Ранок 11 грудня 2013 р., вулиця Трьохсвятительська. Було між 8 і 9 ранку. Назустріч, від Майдану, йшла колона міліціонерів (можливо курсантів, бо молоді дуже). Я намагалася заглянути у їхні очі, але вони були порожні і втомлені. Майже відсутні і байдужі.

Вирішила спуститися Костьольною. Повернула до Олександрійського Собору, і ноги мало не підкосилися: все довкола було чорним: вулиця, протилежний тротуар і все-все – заповнено беркутівцями. Лунали якісь короткі команди, що саме – не можна було розібрати. Поблискували кулясті каски, їх було багато.
На мить засумнівалася, куди йти – аж раптом помітила біля входу в костел групку жінок. Вони стояли на сходах – і раз-за-разом – голосно, наскільки могли, - казали молитву «Отче наш». Не пригадую, як я опинилася біля них і приєднала свій голос. Душі полегшало… «Отче наш» - підряд – вголос – над чорними блискучими касками… І так хотілося, щоб Бог зробив в цей момент диво - угамував розлите довкола зло...
Пройти до Майдану вулицею вниз було неможливо. Вона щільно була запакована беркутівцями.
Важко пояснити чому, але я точно знала, що мені треба туди. І коли з-поміж чорноти вулиці виринуло дві одягнені не в чорне постаті хлопця і дівчини, рушила вниз, шукаючи можливості пройти між…
Під Будинком Профспілок, внизу вулиці вишикувались люди в чорному чіткими рядами. І чекали.

На перехресті з припаркованої машини вивантажували дрова, передаючи полінце за полінцем по ланцюжку. Ця приголомшливо мирна картина змусила бігцем кинутися на допомогу, хоча це більше була розрада для мене. І, мабуть, не лише для мене, бо коли дрова закінчилися, всі якось важко зітхнули, дехто почав питати, коли ще привезуть.
Йдучи до сцени Майдану, бачила заклопотаного посла Сполучених Штатів, що прямував до входу в Будинок профспілок.
Уже можна було розібрати окремі слова, які говорила зі сцени неймовірна Руслана. Схиляюся перед її мужністю і стійкістю, безстрашністю… можна й далі писати епітети про славетну українку Руслану. Все одно не передати словами всього того, що хотілося б.

Призупинилася на мить, пропускаючи когось, коли чоловік мого зросту, худенький, почав мені розповідати, як вони витримали натиск на Інститутській вночі. Спочатку я думала, що він говорить до когось іншого, бо ця інтонація щирості і схвильованості мала б означати, що люди добре знайомі. Але виявилось, що це до мене. Фрагменти розповіді лишились у моїй пам’яті:
«Вони посунули вниз, на нас, а ми стояли, взявшись попід-руки, плече в плече, вони били по ногах, щоб прорвати ланцюг, бо коли хто впав – то встати і йому, і на його місце було практично неможливо у тій давці. Але ми стояли…
Вони не дивилися – депутат – не депутат…
Було кілька хвиль, коли вони сунули… …»
І чоловік починав розповідати знову від самого початку, вставивши лише, що він зі Львова. Але про це можна було і не казати, характерна говірка і так говорила сама за себе. Довкола зібралося кілька людей, хтось задав запитання – і чоловік полишив мене.

Прохід до Майдану був заповнений людьми, які йшли і в один, і в інший бік. В якийсь момент, пропускаючи людей, що йшли назустріч, поглянула ліворуч – і сахнулася: трохи більше відстані витягнутої руки блищали чорні каски шеренги беркуту. Але люди біля мене зімкнулися і тих не стало видно.

Не пригадую, що точно говорила Руслана зі сцени, скоріш за все, про пережиті події. Потім лунали звернення до беркуту, щоб не виконували злочинних наказів… Потім пройшов шумок, що беркут відходить. Люди з надією і недовірою дивилися в бік темної сили.
Дійсно, вони почали пакуватись в автобуси, зі сцени пролунало «до побачення», але хтось поправив «прощай, беркут» - і це «прощай» підхопив Майдан.
На сцену вийшла Марійка Бурмака, даючи перепочити своїй посестрі Руслані. Над зимовим Києвом зазвучали її пісні під акомпанемент улюбленої багатьма гітари. Стомлені нічним кошмаром серця людей оживали, напоєні живодайними звуками…
Я оглянулась в сторону автобусів, що від’їздили. Біля мене стояла незнайома худенька немолода жіночка в рудому поношеному пальті… наші погляди зустрілись – і вона кинулась мене обнімати зі словами: «Ми вистояли! Ми вистояли!...» Сльози радості, неймовірної радості і полегшення були в її очах.

Попереду була невідомість…

12.12.2015