Спочатку був дощ…Серед зелених, квітучих дерев і кам’яних сірих багатоповерхівок , прямувала постать юнака. Він гуляв по місту сам, розсікаючи білими кросівками калюжі. Важкі краплі були неймовірно теплі, навіть гарячі, і здається потрапляли у самі глибини душі, задіваючи на своєму шляху серце і зігріваючи його. Він навмисно підставляв дощу обличчя, відчуваючи, як сльози неба повільно розтікаються по скроні і щокам, та потрапляють у очі. Легка сорочка так змокла, що обпікала тіло. У повітрі лунав чарівний, духмяний, трошки терпкий запах свіжості, і він жадібно ковтав цей запах, дихаючи повільно і затримуючи на декілька секунд його у легенях, очікуючи тієї миті коли цей аромат життя рознесеться по всьому тілу. В таку погоду на вулиці людей майже немає. Лише самотні постаті з парасолями де-не-де квапливо поспішали додому. Ось назустріч пробігла якась закохана пара, тримаючись за руки та заливаючись дзвінким, веселим сміхом. Він посміхнувся, супроводжуючи поглядом два щасливі силуети, які майже зникли з очей, під щільною дощовою ковдрою. Він теж був щасливий. Якби не ці весняні дощі, хто знає чи вижив би взагалі у цьому світі. Кожного року чекав цієї миті, щоб прогулятися під весняним дощем і відчути цю неймовірну силу, ці емоції та переживання і знову навчитись вірити. Раптом, Він здивовано зупинився, спостерігаючи незвичну картину. Прямо посеред дороги, відкривши небу руки, неначе намагаючись обійняти дощові краплі, легко кружляла, як метелик, дівчина. Вона підстрибувала вгору, наче намагалась злетіти. ЇЇ босі ніжки з легкістю притаманній вітру , немовби пливли серед безкінечних калюж, а від її довгого волосся, яке розвівалось віялом розриваючи простір, маленькі крапельки розлітались на всі сторони, потрапляючи прямо Йому в обличчя. Подруга дівчини сховалась під деревом неподалік, та кричала їй щоб та теж хутчіш ховалася, а Вона, ніби не чула, і неслась в нестримному танку, насолоджуючись чарами дощу. Він з захопленням дивився, та радів разом із нею. Спробував підійти зовсім близько, так, що відчув хльосткий дотик її обважнілого, від крапель, волосся.
Дівчино, можна запросити Вас на повільний танець? - мовив Він і протягнув до Неї руку.
Вона зупинилась. Її сині очі заблищали якимось невловимим та блискучим вогником, а обличчя осяяла повітряна посмішка. Довго стояли і дивились один на одного, а злива не вчухала.
Залюбки, - відповіла Вона і взяла Його за руку.
Вони наблизились впритул.
Слухай ритм дощу, – тихо промовив Він.
Ні… Слухай ритм сердець, - прошепотіла зовсім на вушко.
Він кивнув. І вмить дощ закружляв їх обох у чарівному, казковому танці. Вони дивились у вічі і сміялись. Ковтали краплі щастя і раділи цій миті, раділи душею, раділи очами, та не могли зупинитися. Не могли перервати потік цього відчуття, та віддавалися йому повністю, забуваючи про весь світ навколо.
Мені не вистачало світла, весь цей час, я тільки про нього і мріяв. Мені здається… - Дівчина затулила пальцями йому вуста…
Не треба нічого говорити… Слухай те що всередині. Я чую…
На небі з’явилось сонце. Його проміні ніжно обійняло танцюючих, благословляючи цей неймовірний танець рук, танець поглядів, танець двох відкритих, щирих та щасливих душ.