Світанок
Миколка стрімко біг вниз, у яр. Там, наче з під землі, виринало золоте, яскраве сонце, озаряючи вершечки тополь, що дружньо згуртувались разом. Миколка біг по легким, м’якеньким купинкам і з захопленням дивився на видноколо, що вмить запалало червоним багрянцем. В обличчя йому дув легесенький вітерець, приємно лоскочучи, чорняві, густі пасма волосся на лобі. В яру царювала прохолода. Миколці стало навіть трохи зимно, і він почав дмухати на руки, потираючи їх одна об одну. Він швидко знайшов, ледь помітну, місцями зовсім зарослу травою стежку, і чимдуху, стрімко оминаючи стрункенькі тополі, побіг по ній. Він боявся, що не встигне, і тому дуже поспішав. Холодна роса приємно лоскотала п’яти Миколчиних ніг. Ось стежка урвалася, і Миколка опинився на краю глибокої, крутої і скелястої кручі, а внизу простягалась широка долина, в якій, як вуж, звивалась маленька(згори здавалось зовсім тоненька) річечка. Вранішнє сонце опинилась враз, перед Миколкою, на рівні його очей, і залляло своїм золотавим промінням долину, заповнюючи її доверху своїм світлом. Річка заіскрилась. немов була повна дорогоцінних каменів, а роса на траві почала вигравати різними кольорами, наче вона була смарагдова. Вітер з новою силою подув Миколці в лице, і від того прохолодного вітрового струменю, у Миколи перехопило дихання. «Встиг», - подумав він і ковтнув глибше прохолодне повітря, охоплюючи зором всю цю казкову мить.