blurred сolors
disappeared shadows
...after sunset
secrets
(n)ever
...before sunrise

02.07.2012

Вітер у тополях.
Келих неба з пір’їнами хмар
і літаком –
лише як малим парашутиком кульбаби,
легким і прозорим.

Час перетворюється на дольку прозорого мармеладу в моїх долонях.
Імена та пейзажі з минулого йдуть за водою,
їм немає більше місця під цим сонцем.

Склепіння
з зелені, блакиті, сірої
невизначеності каміння і визначеності ріки, –

зліва воно наповнюється лунким звуком потяга,
потім позаду,
потім стихає…

Вітер шумить у кронах
і вода по камінню тече.

2008-2010
© На березі моря, 2011

Ми попрощалися на березі моря.
У твоєму сні.
Десять секунд,
Десять хвилин,
Десять вічностей прощання.
Яка різниця?..
Все, що я міг сказати по тому,
Здавалося блідою тінню невисловленого
Чи навіть цитат з твоїх улюблених поетів.
Тоді, коли я більше
Не чув твого голосу,
Не бачив твого обличчя,
Не торкався твого волосся
З солодко-терпким запахом магнолій,
Залишалося тільки
Дякувати
За тисячу любовей, які прожив би з тобою;
Вибачатися
За одну-єдину, на яку так і не наважився.

Дякувати і вибачатися.

Мовчати.

Останнє ти мала відчути найкраще.
Я не міг не дати тобі вирости,
Забуваючи, що й сам –
Лише зернина
В руці Всевишнього

В очікуванні засіву.


24-25 грудня 2010 року

© На березі моря, 2011

… сині пальці продавців чорниць
старі садиби у тіні ще старіших дерев
«Планета секонд-хенд» на півфасаду
пляж на бетонних блоках поруйнованих берегових укріплень
квітники і фонтани

Щороку з місця регулярно-обов’язкового відрядження я виїжджаю, ніби на прощу,
у місто моєї любові та пізнання
без карт і планів.
І так само щороку отримую індульгенцію,
особливо щедру й дощову тоді,
коли мене супроводжував ти.
Нам доводилося ховатися у першім-ліпшім кафе,
робити якесь мінімальне замовлення,
довго сидіти після його випивання та з’їдання
(ах, облиште ваші погляди, любі кельнери,
ви чудово розумієте, якби не дощ…),
потім іти калюжами,
і поділ спідниці все одно ставав мокрим від начебто останніх крапель...

Зовсім поруч із ним, та не відразу наважуюсь туди податись
і насолоджуюсь передчуттям майбутнього сповна,
залишаючи право відтягнути зустріч
з постійними корками на розі Галицької і Дністровської.

Очікування чи очікуване.
Живу першим.
Друге живе собі, зі мною чи без мене.
Хоча, може воно теж чекає?..

2009
© На березі моря, 2011

Чорні коти гріються на сонці.
Хтозна, з якого дива вони повибиралися з підвалів.
Чи то і їм колись утовкмачили про користь
свіжого повітря?
Коти сидять на люках теплотраси (от хитрюги!)
І здалеку здаються чудернацькими грибами,
А коли хтось наближається,
їхні золотисті очі ніби запитують:
Ну як тобі третій день свят?

Цього року дуже правильна зима.
Вона розпочалася строго за календарем –
першого грудня.
На Новий рік були і сніг, і мороз,
а напередодні протягом тижня цілодобові
іній і паморозь плели мереживо
на деревах, дротах і загорожах.
На Різдво трохи потепліло, зате випало більше снігу,
якось тишком-нишком, по ночах.

Сьогодні ж так яскраво світить сонце,
що не дивлячись на відлигу
та перспективу намокання чобіт,
люди вибираються з насиджених диванів,
відриваються від шинки, холодцю та нескінченних концертів по телевізору
і йдуть, часом вигинаючись,
часом хитаючись,
йдуть нагадати собі відчуття
лоскоту дзвінкого повітря в ніздрях,
сліпучого, аж до повного примруження очей,
блиску снігу,
стукоту крапель із розталих бурульок
і швидше вгаданих, ніж вислуханих,
уривків колядок.

Листопад 2009
© На березі моря, 2011

Уяви собі діалоги:
"Як пройти в рай? – Прямо і направо".
"Чи далеко до раю? – Та ви вже в раю".

Вчора я теж була в Раю – селі під Бережанами.
Чергова мандрівка в місто з повним комплектом пам'яток: замок, площа Ринок з ратушею, церкви і костели, модернові адміністративні будинки і вілли міщан…

За містом – Рай. І чого його мешканцям ще прагнути? Тут навіть собаки райські!

Та до буквального сприйняття назви постійно повертав парк: біля невеличкого палацу, злегка закинутий, але рівно настільки, аби стати чарівним
під супровід багатоголосих пташиних хорів,
неба над головою і неба під ногами, віддзеркаленого намистом ставків.

Які миті залишив би в пам’яті хтось інший? Не знаю.

Я хотіла тобі показати мій рай:
у час цвітіння кожна яблуня варта крупного плану Довженка, а японці фотографували би їх буквально одну за одною, але у мене перед очима – чорна-чорна рілля городу, яка парує, мов свіжо спечений хліб, тільки всіяна не тмином, а біло-рожевими пелюстками яблуневого цвіту.

2007-2009
© На березі моря, 2011

Десять хвилин твого голосу
Вкотре виявляються необхідною дозою,
Щоб спочатку відчути себе сп’янілою від щастя,
А потім зануритись у такий невимовний смуток,
Що єдиними ліками від нього міг би бути біг.
Без причини, напрямку і зупину,
Тільки як усвідомлення неможливості
поєднатися з твоїм серцем іншим способом,
Аніж червоною уявною ниткою.

Кожну хвилину називаю твоїм іменем.
Як перелякана пташка, прагну знайти порятунок,
Схопившись за соломинку рутинних справ:
Прізвища, ініціали, адреси, дати.
Ласкаво просимо!
І так разів триста.
…І коли очі починають здаватися зітканими
з цифр і букв,
а номер телефону, всоте повторений, раптом викликає сумнів у своїй правильності (і я передзвонюю, щоб уточнити і припинити цю гарячку),
почерк усе більше нагадує барокові шрифти,
а часом й арабську в’язь,
починаю розуміти всю специфіку такої ломки

І не знаходжу на неї ради.
Бо знову і знову
в кожному наступному рядку
чекаю появи
твого прізвища, дати народження, адреси,
яких я, чесно кажучи, й не знаю…

І дійшовши нарешті до підписів і печаток
(так, усе завірено, так, усе відповідає дійсності),
остаточно перетворююся тільки на зернину
в руці Всевишнього

в очікуванні засіву.

2007
© На березі моря, 2011

Дякую тобі, Себастьяно Казелла,
За Плая-Бланка і Плая-Негра,
Кончал, Мальраїс і Тамбор…
Назви пляжів ставали ключем до твоєї країни
і єдине бажання пульсувало в ритмі
Гуанакасте-дель-Сабанерос:
Туди!
Та що там бажання –
було відчуття: я вже там,
посеред кільця вулканів коста-риканської столиці,
яку ти чомусь назвав вічною провінцією.
Тому що люди рано встають і рано лягають?
Чи тому що немає армії (так пише Конституція)?
Ти кажеш про порт Лимон і я на мить вагаюся,
чи він справді у піратському раю,
чи в казці про Урфіна Джуса.
Знаменитості пруть сюди табунами і навперебій вкладають мільйони зелених
у готелі на жовто-білих пляжах.
А сабанерос виявляються місцевою версією
техаських ковбоїв.
Тільки уявити собі, “Швейцарія перешийку”
все активніше переймається екобезпекою!
“Для в’їзду не потрібно жодних щеплень.
Приїжджай – і віддавай свої колони
(тобто, колумби, як би ти їх назвала),
якщо не за хвилі на Плая-Авеллана,
то, принаймні, за місцеву чичу,
після якої під звуки маракасів і маримбасів
приєднуйся до глядачів на родео” –
так кличеш мене ти, Себастьяно Казелла,
кожною новою назвою заклинаючи,
ніби растаман і шаман вуду в одній іпостасі.
І може так статися, що завдяки твоїм молитвам
десь у натовпі я зустріну такого собі Бреда Пітта чи
Аль-Валін бен Талал аль Сауда,
щоб додати своїй розповіді зіркового лоску,
бо тростинового цукру
в ній і так буде достатньо.

2008