Димами промайнули,
І та вода вже
Обпікає руки.
Бо в ній сліди
Чорнобильського мулу.
Бо в ній важкі
Ціанисті сполуки.

Я плакав у ві сні
Від того болю,
В отруті
Захлинаючись поволі.

Що життя?
Гра випадку, гра долі,
Гра природи,
наслідок жаги...

...Літня ніч
і запах матіоли.
Сплять дива,
закутані в стоги.

* * *
Не понимаю!- І прискорив крок.
Пішов земляк. Не вийшло в нас розмови.
Я розумію: “русский говорок”
Приємніший йому за рідне слово.

Ох, цей «русскоязычный контингент»!
Такого в світі не було ще зроду:
Що українці - видає акцент,
А ще - зневага до свого народу.

Хоч сумно це, судить я не берусь.
То епілог трьохвікової драми.
З тих пір, коли була Вкраїна-Русь
Приєднана московськими царями.

І наша мова їм була “невпрок”.
Щоб ми її скоріше забували,
У душі наші “русский говорок”
Як у розп’яття гвозді забивали.

Слова молитви в серці воскрешу:
Великий Боже, ти нам дав свободу.
Так поверни ж, молю тебе, прошу,
Забуту гідність нашому народу.

2001

Просят у Неба
Навара, приплода, налива.
Жаль, интеллекта не просят.
Но речь не о том.
Видно, Господь наделил нас
Умом справедливо –
Так, что никто
Не считает себя дураком.

Твоє ймення - відлуння варязьких дружин -
Від норвегів прийшло в наші землі.
Юних предків твоїх між холодних крижин
Нібелунги купали в Ульгемлі.

Твої очі - мов сполох зірниці вночі.
Недосяжні, й такі мені любі.
Ніжним шалом любові в полон беручи,
Залишають в сум’ятті і згубі.

Твої губи - троянди в едемських садах.
Так гріховно жадають кохання.
Я до тебе лечу, наче з вирію птах:
-Чи ти любиш? ... Мовчання... Мовчання.

* * *

Тяжка ця ноша. Кров і піт від неї.
Та різкою взамах: "Ану, неси!"
Ревла юрба. Вищали фарисеї:
"Якщо ти бог, хоч сам себе спаси!"

За що вони мене так ненавидять?
Бо я відкрив їм, що живуть у злі.
Прости їх, Отче! Що творять – не видять
Незрячі твої діти на землі.

- Я посланий, щоб ви пізнали Бога.
Вручив мені Він Слово осяйне.
Багато добрих діл зробив від нього.
За котре з них караєте мене?

- Бо ти серед народу смуту сіяв.
І віру нашу древню смів хулить.
Казав, що ти Христос, що ти Месія…
Одна лиш смерть тебе угомонить!

Не відповів. Даремно бісер тицять.
А на плечах не хрест – пекучий біль.
Та враз відчув: чийсь жаль, неначе птиця
У серце б'ється. Десь отам, звідтіль!

Він серцем чув печаль ту незречиму,
Він бачив лиця чесні і смутні.
Он дівчинка з брунатними очима
Губами ворухнула: "Боже мій!"

Я все стерплю! Хай збудуться писання.
Вже світить вогник віри пломінкий!
...Палило сонце пагорби піщані.
В безсмертя йшов Син Божий, Син людський.

В бетон одягнута байдужість
Міняє вірші на рекламу.
Коли вже нице не подужать,
Дивлюся в небо, що над нами.

Ти наче білий-білий голуб
У потемнілім передгроззі.
Зорій! Щоб не було ніколи
Кінця Поезії і Прозі.

Вчора кум позвав мене
Випить пляшку «Шардоне».
Досить, каже, погань пити -
Маєм імпортне, міцне.

Осушили геть усе,
А воно ні те, ні се…
Почитали етикетку,
Кум освоїв «ля франсе»!..

Знов пішли по «Шардоне»
До кіоска у турне.
Після третьої не брало,
А тоді …як шардоне!

Кум гука: шерше ля фам!
Знаю я веселих дам.
Значить так: мені Наташка,
Лізу я тобі віддам.

Скажеш їй: бонжур, Лізе!
Натякнеш на же ву зе.
Не зважай на габарити…
Більш не пий, бо розвезе.

Доки ми тих дам шукали,
Пики нам понабивали,
І в міліцію наряд
Запроторив всіх підряд.

Слава Богу, в кума блат:
В нього жінка – адвокат.
І де юре, чи де факто
Визволя нас із-за грат.

Кум правицю їй трясе:
Гранд мерсі тобі за все!
А вона: -Не диш в обличчя!
Самогоном з вас несе.

Нализавсь, як свинопас!
Й не пустила в хату нас.
Довелось нам (се ля ві!)
Ночувати у хліві.

Ох, воно ж таки й дурне,
Оте кляте «Шардоне"

2007

Троянда розцвіла, дощами вмита.
Краплинки, наче сльози в пелюстках.
Липневим буйством розгулялось літо,
А ти вмирала в мене на руках.

Не помирай, матусенько! Благаю!
Ти ж так чекала літнього тепла!..
Та вже в далекі сині небокраї
Душа твоя хмаринкою пливла.

Рідненька матінко, моя голубко сива,
Нема тебе. Лиш фото на стіні.
І ти на нім, ще молода й красива,
Привітно усміхаєшся мені.

В тій усмішці і пісня колискова,
І теплий дотик рідної руки,
І казка пошепки, і щире мудре слово,
І з вишнями найкращі пиріжки.

Прийми, Всевишній Боже, її душу.
Спливла печаллю свічка в образах.
Кладу я на могилку хліб насущний,
І дві троянди в росяних сльозах.

2004

Вже відгули серпневі громовиці.
Бринить осінній тихий менует.
Розчісує верба свої косиці,
І листя жовте ронить в очерет.

В селі обжинки. Піснею воскреслий
Цей давній звичай з мороку століть.
Розхриставши духм’яні перевесла,
Вусатий сніп на покуті стоїть.

Осінній день - мов приворотне зілля:
Вже молодята згукують свій рід.
Чарки готує радісне весілля,
А батько й мати ждуть біля воріт.

В дідівський край осіннім днем прилину
Поглянуть на довершену красу,
І обважнілі кетяги калини
На добру згадку в місто повезу.

2003

Темна ніч, наче тінь фантастичного птаха,
Силует вітряка при дорозі накрила.
І легкий вітерець, мов останній невдаха,
Все хотів покрутить його стомлені крила.

Та закуті вони ланцюгами розрухи,
В круговерті століть зупинили свій порух...
Проти ночі, тримаючись ніжно за руки,
Ми скрадались по сходах, збиваючи порох.

Блудник-місяць сміявся тихенько, беззвучно,
А зірки підглядали, відверто і хтиво.
Наші губи злились, як вода, нерозлучно.
Наші руки сплелися в гарячім пориві…

Осінній день.
Птахи летять за обрій.
І рветься в небо
Тихий сум полів.
Я слухаю
В замріяній жалобі
Тужливий гук
Далеких журавлів.

Зостаньтесь!
Бо хвилюються озера!
Куди ж ви?
Зашуміли береги.
Нам любі
Ваші
Рицарські манери.
Заждіть!
Ще стільки
Сонця навкруги.

Та невмолимий,
Мов закон природи,
Той помах крил
Приречено-тяжкий.
А осінь
Вже
В моїй оселі бродить.
Весняних мрій
Затоптує стежки.