Прийду додому. Налию котові, що лащиться до подряпин на моїх ногах, молока. І він почне хлебтати, муркочучи на повен голос. Дивуюся, як це у нього виходить: хлебтати, муркотіти, та ще й пританцьовувати передніми лапами, наче масажувати маму-кішку, щоб більше молока прибувало. Кумедний такий кіт у цей час.
А потім він умиється, старанно і ретельно. І слини йому вистачає на обидва його боки. Ще й на хвіст. Подивиться своїми голубими очима. Нявкне, для годиться, кілька разів. Пройдеться по всіх закутках – і замре у котромусь із них.
За цей час я вже встигну змазати вчорашні подряпини Пентанолом-Д, - це найкращий засіб, з огляду на мою багатостраждальну практику.
Забуду про існування кота, поквапом піду за потрібною річчю – і знову потраплю в засідку. Мабуть, амазонки вискакували з таким палаючими очима і мчали на такій шаленій швидкості в атаку. Якщо встигну гукнути, кіт отямиться, вхопить за ногу, але пазурів не випустить. Якщо проґавлю момент – у його затьмареній свідомості запанують дикі предки джунглів чи якихось островів Азії – і я знову заліковуватиму рани від усіх його пазурів і зубів. А кіт почне гасати, придумуючи собі такі зигзаги шляхів, що на поворотах під його пазурами аж скреготатиме, наче гальмує вантажівка, а він сам буде розвертатись на 90 чи 180 градусів, і рватиме з низького старту – бо живіт уже плюхнеться на підлогу – далі. Отак показившись деякий час, він вляжеться в позі квазі-Сфінкса (з перехрещеними передніми лапами) на своєму, спеціально для нього залишеному, сидінні від крісла,– і філософськи дивитиметься на світ, аж поки не скрипнуть дверцята холодильника.
Звуть кота Саймон. Як в мультику.
2011-10