Дякую тобі, Себастьяно Казелла,
За Плая-Бланка і Плая-Негра,
Кончал, Мальраїс і Тамбор…
Назви пляжів ставали ключем до твоєї країни
і єдине бажання пульсувало в ритмі
Гуанакасте-дель-Сабанерос:
Туди!
Та що там бажання –
було відчуття: я вже там,
посеред кільця вулканів коста-риканської столиці,
яку ти чомусь назвав вічною провінцією.
Тому що люди рано встають і рано лягають?
Чи тому що немає армії (так пише Конституція)?
Ти кажеш про порт Лимон і я на мить вагаюся,
чи він справді у піратському раю,
чи в казці про Урфіна Джуса.
Знаменитості пруть сюди табунами і навперебій вкладають мільйони зелених
у готелі на жовто-білих пляжах.
А сабанерос виявляються місцевою версією
техаських ковбоїв.
Тільки уявити собі, “Швейцарія перешийку”
все активніше переймається екобезпекою!
“Для в’їзду не потрібно жодних щеплень.
Приїжджай – і віддавай свої колони
(тобто, колумби, як би ти їх назвала),
якщо не за хвилі на Плая-Авеллана,
то, принаймні, за місцеву чичу,
після якої під звуки маракасів і маримбасів
приєднуйся до глядачів на родео” –
так кличеш мене ти, Себастьяно Казелла,
кожною новою назвою заклинаючи,
ніби растаман і шаман вуду в одній іпостасі.
І може так статися, що завдяки твоїм молитвам
десь у натовпі я зустріну такого собі Бреда Пітта чи
Аль-Валін бен Талал аль Сауда,
щоб додати своїй розповіді зіркового лоску,
бо тростинового цукру
в ній і так буде достатньо.

2008