Світанок
Миколка стрімко біг вниз, у яр. Там, наче з під землі, виринало золоте, яскраве сонце, озаряючи вершечки тополь, що дружньо згуртувались разом. Миколка біг по легким, м’якеньким купинкам і з захопленням дивився на видноколо, що вмить запалало червоним багрянцем. В обличчя йому дув легесенький вітерець, приємно лоскочучи, чорняві, густі пасма волосся на лобі. В яру царювала прохолода. Миколці стало навіть трохи зимно, і він почав дмухати на руки, потираючи їх одна об одну. Він швидко знайшов, ледь помітну, місцями зовсім зарослу травою стежку, і чимдуху, стрімко оминаючи стрункенькі тополі, побіг по ній. Він боявся, що не встигне, і тому дуже поспішав. Холодна роса приємно лоскотала п’яти Миколчиних ніг. Ось стежка урвалася, і Миколка опинився на краю глибокої, крутої і скелястої кручі, а внизу простягалась широка долина, в якій, як вуж, звивалась маленька(згори здавалось зовсім тоненька) річечка. Вранішнє сонце опинилась враз, перед Миколкою, на рівні його очей, і залляло своїм золотавим промінням долину, заповнюючи її доверху своїм світлом. Річка заіскрилась. немов була повна дорогоцінних каменів, а роса на траві почала вигравати різними кольорами, наче вона була смарагдова. Вітер з новою силою подув Миколці в лице, і від того прохолодного вітрового струменю, у Миколи перехопило дихання. «Встиг», - подумав він і ковтнув глибше прохолодне повітря, охоплюючи зором всю цю казкову мить.

Спочатку був дощ…Серед зелених, квітучих дерев і кам’яних сірих багатоповерхівок , прямувала постать юнака. Він гуляв по місту сам, розсікаючи білими кросівками калюжі. Важкі краплі були неймовірно теплі, навіть гарячі, і здається потрапляли у самі глибини душі, задіваючи на своєму шляху серце і зігріваючи його. Він навмисно підставляв дощу обличчя, відчуваючи, як сльози неба повільно розтікаються по скроні і щокам, та потрапляють у очі. Легка сорочка так змокла, що обпікала тіло. У повітрі лунав чарівний, духмяний, трошки терпкий запах свіжості, і він жадібно ковтав цей запах, дихаючи повільно і затримуючи на декілька секунд його у легенях, очікуючи тієї миті коли цей аромат життя рознесеться по всьому тілу. В таку погоду на вулиці людей майже немає. Лише самотні постаті з парасолями де-не-де квапливо поспішали додому. Ось назустріч пробігла якась закохана пара, тримаючись за руки та заливаючись дзвінким, веселим сміхом. Він посміхнувся, супроводжуючи поглядом два щасливі силуети, які майже зникли з очей, під щільною дощовою ковдрою. Він теж був щасливий. Якби не ці весняні дощі, хто знає чи вижив би взагалі у цьому світі. Кожного року чекав цієї миті, щоб прогулятися під весняним дощем і відчути цю неймовірну силу, ці емоції та переживання і знову навчитись вірити. Раптом, Він здивовано зупинився, спостерігаючи незвичну картину. Прямо посеред дороги, відкривши небу руки, неначе намагаючись обійняти дощові краплі, легко кружляла, як метелик, дівчина. Вона підстрибувала вгору, наче намагалась злетіти. ЇЇ босі ніжки з легкістю притаманній вітру , немовби пливли серед безкінечних калюж, а від її довгого волосся, яке розвівалось віялом розриваючи простір, маленькі крапельки розлітались на всі сторони, потрапляючи прямо Йому в обличчя. Подруга дівчини сховалась під деревом неподалік, та кричала їй щоб та теж хутчіш ховалася, а Вона, ніби не чула, і неслась в нестримному танку, насолоджуючись чарами дощу. Він з захопленням дивився, та радів разом із нею. Спробував підійти зовсім близько, так, що відчув хльосткий дотик її обважнілого, від крапель, волосся.
Дівчино, можна запросити Вас на повільний танець? - мовив Він і протягнув до Неї руку.
Вона зупинилась. Її сині очі заблищали якимось невловимим та блискучим вогником, а обличчя осяяла повітряна посмішка. Довго стояли і дивились один на одного, а злива не вчухала.
Залюбки, - відповіла Вона і взяла Його за руку.
Вони наблизились впритул.
Слухай ритм дощу, – тихо промовив Він.
Ні… Слухай ритм сердець, - прошепотіла зовсім на вушко.
Він кивнув. І вмить дощ закружляв їх обох у чарівному, казковому танці. Вони дивились у вічі і сміялись. Ковтали краплі щастя і раділи цій миті, раділи душею, раділи очами, та не могли зупинитися. Не могли перервати потік цього відчуття, та віддавалися йому повністю, забуваючи про весь світ навколо.
Мені не вистачало світла, весь цей час, я тільки про нього і мріяв. Мені здається… - Дівчина затулила пальцями йому вуста…
Не треба нічого говорити… Слухай те що всередині. Я чую…
На небі з’явилось сонце. Його проміні ніжно обійняло танцюючих, благословляючи цей неймовірний танець рук, танець поглядів, танець двох відкритих, щирих та щасливих душ.

Вітер все дужче роздмухував ковилові кучері . Жовтий пряник, який дорослі називають сонцем викотився в велике, верхнє море. Івасик завжди прагнув знайти де ж починається берег у цього верхнього моря. Він часто дуже довго ходив, задерши голову догори і виглядаючи коли почнеться земля, і кожен раз переконувався, що верхнє море безкінечне. Тато називав це море - небом. Татко часто піднімав Івасика високо – високо, аж до самої води, Івась пробував дотягнутись до неї рукою, але нічого не відчував, лише як вітерець лоскоче пальці…Мабуть, це якась незвичайна вода…
Бабця казала, що її можна відчути тільки душею, а не тілом, і часто молилась, промовляючи до Бога який плаває в тому морі. Івасик теж молився, по – своєму, і просив у Бога, щоб той прокатав його у своєму човні. Ще він не міг второпати, що то за душа, якою можна відчути море… Бабця казала, що душа є в кожній людині і знаходиться вона всередині. Скільки не дивився Івась у свій рот біля дзеркала, так цю загадкову душу і не розгледів. « Дивно», - думав він. – «Може душа в животі»?...
І знизував плечима, уявляючи яка душа на вигляд.
А в верхньому морі є риба? – Схвильовано теребить татка за рукав Івась, коли той вертається додому з вдалої риболовлі.
Ні, там нікого нема, – запевняє тато. – Окрім Бога, Ісуса, Діви Марії, святих і янголів.
А чому я їх ніколи не бачив? – Не вгамовується Івась.
Бо небо велике, в нього немає ні кінця- ні краю. Тому побачити їх дуже важко.
Івась засмучується. Невже Бог ніколи не прокатає його у своєму човні?
Їх можна тільки відчути, - втручається в розмову бабця. – Душею.
Івась знову шукає душу, розглядаючи свій рот… « Може в мене душа не всередині, а десь назовні»? – Думає він і починає оглядати себе з усіх сторін.
Вітер заколисує. Він наче грає якусь мелодію, як це вміє тато на гітарі, а ковила шепоче казку, як це робить мама перед сном. Тепленький морський пряник приємно гріє і Івасик остаточно поринає в царство сну. Йому сниться що він у човні, який пливе по небу. Поряд із ним сидить Діва Марія і щось наспівує маленькому Ісусу. Трошки далі стоїть Бог і веслує. Бог зовсім не такий яким його змальовувала бабуся. Він високий, чорнявий з вусами. Дуже схожий на Івасикового татка. Івасю стає добре. Він простягає рученята до водички. На дотик вона тепла. Івась відчуває як у грудях йому стає теж тепло – тепло. Крізь сон він посміхається. « Так ось де вона, душа!!!» . І йому стає так легко і безтурботно. Івась відчуває себе щасливим. Вітер заспокоюється і м’якенька ковила ніжно огортає його тільце. Крізь сон Івасеві маленькі вуста шелепочуть слова вдячності Богу за те, що він прокатав його у своєму небесному човні.