(Прадавнина з мого роду)

1
Повертався солдат зі служби у далекому Петербурзі в шістдесятих роках дев’ятнадцятого століття. Їхав на коні, бачив навкруг вишневу заметіль і радів, що його рідна земля набагато краща від суворих північних країв російської столиці. Але колючкою застрягла у серці згадка про циганку, яка перед від’їздом зі служби на одній із вулиць столиці нагадала йому на картах про зустріч із його майбутньою дружиною. І що дівчина буде світловолосою і нестиме на плечі зелений глечик. Солдат задумався… і раптом побачив невеличке дівчатко, що несло на плечі саме зелений глечик з водою. І таким бідним горобчиком виглядало це дівча, що солдата охопив страх, що саме оце його доля. Він вихопив шаблю, з усієї сили махнув нею над головою дівчини і поскакав далі….
Пройшов час… На Трійцю до однієї молодої родини завітала кума. Хазяїн лежав на полику, а кума з дружиною ськали у волоссі. Вони тихенько гомоніли і хазяїн крізь сон чув їхню розмову. Кума розчісувала волосся його дружини і раптом скрикнула:
– Ой, кумонько, що ж це за шрам на твоїй голові?
– Та це, кумонько, я підлітком несла воду на плечі у зеленому глечику і раптом звідкись узявся дурний солдат на коні. Він вихопив шаблюку і щосили махнув нею над моєю головою. Глечик розбився. Але ж солдат зачепив шаблею мою голову і зніс частину шкіри з волоссям. Не знаю, звідки він узявся і куди подівся, та я після цього довго лікувалася. Ось із того часу і залишився шрам на голові. Знак на все життя.
Раптом хазяїн різко підвівся з полика і підійшовши до дружини і куми, став на коліна.
– Орисю, дружинонько моя люба, пробач мені. Це я отой козак, що хотів знести тобі голову. Побачивши тебе такою маленькою і беззахисною, я не міг уявити, що саме такою буде моя доля. Циганка у Перербурзі казала, що від долі нікуди не втечеш. А я хотів її перехитрити. Та я щасливий, що сталося саме так, моя кохана Орисю…
У Орисі були ще п’ять сестричок, що залишилися сиротами після смерті батьків. Їхній дядько, мамин брат, віддавав дівчат заміж за кого завгодно, аби швидше зняти тягар відповідальності за їхню долю. Одну з сестер віддав за старого вдівця, так вона втекла з-під вінця і більше її ніхто ніколи не бачив. Отакими вільнолюбивими були мої прапращури.

2
Від любові моїх прапращурів народилося багато дітей. Одна з них, Олександра, Сашуня, яка народилася 1873 року і пішла з життя у 1971 році у віці дев’яноста восьми років. Вона мала такий чудовий голос, що люди вечорами виходили слухати, як вона співала, повертаючись з панщини. Коли вона вийшла заміж, то народила п’ятьох дітей. Жили бідно, але в любові. Та на біду чоловік Олександри, Юхим, помер молодим від тифу і вона сама виховувала дітей, працюючи з ранку до ночі. Підростало три синочки – Єгор, Іван, Захар, та дві доньки – Оленка та Настуня. Діти були працьовитими і в селі про них говорили дуже схвально.
Оленка вийшла заміж за туляка Васильєва Миколу, який повертаючись зі служби, закохався в юну україночку, одружився з нею і повіз її до своєї родини в Тульську губернію. Вона часто розповідала, що там декілька разів на день пили чай із величезного самовара. Її свекруха, маючи дорослих дітей, весь час народжувала малят. Одного разу, будучи при надії, Оленчина свекруха пригощала якогось пана, що приїхав до чоловіка. Після обіду вона хотіла напоїти чаєм гостя і чоловіка. Взяла самовар, в який вміщалося відро води, і несла до столу. Переступаючи поріг, жінка закричала і прямо на поріг упала новонароджена дитина. Казали, що пан з переляку довго не міг прийти до тями… Потім уже сама Оленка народила двох доньок, а чоловіка було вбито на війні. Вона повернулася з Тульської області до рідного села з двома донями і жила разом з ними і мамою Олександрою. Працювала в колгоспі дояркою. Старша доня Валентина вийшла заміж за Олексія Куксу з Ворожби. Але з заміжжя привезла тільки хлопчика після розлучення, бо чоловік пив і піднімав руку на дружину. Марійка підросла і вони разом з сестрою і мамою працювали доярками у колгоспі. Коли Марійці виповнилося сімнадцять років, а Валентині – двадцять один, двадцятого травня 1961 року вони човном перепливали річку Сейм, щоби доїти колгоспних корів. У човні разом з перевізником було шість людей, то коли він перекинувся, то всі шестеро потонули. Отак в один день вдова втратила обох дорослих доньок. Залишився сиротою малий Миколка Кукса у два з половиною роки, який виріс, одружився з Любою, теж круглою сиротою. З їх великої любові виросло двоє діток – Юля та Олександр, які подарували батькам по двоє онуків. Вони доглядали бабусю Олену, яка замінила їм матір, до найостаннішої хвилини життя.
Молодша донька Олександри, Настя, була дуже вродливою і до неї сваталось багато хлопців, але до душі припав Андрій Саєнко, що жив за Сеймом у селі Козлівці. У нас казали, що там живуть гарюни, бо розмовляли вони якимось суржиком, що не був ні російською, ні українською мовами. Андрій прийшов у прийми, а потім побудував хату на Шляху і перевіз із гарюнщини свою матір. Жили в любові і дружно, народивши трьох синів і доню.
Їхній старший син Микола, закінчив харківський політехнічний інститут і працював інженером на верстатобудівельному заводі. Другий, Василь, був робітником на одному з харківських заводів, а третій, Віктор, донині живе у Білопіллі.
Мали вони одну красуню-доню – Антоніну. Вона працювала продавцем у Ворожбі і вийшла заміж за ворожб’янського хлопця. Той щодня приходив до дружини в магазин і тихенько брав гроші з каси. Коли виявилася велика нестача грошей, то усі родичі збирали копійки, аби Тоня не потрапила до в’язниці. З торгівлею попрощалась і вирішили з чоловіком поїхати на цілину. Їхали довго з усіма бебехами – перини, подушки, речі. Але молодий чоловік мав інші плани і десь уже в далекому Казахстані випхав дружину з потяга. Її непритомну знайшли люди посеред степу і після довгого лікування десь у тих краях, вона знову одна повернулася додому. Вдруге вийшла заміж за інженера Миколу Смірниха, який теж був родом з гарюнської Козлівки, а сам працював інженером у Харкові на турбінному заводі. Потім аж на три роки його разом з дружиною направили в Індію на будівництво Бхілайського металургійного комбінату. Декілька разів вони разом з іншими совєцькими інженерами були на прийомах у Джавахарлала Неру. Повернувшись до Харкова, Антоніна працювала продавчинею, а її чоловік – головним механіком на одному з харківських заводів.
У моєї прабабці Олександри ще був син Захар. Кремезний, широкоплечий здоровань з буйною кучерявою чуприною. Здоров’я мав з дитинства неабияке. Казала бабуся, що взимку босим вискакував на лід, катався до тих пір, поки підошви не горіли вогнем і були червоними, як рак. Все життя займався рибалкою на Сейму. От у кого завжди можна було поїсти рибки, так це у Зарі, таку кличку мав Захар. Він одружився з Марією з Пісок. Нажили трьох діток – Раїсу, Володимира, Зіну.
Раїса була пишнотілою дівчиною, а вийшла заміж за маленького і худенького Андрія з Азова, Ростовської області. Так і прожили разом до смерті, залишивши дітей та онуків.
Володимир після армії поїхав до Сибіру, одружився з дуже доброю і працьовитою вдовою Валентиною з двома дітками, потім народили ще трьох спільних. Добрий і чемний, гарний батько і дід, живе донині в тих далеких краях.
Наймолодша красуня Зіна була у підлітковому віці зґвалтована одним гарюном з Вірків, батько хотів видати її заміж за ґвалтівника, але дівчина втекла до Маріуполя. Там одружилася з Сергієм, з яким збудували дім, народили Миколку та Оленку. Зіна не кохала Сергія, бо це був її вимушений шлюб, аби забути отой страшний випадок. Чоловік у неї був смирний, засмиканий роботою на заводі і будівництвом свого будинку, не приділяв уваги молодій дружині. А в неї на заводі майстром був красивий здоровань Іван, який наклав оком на струнку кучерявку. Домігся свого і вона пішла від чоловіка, поділивши діток. З собою взяла доню, а синочка залишила Сергієві. У шлюбі з Іваном народився Олексій. Тепер син Сергія і Зіни – Микола, живе у Сімферополі, має двох діток. Донька Оленка в – Ізраїлі і має трьох діточок. Син Олексій живе разом з матусею Зіною у Черкасах, одружений, має сина.
Іван Кабаненко, син прабабусі Олександри, після одруження з Фенею у Пісках, народили доньок Надію та Раїсу. На жаль, він загинув на війні. Його донька Надія від двох шлюбів має по одному сину. І має дуже розумну онучку Юлю, яка закінчила інститут, має потяг до творчості і пише талановиті вірші. Хлопчик Юрій теж розумний і працьовитий.
Ще один син Олександри, Єгор Юхимович Кабаненко, народився шостого травня 1904 року. Кмітливий, швидкий, з гострим розумом, але ж із бідної родини. Подружився зі Степаном Бицаном із сусідньої Дяківки. Степан був сином управляючого у поміщика, який займався цукроварінням, бо найближчий цукровий завод був у Бурині, за декілька кілометрів від Дяківки. Батько Степана, Хома, був здоровенним чоловіком. Мав руде волосся, руки, мов кувалди і завжди захмарене обличчя. Його дуже боялися в селі, бо коли жінки під час збирання буряків хотіли взяти додому буряк і ховали в пазусі, то він силою витягав його навіть звідти. Хома був дуже добрим господарем, не бідним, любив чистоту і порядок, у нього навіть у сараях було вимазано і побілено, як у світлиці. Дружина Наталя в противагу йому була маленькою, ледве до плеча хазяїнові. Тиха, добра, вона також побоювалася свого чоловіка. У них було двоє синів і дві доньки.
Про старшого, Степана, бабусиного брата, я уже згадувала, він був одружений з Горпиною з хуторів. Народили доньку та сина Вячеслава. Донька вийшла заміж на Донбасі, а Вячеслав усе життя пропрацював трактористом у Пісках, мав дружину Ніну, яка була вчителькою у Пісківській школі і народила йому двох синів – Володимира, який деякий час вчителював, та Олександра. У Володимира народився син Олександр, який недавно одружився і в них з дружиною народилась донька Аделаїда. У меншого Володимирового брата Олександра після одруження народилась донька Тетяна, яка вчителює у Білопіллі. У неї після одруження народилась донечка Мілана. Олександр помер. Вдова разом з донькою Тетяною і її родиною живуть у Білопіллі.

3
А от Єгор Юхимович, мій дідусь, мамин тато, мав на меті одружитися з гарною дівкою. Але ж був бідним, хоч і розумним і роботящим. Так от одного разу він зі Степаном Хомичем приїхав до Дяківки. Це село знаходиться на високій горі, а всі колодязі у ньому збудовані далеко внизу, біля річечки. Бабуся казали, що в Дяківку ніхто з дівчат не хоче іти заміж, бо замучишся носити воду на коромислі, бо ж і для їжі, і для скотини, для прання – воду носили жінки з глибокого яру і взимку, і в осінь. Скільки разів на день треба було спуститись донизу і принести на коромислі воду…
Їде дідусь на возі з товаришем і розмовляє. Раптом бачить попереду струнку дівчину, тонесеньку, з довгими темними косами, що двома зміями лежать на спині, і яка вигинаючи стан, несе на коромислі воду. Дідусь ошелешено спитав у Степана, чия ж така красуня. А Степан сказав, що це його старша сестра Водя, Євдокія. Каже, що вона не хоче виходити ні за кого заміж, ніхто їй не подобається з тих, що сваталися. А там уже меншу Одарку сватають, так батько не віддає, поки не віддасть старшу, Водю. Єгор тихо спитав Степана, чи не посвататися йому, бо дуже запала в очі тоненька і струнка сестра товариша. Степан відповів, що батько із заможньої родини дочку тобі, біднякові, не віддасть. Єгор задумався і вирішив добитися свого, попросивши товариша посприяти йому у цій справі. Той погодився.
Приїхавши додому, розказав матусі про те, що вподобав бицанівську доньку і хоче засилати сватів. Олександра відмовляла сина, бо то багатії, а Єгор бідняк і Хома не віддасть доньку за нього. Мій дідусь мав такий характер, що перечити йому було неможливо і це викликало у нього ще більше бажання добитися свого. Він домовився зі сватами і ті поїхали до Дяківки. Не знаю, як і що вони говорили моєму прадідові Хомі, але меншу Одарку треба було віддавати і Євдокія уже перезріла дівка, то мій прадід вирішив послати своїх сватів, подивитися, чим і як живе Єгорова родина. А мій дідусь підготувався до приїзду сватів і зовсім не хвилювався.
Сватів зустріли радо і показали клуню, льох, повітку з крупорушкою, хлів, де стояла корова з телятком, кури, гуси. А у коморі стояв ряд великих пузатих діжок, наповнених різним збіжжям – житом, пшеницею, ячменем, вівсом, гречкою, горохом, мукою і т.д. Свати доповіли моєму прадідові про бачене у Кабаненків і прадід Хома врешті згодився віддати старшу доньку Євдокію, чотирнадцятого березня 1897 року народження, за Єгора Кабаненка, шостого травня 1904 року народження. Зіграли весілля, дали за Євдокією гарне придане, якого вистачило на багато років. Тринадцятого жовтня 1924 року народилася у них перша донька Марія, моя матуся.
І вже коли я підросла, то бабуся Євдокія розповіла мені, як мій бідний дідусь Єгор перехитрив мого багатого прадіда, Хому Бицана. Для збіжжя тоді робили високі діжки з дном, яке було піднято високо від землі, близько сорока сантиметрів, щоби зерно не вбирало вологу знизу, від землі. Мій дідусь узяв діжки, перевернув їх догори дном і засипав оцю пустоту, висотою сорок сантиметрів, збіжжям. І коли свати побачили, що у цього чоловіка стоять діжки, повністю наповнені збіжжям, то з радістю доповіли хазяїну, що його дочка за таким чоловіком буде жити у добрі та здоров’ї. А вже дідусь тим сватам і їсти і пити.

4
Ось таким хитрим макаром мій дідусь Єгор висватав у багача доньку, мою бабусю Євдокію, Водю. Мій дідусь був зростом нижчий від бабусі на півголови. Був горбоносим, з міцною статурою, широкоплечим, нагадував гриба-боровика, що міцно вріс у землю. Був хазяйновитим, працьовитим, хитрим і розумним. Умів дружити і вчив цьому нас. Казав, що не май сто рублів, а май сто друзів. Іще дуже гордився, що є українцем. І мені завжди казав, щоби я не змішувала свою чисту українську кров... У його господарстві була крупорушка, були корови, вівці, свині, кури, гуси, качки. Він сам орав і сіяв на городі, мав золоті руки. Взимку завжди молотив у клуні, бо влітку не вистачало днів для цього.
Ось що про клуню нам часто розповідала матуся. Стіни клуні були плетеними з лози, щоби сіно, снопи із зерном провітрювалися і не пріли. А ще у клуні у відгородженому кутку одного часу були вівці. Один з моїх прародичів влітку вийшов уночі до вітру і заодно подивитися навколо. А спідні штани тоді носили дуже широкими і на мотузці. Дід вийшов, кахикнув, зняв штани і… Коли вранці знайшли мертвого діда, то у його штанях заплутався і також був мертвим вовк, який, напевне, ліз до кошари, а дід голосним кашлем його злякав і останній шлях вовка до спасіння був через дідові штани. Мабуть, вони обоє померли з переляку…
Життя давньої дідової клуні скінчилося першого травня 1978 року, коли синок тітки Валентини, Олександр Каба, у шестирічному віці взявши сірники, щось запалив під стіною. Вогонь потягло протягом всередину і отак ця історична будівля нашої родини, що звалася клунею, від малої шестирічної руки мого брата перестала існувати. Суха, мов порох, солома і сіно в одну мить спалахнули. Сашко з переляку забіг невідомо куди, а я з родичами тушила пожежу до приїзду пожежників. Пообпікали п’яти і були всі обсмалені і в сажі...
Коли уся сільська біднота була загнана до колгоспу, дідусь туди не вступав, залишався одноосібником. Його багато разів запрошували до колгоспу, але він жартома відповідав, що піде до колгоспу тільки завідувати фермою. І нарешті у 1931 році дідусь згодився на цю посаду, яку йому запропонували всерйоз. Дідусь у свій час закінчив три класи церковно-приходської школи. Бабуся ж була неграмотною. Вона все життя прожила у селі Глушці, в районі була один раз і то, коли лежала в лікарні з поламаною ногою. З ранку і до вечора бабуся поралася по господарству, на городі, носила на коромислі воду з колодязя для худоби і для господарчих потреб. А вечорами щодня цеглою чистила чавуни від кіптяви. І так все життя. Була гарною хазяйкою, акуратною, чому і нас навчала. Голодовку, яка була у 1932-33 роках, родина пережила важко, померли два сини дідуся Єгора і бабусі Воді, інші діти вижили завдяки дідусеві, який десь дуже хитро закопав скриню з зерном. Щотижня витягували зерна на один хлібний заміс і вночі бабуся пекла хліб. Кожному в день давали до лободяників і кропив’яників лише по одному хлібному шматочку. Отим і вижили. Навкруг сусіди помирали цілими родами і коли я підросла, то питала у стареньких, чому біля нас пусті хати з одного і другого боку. Бабуся казали, що справа від нас померла родина – дід і баба, мати, батько і семеро дітей. Зліва точно так, але дітей було восьмеро. І на ці подворища ніхто не селився, боялися померти такою ж голодною смертю. Я пам’ятаю здичавілі дерева у садках, що позаростали бур’яном і кропивою, які ми, будучи дітьми, обходили з острахом.

5
Коли почалася війна з німцями, то мого дідуся і його сусідів забрали в армію, в обоз, де він на підводі підвозив снаряди та все інше. Під час одного з боїв дідусь потрапив до німецького полону. Через деякий час він утік з полону і знову повернувся до війська. Потім вдруге потрапив до полону і його привезли до холодногірської в’язниці у Харкові. Казав, що полонених майже не годували і коли їх виводили на вулицю, то харківські жінки кидали через дротяну огорожу то шматок хліба, то варену картоплину. Вийшло так, що дідуся запримітила одна літня жінка, яка щодня кидала йому по картоплині. Дідусь казав, що вижив завдяки цій жінці. Одного дня до дідуся підійшов полонений священнослужитель і тихо попередив його про те, що завтра будуть проводити масові розстріли полонених. Залишать в живих тільки тих, у кого п’ятеро чи більше дітей. Він сказав, щоби дідусь теж говорив, що він багатодітний батько. Назавтра зібрали усіх полонених і сказали, щоби зробили крок наперед ті, у кого п’ятеро і більше дітей. Мій дідусь виступив на крок поперед себе і таким чином залишився живим, бо всіх багатодітних випустили на свободу.
Дідусь цілий місяць добирався додому з Харкова, а відстань була усього двісті п’ятдесят кілометрів. Коли він прийшов на свою вулицю і зайшов до крайньої хати, де жив друг його дитинства і кум, Лазар, то попросив водички. Люди, з якими він виріс і жив поряд, не впізнали його. Він був таким худим і зарослим, що навіть вони не змогли впізнати його. Тоді дружина Лазаря сказала, що голос цього чоловіка дуже схожий на голос кума Єгора. Дідусь признався, що це він і є. Сльози, обійми, розпитування…
Прийшов додому, вийшов на город і побачив, що сусід Гнат переніс межу на цілу лопату, тобто зменшив наш город на двадцять сантиметрів по всій довжині. Дідусь, трохи відпочивши, знову повернув межу на своє місце. Сусід мовчки дивився через паркан на нього… Ось яка ціна була земельці-годівниці. А зараз стоїть ота їхня земля неорана, заросла бур’янами, нікому не потрібна. А скільки було сварок через неї і, виходить, все даремно…
Від нашого села до Путивля близько сорока кілометрів. Під час війни у Спадщанському лісі, що за Путивлем, збиралися партизанські загони під проводом Сидора Ковпака. А так як наше село тягнеться вздовж Сейму і до річки в Сеймищі підходить ліс, то ночами партизани приходили до села за інформацією і за їжею. В той час у селі стояли німці. Вдень там вільно ходив один наш чоловік з пораненою рукою. Німці на нього не звертали уваги. Але потім хтось доніс, що цей чоловік є партизаном і часто буває у мого дідуся Єгора. Усіх наших сусідів-чоловіків німці арештували, з ними і мого дідуся, і відвезли до Конотопа, це близько п’ятдесяти кілометрів. Помістили в церкву, а люди ж усі віруючі. Вони стукали у двері і просили випустити по нужді, бо робити це у церкві вважали святотатством. Німці просто стріляли крізь двері і нікого не випускали. А була саме пасхальна ніч і мій дідусь усю ніч голосно напам’ять читав молитви. На ранок зайшли німці і спитали, хто читав молитви вночі. Дідусь признався, що це був він. Німці випустили дідуся, а всіх його сусідів-односельчан розстріляли. Ось так війна проходила через нашу країну і родину. І дідусь жалівся мені весь час, що на його воротях не було прибито червоної зірочки, бо він двічі був у полоні. Казав, що хіба ж я винен у тому, що потрапляв до полону, хоча до самої перемоги пройшов через усю Європу разом з армією і перемогу зустрів у Німеччині. Отак.

6
Після війни дідусь керував сільською будівельною бригадою, яка робила трасу з бруківки, вимощену дорогу із Сум на Шостку. І в центр села від траси була зроблена така ж дорога із каміння, яка стоїть і донині. Ще дідусь деякий час працював мірошником у млині. Одного разу до нього прискіпався Григорій Рибалка, ровесник дідуся. Він звинувачував дідуся, що я, його онука, не хочу зустрічатися з його сином Анатолієм, який був закоханий у мене. Дідусь обурився і сказав, що це ж навіть не дочка, а онука, і як він може її примусити зустрічатися з сином Григорія. Звичайно, закінчилося все катанням по підлозі і стусанами. Таким чином дідусь захистив мене і часто згадував про те, як постраждав через нерозділене кохання онуччиних кавалерів.
Часто згадую, як дідусь сидів біля вікна і читав багато газет, бо тітка Валентина була поштаркою у селі і вдома часто стояла величезна сумка з газетами, які вона розносила людям назавтра. Любив слухати радіо, особливо новини. Вечорами бабуся топила грубу і в духовці пекла картоплю. Ми сідали вечеряти і довго розмовляли. Оці зимові вечори у теплій хаті, а потім мої читання книг на гарячій печі з зерном… Боже мій, які ж ми були всі щасливі!
Пізніше дідусь працював керівником бригади, яка знищувала довгоносиків, що поїдали буряки. Бабуся казала, що дідусь працює «шкідником», на що ми всі сміялися. Скільки він усього переробив за своє нелегке життя! Любив порядок і чистоту. У нашому селі здавна є традиція, що у дворі і за двором підмітають мітлами тільки чоловіки. Встають рано і чути звідусіль – шурх-шурх… Ворота в усіх були під невеликими дашками, щоб не гнили від дощів. Біля двору у кожного стояла лавочка, на якій сиділи старші з дітками. На вулиці моріжком стелився калачик і спориш. Бур’янів не було ні в кого, бо голова сільради Таїсія Олександрівна випише такий штраф, що розголос піде по селу. Біля дворів не лежали купи піску, глини, ще чогось. Усе було прибрано у двори. Колгосп на той час був не бідним, на шляху поклали асфальт і біля усіх дворів зробили тротуари. Село жило…
Коли бабуся Водя померла двадцять дев’ятого червня 1975 року, то дідусь якось різко постарів, став частіше випивати з горя. І помер дев’ятнадцятого грудня 1980 року у буринській лікарні на операційному столі від апендициту. Серце не витримало…

7
А раніше, у 1926 році у них народився син Іван, який потім працював у Ворожбі на залізниці. Високий, красивий, з пишним хвилястим волоссям, завжди усміхнений і доброзичливий, з дитинства грав на гармошці, був улюбленцем і гордістю батьків і єдиним сином у родині. Одного разу він отримав зарплату і їхав товарняком додому, щоби зіскочити на перегоні Бабаківка, а там до села десь п’ять кілометрів, пішки то за годину і вдома. Але не доїхав єдиний синок мого дідуся, який недавно одружився на Вірі з Пісок і ще не мав дитятки. Так от убили його за ті невеликі гроші, які він отримав, а для родини смерть сина стала вічним болем. У бабусі на нозі відкрилася рана, яка не злікувалася до смерті…
Двадцять першого грудня 1928 року у них з дідусем народилася друга донька, Олександра, яка після закінчення семи класів школи взяла з якимось парубком із Ворожби фіктивний шлюб, аби отримати паспорт, бо не випускали тоді селян із сіл, не давали паспортів. Потім вона виїхала до Маріуполя і все життя пропрацювала на «Азовсталі» стрілочницею, маючи зарплату тридцять шість рублів. Уміла шити, обшивала усіх подруг і знайомих, жила в гуртожитку, поки не отримала кімнатку площею в шість метрів. Потім зустрілася з молодшим од неї на одинадцять років земляком Іваном Григор’євим з Ворожби, одружилися і народила у 1965 році дочку Жанну. Та весь час приїздила до бабусі і дідуся на канікули в село і там познайомилася з Євгеном Горбачем, рідним братом Люби, яка була дружиною брата Миколи Кукси. Любов закінчилася шлюбом і народженням синочка Олександра. Потім народженням сина Євгена. І через двадцять три роки після народження старшого сина, 08.08.08 у них народилася донька Марія. Зараз Олександр одружився з Оксаною і у них тепер є доня Єва та син Іванко. Молодший Євген переїхав до Пісок і одружився з Оксаною, яка має двох синочків, а розумниця Марійка після закінчення школи навчається в Путивльському коледжі. Жанна разом із донькою і сином у 2014 році купила хату у Пісках і після початку російського вторгнення у 2022 році переїхала з Маріуполя до Пісок, де живе зараз із чоловіком та донькою Марією.
У дідуся з бабусею ще були два синочки, які померли в голодовку 1933 року.
Тридцятого жовтня 1940 року бабуся Євдокія народила доньку Валентину. Коли в селі стояли німці, то одного дня ця трирічна дівчинка сиділа на печі. До хати зайшли двоє німців і один з них, сміючись, дав дитині замість іграшки гранату. Бабуся закричала і зі сльозами попросила забрати гранату у дитини. Другий німець щось сказав і вони забрали смертельну іграшку з рук дівчинки. Бабуся довго не могла заспокоїтися і часто згадувала про цей випадок під час війни... Після закінчення десятирічки Валентина поїхала з села працювати на залізниці, бо тільки туди брали на роботу без паспортів. Коли працювала у Куп’євасі на Харківщині, то отримала листа, що мати поламала ногу і треба повернутися додому, бо за господарством нікому доглядати, а дідусь один не міг, бо працював. Валентина повернулася і залишилася в селі на все життя. До неї посватався красень Олексій Каба, який тільки повернувся з армії. Широкоплечий, з чорним кучерявим чубом, веселий, з білозубою посмішкою. Після весілля молоді жили разом з дідусем Єгором і бабусею Водею. Тільки зять майже нічого не допомагав по господарству, бо зранку біг на Базарівку, де жила його мати і тітка, і де він почав будувати дім для своєї родини. Валентина працювала поштаркою все життя. Я допомагала їй, бо в ті часи кожна родина виписувала газету, а то і декілька. В дощі і снігопади тягала моя тітонька важкущу сумку з газетами аж до пенсії.

8
Сімнадцятого листопада 1963 року Валентина народила синочка Сергія. Слабенький, худенький, руденький, обсіяний веснянками, хлопчик був спокійним і чемним. Після армії пішов працювати до міліції, охороняв сумський рафінадний завод. Чесний і порядний, він, збираючись на роботу, брав з дому обід і також цукру до чаю. Тітка Валентина, його мати, виходила з себе і говорила: »Подивись, хлопці додому привозять цукор, а ти з дому береш, коли можна взяти на заводі». Таким чесним і порядним залишився мій двоюрідний брат і донині. Має багато друзів, які цінують оці риси його характеру. Сергій довго не женився, а тоді зустрів Валентину з сусідньої вулиці, що на одинадцять років молодша від нього. Позустрічалися трохи і одружилися. Тітка Валентина збирала гроші на квартиру Сергію і купила йому однокімнатну квартиру в Сумах. Молоді жили удвох, потім народили Іринку, синьооку білявку, яка зараз уже закінчила університет і живе у Чехословаччині як біженка. Коли дівчинці було шість років, то Валентина покинула Сергія з дитиною, а сама пішла до іншого чоловіка. Так і жили тато з донькою удвох, Сергій уже на пенсії. Часто приїжджає в село допомагати матері по господарству. А головне, він любить рибалку і завдяки йому ми завжди можемо поласувати смаженою річною рибкою.
Другий син моєї тітки Валентини та Олексія Каби, Олександр, народився тринадцятого березня 1971 року. Батьків мазунчик, меншенький, він виріс також порядним і добрим чоловіком із золотими руками. Одружився після армії на Людмилі з Межиріча, яка була з багатодітної родини. Купили у Сумах півбудинку із садочком і землею і виховували двох доньок – Евгенію та Настуню. Почалися важкі часи і Олександр поїхав на заробітки до Москви, де будує і ремонтує для росіян, заробляючи гроші далеко від родини. Людмила не хотіла, щоби чоловік надовго їхав з дому. Коротше, її терпець урвався і вона подала на розлучення. Жила з доньками, а Олександр передавав їм гроші на навчання з Москви… Зараз Олександр купив у Москві квартиру і одружився на Олені з Дніпропетровщини, яка працює директором фірми, де працює і моя сестра Віра.

9
Моя матуся пішла працювати в колгосп з тринадцяти років, закінчивши чотири класи Глушецької сільської школи.
Коли почалася війна з німцями, мамі було сімнадцять років. У серпні 1941 року майже всю сільську молодь примусово вивезли на роботу до Німеччини у товарних вагонах, як худобу. Мама розповідала, як її та інших дівчат німці заставляли митися, тобто проходити санітарну обробку в Польщі. Сільські цнотливі дівчатка вимушені були терпіти знущання наглядачів, які безцеремонно лапали їх голих за груди, поливали голови якимись смердючими розчинами, заставляли нахилятися, повертатися, щоби визначити, де можна краще використати оцих молодих людей.
Матусю разом з багатьма односельцями привезли до міста Ессен, де вона працювала на одному із заводів Круппа, на яких виготовляли фауст-патрони. Працювали багато, але їсти давали тільки варену свиріпу, з довгими стеблами, навіть не порізану. Матуся казали, що варена свиріпа мала такий неприємний запах, що голодні бранці не могли пити чи їсти оте варево. Уже після війни мама не могла спокійно дивитися на оту невинну рослину, у неї паморочилося в голові від згадок про той концтабір у Німеччині. Бараки, в яких жили робітники, знаходилися від заводу Круппа за декілька кілометрів. Ще до сходу сонця бранців ставили в шеренги і вели на роботу. Взуття ніякого, крім виструганих із суцільного шматка дерева постолів чи як їх називали. І це в дощ, і в морози. Від тяжкої праці у матусі стався серцевий напад і вона деякий час лікувалася у заводському госпіталі. Вона все життя нам розповідала, що німецький лікар прописав їй пити чорне пиво. Коли була можливість купити його уже в наш час, то ми для неї завжди його купували. І пила вона його, як ліки…
Німецькі домогосподарки приходили до концтабору і відбирали із бранок собі на допомогу по господарству тих дівчат, які їм сподобалися. Одного разу німкеня вибрала мою матусю. Звали її також Марія, як і маму. У неї був син Ганс, який був льотчиком і воював на фронті. Матуся казали, що ця жінка була дуже доброю і гарно ставилася до українки. Давала їй свій одяг, годувала, ніколи не принижувала. Через деякий час вона говорила дівчині, що та їй подобається і була б хорошою дружиною для її Ганса. Мама перелякано мовчала, бо дуже боялася чимось розгнівати господиню. Усю хатню роботу матуся виконувала дуже старанно, консервувала овочі та фрукти, мила, прала. А вечорами ходила ночувати до табору. Це для неї було легше після хвороби, ніж на заводі…
Через деякий час маму зобов’язали мити вікна і прибирати у конструкторському бюро заводу. Вона разом з декількома дівчатами прибирали і мили те приміщення. Одного разу вона витирала підвіконня і до неї нечутно підійшов ззаду керівник цього бюро. І, каже, як рвоне з усієї сили так, що всі навкруг почали сміятися. Мама з переляку і від образи розплакалася. А німці радісно плескали в долоні. Мама їм сказала, що у нас в Україні такі речі на людях ніхто не робить, бо вважають це великою ганьбою. От вам і Європа…
Коли совєцькі солдати увійшли до Ессена, то вони там таке творили, що страшно було згадувати. Дівчат ґвалтували, запихали у шафи, замикали і пускали по річці Рейн, називаючи бранок зрадницями і продажними тваринами. Хлопців, які там в неволі працювали, кастрували, відрізали вуха і носи, знущалися над ними, розстрілювали. Мама казали, що три дні вони з декількома дівчатами переховувалися у якійсь ямі, боялися вилізти. Потім, коли все стихло, то виглянули і побачили, що там ходять якісь військові. То були американці. Вони допомагали полоненим, годували їх. Матуся все життя нам говорила, що американці дуже добрі люде, вони врятували полонених від наших радянських звірів.
Усім бранцям після звільнення дозволили виїжджати на батьківщину. Разом з мамою в цьому концтаборі в Ессені було дуже багато земляків із Сумщини. На батьківщину випускали в першу чергу родини.
У таборі до мами підійшов земляк на милицях, він був з Лебединського району і запропонував назватися його дружиною, тоді швидше обоє потраплять додому, бо він був покалічений, а вона може виїхати з ним, як його дружина. Мама подумала і згодилася на пропозицію земляка. Юнак разом з мамою пішов до комендатури і записав її своєю дружиною, тобто замість дівочого прізвища Кабаненко вона вже мала документи на Манько Марію Єгорівну, дружину Манька Івана Івановича. Це і був мій батько. Отак доля звела моїх батьків у полоні…

10
Спочатку вони поїхали через Польщу на Кіровоградщину, у село Знам’янка, так їхати умовив батька парубок, з яким вони разом були у концтаборі. Жили у цього юнака, батькового товариша. До нього часто приходили односельці, які були під час окупації у партизанському загоні недалеко від села. Розповідали про часи, коли у селі стояли німці і що тоді відбувалося у житті односельчан, а тих, які тихо підтримував німців, всі також знали. Проти таких люди були вороже налаштовані, але боялися вголос щось сказати. Мої батьки дуже добре знали німецьку мову, мама до кінця життя інколи вставляла німецькі слова у розмові. Але, як казали матуся, у них з батьком був фіктивний шлюб, по домовленості, і ніяких особистих стосунків між ними не було. Мама була вдячна хлопцеві за те, що він допоміг повернутися на батьківщину. І все. Він був на милицях, і мама не бачила його в ролі свого чоловіка. Іван був для неї як усі. Але ж батькові сподобалася худенька синьоока дівчина, яка була меткою, розумною, гарною. Він мав на неї інші плани. Але мама була невмолимою і відмовила татові. Коли одного разу до хазяїна прийшов його друг, що був командиром партизанського загону, коли в селі стояли німці, то батько в розмові сказав, що Марія відмовила йому. Командир пообіцяв батькові вирішити це питання. Він викликав маму на вулицю і сказав, що якщо вона відмовить Іванові, то він заявить на неї і скаже, що вона знає німецьку і була у німців перекладачкою і, взагалі, що була в Німеччині. Мама дуже перелякалася, бо на той час про те, що тебе силою вивезли до Німеччини, ніхто не смів говорити, бо багатьох людей після концтаборів чекали на батьківщині ГУЛАГи і тюрми. Ось така примусова любов була між моїми батьками і таке одруження…
Мій батько був молодим, на милицях, після бомбардування у Німеччині. Він розповідав, що полоненим інколи дозволяли виходити недалеко за територію табору. Одного разу тато вийшов на вулицю, пройшов приблизно триста метрів і раптом налетіли літаки і стали бомбити. Він не пам’ятає, як його було поранено, але пам’ятає, що відкрив очі, а навкруг нього нахилилися і щось питають німецькі діти. Коли він зрозумів, що поранений, то попросив дітлахів викликати лікарів. Німецькі хлопчаки звідкись принесли ковдру, накрили його. Тата забрали до госпіталю. Він розповідав, що просив лікаря не відрізати ногу… Лікарі відрізали ногу нижче від коліна близько десяти сантиметрів...
Ми з сестричкою звикли, що наш батько ходить на дерев’яній нозі і щовечора допомагали йому розмотувати бинти, якими він обмотував культю, перекладаючи ватою, щоби не давило під час ходьби. І так все життя. Зранку бинтував ногу, а ввечері розбинтовував. А ще у нас у сінях стояв батьків протез з черевиком, на який ми з сестрою дивилися з острахом і цікавістю. Коли батько був молодшим, то вдягав протез, а вже пізніше не вдягав, бо, мабуть, важко було тягати отаку вагу.

11
Після Кіровоградщини батько повіз молоду дружину до себе у село Межиріч, Лебединського району, Сумської області. Там жили його матуся, моя бабуся, Олена Іванівна Манько, разом із сином Олексієм, батьковим братом. Молоді трохи пожили, а потім мама повезла чоловіка до своїх батьків, у село Глушець (нині Піски), Білопільського району, Сумської області. Дідусь подивився на молодого чоловіка і він чомусь йому не сподобався. Але в цей час мама народила дівчинку Галинку, яка прожила всього один день і померла.
Щось там не вийшло у молодих і старших і подружжя знову повернулося до Межиріча. Батько знав гончарну справу і робив глечики, горшки, макітри і ще багато чого. Вдома зробив піч і випікав усі вироби. Мама допомагала йому в усьому – і наносити поливу, і розмальовувати глиняний посуд. А в суботу вставали з бабусею десь о другій годині ночі, брали возика на двох колесах, ще звечора завантаженого оцим крихким крамом і везли цього возика сорок п’ять кілометрів до Сум. Коли ми довго їдемо автомобілем до Межиріча з Сум, то я завжди згадую моїх дорогих бабуню Олену і матусю, як вони тоді по бездоріжжю стежками тягли отого важкого возика в таку далеч і в різну погоду.
Коли сьомого вересня 1948 року я о шостій ранку вперше побачила матусю, то залишилася задоволеною. Моя вага була три кілограми шістсот грамів. Матуся казали, що у мене щічки аж звисали і було довге темне волоссячко. Коли мама ішла з дому, то мені давали ляльку, тобто хтось із старших пожував варене пшоно і загорнув його в намітку вузликом, щоб влізло дитині до ротика. Дитина висмоктувала оцю їжу і задовольнялася, бо вибору не було. З отакими ляльками в роті виросло багато поколінь українців...
У мами був брат Іван, він жив у Глушці і влітку чекали його весілля з Вірою з Пісок. Мені було півроку і батьки були запрошені на це весілля. Вони разом зі мною приїхали до дідуся Єгора і бабусі Воді. Мама казали, що я на весіллі була основним об’єктом зацікавленості гостей і привертала увагу тим, що була веселим усміхненим малюком. Пухкеньке піврічне дитятко не випускало з рук блискучі ґудзики, у нас кажуть кузіки, і з-за цього не злазило з рук московського гостя Федора, чоловіка маминої подруги Марії…
Дідусь після весілля сина Івана, який пішов у прийми в Піски, купив на Спасівці для моєї мами і тата хату за дев’ятсот рублів і вони вже ніколи не поверталися до Межиріча. У купленій хаті під солом’яною стріхою була одна кімната і сіни з маленьким ґанком. Двоє маленьких вікон підсліпувато дивилися в сад, а одне у двір. Чверть кімнати займала піч із грубою на два кружки і лежанкою, де в печі були викладені печурки. В них сушили мокрі штани, шкарпетки, рукавиці. А от на печі був теплий комін, а на ньому матуся сушила гарбузове насіння і там цілу зиму грілися вузлики з насінням чорнушки, помідорів, огірків, маку. Ще на піч висипали для просушки зерно пшениці, жита, ячменю. Я так любила зануритися в оцю гарячу зернову купіль! Піч для сільських дітей, то цілий світ. Там спали, читали, гралися, ховалися від маминої лозини у куток, куди мама не діставала. Піч – це було святе для нас!
Долівку у хаті щоп’ятниці мазала мама, а коли ми з Вірою підросли, то це було нашим обов’язком. Ще до цього ми мазали і призьбу, на якій сиділи влітку. Взимку на долівку клали солому, щоби було тепліше. А от у кімнаті до святого кута, де висіли ікони, сходилися два дивани, з крученими підлокітниками, які робив тато. Ці дивани стояли попід вікнами, тобто з двох боків стола. А з третього боку стояв ослінчик. Біля вікна в сад впритул до дивана стояла мамина гордість – подольська швейна машинка. Ми з Вірою акуратно складали на неї свої платтячка і все інше. Впритул до дивана, що стояв перпендикулярно першому дивану, стояв маленький столик, де матуся ставила посуд. А над столом у кутку були зроблені дві полиці одна над другою, де зберігалося все для кухні: сільничка, ложки, склянки… Справа, біля дверей, стояв ослінчик, а на ньому відро з водою і алюмінієвою кружкою. Зліва від дверей, недалеко від печі, висіла вішалка для одягу і татової шапки. Під піччю лежали рогачі і кочерга, совок і віник. А от від вікна в сад і до лежанки був настелений піл з дощок, де ми всі четверо спали: тато, мама, Віра і я. Отак. Вдень перини і подушки складалися, накривалися ковдрою і на полику ми всі сиділи. Ще одна деталь. Для того, щоби постіль у головах була вищою, тато зробив дерев’яну підставку, яка називалася приголовашками. Тобто, при голові. Такого я ніде і ніколи, крім свого села, не бачила. Під поликом внизу взимку лежала картопля і цибуля, а ще з середини зими стояли плетені гнізда, в яких квочка, гуска і качка висиджували пташенят. На лежанці лежала сіра кішка Дуня. Отакий величезний світ розміщався в маленькій кімнатці. А у дворі біля сарайчика слідкував за навколишнім світом рудий пес Карон. Наші двори ніколи не замикалися і коли хазяїв не було, то в клямку вставляли лозинку. Це означало, що хазяїв немає вдома і я не пам’ятаю, щоби чула про те, що хтось порушив оце неписане правило сільського життя.

12
У 1950 році мама народила мертвого хлопчика Миколку з травмованою голівкою. Казала, що коли вони з татом носили спиляні товсті верби, то вона обережно клала на живіт товстіший край деревини, бо тато був на колодянці і йому було важко іти.
А вже четвертого грудня 1951 року увечері мама вдома народила мою сестричку Віру. Мені було три з половиною роки, але я до дрібниць пам’ятаю той вечір, коли до хати прийшла бабуся Уляна, повитуха з нашої вулиці. На долівку насипали багато соломи біля печі. Постелили біле ряденце. На грубі у великому чавуні гріли воду. Пам’ятаю, як тато мене вдягнув і повів ночувати до дідуся і бабусі.
У лютому 1952 року у колгоспному клубі були звітно-виборчі збори колгоспу, на які приїхало партійне керівництво з Сум і Києва. Голова звітував перед начальством і вихвалявся, як у його колгоспі все добре. Мій молодий батько, що не терпів відвертої брехні голови колгоспу, встав і розказав при всіх, що корови у колгоспному хліві позамерзали так, що їх вирубували сокирами. Звичайно, після такого мій батько став для голови ворогом. Весною голова приїхав до нас додому із землеміром і повністю, під самі вікна, відрізали, тобто забрали у нас город. Ні цибульки посадити, ні петрушки. Наш город колгосп засіяв люцерною. Моя мама, маючи двійко діток, мене чотирирічну і піврічну Вірочку, бігала слідом за головою колгоспу і плачучи просила повернути город, бо, маючи двох малих дітей, вони з татом не могли виростити навіть картоплю чи цибулю і родина може померти з голоду. Голова відповідав, що як вигониш свого чоловіка, то поверну землю. Городу в селі ми не мали чотири роки. Якби не дідусь Єгор і не бабуся, то нас давно б уже не було.
Мама часто розповідала, що одного разу вона полола влітку на городі, а в люльці у хаті спала піврічна Вірочка. Мама попросила мене, чотирирічну, подивитися, чи не плаче мала. Я пішла до хати і загралася там. Мама казали, що серце її чомусь дуже тривожилося і вона сама пішла до кімнати подивитися на дитя. Коли вона побачила, що дитина в люлі лежить накрита великою подушкою, підбігла і, викинувши подушку, схопила дитя. Воно не дихало. Мама схопила його за ніжки і почала трясти. Вискочила з криком на вулицю і сусідка, бабуся Феня, прибігла на крики і вони разом оживляли малятко, аж поки воно не заплакало. Мама говорила, що більше ніколи не залишала дитину на мене. А я, мабуть, перед цим вирішила таким чином заспокоїти малу сестричку, щоби не було чути, як вона плаче. У подальшому житті ми дуже любили і любимо одна одну і все життя були і є близькими. Я дякую долі і моїм батькам за мій найдорожчий скарб – мою сестру Віру.

13
Коли ми підросли, то, звичайно, допомагали матусі на городі сапати, копати картоплю. Пам’ятаю, що мама помічала рядок, до якого ми повинні були за день виполоти чи викопати картоплю. А ми малі, на вулиці чути голоси дітей, що граються, і нам так хочеться до них. Але матуся невблаганна і завжди казала отаку фразу: «Душа вон – кишки на телефон, дійдемо до того рядка, який намітили, тоді і будете вільні». Тобто, ми знали, що мамине слово завжди було законом. Вона привчила нас із сестрою доробляти все до кінця, не залишати на півдорозі.
Сільські жінки працювали в полі на ланці з шостої ранку і до темна. І не вийти на роботу не можна було, бо треба мати було двісті п’ятдесят трудоднів за рік, тобто стільки днів жінка повинна була працювати зранку до вечора. А вдома діти, господарство. Бідні наші матері, що пережили вони у свій час! Одного разу влітку мама встала о третій годині і розпалила піч, щоби спекти звечора замішений хліб. Каже, дров не було, то кине соломки, вона швидко прогорить і ніякого тепла. Мама каже, що мучилась до сьомої ранку, а хліб у печі ніяк не пікся, бо ж не вистачало йому тепла. І раптом у хату заходить бригадир Іван Федотович Максименко і кричить, чому вона ще не в полі? Мама відповіла, що хліб ніяк не спечеться і вона чекає. Бригадир бере відро з водою, що стояло на ослінчику біля дверей, і заливає вогонь у печі, кажучи, що приїде і перевірить, як вона виполола свої рядки. Матуся казали, що від образи плакала від самої хати і до колгоспного поля, такий жаль був за втраченим хлібом. Ось таке кріпацьке життя мали наші батьки у селах при комуністах.
А ще у колгоспі в ті часи сіяли багато конопель і восени їх висмикували, зв’язували у снопи, а потім клали вимокати в Сейму. Забирали снопи конопель на початку жовтня, коли з’являвся на воді перший лід. Жінки в такий холод брели у льодяній воді і витягували на берег важкущі снопи. Далі їх ставили у копи сушитися, а потім ділили однаково в кожен двір. Привозили до дворів і потім на терницях жінки тіпали оці коноплі. Відлітала тирса і стояла пилюка в повітрі. Далі після тіпання залишалися мички, які матері розчісували і далі пряли. І був план кожній жінці напрясти за зиму якусь кількість ниток. Це було у хатах, де від цього було повно пилу. А скільки їх, наших нещасних сільських рабинь, застуджених на отаких колгоспних роботах, помирало. Ніхто не рахував.

14
Моя мама була худенькою, у ситцевому світлому платтячку і білій хусточці нагадувала дівчинку-підлітка. Вона не ходила, а, здавалось, літала. Одного разу вона ішла по селу, а чоловіки робили хату, ставили зруб. Один з них, Льонька Басок, крикнув моїй мамі: «Молодице, ти в кишені каміння поклала?» Мама каже: »Ні, а для чого?» – перепитала. «Щоб не злетіти», - сміючись сказав чоловік.
Мама була дуже працьовитою і нас з Вірою привчала робити все якісно. Коли іде на роботу, то нам дає завдання, що зробити. Тобто, щось попрати, нарвати кролям, свиням потовкти варену картоплю і перемішати з подрібненою кропивою, для качок нарізати гички, підмести у дворі, помазати долівку.
Ми із сестричкою дружили з дітьми усієї вулиці і чомусь у нас завжди всі збиралися. Хоча у інших і місця було більше, та чомусь саме біля нашого двору збиралась уся вулична дітвора. За грою непомітно пробігав час і, раптом, коли ми дивилися на годинник і бачили, що мама через деякий час буде вдома, то починався щоденний суботник для всієї вуличної дітвори. Хтось різав гичку на городі, хтось товк картоплю, хтось мазав долівку, хтось прав, а інші замітали двір. Коли мама ішла з поля, то згори бачила, як над нашим подвір’ям стоїть хмара пилу. Мама заходила у двір, знімала з мотузки прання, з якого текла вода, бо білизна була тільки намочена, хто б її прав, і матуся примушувала нас із сестрою прати все під її наглядом. Ми зі сльозами нахилялися над ночвами…
У нас був великий садочок, вишень і слив росло багато. Мамина сестра Олександра жила в Маріуполі і щороку в кінці липня приїжджала в гості до дідуся з бабусею. Звичайно, приходила і до нас. Матуся для неї залишала одне дерево вишні не зірваним, щоби сестра скуштувала свіжих ягід. Ми могли їсти скільки завгодно ягід з інших вишень, та нам хотілося саме з тієї вишні. Одного разу Віра каже: «Давай нахилимо гілку з тітчиної вишні і поїмо ягід». Ми обоє вчепилися за гілку і почали тягти, тобто нахиляти. Вишенька була ще молодою, вона не витримала ваги і розчахнулася. Ми стояли перелякані, побігли за мотузкою, щоби стягнути докупи гілки. Та ми ж були малими і не вистачило сил для цього. Зі страхом ми чекали матусю з роботи. Ось вона іде через сад, зупиняється біля вишеньки, бачить розчахнуте дерево і питає у нас, чи не бачили ми, хто розчахнув вишню. Ми в один голос відповіли: «Володька Мотькин». А Володька був нашим сусідом, навчався у десятому класі і на всю вулицю вчив вірші, декламуючи: »Как нинє сбирается вєщий Олег…» Мама пішла спитати, для чого він розчахнув вишеньку, бо стільки поряд вишень росте, їв би з них. Володька здивувався і сказав, що він не був у нас і що це все придумали ми з Вірою. Мама повертається, підходить до вишні, зламує одну з гілочок, заходить у двір і кличе нас до хати. Ми думали, що гроза проминула, і спокійно ідемо поперед матусі в хату. Мама заходить у кімнату і накидає зсередини на двері крючок. Ми миттєво зрозуміли, що зараз буде. Віра швиденько на піч і звідти на всяк випадок кричить: »Мамочко, простіть, я більше не буду». А я стою в кімнаті і ні з місця. Мама каже: «Вибачайся». Я мовчу. Мама легенько хльоснула по литках. Я мовчу. І ні з місця. Мама каже: »Відійди з місця і вибачся». Я мовчу. А Віра тихо споглядає на все з печі, ніби її це не стосується. Маму взяло таке зло, що дитина стоїть не рухаючись, не признається і не вибачається. Коротше, я не стала ні вліво ні вправо рухатися, а мама, розізлившись, декілька разів хльоснула мене тонесенькою але болючою гілочкою. Я плакала і приказувала: »Ой вишенька, ой черешенька!» Так і не вибачилась. Потім ми плакали уже всі втрьох. Матуся казала, що іншими очима подивилася на мене і зрозуміла, що зламати її доньку не зможе ніхто і ніколи…

15
В дитинстві я дуже багато читала і коли пасла влітку гусей, то розповідала друзям прочитане. Одного разу після шостого класу у газеті «Піонерська правда» на четвертій сторінці я прочитала малесеньку замітку хлопчика з Ташкента Юри Мюллера. На другий день я розповідала друзям, що я в Артеку була разом з Юрою Мюллером із Ташкента. Новину всі сприйняли так, ніби все це уже відомо. Я фантазувала, придумувала ситуації так, що кожного ранку мої друзі-пастушки питали, що ж там Юра і де ви з ним були. Ціле літо я була поряд з друзями, ні на день не покидала берег річки, але мої акторські здібності так малювали картини мого перебування десь там далеко, що жодного разу ніхто не засумнівався в тому, що я все придумала. Ціле літо ми всією вулицею жили моїми розповідями про Юру Мюллера. Всі вірили і, навіть, я сама щиро вірила в це. Оце сила слова!
На нашій вулиці була велика і глибока калюжа, де разом з качками і гусьми купались діти. Калюжа ніколи не висихала і була для нас влітку радістю, бо є де покупатися, а взимку покататися на льоду. Одного літа всі наші сусіди мазали глиною новозбудовану хату бабусі Полі. Дошки були всі в глині і їх кинули відмиватися в оцю калюжу. Яке це було щастя для дітей! Дошки довгі і широкі витримували декількох худеньких дітлахів. І кожна з них стала кораблем. Ми відштовхувалися палицями, ми пливли у мріях морями і океанами. Я була капітаном, який вів свою команду через простори часу. Навіть мамі моїй хтось казав, що твоя Ніна всіма командує, командирша. Мама добре знала про це.

16
Мені у дев’ятому класі Глушецької школи, куди я пішла після пісківської восьмирічки, дуже сподобався один сіроокий юнак з пишним хвилястим волоссям, Віктор Ігнатьєв. Він був сином нашого завуча, Ігнатьєва Олександра Васильовича, і вчительки математики, Надії Костянтинівни. Віктор був дуже розумним юнаком, виділявся серед інших якимось внутрішнім світлом, з ним було цікаво говорити на різні теми. Я теж подобалась йому, бо він дуже любив малювати і малював на всіх уроках прямо в зошитах. Часто малював мене, це всі бачили і знали. Наша вчителька математики Надія Гордіївна з якоюсь ревністю ставилася до того, що хлопець симпатизує дівчині. Вона весь час нагадувала йому при всьому класові, що краще б він займався математикою, а не малював Ніну Манько на всіх зошитах. Вона викликала нас обох до дошки, ділила крейдою дошку пополам і примушувала розв’язувати задачі перед усім класом. Віктор швидко справлявся і навіть інколи на мигах допомагав мені. Він проводжав мене з клубу додому, ми стільки говорили про майбутнє. Віктор мріяв стати художником, а я, як усі дівчатка того віку, хотіла бути артисткою. На це були причини, бо я з самого дитинства виступала на сцені сільського клубу, районному і обласному будинках культури. Для села я була зіркою, люди ішли на Ніну Манько. Моя сестричка Віра також виступала на сцені клубу, а вже будучи студентками, ми співали разом з нею скрізь, де були сцени і музика. Співаємо і зараз, коли зустрічаємося разом. Так от про Віктора Ігнатьєва. Після дев’ятого класу він вступив до Одеського художнього училища імені Грекова, закінчив його і зараз є відомим художником. Живе в Одесі, має двох синів, а також онуків. Ми бачилися з ним після школи всього декілька разів. Колись він, будучи в селі, почув, що я приїхала до батьків, то прийшов із маленьким сином Тимофієм до нашого двору. Вийшла мама і сказала, що Ніна сьогодні поїхала до Харкова. Він дуже засмутився і передав мамою для мене срібного персня з чорним каменем. На згадку. Я інколи дістаю його і згадую сіроокого юнака, моє перше кохання…

17
Повернімося до моєї батьківщини, до Межиріча, і до пращурів по татовій лінії.
Велике козацьке село, де замість назв вулиць є сотні. Так от моя бабуся жила на дванадцятій сотні, а всього у селі було двадцять дві сотні. Сотнею називали територію, де проживали сто козаків, тобто ті, які мали сто шабель. Але ж у кожного козака були дід і баба, батько і мати, брати і сестри, дружина і діти, племінники і т. і. Село величезне, знаходиться в улоговині річки Псел. Тут не буває великих вітрів, а коли весною розливається річка, то московка, так тут називають повінь, доходить до хат. Село під горою, ґрунт піщаний, тут ніколи не буває грязюки. Навкруги соснові ліси і селяни збирають багато грибів і ягід. Іще там споконвіку вирощують полуницю.
Сюди мій батько вдруге привіз свою молоду дружину, мою матусю.
Моя бабуся, Олена Іванівна, татова мама, уроджена Лисянська, була маленькою, з циганкуватою темною шкірою, чорними, як терен, очима, чорним волоссям. ЇЇ дід, материн батько, мій прапрадід, був циганом. От звідки у моєї бабусі повний набір циганської зовнішності. Була дуже красивою. Але ми з сестрою побоювалися її, бо зовнішньо в ній було багато циганського. До речі у нашого батька також.
Олена Лисянська, батькова мати, коли була молодою, то служила покоївкою у поміщиці. Та її дуже поважала і всіляко відзначала працю дівчини. Дівчина покохала сільського парубка, завагітніла і народила хлопчика, який помер одразу після пологів. Парубок не одружився на дівчині і по-сільському вона була покриткою, тобто тією, що народила без шлюбу і в той час це вважалося великою ганьбою. Бабуся продовжувала працювати покоївкою у поміщиці, яка була вдовою.
Невдовзі поміщиця одружилася з чоловіком, який відслужив двадцять п’ять років у війську, отримав три георгіївські хрести, отримав поміщицький титул від царя, землю і ліси. Поміщиця з цим чоловіком прожили недовго і вона чомусь раптово померла. Вдівець недовго горював і запропонував свою руку молодій і красивій циганкуватій покоївці Олені.
Оце були батьки мого тата. Бабуся з Лисянської стала Манько, а її чоловіка звали Манько Іван Мамонович. Двадцять п’ятого березня 1925 року у них народився первісток Іванко, мій батько. А вже у 1927 році народився другий син – Олексій. У 1931 році мого діда було знайдено вбитим у його лісі. Маєток розграбували селяни і бабуся повернулася до своєї хати. Тяжко працювала, треба було піднімати обох синів. Іванко ріс дуже неслухняним. То кличуть її подивитися, як її син ходить поміж церковних бань, на величезній висоті, то соломинкою поспиває вершки у глечиках з молоком, які вона ставила у льох для охолодження на продаж. А люди купували і під пінкою, що закривала глечик, не видно було проколу від соломинки і спиті вершки. Одного разу змучена бабуся тримала Івана у льоху три дні, та завдяки проханню сусідки-вчительки випустила його з полону. Ось таким непослухом ріс мій батько. Коли йому виповнилося п’ятнадцять років, то бабуся випровадила його на навчання до ФЗУ у Донбасі. Під час перебування в шахті, батька привалило вугіллям і його витягли на поверхню з поламаною ногою. Це було у червні 1941 року. Тата відправили додому на лікування і він ходив на милицях. Коли почалася війна, то по селу старости вишукували молодь для відправки до Німеччини. До бабусі прийшов її двоюрідний брат, який був старостою у селі, і сказав, що він записав Івана до відправки в Німеччину. Бабуся говорила братові, що Іван з поламаною ногою і ходить на милицях. Але брат був невблаганним, бо треба було когось посилати, інакше постраждає він сам і його родина. Як не просила і не вмовляла бабуся брата, але Івана все таки забрали до Німеччини, до міста Ессен. Ось як зійшлися шляхи моїх батьків на далекій чужині під час війни…
Мій рідний дядько, батьків брат, Манько Олексій Іванович, після одруження на дівчині з Межиріча Тетяні, виховав сина Анатолія, у якого після одруження з дівчиною з Донбасу Валентиною, народилися діти – Марина та Олександр. У них уже ростуть свої діти, продовження нашого роду. У Маринки ростуть дві чудові доньки, у Олександра також уже виросла доня.

18
У моєї бабусі Олени Іванівни була сестра Мотря і брат Іван Лисянський. Мотря, що одружилася з Федором Безуглим, народила двох синів – Миколу та Олександра. Рано овдовіла і уже без чоловіка виховала їх. Дала освіту. Олександр став виконробом на будівництві. Одружився на дівчині зі свого села Наталі, яка працювала дояркою. Наїздами він приїжджав до Межиріча і у них народилися дві доні – Люба і Віра, що народилася дев’ятнадцятого серпня 1946 року. Люба померла у шістнадцятирічному віці.. Віра закінчила Лебединське педучилище і за направленням поїхала у Луганську область, у селище Іванівку, працювати вихователькою дитячого садка. Потім цілих тридцять років була завідувачкою в цій установі. Вийшла заміж за Сергієнка Миколу Миколайовича, що виріс безбатченком після війни, вивчився, був начальником цеху на Іванівському верстатобудівному заводі і жив удвох з мамою Любою. Так оця Вірина свекруха стільки сала залила їй за шкіру! У них народилися Тарас і Таня. Тарас одружився на Оксані і у них виросла Настя, а в Насті підростає Єва. Тетяна одразу після школи вискочила за однокласника Андрія і в них виріс красень Іван. Зараз Тарас живе разом з дружиною Оксаною і донькою Настею у м. Волжському в Росії. Таня повернулася до Луганська, де у її сина Івана підростає донька Аліса. Олександр, син бабусі Мотрі, все таки покинув родину з Наталею, а сам одружився в Ростові-на-Дону і там у нього живе донька Світлана. Наталя до останку догляділа свекруху, тобто бабусю Мотрю, яка добряче пила з неї кров. Потім переїхала до Віри і жила в доньчиній родині до смерті. Поховали її в Іванівці…
Другий син баби Мотрі, рідної сестри батькової матері, тобто рідної татової тітки, Микола, 1918 року народження, закінчив педагогічний інститут і за направленням працював у школі села Степанівка, Сумського району, Сумської області. Скільки я пам’ятаю, він завжди був завучем у школі. Викладав математику. Це був найулюбленіший батьків брат. Тато дуже ним гордився, вважав його найрозумнішим з усіх їхніх родичів. Все дитинство на свята батько брав мене і сестру і ми їхали до дядька Миколи. Він водив нас до школи, бо ця школа була двоповерховою, мала прекрасні кабінети, класи. Микола Федорович показував нам фільми, які сам знімав. Для мене це було великим здивуванням і радістю. Ця частина мого дитинства, що пов’язана з родиною мого дядька, є дуже світлою і пам’ятною. Сам Микола Федорович під час війни був командиром на фронті, мав багато нагород. Все життя прожив з дружиною Дашею, яку дуже любив і шанував. Вона завідувала бібліотекою у школі до пенсії. Микола Федорович помер восени 2016 року у дев’яностовосьмирічному віці. У них було троє дітей – Віктор, 1947 року народження, Володимир, 1950 року народження і донечка Антоніна, 1951 року народження. Віктор весь час проживав у Києві один, розлучений, мав сина. Після закінчення інституту викладав у школі на Петрівцях математику і фізику. Володимир був військовим аудитором. Перевіряв бухгалтерію у військових частинах. Одного разу його знайшли убитим вдома, у Красноярську, коли дружина Надія з двома дітками була в гостях у батьків на Сумщині. Антоніна працювала вчителькою і заміж вийшла за вчителя рідної Степанівської школи. Народили доньку Світлану і сина Андрія, які теж вчителюють. Зараз усі живуть у Степанівці і виховують наступне покоління моїх родичів.
Брат моєї бабусі Олени Іванівни – Іван Лисянський, все життя прожив у Межирічі. У нього була донька Надія. Більше про цю родину я нічого не знаю.

19
Мій батько, Манько Іван Іванович, був мастаком. Умів усе. Перед великими святами у нашому дворі сиділа черга з чоловіків, які чекали, коли тато їх підстриже. У нього єдиного була ручна машинка для стрижки волосся і він робив зі своїх зарослих сусідів, яким ніколи було підстригатися, особливо влітку, красивих акуратних чоловіків. Перукарні у селі не було, підстригатися їздили до Ворожби, там, недалеко від залізничної станції була єдина перукарня на всі села і містечко Ворожбу. А так як було проблемою доїхати до Ворожби дванадцять кілометрів, то всі ішли до мого батька. Іще мій тато умів усе ремонтувати. До нього несли всю техніку, яка була на той час у селян. Він єдиний ремонтував велосипеди, клеїв камори спеціальним клеєм для гуми, ми з сестричкою натирали шматочок гуми спеціальною теркою, тато мазав клеєм і камору і шматочок, а через деякий час перевіряв надуту камору у ночвах з водою. А які ножі робив батько з коси! У мене до цього часу найкращі ножі – татові. Вони довго не тупляться і прекрасно ріжуть… Влітку тата ніколи не було вдома, бо ще від зими до нього ставали у чергу люди зробити піч. З усієї Сумщини. І він їх клав, співаючи пісень. У нього печі добре гріли і ніколи не куріли. Цікаво, що батько розповідав, що коли приходив класти піч, то дивився на хазяйчин фартух. Якщо він був брудний, то батько відмовлявся робити піч у тих господарів, бо він міг обирати хазяїв, була величезна черга за його руками. Мій тато був дуже акуратним і дуже гидливим. А так, як їсти готувала хазяйка, то у замазури він ніколи не їв. Дивився на чавуни і миски і визначався, буде він їсти чи ні їжу, яку приготує йому оця господиня. Про фартух я казала...
Тато привозив із далеких сіл нам з Вірочкою перед школою нові костюмчики, взуття. Ми чекали його, бо він привозив іще солодощі, особливо ми любили цукерки «Прем’єра», це як нинішні іриски. Взимку тато робив на замовлення дерев’яні меблі – столи, табуретки, дивани із заокругленими бильцями. Хата була маленька і ми ходили по коліна у стружці. Тато в хаті працював рубанком і фуганком, малював олівцем на ніжках для табуреток квадрати, в яких ми з Вірою видовбували дірочки стамескою і дерев’яним молотком. Ми в цьому допомагали батькові часто. Не можу забути отой запах від деревної стружки, яка кільцями падала на долівку після рубанка.
Батько дуже любив зимовими вечорами сам смажити картоплю з цибулею на грубці. Мама вносила з льоху квашеної капусти, огірків і помідорів. Смачнішого не їла після дитинства, бо це, мабуть, найкраще, що людина завжди пам’ятає, хоча за життя перекуштувала тисячі інших страв.
Зимовими вечорами до нашої маленької хатинки часто приходили сусіди разом з дітьми. Ми, діти, залазили на піч, а батьки і матері сиділи на лавах і говорили. Я в ті часи, у шостому-сьомому класі, дуже багато читала і старші часто запитували мене про прочитане. Я була щаслива мати дорослу аудиторію і вже так старалась розповісти їм прочитані книги, що сусідам і батькам це подобалося. Вони говорили моїм батькам, що дівчинка гарно розповідає і слухали мене з цікавістю. Мене, малу, батьки моїх друзів поважали за те, що я вчилася на відмінно, багато читала, співала зі сцени в клубі, виступала в інших селах, а ще мої вірші друкувались у газетах. От яким авторитетом я тоді була для своїх сусідів!

20
Щоліта я з сусідськими дівчатками і хлопчиками пасла гусей. На той час випускалися три дитячі газети – «Зірка», «Юний ленінець» і «Піонерська правда». Я одна з усієї вулиці виписувала їх і читала від першого до останнього слова. Там діти з усієї великої країни писали про навчання у школах, про дозвілля, про піонерські табори. Найцікавіше мені було читати про «Артек». Я подумки уявляла себе там, у Криму, біля моря, яке бачила тільки в кіно. Одного разу я прочитала в «Піонерській правді» на четвертій сторінці вгорі справа малесеньку замітку хлопчика з Ташкента Юри Мюллєра. Я перейшла тоді до сьомого класу і влітку пасла разом з друзями гусей. Луг, річечка, де води під пах, а мулу до колін, нам здавалася найкращою у світі, бо ніхто з нас не був ніде жодного разу. Ми плавали і пірнали, та коли над водою з’являлися наші обличчя всі в мулі, то це викликало сміх у всіх. У річечці плавали ми, гуси, качки, пили воду корови, і ніхто нікому не заважав. На всіх вистачало сонця, води і лугу. В обідній час ми сідали в коло і діставали свої нехитрі однакові обіди, які складалися із пляшки молока, заткнутої кукурудзяним качаном, цибулі, часнику, хліба і сала. Не пам’ятаю, щоби наше меню колись мінялося. Так було в усі роки дитинства – тепле молоко, бо на сонечку, хоч і накрите одягом, і сало, що розтало, або здір. Ми натирали часником хліб, зверху салом або здором, і кусаючи оцю смакоту, запивали молоком. Смачно і поживно. І от одного разу після прочитання в газеті тієї маленької замітки Юри Мюллєра, після обіду я розказала друзям, що вчора ми разом з Юрою Мюллєром сиділи біля моря і він розповідав мені про Ташкент. Ніхто з друзів не здивувався, що вчора я була разом з ними біля гусей. І почалося… Щоранку, тільки-но ми заганяли до води гусей, як усі просили мене, щоби я розповіла, де вчора була разом з Юрою. Я вигадувала таке, що навіть сама повірила у свої фантазії, тобто чистий дитячий вимисел. Ціле літо я розповідала своїм пастушкам про пригоди і поїздки, які видумувала на ходу. Ніхто з моїх менших і старших пастушків не взяв під сумнів мої оповідки, хоч я ні на один день не полишала гусей. Літо ми всі прожили разом з Юрою Мюллєром із Ташкента. Видно я була таким правдивим оповідачем, що сумніватися ніхто не посмів. Пройшли роки… Я запитую у своєї подруги, чи пам’ятає вона мої розповіді. А вона каже, що нічого не пам’ятає, знає, що я багато читала і прочитане розповідала друзям. Про Юру Мюллєра вона не пам’ятає, на жаль…
Недавно я була в селі і мені сусіди нагадали про те, як я літніми вечорами гнала додому гусей. Ноги по кісточки тонули в теплій куряві, я гнала гусей і співала так, що сусіди щовечора виходили слухати мене біля своїх дворів. Мої слухачі ніколи не аплодували, але щоденна їхня присутність підносила мою душу в небеса, а вже які тільки пісні не лунали на моїй Спасівці теплими літніми вечорами…

21
До кожного свята у селі вчителі і школярі готували концертні програми. У клубі збиралося все село. А в день концерту моя тітонька Валентина, яка була поштаркою, приносила людям газети і журнали і говорила, що в клубі сьогодні буде концерт і співатиме Ніна Манько. Оце був мій зоряний час, бо я тоді для села була справжньою зіркою! Тільки тепер зрозуміла це. Та і односельці весь час говорять про це, коли я відвідую рідне село…
Коли я після закінчення школи поїхала до Харкова працювати на заводі, то мої батьки на місці старої хатинки збудували цегляний будинок на дві великі кімнати з високою стелею і з великими вікнами. У першій кімнаті була піч з лежанкою, полик, стіл та дивани, зроблені батьком. У другій кімнаті стояло залізне ліжко з перинами і горою подушок, стіл, стільці, швейна машина, а потім уже стояв м’який диван, який Віра переправила з Москви батькам. Я працювала на харківському підшипниковому заводі пакувальницею підшипників. Я, сільська дитина, не уявляла роботи в три зміни. По-перше, в цеху був конвеєр, по якому із печі, де підшипники поливалися киплячим технічним маслом, кожна працівниця з конвеєра брала в рукавичках гарячущі, облиті маслом, підшипники. Потім пакували їх у коричневий папір і складали в ящики. Наповнити ящик з маленькими підшипниками коштувало до двадцяти копійок, з великими – дві-три копійки. Спробуй заробити хоча б один руб. Перед роботою ми загорталися папером навкруг тіла, щоб не вимаститися маслом. Та часто навіть живіт був увесь у маслі. Я стояла біля конвеєра, загорнута в папір, і думала, коли ж закінчиться оця мука. Дуже хотілося спати на третій зміні. Я інколи ішла через цех до кабінетів, які вночі були закритими, і спала там в коридорі на стільцях. Мене шукали. Одного разу я залізла високо до цехового крану, де була дерев’яна площадка, і спала, аж поки майстер не знайшов мене там. Отаке було заробляння грошей. Та я все одно залишалася активною, як і в школі. Я співала у заводському народному хорі, регулярно друкувалася у заводській газеті.
Продовжувати працювати робітницею я не мала наміру і влітку 1967 року я шукала навчальний заклад для себе і сестрички. Вірочка закінчувала вісім класів і я вирішила, що ми будемо вчитися разом. Вибрали в Харкові верстато-інструментальний технікум, де був гуртожиток, бо це ж для нас основне. Віра влітку здала екзамени і поступила до технікуму. Я подивилася на неї маленьку і худеньку і вирішила, що скористаюсь атестатом за вісім класів, там у мене була похвальна грамота і я без екзаменів вступаю до навчального закладу. Я буду поряд з моєю сестричкою і допомагатиму і оберігатиму її. Я так і зробила. І ніколи не пожаліла, що втратила три роки, бо могла поступити, здавши документи за одинадцять класів, тим більше, що в атестаті у мене було всього декілька четвірок, все інше – відмінно. Але ж чотири роки я жила поряд з найдорожчою людиною, яка була ще підлітком і що у неї на думці, невідомо, бо батьки далеко, а які подруги будуть поряд, теж невідомо. Віра була середнього зросту, синьоока, завжди усміхнена, білотіла і рожевощока, з довгою світлою косою. Хлопці аж голови вивертали, коли бачили її. Навчаючись у технікумі, ми брали найактивнішу участь у самодіяльності, ходили в походи, в театри, музеї. Влітку я працювала у студентському будівельному загоні під Лозовою. Ми розвантажували вагони з піском і камінням для будівництва залізниці. Віра в цей час була вдома і познайомилася в клубі з москвичем Валерієм Козловим, який після армії приїхав до родичів, що були нашими сусідами, а його мати була родом з нашого села. Через декілька місяців шостого листопада 1970 року ми зіграли Вірочкине і Валерине весілля у Москві. Моя сестричка, моя лебедонька, вийшла заміж і по закінченню технікуму у 1971 році переїхала жити до Москви. З того часу вона щасливо і в любові прожила з чоловіком, який її дуже кохав і шанував. Віра усе життя і донині живе в Москві, уже після смерті Валерія. Після отримання диплома технікуму за направленням вона прийшла працювати конструктором до конструкторського відділу Московського заводу пневмоавтоматики. Попрацювала трохи, а потім пішла в декрет. А дев’ятнадцятого грудня 1971 року народила першого синочка, Антона. Малесенького, синьоокого і біленького. Після виходу з декрету її керівник запропонував їй роботу у Мінверстатопромі СРСР. Віра все життя пропрацювала там, на вул. Тверській, двадцять. А одинадцятого грудня 1978 року у неї народився меншенький синок, Тимур. Коли шостого серпня 1984 року вона з родиною приїхала до батьків у Піски у відпустку, то наші батьки попросили перекрити дах з соломи на шифер на старих сараях. Коли скидали солому, то звідти випала маленька трубочка з червоною цяткою. Тимур узяв цю трубочку і почав бити по ній молотком. І раптом пролунав шалений вибух. Дитина покалічилася і ми швидко повезли його до районної лікарні в Буринь. А там якраз лікарі готували до відльоту в Сумську обласну лікарню жінку, яка обпеклася після вибуху газового балона. Ми з сестрою просили взяти до літака і її з дитиною, а лікар, що прилетів із Сум, ковезився, не згоджувався. Ми з Вірою обняли його за ноги і не відпускали, поки не взяли до літака і її з Тимурчиком. В Сумах дитині зробили одразу дві операції – одну на оці, а другу на руці. Оця біда зламала дитячу психіку, бо хлопчик втратив око. Так і не склалося його особисте життя. Після закінчення школи та інституту він одружився на москвичці Катерині. Народили хлопчика Артема і розбіглися... Антон, старший Вірин синок, був дуже добрим і розумним. Закінчив московський технікум, працював менеджером, створив декілька успішних фірм, допомагав малим і старим, дуже любив батьків, Віру обдаровував квітами. Зустрічався з дівчиною Наталею, збиралися одружитись, але Антон захворів, так і не закінчив четвертий курс університету. Другого квітня 2000 року він помер на руках у Віри від лейкемії. Оцей безмежний біль до сьогодні розриває нам серця. Така світла людина зсередини і зовнішньо, світле хвилясте волосся, сині очі і надзвичайно добрий вираз обличчя. Таким він залишився у нашій пам’яті, проживши на світі двадцять сім років.

22
Під час проходження технологічної практики влітку 1970 року у місті Єльці, Липецької області Росії, після третього курсу технікуму, я познайомилася з Виноградським Валерієм Михайловичем, народженим шістнадцятого лютого 1948 року в Омську. Він в той час працював у Москві і на вихідні приїхав до батьків, які жили в центрі міста на вул. Свердлова,в будинку номер один В, квартира дев’ять. Дім стояв на високому березі річки Бистра Сосна. Краєвид з вікна неймовірний, частина міста за річкою називається Засосна, тобто за Сосною. Місто старовинне, засноване 1146 року, населення за сто тисяч жителів, одних церков тридцять три. Багато людей знають одне одного, бо здавна живуть у місті і працюють також. Родина Валерія була невеликою: батько, Михайло Сергійович, 1924 року народження, був з родини репресованих. Його батьки, Сергій та Ніна, 1939 року втекли з Польщі, де проживали до початку війни, до Білорусі. Там вони добре влаштувалися, мали велике господарство і за це їх розкуркулили, тобто вислали до Шербакульського району, Омської області в Росії, усю родину разом з трьома дітьми – Василем, Марією та Михайлом. Приїхавши на нове місце, працьовита родина через деякий час мала декілька корів, вівців, та іншу худобу. Коли почалася війна, то Михайла Сергійовича забрали на фронт з перших днів. У 1942 році на фронті його було тяжко поранено і йому у фронтовому госпіталі вирізали селезінку. Після закінчення війни він поїхав вчитися до Москви в ФЗУ на тютюнову фабрику «Дукат». Там він отримав диплом головного тютюнового майстра, це найвища посада у цій галузі. Бо всі букети цигарок складають і слідкують за цим саме оці майстри. І вони не підпорядковувалися директору чи головному інженерові фабрики, а працювали під прямим керівництвом міністерства, тобто були незалежними від місцевого керівництва. Михайло Сергійович був високим, красивим чоловіком, грав на гітарі, прекрасно декламував вірші, співав, був дуже вихованим і чемним. Під час навчання в Москві він познайомився з сіроокою красунею Ніною Сисоєвою зі Смоленщини. Ніна Пилипівна була з багатодітної родини, мала сестер Олександру, Марію, Віру. Добра працьовита родина, де рідня цінувала і родичів, і друзів. Ніна Пилипівна народилася другого травня 1924 року. До Москви приїхала після війни, до цього ніколи не була у місті. Розповідала, що вперше побачила у місті багато вчительок і з усіма віталася. Вона звикла, що тільки вчительки в селі ходили у капелюшках і в пальтах з хутряними комірцями. Ось і тут вирішила, що живуть у Москві виключно вчительки. Вона вчилася разом з Михайлом Сергійовичем і там познайомилися, полюбилися і одружилися. Ловелас Михайло причарував лісову красуню Ніну і вона до останку кохала його і шанувала. Молодята отримали направлення на Омську тютюнову фабрику. Там у них народився старший син Валерій. Піднявши сорти тютюнових виробів в Омську, міністерство відзначило талант і розум обох фахівців і направили родину до Риги, піднімати виготовлення тютюнових виробів у Латвії. Михайла Сергійовича цінували за творчий підхід до справи. В Ризі Валерій пішов до школи. Там вони прожили декілька років і родину перевели до Клайпеди, в Литву. В ті часи там ще з’являлися «лісові брати», які попереджали росіян про те, щоби вони покинули територію республіки. Після того, як декілька родин спеціалістів постраждали, директор фабрики, єврей, запропонував родині Виноградських втікати до Росії, бо отримали попередження від «братів». У Москві родині дали направлення до Єлєцької тютюнової фабрики. Отак родина і стала жити в цьому старовинному містечку. У 1961 році у них народився молодший син Олександр.
Коли Валерій познайомив мене з родиною, то мені впала у вічі чистота і вишуканість квартири і ще те, як були одягнені господарі. Батько був у костюмі і краватці, а матір була з акуратною зачіскою і у платті. Вони накрили стіл за всіма правилами гостинності – скатертина, сервізи, посуд. Приємна доброзичлива атмосфера, інтеліґентна родина, все говорило про те, що тут живуть виховані і порядні люди.

23
Після закінчення практики і повернення до Харкова ми з Валерієм продовжували переписку і рідко зустрічалися. На весілля моєї сестри Віри шостого листопада 1970 року до Москви приїхала і наша мама. Там вона вперше побачила Валерія Виноградського. П’ятнадцятого березня 1971 року ми з Валерієм одружилися у м. Нарофомінську в Підмосков’ї за пропискою чоловікового брата. Влітку ми з Вірою захистили дипломи і отримали направлення. Віра – до Москви, а я до міста Шилутє, що в Литві. До Литви ми взяли з собою все для проживання – подушки, перини і т. і. Приїхали, а землячка з Харкова, яка була головним бухгалтером заводу «Гідропривод», куди я була направлена, сказала, щоби ми якнайшвидше тікали, бо совєцьким тут важко. Ми купили стандартний набір для розмови з керівництвом – коньяк і коробку цукерок і передали їй. Поки директор був у відпустці, то з головним інженером ця жінка домовилася, щоби він відмовився від молодого спеціаліста. Так і вийшло. Через два дні ми були в Москві у міністерстві і отримали направлення до Єльця, де жили батьки Валерія, тобто до Єлєцького заводу «Гідропривод». Мене прийняли з радістю, бо під час практики на цьому заводі ми, харківські студенти, показали себе дуже добре і директор Костенко, до речі, харків’янин, пообіцяв дати квартиру тим, хто повернеться до Єльця. З чотирнадцяти студентів повернулася лише одна я. Мене взяли конструктором у відділ головного конструктора заводу і поставили в чергу на квартиру, яку я отримала рівно через рік. Але я пропрацювала з вересня до декретної відпустки і тридцятого листопада 1971 року о дванадцятій годині дня я народила дівчинку Тетянку, вагою три кілограми двісті грамів і зростом п’ятдесят один сантиметр. Тихе і спокійне дитятко давало мені відпочити і потихеньку підростало. Коли у червні 1972 року я і Віра з родинами приїхали до батьків, то моя маленька поїсть і спить, а Вірочкин Антоша майже весь час плакав. Прийшлося мені підгодовувати його своїм молоком. Тоді він заспокоювався. Коли Тані виповнилося один рік, то ми в’їхали до нової однокімнатної квартири по вул. Ювілейній, будинок номер один, квартира сорок шість, на четвертому поверсі. Я була такою щасливою, бо люди на заводі стояли в черзі на квартиру по тридцять років. Тетянку ми водили в ясла, садочок. Я активно виступала в художній самодіяльності, їздила з концертами з естрадним колективом. Одного разу перед жовтневими святами нас запросили виступити на м’ясокомбінаті. Разом з нами була дочка директора м’ясокомбінату, вона працювала у відділі головного технолога. Коли ми прийшли до приймальні директора, то побачили накриті столи з їжею і напоями. Всі налетіли на їжу, особливо на ковбасу, її було декілька видів і у великій кількості. А в ті часи це була розкіш. Нас погодували, а потім повели до зали, яка була повністю заповнена робітниками. Сцена була невисока. Коли я вийшла на сцену і почала співати, то до сцени майже підповзла жінка дуже напідпитку і все хотіла обняти мене за ноги, та не дотягувалася, бо добряче напідпитку була. Та і всі в залі були нетверезі, влаштовували нам овації та викликали на біс. Я вперше бачила отаке п’яне буйство і прояв уваги нетверезої публіки. Це страшно! Ми з артистами ледве втекли через сцену від обіймів отих диких людей. Нам дали за концерт паперовий коричневий мішок одеської ковбаси і десь по кілограму вареної. Ми чесно поділили на всіх. Пам’ятаю, як їхали міським автобусом, і кондукторові замість грошей дали кільце ковбаси… Згадую, як під час одного із концертів моя чотирирічна доня вийшла на сцену, обняла мене за ноги і сказала до зали, що це її мама. Зал вибухнув і я вже далі співала, тримаючи її за ручку.
В Єльці є колонія, де відбувають покарання за тяжкі злочини. Наш завод опікувався цим закладом і колективи іноді виступали там. Одного разу настала і моя черга і ми, десять чоловік, приїхали до прохідної. Нас проводили по одному через троє дверей. Відкрилися одні, а перед тобою інші, ти проходиш, стаєш, відкриваються другі, а після ще й треті. Коли офіцери вели нас через двір закладу, то один із засуджених сказав, що вперше бачить туфлі на товстій підошві, тобто на платформі. Ми порахували, що сидить він десь років десять. Ми зробили репетицію і наступного разу приїхали на концерт. Більше я не їздила туди, але враження тяжкі.

24
У 1975 році я перейшла на іншу роботу, що була ближче до мого дому, тобто пішки іти десять хвилин. На заводі тракторних гідроагрегатів я працювала конструктором, туди ж перейшов і мій чоловік. Після смерті моєї свекрухи Ніни Пилипівни у 1976 році я весь час думала переїхати в Україну. Мій приймач був налаштований на Київ, зі сцени я виконувала українські пісні і ще жіночий вокальний колектив, яким я керувала, в основному мав у репертуарі українські пісні. Так як тоді не було техніки, де можна копіювати тексти, то я не лінилася, а весь час писала українські пісні російськими буквами. От коли ми мали найбільший вплив на росіян! Звідусюди линула українська пісня і я переписувала для хору, для вокальних колективів, просто популярні пісні. Мені хотілося довести, що наша мова і пісня мають чудове забарвлення і тому, навіть під час святкових обідів, ми співали українських пісень. Але я дуже сумувала за Україною і не полишала думки переїхати на батьківщину. Мені допомогла родина Кутвіцьких. Син Любові Тимофіївни, моєї викладачки з технікуму, Віталій, дав об’яву до харківської газети на обмін і мені написала родина Корецьких. Вони міняли свою чотирнадцятиметрову кімнатку з сусідами в трикімнатній квартирі, на окрему, однокімнатну. Домовилися, але ж нас трьох не прописували на чотирнадцяти метрах. Ми домовляємося з чоловіком і подаємо на розлучення. Отримали документ про розлучення, швиденько обміняли квартиру і переїхали до Харкова втрьох. Зробили ремонт і Таня пішла у Харкові в перший клас вісімдесят четвертої школи. А я пішла працювати на завод «Гідропривод» інженером. Валеру з допомогою мого однокашника Володі Степанова взяли робітником до будівельного управління номер один. Через півроку мене запросив до ВНДІГідропривод директор інституту. Я згодилася і перевелась із заводу до інституту в науково-технічний відділ. Це елітний, чи вірніше, блатний відділ, що знаходився навпроти директорського кабінету. Цей відділ відповідав за плани нової техніки, за все, що відбувалося у країні у сфері верстатобудування, конкретно у гідравліці і пневматиці. А потрібна я була директорові, як прямий зв’язок з міністерством, де моя сестра Віра працювала і допомагала інститутові через мене. Вона розповідала, що за проханням керівництва інституту приходилося плани закривати тридцять другим числом місяця, тобто керівництву інституту я була потрібна для зв’язків з владою. Життя інституту було насичене різними подіями, багато було надуманого, штучного, бо в основному працювали друзі, рідні, знайомі тих, хто був біля керма установи чи влади. Були дружини генералів, яким хотілося на люди, партійних бонз, просто чиїсь дружини чи чоловіки. Випадкових людей в таких установах не було. Велася активна партійна і громадсько-профспілкова робота. Я очолювала жіночу раду, брала участь у самодіяльності, багато виступала з концертами. Одного разу мені зателефонував Володя Степанов і сказав, що в управління прийшла за рознарядкою однокімнатна квартира. Мій чоловік був четвертий за чергою. Володя сказав, що треба від отих попередніх трьох отримати відмову від квартири і Валера отримає її, бо Володя був членом профкому і хотів допомогти мені. Він сказав, що не жалійте випивки і закуски, а отримайте три відмови. Так і зробили. Валера отримав малогабаритну однокімнатну квартиру на тринадцять квадратних метрів. Ми обміняли цю квартиру і нашу кімнату по вулиці Героїв праці, будинок шістдесят восьмий, квартира сто двадцять, на двокімнатну квартиру у дванадцятиповерхівці і на дванадцятому поверсі. Вікна на південь у сад, сонячно, світло. Затишна невеличка квартира. Таня перейшла до п’ятого класу сто сорок п’ятої школи. Потім ми з Валерою розлучилися, я була ініціатором, бо бачила, що я лечу вперед, а він стоїть на місці. Домовилися і пішли до РАГСу. Розвелися, вийшли, обнялися і… розійшлися назавжди. Це було у 1983 році. У 1984 році я вступила до Харківського політехнічного інституту на вечірнє відділення і через шість років отримала диплом. Таня закінчила школу і вступила на французьку філологію Харківського державного університету. Провчившись два роки, перевелася до Московської юридичної академії. Закінчила її і залишилася в Москві працювати адвокатом. В цей час вона отримала від банку, в якому працювала, однокімнатну квартиру по вулиці Кіровоградській. А я перейшла працювати у відділ гідроприводів інституту під керівництвом Наумчука Феодосія Антоновича, людини, яка сформувала з мене свідомого патріота. Він сам був родом з Волині, з села Липки, Межиріцького району, Рівненської області, з багатодітної родини. У школі навчався відмінно, закінчив Харківський авіаційний інститут з відзнакою разом з греком із Маріуполя Аювджи Костянтином Івановичем. Жили у кімнаті гуртожитку втрьох, з ними жив ще один Василь. Хлопці довіряли одне одному, розповідали про рідних, хто що і як думає. Коли отримали диплом, то Феодосія Антоновича викликали на вулицю Совнаркомівську до управління КДБ. Просили працювати на них і при незгоді погрожували тим, що його ніде не візьмуть на роботу. Показали його листи до матері і мамині до нього, підкреслені червоним олівцем рядки, що стосувалися тяжкого життя у селі. Він казав, що його протримали там цілу добу, але він не захотів співпрацювати з органами. А тут іще йому сказали, що отой Василь, з яким вони шість років прожили в одній кімнаті гуртожитку, був лейтенантом і записував і передавав думки Наумчука до органів. Коли він вийшов із КДБ, то зрозумів, що у його житті завжди буде перепона. А він на той час одружився і мав малого синочка Костика. Так і вийшло, як обіцяли хлопці в погонах. Він обійшов усі установи Харкова і йому скрізь відмовляли, бо, мабуть, мали такі настанови. Через деякий час він прийшов до керівника СКБ7, Степуніна Івана Макаровича, і той, незважаючи ні на що, взяв молодого спеціаліста конструктором. Через деякий час СКБ7 добудували будівлю інституту на Шатиловій дачі, будинок чотири, і перейшли до нового приміщення. Феодосій Антонович був дуже добрим спеціалістом і його призначили начальником відділу. Деякий час він очолював щось на всесоюзному рівні. До пенсії і після він працював в інституті. Але він єдиний з інституту, у кого замість лєніна в усі часи висів портрет Шевченка, поряд з Франком і Лесею Українкою. Він був членом товариства «Спадщина», яка стояла у витоках незалежності, він разом з Костянтином Аювджи, який є автором першої грецько-української абетки, їздив до Львова на перший з’їзд Конгресу інтелігенції, де з трибуни читав патріотичні поезії харків’янина Анатолія Казакова. А коли КДБ розшукувало Казакова, щоби арестувати, проводили обшуки в його квартирі, то поет переховувався. А ми з Феодосієм Антоновичем носили йому їжу і літературу. А потім після роботи залишалися і друкували на звичайній друкарській машинці через чотири копірки дві книги Казакова: «Іду на Ви» та «Чеченський синдром». Ми надрукували по двісті примірників. Вони визнані кращими книгами, виданими у Харкові самвидавом у 1995 році. І якби КДБ чи хтось із співробітників здогадалися чи взнали про це, то не знаю, чи писала б я оці спогади. У 1995 році мене призначили головним метрологом інституту. Усе розвалювалося, керівництво крало потихеньку, створювали фірми, кооперативи і простим інженерам нічого не діставалося. Директор Оксененко А. Я. вивіз верстати з цеху інституту до якихось своїх фірмочок, потім десь у місті подалі від очей співробітників, відкрив приватне підприємство. І скільки отаких злодюг було поряд з нами, стає страшно. В інституті грошей не платили, борги по зарплатні були величезні і тому всі тікали з оцього дірявого корабля, який от-от піде на дно.

25
Мій сусіда, який працював у міськраді, запропонував мені переговорити з керівником «Комуночиствод» Іваном Коріньком. Я зустрілася з ним і він запропонував мені роботу у відділі головних спеціалістів. Я згодилася, бо там вчасно виплачували зарплатню. На початку 1997 року я прийшла до цього підприємства і пропрацювала до 2002 року до дострокового виходу на пенсію. Працюючи, я їздила у відрядження до Києва.
Сімнадцятого січня 1999 року я сиділа в купе потяга, чекаючи відправлення. Раптом відкриваються двері і заходить високий чоловік. Він привітався і сказав, що ми вже їдемо, на що я відповіла, що ще стоїмо. Я дивилася у вікно, а чоловік роздягався і привітно щось говорив. Я не слухала його, тільки кивала головою. Коли ми нарешті поїхали, то чоловік вийшов із купе. Провідник приніс чай і коли ми пили його, то мій сусід по купе весь час говорив, начебто боявся, що як замовкне, то я кудись подінуся. Після чаю ми лягли відпочивати і він розповідав про родину, дітей, роботу. У мене закривались очі, а він говорив. Такого ще зі мною не було. Вранці він попросив мій домашній телефон, я назвала йому номер. Потім він вирішив провести мене до тролейбусної зупинки і попросив про зустріч о шістнадцятій годині біля метро «Хрещатик». Я закінчила того дня справи рано і в призначений час прийшла на місце зустрічі. Він з’явився вчасно і запропонував повечеряти разом. Поряд було кафе і ми зайшли туди…
З того все почалося. Я була вільна, а він одружений на жінці, заміну якій шукав усе життя. Вона не готувала їсти ні йому, ні дітям, не прибирала, не слідкувала за ним. Вони проживали самотність удвох. У його київської сестри був день народження вісімнадцятого січня, так от він прийшов до неї пізно ввечері, перед цим домовившись зі мною, що прийде завтра на вокзал провести мене. І не прийшов. Проспав. Я приїхала додому, в Харків, і пройшло два тижні з часу мого повернення з Києва.
Одного вечора ми з подругою сиділи у мене на кухні і раптом задзвонив телефон. Я попросила підняти слухавку, а там якийсь Павло Сергійович питав мене. Я сказала подрузі, що не знаю такої людини. У мене погана пам’ять на імена. А при знайомстві Павло назвав своє ім’я, та я не запам’ятала його. Він передзвонив удруге і тоді вже ми почали говорити…
Він закохався так, що не давав мені спокою ні вдень, ні вночі. Телефонував о п’ятій ранку, читав вірші, просив зустрічей. Коли я ішла з роботи по тротуару, то він їхав поряд в автомобілі, бо я не сідала до нього в машину. Оце продовжувалося десь півроку.
Я сама уже чекала його дзвінків, інколи провокувала його на зустрічі. Я почала невтримно писати вірші. Вони рікою лилися і я вже не могла зупинитися. Павло був одружений, але не зважав на це. Мені подобався цей веселий красивий талановитий чоловік, який був директором підприємства, кандидатом технічних наук, грав на гітарі, фортеп’яно, писав пісні, вірші, оповідання. З ним було неймовірно цікаво і не хотілося розлучатися. Коли Павло пішов з родини і жив окремо, то він запропонував мені стати його дружиною. Я згодилася і п’ятнадцятого червня 2002 року ми побралися. Купили будинок і відремонтувавши його, жили разом з моєю матусею.
За час, коли ми були щасливою родиною, я видала п’ять поетичних збірок, за одну з них отримала міжнародну літературну премію Нью-Йоркського університету у 2007 році, також у 2007 році в Києві було відкрито Меморіал жертв Голодомору, де на одній із мармурових плит викарбувана строфа з моєї поеми «Голодомор». Також у 2007 році я отримала звання заслуженого діяча мистецтв України. Отаким плідним для мене був 2007 рік. З 2005 року мене обрали очільницею Харківського обласного відділення всеукраїнського Конгресу української інтелігенції і радником губернатора Авакова А. Б.
На харківському «Радіо Слобожанщини» я десять років вела авторську програму «Поетичний зорепад», де пропагувала українську поезію. Багато працювала на телебаченні. З виступами об’їздила міста і села країни, побувала на гастролях у Прибалтиці – Ризі, Талліні. Фестивалі, концерти, виступи, майдани…
Отаке життя, але вже нині без коханого, який двадцять першого січня 2011 року пішов у засвіти.

26
Після початку війни часто буваю на зустрічах з солдатами у військових частинах, госпіталях, з потягом дружби і єдності «Труханівська січ» їздила по всій Луганській області, де читала свої поезії тим, хто щодня дивиться в очі війні. Зараз очолюю ще і Харківський обласний громадський люстраційний комітет. Боремося з корупцією при владі і в судах.
Ще декілька слів про матусю. Після смерті нашого батька десятого грудня 1993 року, ми з Вірою і Танею приїхали в кінці квітня 1994 року у Піски. Зібравши все мамине господарство разом з курми, чотирма козами і котом в один величезний автофургон, який виділив заступник директора Харківського верстатобудівельного заводу Євген Іванович Ілюха, четвертого травня ми усі разом, тобто Віра, я і Таня, приїхали в село Таранівку, Зміівського району на Харківщину. Там по вул. Червого прапора, будинок чотири, я купила невелику хатинку з льохом і 0,15 га землі. Мамі сподобався будиночок, який я перед цим відремонтувала з друзями. Переклеїли шпалери, пофарбували все, а влітку минулого року, коли був живий татусь, то він відремонтував грубку і я поштукатурила стіну так, як вчив тато. Іще ми з ним у дворі викопали фундамент під новий будинок шість на вісім метрів…
Як ми намучилися з тими козами, бо у Пісках їх було де пасти, а в Таранівці немає місця для випасу худоби, залишалося пасти кіз вздовж залізниці. Новий будинок ми все таки збудували на чотири кімнати, на два поверхи. Зробили паркани і нові ворота, викопали колодязь, посадили садок. Мамі дуже подобалося там жити, бо в селі була церква і вона туди ходила. Ще була зупинка електрички до Харкова, не було проблем з поїздками. До нас у Таранівку приїздили всі мої друзі, артисти, письменники, тобто цей будинок був осередком культури. Коли мама захворіла 2002 року і ми з Павликом уже жили в купленому будинку у Харкові по вулиці Новий побут, будинок номер п’ятдесят три, то порадившись з мамою, отримали її згоду на переїзд до Харкова. Продали будинок, в який я вкладала сили і душу, і стали жити втрьох. Матусі виділили окрему мебльовану кімнату і їй подобалося наше активне життя, в якому вона мала значне місце.
До нашої хати їхали з усіх кінців світу, у нас перебуло стільки всякого доброго люду і мама також жила оцим усім. Ми завжди саджали її на почесне місце за столом, вона брала участь у всіх розмовах, бо була вихованою і розумною.
Її знімали стільки кіностудій світу! Коли американські режисери з Голівуду Бобі Лі і Марта Томків разом з канадцями знімали фільм про Голодомор, то вони зняли і мою матусю, як свідка тих часів. Тепер вона залишиться в історії назавжди.
Коли у Харкові відкривали Меморіал жертв Голодомору і на відкриття пам’ятника приїхало багато видатних людей світу разом з Президентом Ющенком, то саме моя матуся, Манько Марія Єгорівна, відкривала цей пам’ятник і зверталася до присутніх з напутнім словом.
Недавно я дивилася по п’ятому каналу фільм грузинського режисера Шота Малашхії «Окупація України. Голодомор» і раптом чую голос моєї матусі. Це ж колись цей режисер приїздив до нашого будинку і знімав мою маму для цього фільму.

27
У моєму роду по материнській лінії всі жінки лікували людей. Моя матуся почала це робити, коли їй у п’ятдесят три роки наснилася Матір Божа, яка наказала їй лікувати людей. Через деякий час до моєї матусі несли малят, ішли односельці, деяких привозили. І всі дякували матусі за вилікуване заїкання, енурез, опущення матки і шлунку від тяжкої сільської роботи, і інші хвороби. Гроші вона ніколи не брала від людей, це знали всі. Я надам для моїх нащадків два рецепти від моєї матусі. Ось рецепт ВІД ОТРУЄНЬ І ВІД ПРОНОСІВ, який рятував навіть ВІД ХОЛЕРИ.
Беруть кістку яловичини, це як у людини від коліна до п'ят, спалюють на вогні так, щоби залишився попіл. Отой попіл беруть трьома пальцями – це і буде ваша лікувальна норма на один прийом. Дітям не страшно давати. Пити стільки, доки не перестанете хворіти. Десь п'ять разів на день. Це ще моя прабабуся знала і робила. У нас вдома завжди лежали паперові пакетики з оцим попелом.
Одного разу наш сусіда дід Єгор так вимучився за декілька днів від проносу, що вийшов на город, зняв штани, ліг на купку сіна і каже: "С..ри, ср..ко сама, в мене сили нема". А мама побачила і почула через межу і пішла питати до його дружини, баби Векли, що сталося з дідом. Вона і розповіла мамі про біду, яка наздогнала старенького. Я пам'ятаю, як мама дала мені з десяток пакетиків і я віднесла сусідам. Через день дід Єгор уже ганяв гусей і сидів біля двору.
Для ЛІКУВАННЯ ОПІКІВ беруть свіжі курячі яйця, розбивають і вижарюють на вогні (в селі це робили у жерстяній банці) і на дворі. Далі пір’їнкою збирали 2-3 маслянисті краплі, що залишалися від випаленого яйця і зливали до склянки. Оцією маслянистою рідиною пір’їнкою змазували опіки. Чим частіше, тим краще. Виходить мало ліків, але дуже допомагає.
Один наш сільський хлопчина обпікся в армії і його батьки по черзі цілими днями смажили яйця і возили ліки до Києва в лікарню. Врятували дитину. Шрами дуже малі і швидко загоїлися.
Запишіть собі поради від мами Марії, згодиться колись.
Як матуся лікувала, ми з сестрою не бачили, бо жили уже по містах, але одного разу ми чекали потяга до Воронежа на станції Ворожба, від нас це дванадцять кілометрів. Чекати треба було сім годин. Навпроти нас на вокзалі сидів військовий, офіцер, який дуже важко піднімався, і видно було, що йому щось дуже болить. Матуся запитала у нього: "Синочку, чому ж ти отак мучишся, що в тебе болить?" Військовий усміхнувся і каже, що допомагав у селі батькам і зірвав спину. Моя мама пішла до начальника станції, попросила його відкрити якусь кімнату, де є лава, куди можна лягти. Начальник станції був людяним чоловіком і відкрив кімнату для чергових. Матуся покликала військового, щось йому говорила, а потім зайшла разом з ним до відкритої кімнати. Потім, десь через півгодини, вийшла і сказала, що військовий полежить з годинку і все у нього буде добре. Через годину військовий підійшов до матусі і зі сльозами на очах дякував їй за лікування. Матуся всміхнулася і побажала йому залишатися здоровим. Через роки ми з нею згадували оте вокзальне лікування...
А як вона співала! У неї і в батька були божественні голоси, бо, коли вони співали, то світ замовкав. За рік до її смерті до нас заїхали родичі з Росії і мама каже, що давайте я вам заспіваю своїх пісень. Співала довго, ми все записували. Отакою світлою і легкою була матуся, яка померла сімнадцятого квітня 2014 року. Коли був Майдан 2013 року, то матуся просила включати телевізор, бо дуже хвилювала її доля України. Вона весь час повторювала, що нашу державу хотіли загарбати в усі часи, бо земля і люди в ній найкращі у світі.

28
Вся рідня жила в очікуванні на світ цієї дитини. Матусі, яка в своєму лоні носила оце щастя, уже ішов двадцять дев’ятий рік…
Всі чекання і надії вже пройшли, лікарі винесли свій вердикт і молода красива жінка жила в безнадії. Їй сказали, що вона ніколи не матиме дітей. Але життя інколи приносить такі сюрпризи…
З Олександром моя доня познайомилась у відрядженні. Вона, молода, красива, була керівником юридичного відділу великої кампанії, що торгувала лісом і нафтою. Прибутки були величезні, договорів на продаж було багато і заключати їх з іноземними кампаніями мала саме Тетяна. Її розум, краса, манери не давали чоловікам наблизитись до неї. Вона була поряд, але була далеко від них. Це відчувалось на відстані, хоча її всі поважали. У неї були закохані багато чоловіків, але Тетяна ніколи і ні з ким не дозволяла собі інтимних стосунків. Не було того, єдиного.
Відрядження до Красноярська вона прийняла звично. Швидко зібрала речі, викликала таксі до аеропорту і через деякий час вийшла в Красноярську. Її зустріли працівники фірми, до якої вона приїхала і привезли до готелю.
Все як завжди – кімната, душ, розкласти речі і підготуватись до зустрічі з представниками кіпрської кампанії. Вона все швиденько зробила і чекала того, хто відвезе її на цю зустріч.
Стук у двері. Тетяна встала і швиденько відкрила двері. На порозі стояв високий молодий чоловік. У неї пробіг холодок по тілу, а звідкись, з якоїсь невідомості, прийшла думка: «Він буде моїм чоловіком». Ця думка була миттєвою, непередбачуваною, але одразу чітко і ясно стало в голові. Вона запросила чоловіка до кімнати. Вони познайомилися. Він назвався Олександром. Взявши документи, Тетяна пішла за чоловіком з готелю. Він відкрив дверцята машини, допоміг сісти і вони поїхали на зустріч з кіпріотами.
Хитрі маленькі смагляві чоловіки тихо, але настирливо пропонували свої вимоги по договору. Тетяна з усмішкою відмовляла їм і бачила, що її керівництво задоволене веденням перемовин. Останнім виступив Олександр і спокійно та виважено довів іноземцям, що вони мають згодитися на їхні пропозиції. Він говорив тихо, але від нього ішла хвиля сили і впевненості. Кіпріоти згодилися. Договір підписали з усіма вимогами кампанії Тетяни.
Після знайомства з Олександром, керівником великої кампанії, що торгувала лісом, Тетяна повернулася до свого міста. Все складалось добре, але якась маленька скабка засіла в душі дівчини. Вона чекала приїзду Олександра до свого міста. Коли він приїхав, то прийшов до неї на роботу і спитав, чи не хоче вона повечеряти з ним разом і відзначити перемогу у важких перемовинах. Тетяна погодилась.
Вони сиділи в ресторані і спокійно розмовляли. У них обох було відчуття, що вони знайомі все життя. Невимушена розмова, тиха музика, гарне вино розслабили обох. Вони трохи потанцювали і знову говорили. Здавалось, що вони вчора бачились востаннє і старались поділитися враженнями.
Тетяна мала чудову однокімнатну квартиру в кооперативному будинку, де проживали колишні дипломати, що вийшли на пенсію і повернулися до своєї країни. Це був перший такий будинок у Москві, де на вулиці були дві автостоянки для жителів з двома виїздами з двору, де були чергові, що перевіряли паспорти і закривали і відкривали ворота. Навкруг будинку була велика площадка, де були газони, квітники, лавочки, дитячі площадки. Паркан був кований і зайти чи вийти без уваги чергового було неможливо. У під’їздах були консьєржки, які питали куди і до кого ідеш і телефонували хазяям. Під’їзди були красиві і просторі, з квітами і картинами на площадках. Це був інший світ, до якого совєцькі люди були зовсім незвичні.
Тетяна мала квартиру на сьомому поверсі. Одинадцятиметрова кухня з балконом і двадцятиметрова кімната її влаштовували. Румунські меблі і великий, зелений китайський килим робили її життєвий простір затишним і теплим. Італійська кухня була простора і світла. Меблі, посуд, квіти, свічки робили цю кімнату такою, що з неї не хотілося виходити. Тетяна любила сидіти вечорами саме на кухні, де можна було дивитись телевізор, пити чай і говорити з подругами, які дуже любили приїздити до неї в гості. Це був її світ, її спокій. Сюди приїжджала матуся з Харкова і вони разом з тітонькою Тетяни, а маминою рідною сестрою і її чоловіком любили посидіти саме в кухні. Спогади про дитинство старших і дитинство Тетяни і її двоюрідних братів, бабусю і дідуся, що жили в Україні, гріли їхні серця.
Після ресторану Олександр вирішив провести дівчину додому. В таксі вони сиділи притишені, спокійні, без ніяких тривог. Було враження, що вони завжди були разом і лише на деякий час жили кожен сам собі. От і сьогодні вони знову разом і їм добре удвох. Таксист привіз їх до будинку Тетяни і Олександр спитав, чи можна зайти попити чаю. Дівчина погодилась і вони попрямували до під’їзду. Піднялись ліфтом на сьомий поверх і зайшли до просторого чистого і красивого коридору, в якому було троє дверей. Одні двері з номером сто сім вели до Тетяниної квартири. Тепло і ніжність огорнули молодих людей.
На ранок Олександр сидів з нею в кухні і пив чай. Затишно, тепло, ніжно. Вони були разом і їм було хороше удвох просто бути поряд.

29
З того все і почалося. Зустрічі, від’їзди і приїзди. Тетяна сказала йому про те, що не може мати дітей. Олександр був засмучений з того, але вони продовжували зустрічатися і він все частіше приїздив і тижнями жив у Москві з Тетяною.
Як на те, старший син Тетяниної рідної тітки Антон, лежав у Боткінській лікарні з діагнозом лейкемія. Йому ішов двадцять восьмий рік, після закінчення технікуму він навчався на четвертому курсі університету. Жив з Наталею, яка була дуже закохана в нього. Вони так любили одне одного, що миті не могли бути окремо. Але сталась велика біда, коли Антон захворів. Для родини світ перевернувся, бо надія на цього юнака була велика. Він був розумним і красивим, з голубими очима і кучерявим пшеничним волоссям. Був дуже добрим і людяним. Він світився своєю добротою і любов’ю до людей. Тетяна дуже любила свого брата і він також любив її, опікав, оберігав, всіляко турбувався про неї. Вони були одним цілим, бо з колиски були разом, бо їхні матусі привозили їх до села, до батьків, де малята були поряд. Коли у Тетяниної тітки не стало вистачати молока, то Антона підгодовувала її матуся, у якої вистачало молока на двох малюків. Отак і жили у різних містах, але при любій нагоді бути разом, матуся з татом приїздили до Москви і малята були знову разом.
Хвороба брата для Тетяни стала чи не найбільшим горем у її житті. Вона приходила до нього в лікарню, днями сиділа біля нього, розмовляла, ділилася планами. Антон знав про Олександра, про їхні стосунки, він підтримував її у виборі і мріяв про племінників. Він просив сестру підтримувати його батьків, коли його не стане. Вона переводила розмову в інше русло, але брат хотів сказати це саме їй, хоча вдома був молодший брат. Антон розумів, що той не буде турбуватися про батьків так, як сестра. Просто Антон добре знав свого молодшого брата і казав, що на нього немає ніякої надії.
Але хвороба була невблаганною і другого квітневого дня 2000 року Антон помер… Що це було для родини – словами не передати. Нікому в житті не побажаю ховати двадцятивосьмирічного сина…
Коли родина приїхала до лікарні забирати труну з тілом, то побачили велику групу літніх людей. Хтось із родини перепитав, кого вони чекають. «Антона», – відповіли вони. Родичі були здивовані, звідки ці незнайомі люди знають Антона. Люди сказали, що Антон багатьом із них допомагав в усьому, то за ліками, то за продуктами, відвезти до лікарні, допомогти грошима. Родичі були шоковані, бо Антон ніколи жодним словом не обмовився про допомогу старшим людям. Після церкви всі поїхали до крематорію. Сльози, плач, відчай… Востаннє бачили сина в труні…
Пройшло десять днів і дві сестри з Тетяною і батьком Антона поїхали до крематорію за урною з прахом. Був холодний квітневий день, сильний вітер збивав з ніг. Батько Антона отримав урну з прахом сина і виніс на вулицю. Вітер шарпав за поли. Батько розстебнув куртку і укрив нею урну з прахом, немовби захищаючи сина від холоду…


29
На другий день Тетяна з мамою і тіткою поїхали до лікаря, який спостерігав за мамою. Вона теж вирішила зробити обстеження. Скільки подиву і радості було у них, коли лікарка сказала Тетяні про вагітність. Все життя мріяти стати мамою, тримати на руках малятко, співати колискову…
Найбільше щастя для жінки – це материнство. І Тетянка теж буде мамою! Щастю дівчини і її родичів не було меж. Збулася матусина мрія про онуків, Тетянина про те, щоб стати мамою. Її коханий Олександр був здивований новиною, бо вона раніше йому казала, що не може стати мамою. В Олександра закралась думка про зраду, але відразу кудись втекла, бо відносини між ними були світлі і теплі, ніжні і довірливі. Він не знав, як сприйняти новину про вагітність. З одного боку це є добре, з іншого – вона, Тетяна, сама йому сказала, що не може мати дітей. Як вийти із ситуації, Олександр не знав. Він сидів у своєму місті і думав про Тетяну, про їхні стосунки.
А дівчина була щасливою і ніщо в світі не зможе закреслити її радість!
Вагітність проходила нормально, Олександр прилітав до Москви, вони разом обговорювали майбутнє, в якому уже жила і була в центрі уваги їхня дитина.
На черговому обстеженні лікарка порадила Тетяні лягти в лікарню для збереження малюка і Олександр привіз її до лікарні. Там вона перебувала якийсь час і одного разу Олександр сказав, що їде у відрядження за кордон на три дні. Пройшов тиждень і Тетяна дуже переживала за чоловіком. Вона боялася, щоби від її переживань не стався викидень…
Він приїхав аж на восьмий день. Тетяна плакала, коли побачила його живим і здоровим. Але страх, який жив у ній за нього, переріс у несприйняття і відторгнення. Він казав, що по дорозі з Німеччини купив декілька заводів і тому залишився для оформлення. Про дитину він не подумав, йому важливо було придбати заводи.
Для Тетяни це було найболючішим! Вона могла втратити дитину із-за його бажання придбати до того майна, яким він володіє, іще декілька підприємств.
Коли він прийшов до лікарні і побачив сльози в очах коханої, то в його душі виникло бажання просити вибачення. Він так і зробив. Але дівчина зі сльозами на очах повернулася і пішла по лікарняному коридору. Олександр біг поруч, хапав її за руки, але вона відштовхнула його і пішла до своєї палати.
Він щодня приходив до лікарні, але вона не хотіла його бачити. Після лікарні вона поїхала до матусі в Харків, а Олександр поїхав до Красноярська…
Тринадцятого грудня Тетянина матуся приїхала до Москви, щоби допомогти донечці після пологів. Вони сиділи і розмовляли на кухні у тьоті. Раптом Тетяна відчула, що все починається. Вони викликали карету швидкої допомоги і вона поїхала до пологового будинку. Всі родичі чекали повідомлення про народження малюка. І о вісімнадцятій годині сорок хвилин почули дзвінок і Тетяна тихим змореним голосом сказала: «Дівчинка».

30
Дівчинка народилась тринадцятого грудня двохтисячного року із вагою два кілограми дев’ятсот п’ятдесят грамів.
Моя донька Тетяна народила мені онучку Амалію, сьоме коліно мого роду.
Дівчинка була такою худенькою, що її синюшне тільце здавалось ляльковим. Голос був слабким і хриплим. Коли Тетяна побачила її в лікарні, то злякалась її худоби і синюшності. Коли виписували із лікарні і Тетяна була присутня, як одягала медсестра маленьку, то її серце здригалось від невідомості і тривоги за дитину. Вона навіть уявити не могла, що дитинка буде такою маленькою і худенькою. Коли дівчинку винесла медсестра до рідних, то вони побачили величезні розумні очі на маленькому обличчі. Потім маленька заплакала, бо, мабуть, хотіла їсти. Родичі стали шукати пустушку, щоби заспокоїти маленьку. І вона дивилась на них з великою увагою, немов старалась упізнати їх. Тетяна розплакалась, її серце тривожилось, бо не зустрів її з дитиною той, хто мав називатися батьком дитини. Біль за себе і доньку виливався з її очей сльозами, які текли без кінця.
Рідні взяли дитятко на руки і Тетяна сіла в машину, щоби привезти донечку додому. Дорога була довгою, але додому приїхали разом з мамою, тітонькою і її чоловіком. Дівчинку треба було обмити. Всі боялися взяти до рук мацюпусіньке дитя. Я взяла і помила її під краном. Потім Тетяна погодувала донечку і поклала до ліжечка. Та солодко заснула, а родичі до ранку сиділи на кухні, згадуючи, як побачили вперше дівчинку.
Коли її вперше привезли до Харкова у півторарічному віці, то ми з матусею крутилися навкруг дитинки день і ніч. Вона була не вередливою, але такою, ніби з шилом всередині. Ми з Павликом виховували її так, щоби дати їй все найкраще. Усі фестивалі, концерти, конкурси, записи на радіо і телебаченні дитина була з нами. Якщо ми кудись їхали, то до багажника клали ямаху, гітару і речі. А в салоні спала і жила, гралася Амалія. Перше інтерв’ю у неї взяли на харківському радіо. Симфонічні концерти у філармонії вона слухала з нами. Потім ми віддали її до дитсадка, що недалеко від нашого будинку. Дівчинка змалечку ніколи не спала вдень і тому в садочку під час денного сну завідуюча брала її до свого кабінету, щоби вона не будила інших дітей.
До дитсадка допомагали виховувати дівчинку декілька нянь. Вони любили Амалію, бо з нею було цікаво. Згадую її дитинство.
Амалії три рочки. До нас прийшов дід Мороз. Дитина зраділа і слухає уважно. Дідусем Морозом був дідусь Павло. Мала не впізнала його. Десь через півгодини у вікно бачимо іншого діда Мороза. Амалія здивовано слухає дідуся і обережно бере до рук подарунки. Через півгодини до нас прийшов іще один дід Мороз. Амалія, побачивши його у вікно, просить не впускати до хати. Дитина не може зрозуміти, як може бути декілька дідів Морозів. А ми ж у друзях мали артистів Анатолія Конькова і Анатолія Лобанова. Амалію вони всі знали і тому прийшли привітати маленьку і принести подарунки.

31
Перше інтерв’ю Амалія дала на Харківському радіо теж у три рочки. Я записувала свою передачу, а Амалія сиділа тихенько разом із музичною редакторкою. Після мого запису, редакторка стала запитувати в Амалії про її життя. Зокрема запитала, чи є у її матусі красиві плаття. На що Амалія категорично сказала, що у матусі немає жодного плаття, а є тільки одні штани з вишитими птахами. Таня носила тоді джинси з вишитими динозаврами, от саме вони і не подобались дівчинці.
Ми утрьох в оперному театрі дивимось «Лебедине озеро». Я в антракті даю карамельку Павликові та Амалії. Після закінчення вистави Амалія біжить на сцену і дарує примі-балерині цукерку. Та обнімає дівчинку, чим викликає аплодисменти глядачів, бо дитина поділилася найдорожчим.
Їдемо з фестивалю «Печенізьке поле». Амалія питає, чи знаю я, що вона зробить, коли виросте. Я кажу їй, що не знаю.
– Я тобі поставлю пам’ятника, як відомій поетесі,– була відповідь малої.
Амалія мала декількох логопедів, бо не вимовляла деякі звуки. Одного разу я заходжу до кімнати, в якій логопед займалася з дівчинкою, і бачу, що Амалія сидить на спинці дивана, а внизу сидить жінка-логопед і плаче. Я запитала, чому вона плаче, а та відповіла, що ваша дитина неможлива, її неможливо навчити і що вона більше проводити заняття з Амалією не буде. Після цієї жінки вже у Москві дівчинку навчали вимові декілька логопедів.
Одного дня після закінчення першого класу Тані телефонує вчителька і розповідає, що вона запитала у діток, хто ким хоче бути. Кожен назвав професію і тільки Амалія сказала, що хоче бути дружиною і мати четверо діток.
Телефонує Тані вчителька і розповідає, що Амалія нічого не робила на уроці. Вчителька сказала їй, щоби вона після уроків залишилась і зробила завдання. Каже: – «Зайшла до класу, а Амалії там немає. Вона пізніше спустилась до шкільного холу і побачила там Амалію. Запитала в неї, чому вона не зробила завдання. І у відповідь почула:
– У мене немає сьогодні бажання, я зроблю це іншим разом. Вчителька була в шоці.
Сьомий клас. У школі обирають президента школи з учнів. Амалія приходить додому і розповідає матусі, як їй хочеться стати президентом, але якось треба задобрити школярів. Вона пропонує мамі напекти пиріжків і роздати у школі від її імені. Пекли довго ті сто пиріжків, далі кожен із них загорнули у серветку, на кожній із яких було написано: – «Голосуйте за Амалію!» У висновку отримали третє місце.
Амалія дуже любила спілкуватися зі шкільною психологинею. Та розповідала, що у її дисертації половина записів про Амалію. Одного разу вона приходить до шкільної директорки і приносить коробки з печивом. Та питає, для чого печиво? Амалія каже, що будемо з учителями святкувати мій день народження. Директорка зайшла до вчительської і запропонувала всім привітати малу з днем народження. Дуже любила дружити зі старшими за себе.
Змалечку Амалія любила дітей. Вона завжди підходила до дитини з такими словами:
– Здрастуйте, мене звуть Амалія, а Вас як?
І так вона зверталась і до менших за себе і до старших. Пізніше вона стала звертатися до дівчаток:
– Сестра, здрастуйте, мене звуть Амалія, а Вас?
Багато хто думав, що ми є баптистами, бо це звертанна до людей прийнято у них. Пізніше вона перестала так звертатися до незнайомих дітей, хоча ми їй цього не забороняли.
А вже в п’ятирічному віці Таня забрала дитину до Москви, де Амалія закінчила дев’ять класів школи, музичну школу по класу гітари і вступила до педагогічного коледжу. У 2021 році вона закінчила коледж.
Вступивши до московського педагогічного коледжу, Амалія почала дружити з викладачами. Найбільше друзів у неї було серед працівників їдальні. Вони годували її безкоштовно, а пізніше однокурсники підходили до Амалії і просили її нагодувати їх безкоштовно. Амалія вела студента до їдальні і приносила йому їжу, бо та залишалася, так як деякі студенти пропускали заняття, хворіли і їжа залишалася.
Одного разу вона принесла додому велику сумку хлібних батонів. Таня спитала, де і для чого вона їх взяла.
– Мені дали в студентській їдальні, щоби ми насушили сухарів з них.

32
Амалія дуже позитивно працює на репетиторському поприщі. Вона навчає діток і вони з трійочників швидко перетворюються на відмінників. Немає відбою у неї від батьків, які хочуть, щоб їхні дітки не відставали у навчанні.
Їй подобається працювати з дітками, вона розуміє і любить їх.
Правда, зараз, вона вже є студенткою в інституті і працює у відділі кадрів освітянської установи. Через рік вона отримає диплома і буде надалі працювати з людьми, це у неї виходить найкраще, бо її уміння комунікувати з різними людьми дуже оцінило її керівництво і тому відбір персоналу у цьому міністерстві доручають саме Амалії.
Два роки тому, у 2022 році, Амалія зустріла своє кохання, москвича Микиту. Хлопчина жив з бабусею і мамою. Закінчив із відзнакою університет і зараз навчається в аспірантурі, паралельно викладаючи у школі історію. Вчить іспанську мову, бо дисертація його про світове значення іспанських історичних цінностей.
Живуть вони у трикімнатній квартирі удвох з Амалією у Москві, в районі Ховрино, на вулиці Петрозаводській. Живуть у любові і злагоді і, дай Боже, прожити їм так усе життя, маючи діточок.
Ось Амалія і є тим сьомим коліном у нашому роду разом з Вірочкіним онучком Артемом Козловим, який зараз навчається у московському інституті радіоелектроніки.
І не буде переводу нашому великому роду, в якому виросли покоління трудящих людей України. Вони передали естафету через нащадків у майбутнє. Слава моєму роду! Слава Україні!