Ранок 11 грудня 2013 р., вулиця Трьохсвятительська. Було між 8 і 9 ранку. Назустріч, від Майдану, йшла колона міліціонерів (можливо курсантів, бо молоді дуже). Я намагалася заглянути у їхні очі, але вони були порожні і втомлені. Майже відсутні і байдужі.

Вирішила спуститися Костьольною. Повернула до Олександрійського Собору, і ноги мало не підкосилися: все довкола було чорним: вулиця, протилежний тротуар і все-все – заповнено беркутівцями. Лунали якісь короткі команди, що саме – не можна було розібрати. Поблискували кулясті каски, їх було багато.
На мить засумнівалася, куди йти – аж раптом помітила біля входу в костел групку жінок. Вони стояли на сходах – і раз-за-разом – голосно, наскільки могли, - казали молитву «Отче наш». Не пригадую, як я опинилася біля них і приєднала свій голос. Душі полегшало… «Отче наш» - підряд – вголос – над чорними блискучими касками… І так хотілося, щоб Бог зробив в цей момент диво - угамував розлите довкола зло...
Пройти до Майдану вулицею вниз було неможливо. Вона щільно була запакована беркутівцями.
Важко пояснити чому, але я точно знала, що мені треба туди. І коли з-поміж чорноти вулиці виринуло дві одягнені не в чорне постаті хлопця і дівчини, рушила вниз, шукаючи можливості пройти між…
Під Будинком Профспілок, внизу вулиці вишикувались люди в чорному чіткими рядами. І чекали.

На перехресті з припаркованої машини вивантажували дрова, передаючи полінце за полінцем по ланцюжку. Ця приголомшливо мирна картина змусила бігцем кинутися на допомогу, хоча це більше була розрада для мене. І, мабуть, не лише для мене, бо коли дрова закінчилися, всі якось важко зітхнули, дехто почав питати, коли ще привезуть.
Йдучи до сцени Майдану, бачила заклопотаного посла Сполучених Штатів, що прямував до входу в Будинок профспілок.
Уже можна було розібрати окремі слова, які говорила зі сцени неймовірна Руслана. Схиляюся перед її мужністю і стійкістю, безстрашністю… можна й далі писати епітети про славетну українку Руслану. Все одно не передати словами всього того, що хотілося б.

Призупинилася на мить, пропускаючи когось, коли чоловік мого зросту, худенький, почав мені розповідати, як вони витримали натиск на Інститутській вночі. Спочатку я думала, що він говорить до когось іншого, бо ця інтонація щирості і схвильованості мала б означати, що люди добре знайомі. Але виявилось, що це до мене. Фрагменти розповіді лишились у моїй пам’яті:
«Вони посунули вниз, на нас, а ми стояли, взявшись попід-руки, плече в плече, вони били по ногах, щоб прорвати ланцюг, бо коли хто впав – то встати і йому, і на його місце було практично неможливо у тій давці. Але ми стояли…
Вони не дивилися – депутат – не депутат…
Було кілька хвиль, коли вони сунули… …»
І чоловік починав розповідати знову від самого початку, вставивши лише, що він зі Львова. Але про це можна було і не казати, характерна говірка і так говорила сама за себе. Довкола зібралося кілька людей, хтось задав запитання – і чоловік полишив мене.

Прохід до Майдану був заповнений людьми, які йшли і в один, і в інший бік. В якийсь момент, пропускаючи людей, що йшли назустріч, поглянула ліворуч – і сахнулася: трохи більше відстані витягнутої руки блищали чорні каски шеренги беркуту. Але люди біля мене зімкнулися і тих не стало видно.

Не пригадую, що точно говорила Руслана зі сцени, скоріш за все, про пережиті події. Потім лунали звернення до беркуту, щоб не виконували злочинних наказів… Потім пройшов шумок, що беркут відходить. Люди з надією і недовірою дивилися в бік темної сили.
Дійсно, вони почали пакуватись в автобуси, зі сцени пролунало «до побачення», але хтось поправив «прощай, беркут» - і це «прощай» підхопив Майдан.
На сцену вийшла Марійка Бурмака, даючи перепочити своїй посестрі Руслані. Над зимовим Києвом зазвучали її пісні під акомпанемент улюбленої багатьма гітари. Стомлені нічним кошмаром серця людей оживали, напоєні живодайними звуками…
Я оглянулась в сторону автобусів, що від’їздили. Біля мене стояла незнайома худенька немолода жіночка в рудому поношеному пальті… наші погляди зустрілись – і вона кинулась мене обнімати зі словами: «Ми вистояли! Ми вистояли!...» Сльози радості, неймовірної радості і полегшення були в її очах.

Попереду була невідомість…

12.12.2015

Вона просто посміхалась.

Йшла і
посміхалась.

Це було так приголомшуюче на фоні сьогоденної сірості, що
перехожі зупинялись,
пасажири в транспорті
(який, звичайно, рухався у потрібному напрямку),
розплющували носи об шибки…
хвиля її усміху ширилася увсебіч…
накриваючи собою все нових і нових «жертв»…

ВОНА усміхалася своєму СОНЦЮ…
2013.04.

Пригадую, коли почула мелодію цієї пісні – а тоді ще був один динамік на все село, який горлав, що аж до лісу було чути, правда, не можна уже було розібрати, про що мова, - то я теж почала співати вслід за динаміком, та так, що корова на хвильку перестала пастися і скрушно похитала головою. Та яке це мало значення! Треба ж бо мріяти!

Не знаю як у місті, але у пору мого дитинства у селі одна мода зміняла іншу. Не в плані вбрання – тут особливо не розженешся: гумові чоботи, куфайка, хустка (обов’язково! До цього часу пам’ятаю, як моя бабуся казала, коли я студенткою приїздила на канікули: «І чого то ти з голою головою ходиш! Хустки не маєш чи що! Надю – це вже до моєї мами – дай їй уже тернову хустку, щоб головою не світила») – а в плані моди на речі. Одна із них – радіола. На той час уже зняли гучномовець із стовпа у центрі села, у кожній хаті були «брехунці». Головна їхня задача була – казати погоду.

Це раніше під лісом жив Панок – мама мені розповідала – що вмів розвіювати грозові хмари. Бувало, жнуть у полі (тоді ще серпами), а тут із-за лісу висувається чорна хмара (чомусь зараз таких не бачу, чи то місто завелике, чи хмари поменшали). Котрась із жінок біжить до Панка (на нього так казали) і просить відігнати хмару. Він виходив із паличкою, ставав проти хмари, щось там чи говорив, чи ні, паличкою махав – і хмара поволі розсіювалася. Знесилений ішов до хати, ні з ким не розмовляючи і не озираючись. Але інколи відмовлявся навідріз. І тоді годі будо й просити.

У нас був маленький чорненький «брехунець» - радіво - з круглим отвором, закритим красивою жовтою тканиною (там, як я зараз розумію, був динамік). З того отвору, після новин о 12-00 дня, передавали оперні спектаклі. Не знаю, як часто, але мені дуже хотілося, як виросту, співати так само, як співали у «радіві». От тільки була одна перешкода, як я туди поміщуся? Я ж буду велика. Дорослі сміялися з моєї проблеми, але з чого вони тільки не сміються!!! Потроху я вчилася сама придумувати вирішення своїх дитячих проблем, щоб не натикатися на гострі шпички «дорослого» сміху.

Аж тут настала епоха радіол. Перша радіола, як годиться, з’явилась у клубі, грала на «танцях під пластинки» (а були ще танці під баян, ну, а вже зовсім поганенькі – під гармошку). Керував нею (радіолою) чоловік «завклубої», вчитель. Ціле село сходилось як не потанцювати, то послухати пластинки. Тим, хто жив поблизу, ходити не треба було, все і так було чути.

А потім хтось спромігся, продавши порося, купити собі радіолу. Це був справжній сільський герой, точніше, героями були його діти у гурті інших, бо вони виконували чи не виконували замовлення прокрутити ту чи іншу пластинку.

Тоді й почалося. Герой заводив свою «радіолу» не лише увечері, коли танці, а серед білого дня у неділю, бо на тижні – робота тяжка і виснажлива, - зате неділя – святе. (Попробуй почати щось робити у неділю – заклюють!) Грала радіола на повен голос, щоб усі знали, що він герой. Терпіти таку наругу над собою інші довго не могли, особливо ті, у кого були діти підлітки. Одні канючили у батьків «купіть, купіть!...», інші тягали на собі мішки із кропивою, щоб швидше вигодувати порося і купити радіолу. І тоді і на цій вулиці буде музика – на весь голос! Можна собі уявити, у що це перетворилося, коли радіол стало з десяток...
2011

Прийду додому. Налию котові, що лащиться до подряпин на моїх ногах, молока. І він почне хлебтати, муркочучи на повен голос. Дивуюся, як це у нього виходить: хлебтати, муркотіти, та ще й пританцьовувати передніми лапами, наче масажувати маму-кішку, щоб більше молока прибувало. Кумедний такий кіт у цей час.
А потім він умиється, старанно і ретельно. І слини йому вистачає на обидва його боки. Ще й на хвіст. Подивиться своїми голубими очима. Нявкне, для годиться, кілька разів. Пройдеться по всіх закутках – і замре у котромусь із них.
За цей час я вже встигну змазати вчорашні подряпини Пентанолом-Д, - це найкращий засіб, з огляду на мою багатостраждальну практику.
Забуду про існування кота, поквапом піду за потрібною річчю – і знову потраплю в засідку. Мабуть, амазонки вискакували з таким палаючими очима і мчали на такій шаленій швидкості в атаку. Якщо встигну гукнути, кіт отямиться, вхопить за ногу, але пазурів не випустить. Якщо проґавлю момент – у його затьмареній свідомості запанують дикі предки джунглів чи якихось островів Азії – і я знову заліковуватиму рани від усіх його пазурів і зубів. А кіт почне гасати, придумуючи собі такі зигзаги шляхів, що на поворотах під його пазурами аж скреготатиме, наче гальмує вантажівка, а він сам буде розвертатись на 90 чи 180 градусів, і рватиме з низького старту – бо живіт уже плюхнеться на підлогу – далі. Отак показившись деякий час, він вляжеться в позі квазі-Сфінкса (з перехрещеними передніми лапами) на своєму, спеціально для нього залишеному, сидінні від крісла,– і філософськи дивитиметься на світ, аж поки не скрипнуть дверцята холодильника.
Звуть кота Саймон. Як в мультику.
2011-10

Як ти ніяк не зрозумієш, що поруч зі мною тобі не треба користуватись маскою. Ця річ тут нідочого. Чому? Все дуже просто: з твоїх очей дивиться неприхована душа.

Але навіть коли тобі вдається її притлумити і очі нічого не говорять, то і тоді – не знаю яким чином – я відчуваю, - щось не те. І залишається після зустрічі єдине бажання – щоб більше вона не повторилась. Ніколи.

Я довго копирсаюся потім в собі, знаходжу якісь пояснення, кажу, що це було востаннє.

Холодний аналітик – твій розум. Полички, все рядочком, з ярличками. Сухо, як в музеї, зробленому без любові до справи. Суворо витримано кліматичні умови, розсіяне світло. Ніякої гри тіні і напівтіні. Не кажучи вже про Сонце.

Я тобі заздрю. Бо ти маєш факти на кожен випадок життя.
Я маю емоції переживання цих фактів. Без ярличків з іменами і датами подій і людей.

Чому ти пишеш мені листи?
Що у твоєму музеї не так? Я там як варварка. Недоречна.
Навіщо листи?
Це що, теж для експонату твого музею?
Може, скинеш маску?
2011-10

Болото
        було
                старим…
Довго мостилося спати,
    стогнало ночами,
        покректувало вдень.
Е-хе-хе.

Скільки-то воно бачило-перебачило! чуло-перечуло!

Всих оцих: свисталок-лящалок-скрекоталок-дзижчалок-тріщалок-дуділок-гуділок -

і на світі ще не було,-

коли з його нутра
уже зринало муркотіння-буркотіньньньння

і

смачно лускалось пухирцями на дрімотній поверхні баговиння...

Е-хе-хе-хе-хе-х…
    е-хе-хе-хе-х…

2010

Не люблю ходити залами історичних музеїв, де

виставлено склеєні черепки або камінні наконечники стріл, списів, примітивні знаряддя праці, де біліють зроблені під один копил стандартні вивіски-пояснення.

Погляд ковзнув байдуже - Трипільська культура.

Встигла подумати: «Знову склеєне череп’я»…

Та крізь шпарину відчинених дверей кликав до

себе глиняний посуд дивної форми із плавно-звивистими лініями візерунків. Наче зачарована, рушила до дверей, - квитки, екскурсовод, трафаретні вивіски, питання-відповіді - все це існувало по цей бік часу.

А по той бік - оживало, потріскуючи іскрами,

палахкотіння вогнища в печі, черхання горнятка об чирін, якесь брязкання і дитячі голоси, що долинали з горішньої кімнати, до якої вели східці…

Завіса часу хитнулася. Все зникло. Залишився

здивований погляд стрункої трипілянки, що на мить відірвалася від хатніх клопотів і - так само як і я - не могла втямити, чи бачене - витвір фантазії, а чи реальність…

Відстань в сім тисяч літ не просто здолати.

2002