І

Вже двісті літ минуло з тих часів,
Як москалів у поміч запросив
Богдан. Наївно, мабуть сподівавсь,
Що цар московський справді поміч дасть.
Та, де ступила лапа москаля,
Там, він вважа, що вже його земля.
Тож помочі від них було на гріш
Та вже гострили свій у спину ніж.
Стелили м‘яко, жорстко спать було,
Як те москальство у наш дім прийшло.
Брехня і підступ – зброя москалів
Запанували всюди на землі,
Де кожен вільним себе почував
І раптом москалям слугою став.
Те, проти чого воював козак,
Знов повернули москалі назад.
Вчепились, наче до кожуха воші
І лопотять, які вони хороші:
І визволителі, і браття-православні.
Самі ж зашмо́рг затягують старанно.
Незчулись люди – з ляської неволі
Вони в москальську втрапили недолю.
А там ще гірше, ніж було при ляху .
Як зрозуміли вже, що дали маху,
То було пізно – українці досі
Тепер усі зробились малороси.
Ярмо кріпацтва знов їм натягли,
Щоб і дихнути люди не могли.
Старшину перебили чи купили,
Козацтво або в війнах погубили,
Або панам в кріпацтво віддали
І думали, що вже й перемогли.
Та дух козачий у народі жив,
Хоча старавсь москаль, його не вбив.
Ще жили ті, хто добре пам‘ятав,
Як Залізняк на захист люду встав.
Кривава рана Кодні ще жила
І кров із неї у серцях текла.
Іще ходили краєм кобзарі,
Співали від зорі і до зорі
Про славний час, про гетьманів, про Січ,
Москальську розганяли темну ніч.
Отож народ на лише на мить чекав,
Щоб новий гетьман булаву узяв,
На бій за волю їх усіх повів,
Звільнив з обіймів клятих москалів.
Тим часом знахабнілі москалі,
Яким замало власної землі,
Взялися знову з турком воювать,
Щоб Гроб Господній, начебто звільнять.
Та то для дурнів. В них мета була
Аби до ніг Туреччина лягла.
Вони б усі Балкани зайняли,
Заволодіть протоками могли.
І Чорне море їхнім стало все.
Від мрійних планів москалів несе.
Хоч турки проти них були слабі
Та стали в поміч їм у боротьбі
Країни європейські. Проти них
Москаль нічого вдіяти не зміг.
Назад їм довелося відповзать,
На землях Криму ворогів стрічать.
То тільки в мріях москалі могли
Вважати, що усіх перемогли.
На ділі, як дістали по зубах,
Побачили, що їх чекає крах,
Про козаків вони згадали знов,
Які роками проливали кров,
Аби москальські дупи врятувать.
А то не раз бувало, як згадать.
Та дивна пам‘ять в москалів отих.
Як козаки порятували їх,
В подяку оті кляті москалі,
Женуть усіх їх з рідної землі.
А тут притисло. Царські маніфести
Могли надію трударям принести,
Бо там всіх в ополчення закликали
Аби вони країну рятували.
І так писалось в маніфестах тих,
Що їх би й вчений зрозуміть не зміг.
Що вже про неписьменних говорить.
Здалось селянам, що настала мить
Скидати клятий кріпосницький гніт,
Йти в козаки… А тут сказати слід,
Що у селян ніхто ж не запитав,
Як землі українські роздавав
Усяким іноземцям й москалям.
Їм в нагороду роздана земля,
Що вільний люд старанно обробляв.
Тепер на неї вже не мав і прав.
Як таргани чужинці наповзли,
Народ, немов у рабство узяли.
В своїм маєтку кожен пан робив
З селянами усе, що захотів.
І панщина, й пригони, згони, гвалти.
Шарварки, і підвідне, й нічна варта.
Городи і прядіння, і толока,
Даремщина. Отож, з якого боку
Не глянь, селянам продиху не було.
Та вони досі волю не забули.
І, ледь почули царські маніфести,
Які попи їм мусили довести.
Бо ж грамоту вони лише і знали,
Їм лише царська влада довіряла.
Знайшлись такі попи, які читали
Те, що селяни стільки літ чекали.
Чутки розбіглись із тих сіл по краю,
Що знову люд у козаки приймають.
Хто хоче батьківщину захищати,
Той козаком одразу може стати.
І вже на пана може не глядіти.
Вже вільним буде він і його діти.
У тих церквах, де інше говорили,
Попів селяни ледве не побили
Та від них «правду» царську вимагали.
На панщину вертатись не бажали.
Нема кому у полі працювати,
Пани уже рахують свої втрати
Та мчать жалітись чимскоріше владі,
Щоб «гультяям» тим стала на заваді.
Поросся все «розруха» охопила,
На схід до Конотопу підступила.
Всі раптом покозачитись рішили,
Кріпацтво вже терпіти їм несила.
Згадали славних предків, що за волю
Життя покласти ладні в чистім полі.
Та в доброго царя жила ще віра.
То все пани місцеві, чисто звірі
Готові шкіру з селянина здерти,
Щоби з тарілі золотої жерти.
Та влада ж, звісно, за панів вступилась,
Наводити «порядок» заходилась.
Комісію якнайскоріш створили
Аби селянам «правду» говорила.
А, щоб її селяни не прогнали,
Війська слідом у поміч їй послали.
Отак тоді події відбувались,
Що «Київська козаччина» прозвались.

ІІ
Весна на Канівщині була неспокійна.
Чутки з повітів із сусідніх йшли,
Що люди козаками знов були
І почувались від кріпацтва вільні.
Що десь папери знайдені були,
Які попи по церквах поховали.
Золотий хрест папери оті мали
І також царські золоті орли.
Печатки в них стояли золоті,
І китиці із золота звисали
По їх краях. З столиці розіслали,
Але попи сховали по путі.
Тож люди добре тих попів трясли,
Поки прокляті з схронів їх дістали.
Чого би люди то брехати мали?
Не бачивши, як описать могли
Указ той царський? А іще чутки,
Що в Хомин тиждень(часу ж небагато)
Указ той царський свою силу втратить.
І, хто не встигне, лишиться таки
У кріпаках. Збиралися селяни
Ще з березня по селах деяких,
Ішли юрмою до попів своїх,
Щоб до козацького вписали стану.
Ті, звісно, відмовлялися та все
Казали, що указу не існує.
Але селяни, мов того не чують.
Вже десь юрма попа свого трясе.
Хтось згодився й охочих записав
На папірці, щоб тільки відчепились.
Десь дременув піп, поки похопились.
Десь «грамотій» місцевий перо взяв
Та став писати списки. Йшли чутки,
Що десь начальство з Києва примчало,
Сусідам землю наділяти стало.
Хто встав раніш – добилися-таки.
Начальства у повіті не було
Вже на той час. «Гасити» подалися
Повіти, що раніше піднялися.
А військо? Військо на війну пішло.
Отож, немає сили у панів,
Поки гарячий, слід метал кувати.
Хотілось людям так козакувати,
Що ладні, навіть, згинуть на війні.
Зате сімְ’я не буде в кріпаках.
Тож відправляли в Київ депутатів,
Щоб «правди» в губернатора спитати.
Десь, підсвідомий подолавши страх,
В церквах папери стали розбирать.
Хоч неписьменні та надію мали,
Що той указ одразу б упізнали.
А, як вдавалось десь і відшукать
Якісь папери, схожі на указ,
То вже селян не можна зупинити.
Могли попа добряче і побити.
Когось садили до свиней у баз,
Когось в холодну воду, а кого
І на дзвіниці часом закривали.
Хоча сімей попів не зачіпали.
Ті могли вільно дременуть бігом
У повітовий центр щоб пожалітись
На те «свавілля». Квітень наступив
І в Таганчі взялися за попів,
Щоби указу царського добитись.
Десь інвентарні правила знайшли,
Які були оформлені яскраво.
Рішили, що з «указом» мають справу.
На панщину гуртом вже не пішли.
Пани бігом в столицю донесли.
Комісія до Таганчі примчала,
Яка селянство заспокоїть мала.
От голова комісії велить,
Щоб в день наступний прибули сюди
По десять душ від сіл – нехай почують,
Що той указ, насправді не існує.
Але тим більше наробив біди.
Селяни ж, як почули, що прибув
Начальник й делегатів викликає,
Рішили, що указ читати має.
І весь маєток в одну мить загув.
Усім почуть схотілось той указ,
Тож сходитися юрбами поча́ли.
Священиків поперед себе пхали.
Зібравсь великий натовп на той час.
Комісія, як не вмовляла їх,
Як не страхала, все даремно було.
Здавалося, селяни їх не чули.
І по юрбі лиш грізний гомін біг.
Хтось закричав, що самозванці то,
Таких не міг прислати губернатор
Та треба їм добряче чосу дати.
Хтось крикнув, наче стьобнув тих кнутом,
Що військ в Полтаві й Києві нема.
Він саме звідти. Всі в Криму воюють.
Тож криків самозванців не почують.
Хтось дрюк вже над юрмою піднімав.
Злякалася комісія й бігом
З очей селянських в шинок заховалась.
Юрба ж ще довго-довго хвилювалась,
Оскільки не добилася свого.
Від страху, що їх точно тут поб’ють,
Комісія зібралась і помчала
У Корсунь. Їх ніде не зупиняли.
Тож ті швиденько подолали путь.
Селяни ж за священиків взялись
Та стали знов указу вимагати.
Взялися у Корнилівці шукати,
У Гарбузині. Із попом велись
Не дуже гречно. Ледве той утік
І чимскоріш до Корсуня подався,.
Там їх вже цілий виводок зібрався.
У Корсуні підняв начальник крик,
Щоб слали військо чимскоріш сюди.
Й піхоту, і кінноту. Аби швидко.
Бо скоро прийдуть їх селяни бити,
Тоді уже не вибратись з біди.


ІІІ
Солдатська рота в Корсунь поспішала,
Бо ж там начальство в розпачі було.
Щоб до кровопролиття не дійшло,
Отих невдах порятувати мали.
Та пішки лінь і важко москалям.
Десь би підводи хоч якісь дістати
Та коней, тоді можна й поспішати.
Уздріли село Ситники здаля.
Пішли кілька єфрейторів в село.
Велів їм підпоручик не зівати,
Хоч силою в селян підводи взяти.
А у селі під церквою було
Якраз тоді населення усе.
Попу указ їм видати веліли
Та босого по колючках водили.
Попа уже від страху аж трясе.
А тут якраз з‘явились москалі,
В селян підводи стали вимагати.
Ті не схотіли їм нічого дати.
Сказали «Ні коней, а ні волів,
А ні телят нема для москалів!»
Ті на юрбу зі страхом погляділи,
Не солоно сьорбавши, відступили.
До офіцера повернулись злі.
Той теж озлився, як усе почув.
Із двох боків велів в село вступити,
Попа живого у селян відбити.
Солдат уздрівши, натовп враз загув.
Гадали, що оточують село
Та й розбігатись чимскоріше стали.
«Від страху, мабуть?!» - москалі гадали.
Та страху у селян і не було.
Все ж голіруч на військо не підеш.
Розбіглися, дрючки десь похапали.
До москалів знов підступати стали,
Гадали, може справляться. Та де?
Солдати розігнали їх умить.
Кого устигли, того похапали.
Підводи і коней в селян забрали,
Бо ж треба їм до Корсуня спішить.

IV
Тим часом із околичних всіх сіл
Збиратись стали люди, щоб рушати
До Корсуня похапаних звільняти.
Юрба росла. З усіх сторін навкіл
Ішли все нові юрби. З вуст і уста
Якісь чутки весь час передавали.
Мовляв, начальство військ зовсім не мало.
А той загін, що при начальству став,
То лише арештанти. Їм за то
Начальство обіцяло проплатити,
Щоб помогли селянство придушити.
І сумнівів у тім не мав ніхто.
А ще казали, як їх половить,
Тих арештантів, ще й подяка буде
Від уряду. Ішли спокійно люди.
Що арештанти стануть в них палить -
То не боялись. Хтось чутки пустив,
Що в арештантів лиш сліпі набої.
Тож люди легко зломлять їх юрбою.
І страх відходив та копичивсь гнів.
А в Корсуні все навпаки було,
Велике замішання почалося.
Великих військ діждатись не вдалося
І все, здавалося, до того йшло,
Що буде, як то в Умані колись
При гайдамаках. Крові пролилося.
Жидам найнеспокійніше велося.
Вони з округи всі сюди зійшлись.
Солдати стали збройно на майдані.
Хтось на дзвіниці шлях спостерігав,
Про сили «вражі» сповістити мав,
Як близько вже опиняться останні.
Той своїм басом, як юрбу уздрів,
Кричати став: «Народу, наче хмари!»
Той крик по місту, мов кнутом ударив.
Хтось, із зовсім настраханих, зомлів.
Юрба спокійно на майдан прийшла.
Попереду йшло виборних дванадцять.
Один на рушнику ніс з хлібом тацю
І сіль на нім насипана була.
Побачивши, що мирно люд прийшов,
Начальник вийшов, крикнув: «На коліна!»
Юрба уклякла та зігнула спини.
Москальська в того аж заграла кров.
«Чого прийшли?» - питатися почав.
«Жалітися прийшли на свого пана.
Життя під ним зробилося погане.
Нас від знущань лихого пана збав!»
«А ще чого?» «Ще хочемо, щоб нас
У козаки негайно записали.
Щоб вільними ми від кріпацтва стали.
Бо ж царський саме так велить указ!»
І тут начальник зовсім страх забув.
Став говорити, що нема указу.
Що якийсь піп розніс оту заразу,
За що уже розстрижений він був
І висланий негайно у Сибір.
«Вам послух і покору треба мати
Інакше влада буде вас карати».
Юрба сприймала мовчки до цих пір
Його слова. Та, коли він сказав:
«Ви маєте в покорі працювати.
А вольності ніколи вам не мати!»
«Як то не мати?» - голос пролунав
В юрбі притихлій. Селянин рудий
Із криком: «Гик!» ураз на ноги скочив.
У панства аж на лоб полізли очі,
Бо той з-під свитки вихопив свій кий.
І вся юрба на ноги піднялась,
Киї короткі діставати стали.
Пани ураз за військо повтікали.
Селяни вслід за ними подались.
Тут їм солдати шлях загородили.
Селян не зупинило то, однак.
Натиснули на стрій солдатський так,
Що ті на кілька кроків відступили.
Та тут короткий пролунав наказ
Від унтер-офіцера: «Плі!» й одразу
Сипнули кулі в натовп по наказу.
Сам унтер завалився в той же час.
Чи хтось поцілив в голову його
Сокирою, чи рекрут з переляку
Пальнув у нього. Бути могло всяко.
Юрба ж урозтіч кинулась бігом.
Солдати із багнетами услід
По вбитих і поранених ступали.
По втікачах ще залпів кілька дали.
Ураз немов перевернувся світ.
Проти кийків пустили москалі
Свинцеву смерть. А що від них чекати?
Тож людям довелось мерщій втікати.
Завзятіші зостались на землі.
І не було людей вести кому
На ті багнети. Тож кийки кидали.
Аж повний віз їх потім назбирали.
Тут би живим зостатись самому.
Юрба за греблю вихопилась вмить,
Аж під горою, врешті зупинилась.
Звідтіль якраз іще юрба спустилась.
Порадилися, певно: що ж робить.
Солдати знов вернулися у стрій,
Бо ж панам страшно – раптом вони разом
Знов через греблю кинуться одразу.
Хто ж захистить їх, піде за них в бій?
Солдати всі завмерли у строю,
Свої гвинтівки у руках стискали.
Пани з-за них на гору поглядали
Зі страхом – бо ж повернуться, побְ’ють.
Напружені минали миті. Враз
Юрба попід горою розійшлася
І по домах, напевно, подалася.
Минулось москалям і на цей раз.
Тоді вже розходилися вони
І мститися за всі страхи почали.
Селян по селах юрбами хапали.
Не завжди і доводили вини.
Хто до в’язниці по тому попав,
Хто різками відбувся. Били кляті
Селян нещасних довго і багато.
Не кожен після того сам устав.


V
Та в Таганчі не заспокоївсь люд.
Про них чутки по Корсуню ходили,
Кінний завод, неначе погромили
І скоро знов панів товкти прийдуть.
Що, наче вже кіннота є у них
І, навіть, прихопили десь гармати.
Настраханих неважко залякати.
Кур’єри полетіли з усіх ніг
До Києва, щоб помочі прохать.
До Корсуня прибув сам губернатор
Васільчіков. А з ним сотні солдатів.
Як водиться у них «мать-перемать»
Місцевих всіх начальників обклав,
Що в таку далеч виїздити мусив.
Що ледарі всі…і в такому ж дусі.
А потім військо в Таганчу послав.
Сам не поїхав. Страх, мабуть, було.
Помічника Веселкіна направив,
Аби належно вирішив він справу,
«Приніс порядок» врешті у село.
Зачувши, що ідуть в село війська,
Чоловіки всі по лісах сховались.
Жінки і діти по хатах зостались.
Від москалів, ну хто би не втікав?
Вступили москалі у Таганчу
Під барабанний бій. На площі стали.
Жінки та діти в вікна виглядали.
Хотіли щось про долю свою чуть.
Солдати простояли цілу ніч.
На другий день вдалося їм дізнатись,
Що юрба в полі почала збиратись.
Для чого? Невідомо, звісна річ.
А війська ж привели, мов на війну:
Піхота і кіннота. Тож послали
Кінноту. Та юрбу ту обскакала,
Напала з тилу на селян та й ну,
Її в село повільно заганяти.
Уже на площі у самім селі,
Селян всіх пов’ְязали москалі
Пасами, що в селян змогли забрати.
Тоді вже сам Васільчіков прибув,
Коли вже не було чого боятись.
Трьох присудив на каторгу заслати.
У нього суд короткий зовсім був.
А інших всіх пороти повелів.
Та і подався. А уже солдати,
Яким прийшлося цілу ніч стояти
Ще й під дощем, були страшенно злі.
Тож вимістили злість всю на селян.
До крові били, шкіру геть знімали.
Жінки з плачем за тим спостерігали.
То додавало зла лиш москалям.
Бо ж їхні ще б стояли, гиготіли,
Дивилися, як різки краять тіло
Чоловікам їх. А тут плач стоїть.
Ну, як когось тут можна пожаліть?
Побили так, що кілька довелось
Відправити одразу до шпиталю.
А москалі тоді по селах стали
Пороти всіх, кого зловить вдалось.
Ота жорстокість змусила селян
Всі мрії про козаччину забути…
На якийсь час. Того ж не може бути,
Щоби навік. Бо ж матінка-земля
Козацьким духом сповнена була.
Та й москалі, хоча селян здолали,
Але урок добряче пам‘ятали.
За кілька літ і воля надійшла.
Не та жадана. Та землі шматок
Зміг селянин у володінні мати.
Щоб з малороса українцем стати
Зосталося зробити лише крок.