Без вітру не родить жито
Без вітру вода не шумить
Без мрії не можна жити
Не можна нікого любить

із пісні

Пригадую, коли почула мелодію цієї пісні – а тоді ще був один динамік на все село, який горлав, що аж до лісу було чути, правда, не можна уже було розібрати, про що мова, - то я теж почала співати вслід за динаміком, та так, що корова на хвильку перестала пастися і скрушно похитала головою. Та яке це мало значення! Треба ж бо мріяти!

Не знаю як у місті, але у пору мого дитинства у селі одна мода зміняла іншу. Не в плані вбрання – тут особливо не розженешся: гумові чоботи, куфайка, хустка (обов’язково! До цього часу пам’ятаю, як моя бабуся казала, коли я студенткою приїздила на канікули: «І чого то ти з голою головою ходиш! Хустки не маєш чи що! Надю – це вже до моєї мами – дай їй уже тернову хустку, щоб головою не світила») – а в плані моди на речі. Одна із них – радіола. На той час уже зняли гучномовець із стовпа у центрі села, у кожній хаті були «брехунці». Головна їхня задача була – казати погоду.

Це раніше під лісом жив Панок – мама мені розповідала – що вмів розвіювати грозові хмари. Бувало, жнуть у полі (тоді ще серпами), а тут із-за лісу висувається чорна хмара (чомусь зараз таких не бачу, чи то місто завелике, чи хмари поменшали). Котрась із жінок біжить до Панка (на нього так казали) і просить відігнати хмару. Він виходив із паличкою, ставав проти хмари, щось там чи говорив, чи ні, паличкою махав – і хмара поволі розсіювалася. Знесилений ішов до хати, ні з ким не розмовляючи і не озираючись. Але інколи відмовлявся навідріз. І тоді годі будо й просити.

У нас був маленький чорненький «брехунець» - радіво - з круглим отвором, закритим красивою жовтою тканиною (там, як я зараз розумію, був динамік). З того отвору, після новин о 12-00 дня, передавали оперні спектаклі. Не знаю, як часто, але мені дуже хотілося, як виросту, співати так само, як співали у «радіві». От тільки була одна перешкода, як я туди поміщуся? Я ж буду велика. Дорослі сміялися з моєї проблеми, але з чого вони тільки не сміються!!! Потроху я вчилася сама придумувати вирішення своїх дитячих проблем, щоб не натикатися на гострі шпички «дорослого» сміху.

Аж тут настала епоха радіол. Перша радіола, як годиться, з’явилась у клубі, грала на «танцях під пластинки» (а були ще танці під баян, ну, а вже зовсім поганенькі – під гармошку). Керував нею (радіолою) чоловік «завклубої», вчитель. Ціле село сходилось як не потанцювати, то послухати пластинки. Тим, хто жив поблизу, ходити не треба було, все і так було чути.

А потім хтось спромігся, продавши порося, купити собі радіолу. Це був справжній сільський герой, точніше, героями були його діти у гурті інших, бо вони виконували чи не виконували замовлення прокрутити ту чи іншу пластинку.

Тоді й почалося. Герой заводив свою «радіолу» не лише увечері, коли танці, а серед білого дня у неділю, бо на тижні – робота тяжка і виснажлива, - зате неділя – святе. (Попробуй почати щось робити у неділю – заклюють!) Грала радіола на повен голос, щоб усі знали, що він герой. Терпіти таку наругу над собою інші довго не могли, особливо ті, у кого були діти підлітки. Одні канючили у батьків «купіть, купіть!...», інші тягали на собі мішки із кропивою, щоб швидше вигодувати порося і купити радіолу. І тоді і на цій вулиці буде музика – на весь голос! Можна собі уявити, у що це перетворилося, коли радіол стало з десяток...
2011