Вітер все дужче роздмухував ковилові кучері . Жовтий пряник, який дорослі називають сонцем викотився в велике, верхнє море. Івасик завжди прагнув знайти де ж починається берег у цього верхнього моря. Він часто дуже довго ходив, задерши голову догори і виглядаючи коли почнеться земля, і кожен раз переконувався, що верхнє море безкінечне. Тато називав це море - небом. Татко часто піднімав Івасика високо – високо, аж до самої води, Івась пробував дотягнутись до неї рукою, але нічого не відчував, лише як вітерець лоскоче пальці…Мабуть, це якась незвичайна вода…
Бабця казала, що її можна відчути тільки душею, а не тілом, і часто молилась, промовляючи до Бога який плаває в тому морі. Івасик теж молився, по – своєму, і просив у Бога, щоб той прокатав його у своєму човні. Ще він не міг второпати, що то за душа, якою можна відчути море… Бабця казала, що душа є в кожній людині і знаходиться вона всередині. Скільки не дивився Івась у свій рот біля дзеркала, так цю загадкову душу і не розгледів. « Дивно», - думав він. – «Може душа в животі»?...
І знизував плечима, уявляючи яка душа на вигляд.
А в верхньому морі є риба? – Схвильовано теребить татка за рукав Івась, коли той вертається додому з вдалої риболовлі.
Ні, там нікого нема, – запевняє тато. – Окрім Бога, Ісуса, Діви Марії, святих і янголів.
А чому я їх ніколи не бачив? – Не вгамовується Івась.
Бо небо велике, в нього немає ні кінця- ні краю. Тому побачити їх дуже важко.
Івась засмучується. Невже Бог ніколи не прокатає його у своєму човні?
Їх можна тільки відчути, - втручається в розмову бабця. – Душею.
Івась знову шукає душу, розглядаючи свій рот… « Може в мене душа не всередині, а десь назовні»? – Думає він і починає оглядати себе з усіх сторін.
Вітер заколисує. Він наче грає якусь мелодію, як це вміє тато на гітарі, а ковила шепоче казку, як це робить мама перед сном. Тепленький морський пряник приємно гріє і Івасик остаточно поринає в царство сну. Йому сниться що він у човні, який пливе по небу. Поряд із ним сидить Діва Марія і щось наспівує маленькому Ісусу. Трошки далі стоїть Бог і веслує. Бог зовсім не такий яким його змальовувала бабуся. Він високий, чорнявий з вусами. Дуже схожий на Івасикового татка. Івасю стає добре. Він простягає рученята до водички. На дотик вона тепла. Івась відчуває як у грудях йому стає теж тепло – тепло. Крізь сон він посміхається. « Так ось де вона, душа!!!» . І йому стає так легко і безтурботно. Івась відчуває себе щасливим. Вітер заспокоюється і м’якенька ковила ніжно огортає його тільце. Крізь сон Івасеві маленькі вуста шелепочуть слова вдячності Богу за те, що він прокатав його у своєму небесному човні.