Одного разу Він побачив її... І така вона була звабна, гарна, що рішення прийшло одразу: мусить бути моєю! І хоча на той час і не було особливої потреби у валізі, та молода кров взяла гору над розумом: придбав!
Тішився неймовірно! Доглядав, годив, пилинки здмухував... Та й вона наче служила непогано, справлялася зі своїми функціями. Так йому до душі припала ця валіза, що навіть не забарився виписати на ній своє прізвище. А що, своя ж !
Та минали роки, Він мужнів, ставав мудрішим, врівноваженішим. І нарешті чітко усвідомив: ця валіза ну зовсім йому не пасує! Та ще й норовливою виявилася: то „блискавка” затинається, то замочок зламається – ремонтуй, то пляма невідь звідки з”явиться – зачищай, а то взагалі відчинятись – зачинятись не хоче, наче не вдоволена багажем, що у неї поміщав. Нервував, злився, сварився навіть, але що ж робити – годив валізі, бо звик уже до неї, знав усі її найпотаємніші кишеньки...
Але водночас почав роздивлятися на інші валізи й валізки, шукаючи для себе щось особливе, не таке, як звичне старе. І таки знайшов! Це було щось надзвичайне: гарна якоюсь незвичною вродою, зграбна, одним словом – ексклюзив... І хоча роки уже встигли накласти на Нього свій відбиток – таки не встояв перед спокусою, як і тоді, - придбав.
О ні, це не була валіза на щодень (для цього підходила власне стара, випробувана, хоч і з характером – не дай, Боже!). Цю, нову, використовував лише в особливих випадках, коли хотів відчути особливе задоволення від володіння такою неординарною річчю. А найбільше тішило Його его той факт, що ні у кого більше такої немає, що належить тільки йому – і нікому іншому, хоч і ловив час від часу ласі чужі погляди на своїй власності.
А вона служила йому із такою самовідданістю, здавалося, була задоволеною від одного доторку Його руки, від можливості подарувати йому свою любов, довіру... Та й уваги особливої не потребувала, тішилася отими нечастими моментами, коли належала тільки Йому – і була щаслива!
Та трапилося не передбачуване: в ексклюзивної валізи зламалася ручка. Він ще час від часу за звичкою користувався нею, бо не міг собі відмовити у цьому задоволенні, але це було так незручно, що починало навіть дратувати. І Він поставив свою особливу валізу у куток, у дальній кімнаті. Ну не викидати ж, справді. Стільки неймовірних пригод разом пережили, такі приємні спогади залишилися, що навіть страшно ( і жаль себе) ставало від думки, що міг прожити життя – і не спізнати такого задоволення! Ще іноді задивлявся на неї, бувало – кине кілька слів, а чи пожаліється на свою стару злюку-валізу... Але такі моменти траплялися все рідше і рідше, і самотня валіза припадала пилом у своєму кутку, із сумом згадуючи теплі руки свого господаря, котрому віддала усю свою душу, усвідомлюючи, що віддаляється Він од неї все далі й далі і вже, мабуть, роздивляється за іншими валізами, шукаючи черговий ексклюзив... Не ображалася, із розумінням приймала все так, як є.
Бо ж справді: що іще робити із валізою без ручки?

03.01.2013