Специфічний образ Росії у віршах російських поетів

Традиція уособлення Росії міцно вкорінена у російській поезії, і простежується аж до початку вживання терміна «Росія» (1721 р.) разом і замість терміна «Русь». Нагадаємо, що в російській мові ці два слова вважаються повними синонімами, цей факт зафіксований у російських словниках і нерідко виявляє себе в художніх творах. Наприклад, ось словникове гніздо з найновішого «Словника синонімів» (В.Трішин, 2013):

        великоросія, гардарика, матінка-русь, московія, росія, русь.

А ось - «Реквієм» (1940) А. Ахматової, в якому місто Ленінград розташоване в країні під назвою Русь:

        Это было, когда улыбался
        Только мертвый, спокойствию рад.
        И ненужным привеском качался
        Возле тюрем своих Ленинград...

        Звёзды смерти стояли над нами,
        И безвинная корчилась Русь
        Под кровавыми сапогами
        И под шинами черных «марусь».

Повертаючись до персоніфікованої Росії: зазвичай це переможна, торжествуюча та грізно-весела «істота» (див. твори А.Кантеміра, М.Ломоносова, О.Сумарокова, М.Хераскова, Г.Державіна, О.Пушкіна, далі скрізь). Ось, наприклад, вірші, написані у 1856 р. відомим піклувальником про «сльозу дитини» Ф.Достоєвським з приводу так званої Кримської війни, - спричиненої черговою маніакальною спробою Росії захопити Босфор та оголосити Чорне море своїм внутрішнім морем:

        Восстала Русь, дрожа от гнева,
        На бой с отчаянным врагом
        И плод кровавого посева
        Пожала доблестным мечом.

(З цього приводу можна лише зауважити, що в поетичних традиціях ряду інших мов - оспівування військових успіхів вважається мало не моветоном...)

Однак час від часу, немов у романі С.Лема «Футурологічний конгрес» (1971), наркотичний морок, що звичайно огортав свідомість, ненадовго розвіювався, і тоді у творі того чи іншого поета проступав образ зовсім іншої Росії: убогої, недоброї та агресивної.

Цей літературний архетип з’являвся у самих різних авторів, які жили у різні часи (чи в Росії часи завжди однакові?), ніби проти їхньої волі, оскільки зазвичай вони виступали в загальній лаві адептів російського/радянського «величчя».

Дивно, але ці тексти дуже схожі - не тільки ракурсом зображення, але навіть лексикою. У наступній таблиці наведені «ключові» (емоційно забарвлені) слова, що зустрічаються більш ніж в одному творі зібраної антології (сумарна кількість включень показана у вигляді надрядкового індексу):
 
    1830. М.Лермонтов. «Пророцтво» → мертвый⁴ печальный⁴ мрачный³ ужас² горе² кровь³ плач⁴ смерть⁴ стон⁴
    1838. М.Лермонтов. «Дума» → горький² угрюмый² позорно²
    1839. О.Хом’яков. «Росії» → дикий³ кровь³ смерть⁴ стон⁴
    1841. М.Лермонтов. «Прощай, Росіє» → раб²
    1846. М.Некрасов. «Батьківщина» → грязный² мрачный³ пустой³
    1864. О.Апухтін. «Село Колотовка» → сгнивший² тяжелый⁵ кручина² стон⁴ тоска²
    1876. М.Некрасов. «Русь» → убогий³
    1881. М.Морозов. «На кордоні» → раб² слёзы²
    1887. Д.Мережковський. «Над німим...» → печальный⁴ сгнивший² грустно² кручина²
    1894. К.Бальмонт. «Рідна картина» → печальный⁴ скорбный³ тусклый² тяжелый⁵ унылый² грустно² гнёт² туман³
    1896. І.Бунін. «Вітчизна» → мертвый⁴ печальный⁴ свинцовый² угрюмый² пустыня² сумрак³ туман³
    1897. І.Бунін. «Рідний край» → мертвый⁴ пустой³ тусклый² холодный³ хмурый² пустыня² сумрак³ тоска² умирать³
    1908. А.Бєлий. «Батьківщина» → бедный³ голодный⁴ злой⁴ свинцовый² суровый² холодный³ туман³ умирать³
    1908. А.Бєлий. «Русь» → голодный⁴ скорбный³ холодный³ пьяный² смерть⁴ умирать³
    1909. В.Нарбут. «Русь» → грустный³ убогий³
    1910. О.Блок. «Русь моя» → дикий³ мглистый² сонный² маета² тюремный²
    1911. С.Єсенін. «Закутня хатинка» → голодный⁴ тяжелый⁵ бедный³ гнёт² горе² плач⁴
    1913. К.Бальмонт. «Дурний сон» → грязный² тюремный² убогий³ кровь³ слёзы² ужас²
    1914. О.Блок. «Росія» → бедный³ голодный⁴ тяжелый⁵
    1915. А.Ахматова. «Молитва» → горький² темный²
    1916. А.Бєлий. «Росія» → пустой³ сонный²
    1916. З.Гіппіус. «Непоправно» → смерть⁴
    1920. С.Буданцев. «Тобі, Росіє» → мрачный³ скорбный³ суровый² темный² унылый² хмурый² маета² плач⁴
    1920. В.Александровський. «Дві Росії» → грустный³ злой⁴ мглистый² пьяный² боль² сумрак³
    1920. І.Сєверянін. «Поеза урядові» → позорно²
    1922. С.Єсенін. «Расєя» → грустный³ злой⁴ мертвый⁴ плач⁴
    1940. А.Ахматова. «Станси» → дикий³ злой⁴
    1985. І.Ратушинська. «Із в’язниці КДБ» → тяжелый⁵ боль² стон⁴

Цікаво також, що по цій збірці можна простежити, я́к з плином часу змінювалося ставлення самих авторів до «нововідкритої» реальності: від обурення (у М.Лермонтова та М.Некрасова) - через смиренне прийняття - до мазохістського милування (у О.Блока). Іноді, як «заміщення» (в психологічному розумінні), архетип трансформувався у гарячкові мрії про поширення «мерзот» (за висловом М.Горького) власної дійсності на весь світ (наприклад, у Ф.Тютчева та П.Когана).

А з другої половини XX сторіччя - російські поети вже навіть не пробували відступити від «канонічного», сусального образу Росії: як у відчизняних, так і у закордонних авторів - розвинувся «стокгольмський синдром» по відношенню до влади Російської імперії (яка тоді називалася СРСР).

Однак - для нас важливо зафіксувати: саме повторювана поява таких текстів протягом довгого часу - є симптом, свідчення дійсної суті сучасної нам Росії. І це слід мати на увазі тим, кому пропонують дружити з цією «істотою».

Українські переклади згадуваних текстів представлені (деякі - уривком або в скороченні) у розділі «Вірші», під рубрикою «Руськомовними стежками».

(2019)

Мы живем, под собою не чуя¹ страны,
Наши речи за десять шагов не слышны,
А где хватит на пол-разговорца,
Там припомнят² кремлёвского горца.

Его толстые пальцы, как черви, жирны,
И слова, как пудовые гири, верны³,
Тараканьи смеются глазища⁴,
И сияют его голенища⁵.

А вокруг него - сброд тонкошеих вождей,
Он играет услугами полулюдей⁶.
Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,
Он один лишь бабачит⁷ и тычет.

Как подкову, дарит⁸ за указом указ -
Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз⁹.
Что ни казнь у него - то малина¹º,
И широкая грудь осетина¹¹.

За спогадами Надії Мандельштам, Борис Пастернак так відізвався про цей твір, почувши його в 1933 році: «Це не літературний факт, а акт самогубства». Як ми сьогодні знаємо, (само)вбивство Мандельштама дійсно відбулося. Тепер можна з чистою совістю звернутися до цього тексту як до літературного факту. Далі пропоную свій коментар, оскільки мені здається, що для сучасного масового читача в цьому вірші є «темні» місця; виразного коментаря в Інтернеті мені виявити не вдалося.

[1]. З формальної точки зору, це алюзія на фразеологізм «Не чути під собою ніг» (від втоми, від щастя, у захваті...). А щодо сенсу висловлювання - цей рядок можна розуміти двояко: (1) «ми живемо безтурботно і не хочемо чути країну» - або (2) «у нас відібрана можливість чути країну». На мій погляд, Мандельштам добивався одночасного задіяння обох сенсів.

[2]. Знову (навмисна) двозначність: (1) «пригадають кремлівського горця в розмові» - і (2) «пригадають про його існування, чому і потрібно в розмові остерігатися, не патякати зайвого».

[3]. Це всім зрозуміла в той час алюзія на цитату із статті В.І.Леніна «Три джерела та три складові частини марксизму» (1913): «Вчення Маркса всесильне, тому що воно вірне». Адже в 1933 р. Сталін уже впевнено почував себе в лаві «великих» теоретиків марксизму.

[4]. Забавно, що деякі публікатори пишуть «усища», збиваючись на казку К.Чуковського «Тараканище» (1921).
Однак у Мандельштама - сильніший образ: не «вуса, схожі на вуса таргана» (тим більше, що це було б невірно фактично, оскільки тарганові вуса - довгі, тонкі та гнучкі), а «очі, схожі на тарганів» (!) - коричневого кольору та обрамлені багатьма ніжками (тобто, віями).

[5]. Алюзія на фразеологізм «лизати чоботи»: чоботи Сталіна вилизані до блиску.

[6]. І знову навмисна двозначність: (1) можна зрозуміти так, що «напівлюди» - вони з числа «тонкошеих вождей»; (2) проте в розпорядженні Сталіна до того ж був потужний репресивний апарат у вигляді НКВС, а там вже точно було достатньо «недолюдків».

[7]. Це неологізм, вигаданий Мандельштамом спеціально для даного контексту. Якщо узагальнити безліч коментарів, присвячених цьому слову Мандельштама, отримаємо щось на кшталт «переконливо теревенить глухим лякаючим голосом».

[8]. Іноді це місце цитують неправильно: «как подковы куёт». Однак для Мандельштама такий образ був би занадто простий. У нього - «как подкову дарит». Це іронія, адже підкову дарують «на щастя», а яке щастя від сталінських «указів» - усі вже знали.
Наприклад: «Відомо, який величезний трудовий підйом серед колгоспного селянства викликала промова товариша Сталіна на першому з'їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. Колгоспне село швидкими кроками стало наближатися до щасливого та заможного життя» (журнал «Історик-марксист», 1940, № 2).
Не будемо забувати, що безпосереднім поштовхом до написання цього вірша для Мандельштама стали жахливі враження від побаченого їм у Криму «нового» села.

[9]. Обіграний фразеологізм російської мови «Не в бровь, а в глаз».

[10]. У російській Вікіпедії це місце прокоментовано так: «Малина - слово на злочинному жаргоні в пам'ять того, що Сталін в молодості був частиною злочинного світу». За російською звичкою, автори вікі-статті спробували знайти собі пророка в чужій вітчизні, і скопіювали цей перл із статті Скотта Хортона, надрукованій у 2008 р. в американському щомісячному літературно-політичному журналі Harper's Magazine. Але те, що можна пояснити у випадку англомовного автора (заглянувши в словник, вибрав неправильний омонім), непростимо для авторів енциклопедичної статті на рідній мові... На жаль, автори статті в українській Вікіпедії підійшли до питання некритично, і майже дослівно переклали російських колег.
Насправді - Мандельштам, звичайно ж, обіграв російську приказку «Не жизнь, а малина», додавши антитезу «життя - страта».

[11]. Та ж стаття в «Харперс» стверджує, а Вікіпедії одна за одною списують: нібито «осетин» згаданий, оскільки «Сталін був родом з міста Горі поблизу Південної Осетії» ... Звичайно, якщо дивитися із Нью-Йорка, Горі дійсно знаходиться недалеко від Осетії. Правда, якщо спостерігач відсунеться ще трохи, наприклад, за межі Сонячної системи, він виявить, що Земля і Марс - не так вже й далекі один від одного, так що Сталіна можна було б оголосити і марсіянином...
Насправді - це був ще один спосіб вколоти Сталіна. Було відомо, що він, в силу особливостей своєї вдачі, дуже негативно ставився до обговорення будь-яких фактів, пов'язаних з його особистим життям. А в 1932 році його однокласник по семінарії Йосип Іремашвілі видав в Німеччині книгу «Сталін і трагедія Грузії», де стверджував, що батько Сталіна Бесо Іванович Джугашвілі «за національністю осетин».

(2019)

У 1992 році Йосип Бродський (на той час уже п’ять років як нобелівський лауреат в галузі літератури) представив публіці вірш «На незалежність України», який сам же охарактеризував як «ризикований».
Загальноприйнятою є думка, що «ризикованість» цього твору полягає в його «неполіткоректності», внаслідок якої він навіть не був включений правовласниками до посмертного зібрання творів поета.
Вірш цей отримав додаткову популярність в 2014 році, коли процес формування нової української нації та відповідни́й сплеск великоросійського імперського шовінізму перейшли на стадію відкритого збройного конфлікту.

Поширені три точки зору на цей твір:
1) Бродський [, виявляється,] - молодець, он як хохлам наваляв;
2) Бродський - нехороша людина, ні з того ні з сього українців образив;
3) Бродський - хороша людина, але, як російський поет (тут цитується формула самоідентифікації Бродського: «Я - єврей, російський поет, американський громадянин»), дуже сильно імперію любив, тому ось такий непотріб на її уламках від образи написав.
Наприклад, у вересні 2014 року на всіх хоч трохи значущих російськомовних ресурсах з вільною публікацією (тобто приблизно 2000 разів) була розтиражована стаття «Скатертиною вам, хохли, та рушником дорога...», присвячена цьому віршеві. Автор статті - Володимир Бондаренко, співробітник сумно відомої газети «День»/«Завтра», який заради обґрунтування своїх «патріотичних» поглядів та «теоретичного» виправдання анексії Криму не посоромився записати Бродського в «російські патріоти»: «Сенс вірша Бродського абсолютно прозорий. Як російський (не радянський) патріот він не міг сприймати відокремлення України інакше як у контексті багатовікової побудови Російської Імперії та швидкоплинного руйнування простору російської культури».

Мені видається, що жодна з цих точок зору не відповідає дійсності, а «ризикованість» вірша обумовлена можливістю того, що його зрозуміють неправильно. Саме це передбачав автор, саме це, на жаль, і сталося.

Давайте спробуємо розібратися у суті цього твору, для чого - залишимо миттєву політику та звернемося до літератури. І почнемо з питання: а від чийого імені оголошується даний текст? Чи правда, що поет висловлює власну думку?
Відповідаю: ні! Нагадаю ту саму формулу: «Я - єврей...»; в даному ж тексті прямо сказано: «нам, кацапам...»

Але навіть не це головний аргумент. Насправді, підказка про те, хто саме є «ліричним героєм» твору, звучить, як камертон, на самому початку. Пародіюючи традицію радянської епохи, автор починає текст з посилання на В.І.Леніна: «...як казав гаркавий...». А я́к казав «гаркавий»?

У 1992 році читачами та слухачами віршів Бродського були аж ніяк не «ввічливі зелені» «трактористи та шахтарі», а інтелігенти радянського розливу, які були непогано ознайомлені (нехай і вимушено) з літературною спадщиною «творця радянської держави», хоча б - за назвами статей... А яка там стаття у Леніна з нацпитання?.. Правильно: «Про національну гордість великоросів». Ось вам і ліричний герой: той самий «національно-гордий» великорос, дійсно ображений на всіх навколо за розвал своєї імперії!
(Неможливо втриматися і не навести хоча б одну цитату з цієї статті 1914 року: «Ніхто не винен у тому, якщо він народився рабом; але раб, який не тільки цурається прагнень до своєї свободи, але виправдовує та прикрашує своє рабство - наприклад, називає удушення Польщі, України і т.д. “захистом вітчизни” великоросів, - такий раб є викликаючий законне почуття обурення, презирства й огиди холуй та хам».)

Персонаж цей - не дуже обізнаний ні в сучасній йому політиці, ні в історії. З початку до кінця тексту ламентації його стають усе істеричнішими, він сам себе «заводить», промовляє розхожі міфи та штампи, але, здається, не може вигадати більш тяжкого докору на адресу «полишивших» його хохлів, ніж підвищена пітливість долонь.
До речі, він щиро вважає, що «хохли його полишили», хоча це суперечить фактичному стану справ (на Всесоюзному референдумі 17 березня 1991 року 70% населення УРСР проголосувало за збереження СРСР, і тільки 28% - проти).
Смішний також закид у недостатній релігійності («без хреста, але хохлам не треба»), причому він теж несправедливий: за наявною статистикою, в 1991-93 роках у Росії церковні служби відвідувало 5% населення, а в Україні - 7%.
Нарешті, він не в ладах навіть з географією та простою логікою: адже якби Дніпро «покотив назад», це означало б, що він «погребував» якраз «хохлами», а не «кацапами»...

А тепер - спробуйте прочитати вірш, маючи на увазі, що перед нами - потік свідомості такого узагальненого «великороса» (знаки наголосу розставлені відповідно до авторської декламації, яку до нас доніс збережений відеозапис):

Дорогой Карл XII,
                        сражение под Полтавой¹,
слава Богу, проиграно.
                        Как говорил картавый,

«время покажет»:
                        кузькину мать², руины³,
ко́сти посмертной радости⁴
                        с привкусом Украины.

То не зелёно-квитный,
траченный изотопом⁵, -
жовто-блакытный
реет над Конотопом,

скроенный из холста
(знать, припасла Канада⁶).
Даром что без креста,
но хохлам не надо.

Гой ты, рушник, карбо́ванец,
                        семечки в потной жмене!
Не нам, кацапам,
                        их обвинять в измене.

Сами под образами
семьдесят лет в Рязани
с за́литыми глазами
жили, как при Тарзане⁷.

Скажем им, звонкой матерью
                        паузы метя строго:
скатертью вам, хохлы,
                        и рушником дорога!

Ступайте от нас в жупане,
                        не говоря - в мундире,
по адресу на три буквы,
                        на́ все четыре

Сто́роны. Пусть теперь
                        в мазанке хором гансы
с ля́хами - ставят ва́с
                        на четыре кости́, поганцы.

Как в петлю лезть - так сообща
сук выбирая в чаще,
а курицу из борща
грызть в одиночку слаще.

Прощевайте, хохлы,
                        по́жили вместе - хватит!
Плюнуть, что ли, в Днипро:
                        может, он вспять покатит,

брезгуя гордо нами,
как скорый, битком набитый
кожаными углами⁸
и вековой обидой.

Не поминайте лихом.
Вашего неба, хлеба
нам - подавись мы жмыхом
и потолком⁹ - нэ трэба.

Нечего портить кровь,
рвать на груди одежду.
Кончилась, знать, любовь,
коль и была промежду.

Что ковыряться зря
в рваных корнях глаголом?
Вас родила земля,
грунт, чернозем с подзолом.

По́лно качать права,
                        «шить» нам одно, другое...
Это земля не дает
                        вам, кавунам, покоя.

Ой да левада-степь,
                        краля, баштан, вареник!
Больше, поди, теряли -
                        больше людей, чем денег.

Как-нибудь перебьемся.
                        А что до слезы́ из глаза -
нет на нее указа
ждать до другого раза.

С Богом, орлы, казаки,
                        гетманы, вертухаи!
Только когда придет
                        и вам помирать, бугаи,

будете вы хрипеть,
                        царапая край матраса,
строчки из Александра,
                        а не брехню Тараса¹º.

Чи не дивно було б ототожнювати автора з цим персонажем?..
Отже, досить здогадатися розділити персонаж та автора - і ми виявляємо твір, до краю наповнений іронією на адресу ліричного героя (але й жалістю до нього).

«Реабілітувавши» Бродського за «політичною статтею», ми можемо собі дозволити задатися питанням: чи гарний цей вірш?
Як бачимо - так, поза сумнівом, дуже гарний: поетичними засобами автору вдалося намалювати настільки точний типовий образ представника населення пострадянської Росії, що більшість сучасних читачів приймає його за реальну людину, - автора!
Окремо хочеться відзначити чудову метафору «колупатись у рваних коренях дієсловом», в якій одночасно задіяні два значення (філологічне та етнографічне) слова «корінь» й відчувається звертання до пушкінської фрази «дієсловом пекти серця людей».

На закінчення - ще кілька коротких приміток до тих місць у тексті, які можуть виявитися незрозумілими:

[1] «бій під Полтавою ... програно» - в разі перемоги Швеції в Північній війні Україна могла б відпасти від Росії ще на початку XVIII століття.

[2] «кузькіну мать» - цей вислів - «візитна картка» М.С.Хрущова, чия діяльність протягом багатьох років була пов’язана з Україною.

[3] «руїни» - мається на увазі післявоєнна розруха, - Україна сильно постраждала в обох світових війнах.

[4] «кістки посмертної радості» - алюзія на літературну моду звернення до теми II світової війни в стилі «Це свято зі сльозами на очах» (пісня «День перемоги», 1975).

[5] «зелено-квітний, витрачуваний ізотопом» - натяк на чорнобильську аварію (знак біологічної загрози іноді зображають на зеленому тлі).

[6] «припасла Канада» - натяк на те, що в XX столітті українці створили в Канаді досить велику й відносно згуртовану діаспору.

[7] «як при Тарзані» - тобто в дикості, без благ цивілізації.

[8] «шкіряними углами» - на жаргоні поїзних злодіїв «угол» - це валіза.

[9] «подавись ми макухою та стелею» - тут «макуха» - антитеза «хлібу», а «стеля» - «небу».

[10] «Олександра» та «Тараса» (тобто Пушкіна та Шевченка) автор використовує як символи (точніше, метонімію) російської та української мов відповідно.

(2016)