Я так чекала твого дзвінка!.. Вже майже зненавиділа телефон, котрий доносив до мене виклики НЕ ВІД ТЕБЕ... Розмовляла із тобою подумки щодня, щомиті - а ти не чув. Як не чув шаленого стукоту мого зболеного серця, котре вже ніякими ліками не можна заспокоїти. Чи це боліло не серце, а таки душа? А від цього болю ліку немає!
І от нарешті мій телефон таки подав якийсь особливий звук. "Невже?.." - таки справді ТИ! Прийнявши виклик, ледь змогла видавити із себе: "Привіт!" Бо сльози, що нарешті прорвалися назовні, завадили сказати, як я рада чути тебе.
А ти все говорив, говорив... Як шалено зайнятий на роботі, як тебе все це дістало, і як гарно вам було в Карпатах... І тільки на мить перервався, запитавши, що за дивні звуки почулися в трубці. "Це щось на лінії" - взявши себе в руки, зуміла вимовити майже спокійно, хоча сліз спинити таки не змогла. Бо навіщо грузити тебе своїми проблемами - у тебе й своїх предостатньо. Навіщо переливати на тебе свій біль? Якби любив - відчув би без зайвих слів, як мені боляче дихати без тебе!..
Сама вскочила у цю пастку - сама й вибиратимусь. Якщо зможу.