Одного разу Він побачив її... І така вона була звабна, гарна, що рішення прийшло одразу: мусить бути моєю! І хоча на той час і не було особливої потреби у валізі, та молода кров взяла гору над розумом: придбав!
Тішився неймовірно! Доглядав, годив, пилинки здмухував... Та й вона наче служила непогано, справлялася зі своїми функціями. Так йому до душі припала ця валіза, що навіть не забарився виписати на ній своє прізвище. А що, своя ж !
Та минали роки, Він мужнів, ставав мудрішим, врівноваженішим. І нарешті чітко усвідомив: ця валіза ну зовсім йому не пасує! Та ще й норовливою виявилася: то „блискавка” затинається, то замочок зламається – ремонтуй, то пляма невідь звідки з”явиться – зачищай, а то взагалі відчинятись – зачинятись не хоче, наче не вдоволена багажем, що у неї поміщав. Нервував, злився, сварився навіть, але що ж робити – годив валізі, бо звик уже до неї, знав усі її найпотаємніші кишеньки...
Але водночас почав роздивлятися на інші валізи й валізки, шукаючи для себе щось особливе, не таке, як звичне старе. І таки знайшов! Це було щось надзвичайне: гарна якоюсь незвичною вродою, зграбна, одним словом – ексклюзив... І хоча роки уже встигли накласти на Нього свій відбиток – таки не встояв перед спокусою, як і тоді, - придбав.
О ні, це не була валіза на щодень (для цього підходила власне стара, випробувана, хоч і з характером – не дай, Боже!). Цю, нову, використовував лише в особливих випадках, коли хотів відчути особливе задоволення від володіння такою неординарною річчю. А найбільше тішило Його его той факт, що ні у кого більше такої немає, що належить тільки йому – і нікому іншому, хоч і ловив час від часу ласі чужі погляди на своїй власності.
А вона служила йому із такою самовідданістю, здавалося, була задоволеною від одного доторку Його руки, від можливості подарувати йому свою любов, довіру... Та й уваги особливої не потребувала, тішилася отими нечастими моментами, коли належала тільки Йому – і була щаслива!
Та трапилося не передбачуване: в ексклюзивної валізи зламалася ручка. Він ще час від часу за звичкою користувався нею, бо не міг собі відмовити у цьому задоволенні, але це було так незручно, що починало навіть дратувати. І Він поставив свою особливу валізу у куток, у дальній кімнаті. Ну не викидати ж, справді. Стільки неймовірних пригод разом пережили, такі приємні спогади залишилися, що навіть страшно ( і жаль себе) ставало від думки, що міг прожити життя – і не спізнати такого задоволення! Ще іноді задивлявся на неї, бувало – кине кілька слів, а чи пожаліється на свою стару злюку-валізу... Але такі моменти траплялися все рідше і рідше, і самотня валіза припадала пилом у своєму кутку, із сумом згадуючи теплі руки свого господаря, котрому віддала усю свою душу, усвідомлюючи, що віддаляється Він од неї все далі й далі і вже, мабуть, роздивляється за іншими валізами, шукаючи черговий ексклюзив... Не ображалася, із розумінням приймала все так, як є.
Бо ж справді: що іще робити із валізою без ручки?

03.01.2013

Ну от, знову...
Скільки можна?! Не встигла переступити поріг - а ти вже тут як тут, кидаєшся у вічі: лежиш такий увесь звабний і звабливий, вилискуєш шоколадною засмагою і маниш, маниш...
Ні, і не проси, і не клич! Не приступлю до тебе, не одізвусь,НЕ ЗДАМСЯ, так і знай! От зараз просто візьму і піду у іншу кімнату, а до тебе не підійду й близько! Будеш знати...
Ні, ну це ж неможливо! Твій аромат дістав мене й за стіною, як не намагалася зачинити за собою двері... Скрадаюся тихцем: хоч погляну здалеку, вдихну на повні груди цей неповторний запах, мій улюблений..
Ні-ні, геть, геть звідсіля! Це ж потім знову буду картати себе, ненавидітиму своє відображення у дзеркалі і зневажатиму себе за слабкодухість... я ж давала собі слово, врешті-решт!...
Але як, скажіть мені, людоньки, як можна оминути оцю до неможливого спокусливу кремово-білу смужку посередині?!..
Усе, здаюся! Йду до тебе, можеш святкувати перемогу...

...кілька хвилин неземної насолоди... і от уже ложечка зішкрябує з блюдечка останні крихти мого улюбленого шококладного тортика з вишнями... Ех!

Колись давно-давно, коли ще небо було шоколадного кольору, а Земля дозрівала у пуп"янку, ми літали собі між планетами, грілися у світлі зірок і - віддзеркалювали одне одного. І так міцно трималися за руки, що не могли нас роз"єднати навіть космічні вітри!
А коли Земля розквітла чудовою яскравою квіткою, манила до себе чистою блакиттю і спокоєм, ми побачили, що "добре це" і попросили саме цю планету за свою домівку.
І Голубоока квітка не обманула наших сподівань. Небо щедро напувало нас дощем, шовкова трава стелила нам постіль, дерева турботливо дарували свою тінь, птахи співали колискових. а звірі розповідали дивні казки. Ми насолоджувались красою і благодаттю, міцно трималися за руки і - віддзеркалювали одне одного.
Та мабуть, коли довго живеш посеред краси - поступово перестаєш її помічати... І от уже почало тьмяніти взаємне відображення, залишившись лише у зіницях. Ми забажали чогось нового, ще незнаного.
І тоді поселилося поруч із нами Зло разом із підступною зграєю своїх спокус...
І ми перестали розуміти мову птахів і звірів, квіти видавались недостатньо яскравими, а постіль із трав - надто убогою. Наче безумні, кинулись ми по світу шукати нових вражень, нових відчуттів, шукати Чогось, у безперервних пошуках забуваючи, що ж саме шукаємо?
Та одного дня раптом із жахом зауважили, що поруч немає нікого, ніхто не тримає за руку і нікому віддзеркалювати наше відображення! Коли ж ми відпустили руки, коли втратили одне одного?
І з"явились на Землі холодні сніги і безмежні палючі пустелі, а океан став солоним...
Кинулись тоді ми посвіту з надією віднайти втрачену половинку. Зустрічали нових, інших, котрі також шукали... Інколи нам щастило: раптом у зустрічних очах ми ловили наше відображення і розуміли, що це саме те, що шукали! Ці зустрічі були такими дорогоцінними і такими короткими...

То чому ж тепер, коли ми знову зловили своє відображення у коханих зіницях і з"днались у єдине ціле, ти кажеш? "Це сон! Це солодкий сон!" ? Невже ти знову відпустиш мою руку?!

03.08.2011

Коли питала Тебе: " Де Ти є?" - Ти торкався теплим променем сонця мого чола. Сонце заповнювало весь простір навколо мене, пестило ніжні пелюстки квітів і розфабовувало у неймовірні кольори, яким і назви не придумали люди, найдрібніші свідчення Тебе.
А я дивилась - і не бачила.
Коли питала: " Де шукати Тебе?" - Ти огортав мене подихом вітру, то ледь чутним, ніжним, як мамин дотик, то стрімким і нестримним, як остання пристрасть.
А я насолоджувалась прохолодою - і не вміла бути вдячною.
Коли питала: " Чому я Тебе не бачу?" - Ти проливався життєдайним дощем на спраглу землю і в мою зболену душу.
А я сприймала усе як данність, не розуміючи Твого дарунку.
Коли питала: " Як знайти Тебе?" - Ти дав мені Книгу.
І я зрозуміла сонце, дощ і вітер. Ти - скрізь! І ніде. Я відчуваю Твою Присутність. Бо Ти - у мені. Я дякую Тобі, Господи!

31.07.2011

Я так чекала твого дзвінка!.. Вже майже зненавиділа телефон, котрий доносив до мене виклики НЕ ВІД ТЕБЕ... Розмовляла із тобою подумки щодня, щомиті - а ти не чув. Як не чув шаленого стукоту мого зболеного серця, котре вже ніякими ліками не можна заспокоїти. Чи це боліло не серце, а таки душа? А від цього болю ліку немає!
І от нарешті мій телефон таки подав якийсь особливий звук. "Невже?.." - таки справді ТИ! Прийнявши виклик, ледь змогла видавити із себе: "Привіт!" Бо сльози, що нарешті прорвалися назовні, завадили сказати, як я рада чути тебе.
А ти все говорив, говорив... Як шалено зайнятий на роботі, як тебе все це дістало, і як гарно вам було в Карпатах... І тільки на мить перервався, запитавши, що за дивні звуки почулися в трубці. "Це щось на лінії" - взявши себе в руки, зуміла вимовити майже спокійно, хоча сліз спинити таки не змогла. Бо навіщо грузити тебе своїми проблемами - у тебе й своїх предостатньо. Навіщо переливати на тебе свій біль? Якби любив - відчув би без зайвих слів, як мені боляче дихати без тебе!..
Сама вскочила у цю пастку - сама й вибиратимусь. Якщо зможу.