У 1992 році Йосип Бродський (на той час уже п’ять років як нобелівський лауреат в галузі літератури) представив публіці вірш «На незалежність України», який сам же охарактеризував як «ризикований».
Загальноприйнятою є думка, що «ризикованість» цього твору полягає в його «неполіткоректності», внаслідок якої він навіть не був включений правовласниками до посмертного зібрання творів поета.
Вірш цей отримав додаткову популярність в 2014 році, коли процес формування нової української нації та відповідни́й сплеск великоросійського імперського шовінізму перейшли на стадію відкритого збройного конфлікту.

Поширені три точки зору на цей твір:
1) Бродський [, виявляється,] - молодець, он як хохлам наваляв;
2) Бродський - нехороша людина, ні з того ні з сього українців образив;
3) Бродський - хороша людина, але, як російський поет (тут цитується формула самоідентифікації Бродського: «Я - єврей, російський поет, американський громадянин»), дуже сильно імперію любив, тому ось такий непотріб на її уламках від образи написав.
Наприклад, у вересні 2014 року на всіх хоч трохи значущих російськомовних ресурсах з вільною публікацією (тобто приблизно 2000 разів) була розтиражована стаття «Скатертиною вам, хохли, та рушником дорога...», присвячена цьому віршеві. Автор статті - Володимир Бондаренко, співробітник сумно відомої газети «День»/«Завтра», який заради обґрунтування своїх «патріотичних» поглядів та «теоретичного» виправдання анексії Криму не посоромився записати Бродського в «російські патріоти»: «Сенс вірша Бродського абсолютно прозорий. Як російський (не радянський) патріот він не міг сприймати відокремлення України інакше як у контексті багатовікової побудови Російської Імперії та швидкоплинного руйнування простору російської культури».

Мені видається, що жодна з цих точок зору не відповідає дійсності, а «ризикованість» вірша обумовлена можливістю того, що його зрозуміють неправильно. Саме це передбачав автор, саме це, на жаль, і сталося.

Давайте спробуємо розібратися у суті цього твору, для чого - залишимо миттєву політику та звернемося до літератури. І почнемо з питання: а від чийого імені оголошується даний текст? Чи правда, що поет висловлює власну думку?
Відповідаю: ні! Нагадаю ту саму формулу: «Я - єврей...»; в даному ж тексті прямо сказано: «нам, кацапам...»

Але навіть не це головний аргумент. Насправді, підказка про те, хто саме є «ліричним героєм» твору, звучить, як камертон, на самому початку. Пародіюючи традицію радянської епохи, автор починає текст з посилання на В.І.Леніна: «...як казав гаркавий...». А я́к казав «гаркавий»?

У 1992 році читачами та слухачами віршів Бродського були аж ніяк не «ввічливі зелені» «трактористи та шахтарі», а інтелігенти радянського розливу, які були непогано ознайомлені (нехай і вимушено) з літературною спадщиною «творця радянської держави», хоча б - за назвами статей... А яка там стаття у Леніна з нацпитання?.. Правильно: «Про національну гордість великоросів». Ось вам і ліричний герой: той самий «національно-гордий» великорос, дійсно ображений на всіх навколо за розвал своєї імперії!
(Неможливо втриматися і не навести хоча б одну цитату з цієї статті 1914 року: «Ніхто не винен у тому, якщо він народився рабом; але раб, який не тільки цурається прагнень до своєї свободи, але виправдовує та прикрашує своє рабство - наприклад, називає удушення Польщі, України і т.д. “захистом вітчизни” великоросів, - такий раб є викликаючий законне почуття обурення, презирства й огиди холуй та хам».)

Персонаж цей - не дуже обізнаний ні в сучасній йому політиці, ні в історії. З початку до кінця тексту ламентації його стають усе істеричнішими, він сам себе «заводить», промовляє розхожі міфи та штампи, але, здається, не може вигадати більш тяжкого докору на адресу «полишивших» його хохлів, ніж підвищена пітливість долонь.
До речі, він щиро вважає, що «хохли його полишили», хоча це суперечить фактичному стану справ (на Всесоюзному референдумі 17 березня 1991 року 70% населення УРСР проголосувало за збереження СРСР, і тільки 28% - проти).
Смішний також закид у недостатній релігійності («без хреста, але хохлам не треба»), причому він теж несправедливий: за наявною статистикою, в 1991-93 роках у Росії церковні служби відвідувало 5% населення, а в Україні - 7%.
Нарешті, він не в ладах навіть з географією та простою логікою: адже якби Дніпро «покотив назад», це означало б, що він «погребував» якраз «хохлами», а не «кацапами»...

А тепер - спробуйте прочитати вірш, маючи на увазі, що перед нами - потік свідомості такого узагальненого «великороса» (знаки наголосу розставлені відповідно до авторської декламації, яку до нас доніс збережений відеозапис):

Дорогой Карл XII,
                        сражение под Полтавой¹,
слава Богу, проиграно.
                        Как говорил картавый,

«время покажет»:
                        кузькину мать², руины³,
ко́сти посмертной радости⁴
                        с привкусом Украины.

То не зелёно-квитный,
траченный изотопом⁵, -
жовто-блакытный
реет над Конотопом,

скроенный из холста
(знать, припасла Канада⁶).
Даром что без креста,
но хохлам не надо.

Гой ты, рушник, карбо́ванец,
                        семечки в потной жмене!
Не нам, кацапам,
                        их обвинять в измене.

Сами под образами
семьдесят лет в Рязани
с за́литыми глазами
жили, как при Тарзане⁷.

Скажем им, звонкой матерью
                        паузы метя строго:
скатертью вам, хохлы,
                        и рушником дорога!

Ступайте от нас в жупане,
                        не говоря - в мундире,
по адресу на три буквы,
                        на́ все четыре

Сто́роны. Пусть теперь
                        в мазанке хором гансы
с ля́хами - ставят ва́с
                        на четыре кости́, поганцы.

Как в петлю лезть - так сообща
сук выбирая в чаще,
а курицу из борща
грызть в одиночку слаще.

Прощевайте, хохлы,
                        по́жили вместе - хватит!
Плюнуть, что ли, в Днипро:
                        может, он вспять покатит,

брезгуя гордо нами,
как скорый, битком набитый
кожаными углами⁸
и вековой обидой.

Не поминайте лихом.
Вашего неба, хлеба
нам - подавись мы жмыхом
и потолком⁹ - нэ трэба.

Нечего портить кровь,
рвать на груди одежду.
Кончилась, знать, любовь,
коль и была промежду.

Что ковыряться зря
в рваных корнях глаголом?
Вас родила земля,
грунт, чернозем с подзолом.

По́лно качать права,
                        «шить» нам одно, другое...
Это земля не дает
                        вам, кавунам, покоя.

Ой да левада-степь,
                        краля, баштан, вареник!
Больше, поди, теряли -
                        больше людей, чем денег.

Как-нибудь перебьемся.
                        А что до слезы́ из глаза -
нет на нее указа
ждать до другого раза.

С Богом, орлы, казаки,
                        гетманы, вертухаи!
Только когда придет
                        и вам помирать, бугаи,

будете вы хрипеть,
                        царапая край матраса,
строчки из Александра,
                        а не брехню Тараса¹º.

Чи не дивно було б ототожнювати автора з цим персонажем?..
Отже, досить здогадатися розділити персонаж та автора - і ми виявляємо твір, до краю наповнений іронією на адресу ліричного героя (але й жалістю до нього).

«Реабілітувавши» Бродського за «політичною статтею», ми можемо собі дозволити задатися питанням: чи гарний цей вірш?
Як бачимо - так, поза сумнівом, дуже гарний: поетичними засобами автору вдалося намалювати настільки точний типовий образ представника населення пострадянської Росії, що більшість сучасних читачів приймає його за реальну людину, - автора!
Окремо хочеться відзначити чудову метафору «колупатись у рваних коренях дієсловом», в якій одночасно задіяні два значення (філологічне та етнографічне) слова «корінь» й відчувається звертання до пушкінської фрази «дієсловом пекти серця людей».

На закінчення - ще кілька коротких приміток до тих місць у тексті, які можуть виявитися незрозумілими:

[1] «бій під Полтавою ... програно» - в разі перемоги Швеції в Північній війні Україна могла б відпасти від Росії ще на початку XVIII століття.

[2] «кузькіну мать» - цей вислів - «візитна картка» М.С.Хрущова, чия діяльність протягом багатьох років була пов’язана з Україною.

[3] «руїни» - мається на увазі післявоєнна розруха, - Україна сильно постраждала в обох світових війнах.

[4] «кістки посмертної радості» - алюзія на літературну моду звернення до теми II світової війни в стилі «Це свято зі сльозами на очах» (пісня «День перемоги», 1975).

[5] «зелено-квітний, витрачуваний ізотопом» - натяк на чорнобильську аварію (знак біологічної загрози іноді зображають на зеленому тлі).

[6] «припасла Канада» - натяк на те, що в XX столітті українці створили в Канаді досить велику й відносно згуртовану діаспору.

[7] «як при Тарзані» - тобто в дикості, без благ цивілізації.

[8] «шкіряними углами» - на жаргоні поїзних злодіїв «угол» - це валіза.

[9] «подавись ми макухою та стелею» - тут «макуха» - антитеза «хлібу», а «стеля» - «небу».

[10] «Олександра» та «Тараса» (тобто Пушкіна та Шевченка) автор використовує як символи (точніше, метонімію) російської та української мов відповідно.

(2016)